Компенсація від «Нова Пошта» за пошкоджену посилку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ТОВ «Нова Пошта» має відшкодувати клієнту вартість пошкодженого при перевезенні товару, провізну плату й штраф

За умовами публічного договору з ТОВ «Нова Пошта» про надання послуг з організації перевезення відправлень (далі-Договір) експедитор зобов`язується за плату та за рахунок замовника організувати перевезення відправлення, а замовник зобов`язується прийняти та оплатити цю послугу (пункт 3.1 Договору).

Згідно пункту 4.1.2 Договору експедитор зобов`язався забезпечити збереження відправлення з моменту його прийняття для надання послуг до моменту його видачі одержувачу за умови дотримання замовником положень Договору та Умов надання послуг. У свою чергу замовник зобов`язався повідомити експедитору інформацію про вміст відправлення, наданого для організації перевезення відправлення, на підставі відповідної експрес-накладної та запакувати відправлення для його збереження під час транспортування та завантажувально-розвантажувальних робіт, а також, за необхідності, скріпити фірмовою клейкою стрічкою або пломбою, щоб запобігти доступу до вмісту відправлення (пункти 4.3.3, 4.3.4 Договору).

Із пунктів 5.3.1, 5.3.2 Договору слідує, що тип упаковки повинен відповідати особливостям відправлення. Упаковка відправлення повинна забезпечувати повну його цілісність під час транспортування з урахуванням вантажно-розвантажувальних робіт.

(!!!) Пунктом 7.2.2 Договору передбачено, що у разі повної втрати або повного пошкодження відправлення з вини експедитора, останній повертає замовнику суму, що дорівнює оголошеній вартості відправлення (але не більше, ніж фактичну вартість відправлення), та провізну плату, сплачену замовником згідно з відповідною експрес-накладною. У разі повної компенсації оголошеної вартості за пошкоджене відправлення замовник повертає експедитору відправлення, за яке було отримано компенсацію.

Крім того, за змістом пункту 7.2.4 Договору у випадку відшкодування, що сплачується у зв`язку з втратою або пошкодженням відправлення на користь замовника фізичної особи, експедитор додатково сплачує замовнику штраф у розмірі 24,23% від суми відшкодування.

В силу пунктів 7.2.7, 7.2.8 Договору якщо під час видачі відправлення сторонами буде виявлене пошкоджене відправлення або відправлення, якого не вистачає в цілій (неушкодженій) упаковці, відповідальність за будь-які пошкодження, нестачу або відсутність вмісту відправлення всередині упаковки покладається на відправника. Експедитор не несе відповідальності за цілісність, збереження (схоронність) відправлення або його нестачу у випадку, якщо відправлення передається одержувачу або відправнику в цілій /неушкодженій упаковці, а також, якщо виявлені пошкодження упаковки не збігаються з пошкодженнями відправлення.

Статтею 11 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Одними з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини, а також завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Відповідно до статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

За змістом статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

В силу статті 623 ЦК України боржник, який порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов`язання, доказується кредитором.

Як передбачено частиною першою статті 624 ЦК України, якщо за порушення зобов`язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).

Частиною першою статті 633 ЦК України визначено, що публічним є договір, в якому одна сторона підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

Згідно з частиною першою статті 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Із положень статті 636 ЦК України договором на користь третьої сторони є договір, в якому боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок на користь третьої сторони, яка встановлена або не встановлена у договорі. Виконання договору на користь третьої сторони може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 929 ЦК України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов`язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов`язаних з перевезенням вантажу. Умови договору транспортного експедирування визначаються за домовленістю сторін, якщо інше на встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами.

За змістом статей 11, 12 Закону України від 1 липня 2004 року №1955-ІV «Про транспортно-експедиторську діяльність» (далі Закон №1955-ІV) експедитор зобов`язаний надавати транспортно-експедиторські послуги згідно з договором транспортного експедирування і вказівками клієнта, погодженими з експедитором у встановленому договором порядку. Клієнт зобов`язаний своєчасно надати експедитору повну, точну і достовірну інформацію щодо найменування, кількості, якості та інших характеристик вантажу, його властивостей, умов його перевезення, іншу інформацію, необхідну для виконання експедитором своїх обов`язків за договором транспортного експедирування, а також документи, що стосуються вантажу, які потрібні для здійснення митного, санітарного та інших видів державного контролю і нагляду, забезпечення безпечних умов перевезення вантажу.

В силу статті 14 Закону №1955-ІV експедитор відповідає перед клієнтом за кількість місць, вагу, якщо проводилося контрольне зважування у присутності представника перевізника, що зафіксовано його підписом, належність упаковки згідно з даними товарно-транспортних документів, що завірені підписом представника перевізника, якщо інше не встановлено договором транспортного експедирування. За невиконання або неналежне виконання обов`язків, які передбачені договором транспортного експедирування і цим Законом, експедитор і клієнт несуть відповідальність згідно з Цивільним кодексом України, іншими законами та договором транспортного експедирування.

Як передбачено статтею 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.  Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Одним із способів захисту цивільного права є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (пункт 8 частини другої статті 16 ЦПК України).

Згідно частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

В силу частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів. Також права та обов`язки виникають внаслідок правопорушень (деліктів), у зв`язку з чим потерпіла сторона має право вимагати відшкодування завданих збитків, а на правопорушника покладається обов`язок відшкодувати ці збитки.

За своєю правовою природою договір транспортного експедирування є двостороннім, оплатним і консенсуальним. Указаний договір може бути укладений між сторонами (експедитором і замовником) у формі публічного договору приєднання на користь третьої сторони (одержувача). При цьому експедитор зобов`язаний організувати та виконати послугу з перевезення вантажу, а замовник і одержувач оплатити та прийняти цю послугу. Водночас замовник зобов`язаний надати експедитору необхідні інформацію та документи щодо вантажу, а експедитор забезпечити схоронність і цілісність вантажу.

(!!!) За невиконання зобов`язання за договором транспортного експедирування сторони несуть цивільно-правову відповідальність згідно з укладеним ними договором, зокрема, у виді відшкодування збитків і сплати неустойки.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, у зв`язку з чим учасники справи мають довести належними та допустимими доказами обставини, на які вони посилаються, а суд зобов`язаний надати належну оцінку цим доказам.

Указане в ЦПК України правило, за яким кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, діє, якщо матеріальним законом не передбачено перерозподіл обов`язків доказування.

В силу частини шостої статті 10 Закону України від 12 травня 1991 року №1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» виконавець не несе відповідальності за невиконання, прострочення виконання або інше неналежне виконання зобов`язання та недоліки у виконаних роботах або наданих послугах, якщо доведе, що вони виникли з вини самого споживача чи внаслідок дії непереборної сили.

Слід враховувати, що за умовами п.7.2.8 Публічного договору експедитор не несе відповідальності за цілісність, збереженість (схоронність) відправлення або його нестачу у випадку, якщо відправлення передається одержувачу або відправнику в цілій/неушкодженій упаковці, а також, якщо виявлені пошкодження упаковки не збігаються з пошкодженнями відправлення.

Згідно з п.7.2.13 Публічного договору експедитор не зобов`язаний здійснювати перевірку вмісту відправлення та відповідності упаковки особливостям відправлення, вимогам чинного законодавства та державним стандартам.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 26 березня 2018 року у справі № 749/105/17 та від 04 липня 2018 року у справі № 554/2756/16-ц.

З огляду на вказані приписи закону, на споживача покладається обов`язок довести факти виникнення недоліку послуги (роботи) та завдання йому шкоди. У свою чергу, тягар доказування причин виникнення недоліку послуги (роботи) та відсутності вини виконавця покладається на останнього.

Верховний Суд у постанові від 17.05.2018 у справі №907/603/17 зазначав, що ст.924 ЦК передбачає принцип винності в разі відповідальності перевізника за втрату, нестачу, псування й ушкодження вантажу, який є загальним для всіх видів транспорту. Перевізник несе відповідальність за нестачу, втрату, псування й ушкодження вантажу лише у випадках, коли він винен у несхоронності вантажу. При цьому обов`язок доведення своєї невинуватості лежить на ньому.

Тобто відповідальність перевізника побудована за принципом вини і діє, як правило, презумпція вини зобов`язаної сторони. Перевізник несе відповідальність, якщо не доведе, що втрата, псування й ушкодження вантажу відбулися внаслідок обставин, яким він не міг запобігти чи усунення яких від нього не залежало, зокрема, внаслідок вини відправника вантажу; особливих природних властивостей перевезеного вантажу; недоліків тари й пакування, яких не можна було встановити шляхом зовнішнього огляду при прийманні вантажу до перевезення й інших обставин, передбачених законом (постанови Верховного Суду від 26.07.2022 у справі №924/887/20, від 26.03.2018 у справі №910/5040/17).

Отже, законодавець покладає на перевізника обов'язок доводити наявність обставин, що звільняють його від відповідальності за незбереження вантажу (23 березня 2016 року Верховний Суд України справа № 6-2086цс15 (ЄДРСРУ № 56973878)).

Слід також вказати, що за втрату (пошкодження) міжнародних поштових відправлень і посилок оператори поштового зв’язку несуть відповідальність відповідно до актів Всесвітнього поштового союзу та закону, за невиплату міжнародних поштових переказів - відповідно до міжнародних договорів України, які набрали чинності у встановленому порядку ( частина 3 статті 32 Закону України "Про поштовий зв'язок")

Відповідно до статті 5 Всесвітньої поштової конвенції поштове відправлення належить відправнику доти, доки воно не видано законному адресату, якщо тільки воно не було затримано відповідно до законодавства країни відправлення або призначення та у випадку застосування статті 15.2.1.1 чи 15.3 згідно із законодавством транзитної країни.

При цьому, як встановлено статтями 23, 26 Всесвітньої поштової конвенції, адресат має право на відшкодування розкраденого, пошкодженого або втраченого рекомендованого відправлення, простої посилки чи відправлення з оголошеною цінністю, якщо відправник відмовляться від своїх прав письмово на користь адресата.

ВИСНОВОК: Для отримання компенсації отримувач (клієнт) повинен зафіксувати відмову та скласти Акт з експедитором, а потім звернутися з претензією до останнього, причому тягар доказування причин виникнення недоліку послуги (роботи) та відсутності вини покладається на виконавця послуги.

 

Інші приклади судових рішень:

Хмельницький апеляційний суд, справа № 686/14836/24, провадження № 22-ц/4820/1993/24 від 18 листопада 2024 року;

Київський апеляційний суд, справа №752/9857/21, провадження № 22-ц/824/4310/2023 від 29 грудня 2023;

Полтавський апеляційний суд, справа №640/7404/18, номер провадження 22-ц/814/43/19 від 11 лютого 2019 року;

 

 

Матеріал по темі: «Відповідальності власника автостоянки за пошкодження автомобіля»
 

 

 

Протиправне (несанкціоноване) списання грошових коштів з банківського рахунку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Протиправне (несанкціоноване) списання грошових коштів з банківського рахунку та судова практика щодо відновлення залишку коштів на рахунку

04 жовтня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 337/6010/23, провадження № 61-8907св24 (ЄДРСРУ № 122092312) досліджував питання щодо списання грошових коштів з банківського рахунку та судова практика щодо відновлення залишку коштів на рахунку.

Згідно з частиною першою статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунку банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

Частиною першою статті 1068 ЦК України передбачено, що банк зобов`язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка.

Відповідно до статті 1073 ЦК України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунку клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.

Закон України «Про платіжні послуги» визначає поняття та загальний порядок виконання платіжних операцій в Україні, встановлює виключний перелік платіжних послуг та порядок їх надання, категорії надавачів платіжних послуг та умови авторизації їх діяльності, визначає загальні засади функціонування платіжних систем в Україні, загальні засади випуску та використання в Україні електронних грошей та цифрових грошей Національного банку України, установлює права, обов`язки та відповідальність учасників платіжного ринку України, визначає загальний порядок здійснення нагляду за діяльністю надавачів платіжних послуг, надавачів обмежених платіжних послуг, порядок здійснення оверсайта платіжної інфраструктури.

Пунктом 6 частини дев`ятнадцятої статті 38 Закону України «Про платіжні послуги» передбачено, що емітент зобов`язаний повідомляти користувача про виконання операцій з використанням електронного платіжного засобу.

Згідно з частиною двадцятою статті 38 Закону України «Про платіжні послуги» користувач зобов`язаний зберігати та використовувати електронний платіжний засіб відповідно до вимог законодавства та умов договору, укладеного з емітентом, не допускати використання електронного платіжного засобу особами, які не мають на це права, не повідомляти та іншим чином не розголошувати індивідуальну облікову інформацію та/або іншу інформацію, що дає змогу ініціювати платіжні операції, негайно після того, як така інформація стала йому відома, повідомити емітента у спосіб та каналами зв`язку, передбаченими договором між емітентом та платником, про факт втрати електронного платіжного засобу та/або факт втрати індивідуальної облікової інформації.

Відповідно до пункту 136 розділу VII Положення про порядок емісії та еквайрингу платіжних інструментів, затвердженого постановою правління НБУ від 29 липня 2022 року № 164 (далі - Положення), користувач зобов`язаний: зберігати та використовувати платіжні інструменти відповідно до вимог законодавства України та умов договору, укладеного з емітентом, і не допускати використання платіжних інструментів особами, які не мають на це законного права або повноважень.

Згідно з пунктом 140 розділу VII Положення, користувач зобов`язаний не повідомляти та іншим чином не розголошувати індивідуальну облікову інформацію та/або іншу інформацію, що дає змогу ініціювати платіжні операції, та негайно після того, як йому стало відомо про факт втрати такої інформації та/або платіжного інструменту, повідомити про це емітента в спосіб та каналами зв`язку, визначеними договором між емітентом та користувачем.

(!!!) До моменту повідомлення емітента про факт втрати платіжного інструменту та/або індивідуальної облікової інформації ризик збитків від виконання неналежних платіжних операцій та відповідальність за них покладаються на користувача. З моменту повідомлення користувачем емітента про факт втрати платіжного інструменту та/або індивідуальної облікової інформації ризик збитків від виконання неакцептованих/неналежних платіжних операцій та відповідальність покладаються на емітента. Момент, з якого настає відповідальність емітента, має бути чітко визначений умовами договору, укладеного між користувачем та емітентом.

Пунктом 141 розділу VII Положення, передбачено, що емітент зобов`язаний надавати ПІН, індивідуальну облікову інформацію та/або іншу інформацію, яка дає змогу здійснювати платіжні операції з використанням платіжного інструменту, лише держателю платіжного інструменту в порядку, визначеному договором (крім випадку, передбаченого в пункті 142 розділу VII цього Положення).

Власник рахунку не несе відповідальності за платіжні операції, здійснені без автентифікації платіжного інструменту і його держателя, крім випадків, якщо доведено, що дії чи бездіяльність власника рахунку/держателя призвели до втрати, незаконного використання ПІН у або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції. Власник рахунку має право на відшкодування в судовому порядку шкоди, заподіяної надавачем платіжних послуг унаслідок помилкової, неналежної платіжної операції або виконання платіжної операції з порушенням установлених законодавством України строків (пункти 146, 147 Положення).

Аналіз вказаних нормативно-правових актів, яка є спеціальними для спірних правовідносин, дає підстави для висновку, що при здійсненні операцій з використанням електронних платіжних засобів відповідальність за безпеку здійснення переказу коштів покладається як на платника, так і на емітента (банк чи іншу установу), які зобов`язані вжити всіх заходів по нерозголошенню третім особам інформації, що дає змогу виконувати платіжні операції від імені платника з використанням електронного платіжного засобу.

Лише наявність обставин, які доводять, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІНу або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, є підставою для його цивільно-правової відповідальності.

Вказане узгоджується із висновками Верховного Суду України у постанові від 13 травня 2015 року у справі № 6-71цс15 та Верховного Суду у постановах від 23 січня 2018 року у справі № 202/10128/14-ц, від 13 вересня 2019 року у справі № 501/4443/14-ц, від 20 листопада 2019 року у справі № 577/4224/16-ц, від 17 червня 2021 року у справі № 759/4025/19, від 16 серпня 2023 року № 176/1445/22.

Таким чином, користувач не несе відповідальності за здійснення платіжних операцій у разі відсутності доказів сприяння ним втраті, використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.

При цьому, сам по собі факт коректного вводу вихідних даних для ініціювання такої банківської операції, як списання коштів з рахунку користувача, не може достовірно підтверджувати ту обставину, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції; за відсутності належних та допустимих доказів сумніви та припущення мають тлумачитися переважно на користь споживача, який зазвичай є «слабкою» стороною у таких цивільних відносинах, правові відносини споживача з банком фактично не є рівними.

Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 16 серпня 2023 року у справі № 176/1445/22.

Верховний Суд у постанові від 21 квітня 2021 року у справі №751/6050/18 зазначив, що саме на банк, який є професійним учасником ринку надання банківських послуг, покладено обов`язок доведення того, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ банком є вищими, ніж до споживача - фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною у цивільних відносинах з такою кредитною установою. З врахуванням наведеного, всі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом саме на користь такої слабшої сторони. Також Верховний Суд у постанові від 20 липня 2022 року у справі № 521/20764/20 виснував, що саме банк має доводити, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.

(!!!) Сама по собі відсутність вироку у кримінальній справі за фактом незаконного заволодіння невстановленими особами грошовими коштами із використанням карткових рахунків, відкритих на ім`я позивача, не є підставою для відмови у задоволенні позову

ВИСНОВОК: В разі недоведеності обставин, які безспірно свідчать про те, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, необхідно виходити з відсутності вини користувача у перерахуванні чи отриманні спірних грошових коштів та задовільнити  позовні вимоги щодо відновлення залишку коштів на картковому рахунку.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Безпідставне списання (викрадення) коштів з банківського рахунку»

 

 

 

 

Теги: картковий рахунок, безпідставне списання коштів, несанкціоноване списання коштів, захист прав споживачів, заблокувати кредитну картку, снятие денег с карты, зняття готівки з карткового рахунку, судова практика, Адвокат Морозов

 

 

Стягнення пені після розірвання договору банківського вкладу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення пені відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» після розірвання договору банківського вкладу

29 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/56446/20-ц, провадження № 61-245св23 (ЄДРСРУ № 109911704) досліджував питання щодо стягнення пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» після розірвання договору банківського вкладу.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 627 ЦК України у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

У статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець- це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

Отже, Законом України «Про захист прав споживачів» врегульовані договірні відносини за участі споживача.

Частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством.

Якщо вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) викладено правову позицію про те, що пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача, однак якщо між сторонами припинено правовідносини з договорів банківського вкладу, то з часу такого припинення частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини.

Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

Тобто після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами  здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання.

Після розірвання договору банківського вкладу між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, яке підтверджено судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту розірвання договору банківського вкладу пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не нараховується.

ВИСНОВОК: Після розірвання договору банківського вкладу між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів після зазначеної дати застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання, а отже на спірні правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується.

 

Матеріал по темі: «Стягнення неустойки передбаченої ч.5 ст.10 ЗУ «Про захист прав споживачів»»

 

 

 

Теги: депозит, проценти, вклад, стягнення вкладу, стягнення коштів, проценти, захист прав споживачів, інфляційні втрати, банк, повернення коштів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Стягнення неустойки передбаченої ч.5 ст.10 ЗУ «Про захист прав споживачів»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Припинення нарахування споживачу неустойки в розмірі трьох відсотків та визначення моменту припинення договору банківського вкладу

16 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 753/23767/18, провадження № 61-9197св22 (ЄДРСРУ № 108414824) досліджував питання щодо припинення нарахування споживачу неустойки в розмірі трьох відсотків та визначення моменту припинення договору банківського вкладу.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 627 ЦК України у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

У статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець- це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги      (пункт 3).

Отже, Законом України «Про захист прав споживачів» врегульовані договірні відносини за участі споживача.

Частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством.

Якщо вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

(!!!) Вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг.

Частиною першою статті 1075 ЦК України передбачено, що договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час.

У разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються (частина друга статті 653 ЦК України).

Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі № 727/898/19 зазначено, що «у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651 - 654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків».

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 757/71432/17-ц, від 26 жовтня 2022 року у справі № 175/4055/19.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 757/50728/17-ц зазначено, що «у справі, що переглядається, договір банківського вкладу розірваний шляхом подання заяви про повернення коштів за договором».

У постановах Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 757/38605/19, від 23 лютого 2022 року у справі № 756/14910/16, від 14 квітня 2022 року у справі № 643/3666/18, від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19, від 27 квітня 2022 року у справі № 757/21554/18, від 27 квітня 2022 року у справі № 757/8802/19, від 26 червня 2022 року у справі № 757/883/20, від 20 липня 2022 року у справі № 132/4437/18 та цілому ряді інших міститься правова позиція про те, що звернення заявника із заявою про повернення депозитного вкладу і процентів свідчить про розірвання договору і припинення споживчих відносин, що виключає застосування пені, передбаченої ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів».

Таким чином, направлення на адресу банку заяви про повернення суми вкладу припиняє правовідносини між сторонами за  договором банківського вкладу.

З огляду на наведене, на спірні правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) викладено правову позицію про те, що пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача, однак якщо між сторонами припинено правовідносини з договорів банківського вкладу, то з часу такого припинення частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» на спірні правовідносини не поширюється.

Отже, висновки, яких дійшов суд апеляційної інстанції узгоджуються з  висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду  від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20).

Схожий за змістом правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, де Велика Палата вказала, що за змістом ст.ст.546, 549, 550 ЦК України неустойка (пеня) за своєю правовою природою є додатковим (акцесорним) способом забезпечення виконання зобов`язань і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов`язання, а відтак може нараховуватися лише в межах погодженого сторонами строку дії договору. Право кредитора нараховувати обумовлену в договорі неустойку (пеню) припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з ч.2 ст.1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси кредитора забезпечені ч.2 ст.625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Аналогічні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року по справі № 444/9519/12 та від 04 липня 2018 року по справі № 310/11534/13-ц.

Отже, зміст правового висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 полягає у тому, що нарахування пені можливо виключно за наявності споживчих правовідносин між банком і вкладником на підставі відповідного договору і лише у межах строку його дії. При цьому підстави припинення споживчих правовідносин, а саме розірвання договору в односторонньому порядку, за взаємною згодою чи за рішенням суду, тощо, не мають правового значення.

ВИСНОВКИ:

По-перше: нарахування пені на підставі ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» після припинення правовідносин з договорів банківського вкладу і відсутністю споживчих правовідносин НЕМОЖЛИВО, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи ст.625 ЦК України у разі його невиконання.

По-друге, у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц Велика Палата Верховного Суду при вирішенні виключної правової проблеми мала з`ясувати наступне: 1) Чи підлягає застосуванню до правовідносин з банківського вкладу Закон України «Про захист прав споживачів» та що є «вартістю послуги» у правовідносинах банківського вкладу (п.п.5.1, 5.2).

Відповівши стверджувально на перше запитання, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що «вартістю послуги» у правовідносинах банківського вкладу є розмір процентів, що підлягає виплаті вкладникові за використання банком його коштів. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду погодилася з відмовою в позові, оскільки на момент розгляду справи судами в банку було введено тимчасову адміністрацію, що виключає можливість стягнення з банку коштів у будь-який інший спосіб, аніж відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у тому числі на підставі судового рішення (п.п.6, 7).

У вказаній справі Велика Палата виклала наступний правовий висновок: «До спірних правовідносин споживача фінансових послуг та банку в разі невиконання банком зобов`язань за договором банківського вкладу підлягає застосуванню ч.5 ст.10 Закону про захист прав споживачів, проте дійсний зміст приписів цієї норми слід трактувати так, що пеня, яка має бути сплачена виконавцем, нараховується на суму, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі базою нарахування пені слід вважати проценти на суму вкладу або дохід в іншій формі (статті 1058, 1061 ЦК України), що підлягає сплаті банком вкладникові за використання вкладу. Сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені. Набрання законної сили судовим рішенням про присудження до виконання стороною спору певного договірного зобов`язання в натурі або відшкодування стороною спору за його невиконання чи порушення відповідно до умов договору та законодавства не змінює суті цього зобов`язання. Тому немає жодних підстав вважати, що у разі присудження відсотків за договором банківського вкладу за рішенням суду таке зобов`язання виникає не з договору, а з рішення суду про задоволення вимог вкладника. У період запровадження в банку тимчасової адміністрації та здійснення процедури його ліквідації стягнення коштів з банку без урахування механізмів, передбачених Законом про гарантування вкладів, у тому числі на підставі судового рішення, не допускається».

Отже, вказаний висновок ніяким чином не суперечить висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17.

 

Матеріал по темі: «Не повернення депозитного вкладу – на що може розраховувати споживач?»

 

 

Теги: депозит, проценти, вклад, стягнення вкладу, стягнення коштів, проценти, захист прав споживачів, інфляційні втрати, банк, повернення коштів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов