Поділ автомобіля, як спільного майна подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: визначення способів поділу автомобіля, як спільного майна подружжя

23 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 610/2578/24, провадження № 61-3161св26 (ЄДРСРУ № 137606419) досліджував питання щодо визначення способів поділу автомобіля, як спільного майна подружжя.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав із поважної причини самостійного заробітку. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності.

За змістом частин першої, другої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.

(!!!) Автомобіль є неподільною річчю, оскільки його поділ у натурі без втрати цільового призначення неможливий. 

У такому випадку суд, вирішуючи спір про поділ автомобіля, як спільного майна подружжя, залежно від встановлених обставин може:

1)  визнати за кожним з подружжя право власності на ідеальну частку у праві спільної часткової власності на автомобіль;

2) виділити автомобіль одному з подружжя зі стягненням компенсації на користь іншого;

3)  застосувати інший спосіб поділу автомобіля, зокрема у сукупності з іншим майном подружжя, який відповідає закону та забезпечує баланс прав сторін.

Верховний Суд у постанові від 04 жовтня 2023 року у справі № 691/1240/18, провадження № 61-4680св23 звернув увагу, що визнання права на половину спірного майна, тобто визнання права на ідеальну частку у майні без його виділу в натурі, є поділом майна подружжя у розумінні частини першої статті 71 СК України. У разі якщо сторони не дійшли згоди щодо отримання грошової компенсації та внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду щодо неподільної речі, зокрема автомобіля, наявні підстави для визнання за кожним із подружжя права власності на 1/2 частину такого майна без його реального поділу, залишивши автомобіль у спільній частковій власності подружжя. Схожих висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 362/6124/15-ц в частині поділу автомобіля між подружжям.

Слід також враховувати, 8 лютого 2022 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 209/3085/20, провадження № 14-182цс21 (ЄДРСРУ № 105325146) вказала наступне:

(а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації);

(б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.

Подібний підхід відповідає також правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, щодо необхідності забезпечення ефективного, справедливого та збалансованого вирішення спорів про поділ неподільного майна подружжя. Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що суд, вирішуючи питання про поділ неподільної речі, має враховувати характер майна, інтереси обох сторін, можливість компенсації, фактичне користування майном та необхідність уникнення створення для сторін нової правової невизначеності.

ВИСНОВОК: Отже, якщо сторона визначила предметом спору поділ автомобіля як спільного майна подружжя, але запропонувала один з можливих способів його поділу, суд не позбавлений можливості застосувати інший передбачений законом спосіб поділу цього ж майна, якщо саме такий спосіб відповідає встановленим обставинам і забезпечує баланс прав й інтересів сторін.

 

 

Матеріал по темі: «Поділ спільної сумісної власності подружжя –авто після ДТП»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Звернення стягнення на предмет іпотеки у період дії воєнного стану

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості звернення стягнення на предмет іпотеки у період дії воєнного стану

23 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 758/11900/19, провадження № 61-1816св26 (ЄДРСРУ № 137606415) досліджував питання щодо особливостей звернення стягнення на предмет іпотеки у період дії воєнного стану.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до пункту 5-2 розділу VI Закону України «Про іпотеку», у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону.

(!) Положення абзацу першого цього пункту не поширюються на нерухоме майно, оформлене в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за договорами, укладеними після дня набрання чинності Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX, або за договорами, до яких після цієї дати за погодженням сторін вносилися зміни в частині продовження строків виконання зобов`язань та/або зменшення розміру процентів, штрафних санкцій.

Вказані приписи закону застосовуються за наявності таких критеріїв:

1)    нерухоме майно належить фізичній особі;

2)   нерухоме майно передано в іпотеку за споживчим кредитом;

3)   зобов`язання виникло за договорами, укладеними до 17 березня 2022 року, за умови, що після 17 березня 2022 року до них не вносилися зміни в частині продовження строків виконання зобов`язань та/або зменшення розміру процентів чи штрафних санкцій.

Норма пункту 5-2 розділу VI Закону України «Про іпотеку» має ретроспективний характер: дія статей 37, 38, 40, 41, 47 цього Закону зупиняється, починаючи з 24 лютого 2022 року на період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування.

Крім того, пункт 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» не містить посилання на статтю 39 цього Закону про реалізацію предмета іпотеки за рішенням суду. Зупинено лише дію статей 41, 47 у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах.

Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 12 січня 2026 року у справі № 642/716/22 (провадження № 61-2958св25, ЄДРСРУ № 133285159) та від 27 травня 2026 року у справі № 642/716/22 (провадження № 61-3447св26, ЄДРСРУ № 137226420).

Верховний Суд наголошує, що іпотекодержатель у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення не позбавлений права звернутися до суду з приводу звернення стягнення на предмет іпотеки.

ВИСНОВОК: Мораторій на звернення стягнення на іпотечне майно не скасовує іпотечне забезпечення, не змінює правову природу забезпеченого зобов`язання і не створює для кредитора права на альтернативне забезпечення, а лише відтерміновує можливість реалізації предмета іпотеки на період дії в Україні воєнного стану.

 

 

Матеріал по темі: «Припинення зобов’язань за кредитним договором у разі відмови кредитора від предмета іпотеки»

 

 

 

 

 

Теги: іпотека, застава, відчуження предмета обтяження, боржник,  без згоди обтяжувача, підстави для зняття арешту,  заборона на предмета застави, обтяження в держреєстрі, судова практика, Адвокат Морозов

 

Відсутність інформації про зареєстроване місце проживання відповідача

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Алгоритм дій суду, якщо місце реєстрації відповідача невідомо або не співпадає з Єдиним державним демографічним реєстром

20 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 199/15273/25, провадження № 61-4965св26 (ЄДРСРУ № 136946129) досліджував питання щодо дій суду у разі відсутності інформації про зареєстроване місце проживання відповідача.

Позовна заява повинна містити: повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові) (для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), а також реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості позивачу відомі), відомі номери засобів зв`язку та адреси електронної пошти, відомості про наявність або відсутність електронного кабінету (пункт 2 частини третьої статті 175 ЦПК України).

(!) Позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред`являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи) (частина дев`ята статті 28 ЦПК України).

За відсутності підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження суд відкриває провадження у справі протягом п`яти днів з дня надходження позовної заяви або заяви про усунення недоліків, поданої в порядку, передбаченому статтею 185 цього Кодексу. Якщо відповідачем вказана фізична особа, яка не має статусу підприємця, суд відкриває провадження не пізніше наступного дня з дня отримання судом у порядку, передбаченому частиною восьмою цієї статті, інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - відповідача (частина перша статті 185 ЦПК України).

Суддя з метою визначення підсудності може також користуватися даними Єдиного державного демографічного реєстру (частина восьма статті 185 ЦПК України).

Якщо за результатами отриманої судом інформації буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд надсилає справу за підсудністю в порядку, встановленому статтею 31 цього Кодексу (частина дев`ята статті 185 ЦПК України).

Якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі. Подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України (частина десята статті 185 ЦПК України).

Касаційний суд вже вказував, що: повернення позовної заяви позивачеві взагалі не передбачено, оскільки у разі встановлення того, що справа не підсудна цьому суду, суд надсилає її за підсудністю в порядку, встановленому статтею 31 ЦПК України, а у разі якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2020 року в справі № 501/2443/18 (провадження № 61-12785св19), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року в справі № 569/2295/19 (провадження № 61-14212св 19)).

Аналогічні висновки зроблені в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 травня 2022 року у справі № 552/3486/20 (провадження № 61-19159св20) та в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 січня 2026 року в справі № 646/4606/25 (провадження № 61-13623св25).

ВИСНОВОК: Неможливість встановити офіційну реєстрацію відповідача через державні бази даних не дозволяє суду повертати позов. Суд повинен відкрити провадження у справі за останньою відомою адресою відповідача, забезпечивши його повідомлення через веб-портал судової влади.

 

Матеріал по темі: ««Сторона у судовому спорі» та «сторона у судовому процесі»»

 

 

Теги: пред’явлення позову, відкриття провадження, заміна неналежного відповідача, співвідповідач, подання позовної заяви до суду, сторони у справі, підготовче засідання, судова практика, Адвокат Морозов

Право користування земельною ділянкою внаслідок найму будівлі або іншої капітальної споруди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Документи, що підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою внаслідок найму будівлі або іншої капітальної споруди

18 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 120/16870/24, адміністративне провадження № К/990/50090/25 (ЄДРСРУ № 137520673) досліджував питання щодо права користування земельною ділянкою внаслідок найму будівлі або іншої капітальної споруди.

Відповідно до частини першої статті 759 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Згідно зі статтею 796 ЦК України одночасно з правом найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) наймачеві надається право користування земельною ділянкою, на якій вони знаходяться, а також право користування земельною ділянкою, яка прилягає до будівлі або споруди, у розмірі, необхідному для досягнення мети найму.

(!) У договорі найму сторони можуть визначити розмір земельної ділянки, яка передається наймачеві. Якщо розмір земельної ділянки у договорі не визначений, наймачеві надається право користування усією земельною ділянкою, якою володів наймодавець.

Якщо наймодавець не є власником земельної ділянки, вважається, що власник земельної ділянки погоджується на надання наймачеві права користування земельною ділянкою, якщо інше не встановлено договором наймодавця з власником земельної ділянки.

Виходячи з наведеного, при укладанні договору найму об`єкта (споруди, окремої частини, ін.) презюмується, що наймач має право користування земельною ділянкою, на якій знаходиться такий об`єкт, а також право користування земельною ділянкою, яка прилягає до будівлі або споруди, в обсязі, необхідному для досягнення мети найму.

Передача земельної ділянки у користування за вказаними правилами проводиться незалежно від того, чи існують у договорі умови щодо прав на земельні ділянки, на яких розташовані об`єкти (споруди, ін.), що передаються у найм. Крім того, норми, які встановлюють наведені правила, не мають характеру диспозитивності, тобто застосовуються й поза волею наймодавця та наймача.

Важливим є той факт, що надання наймачеві права користування земельною ділянкою є обов`язковим не тільки для сторін за договором оренди об`єкта, що знаходиться на земельній ділянці, а й для власника земельної ділянки у разі, коли такою особою не є наймодавець.

Презюмується також, що власник земельної ділянки погоджується на надання наймачеві права користування нею, якщо інше прямо не встановлене договором наймодавця з власником земельної ділянки.

Наведене правозастосування відповідає висновку Верховного Суду, викладеному у постановах від 22.07.2021 у справі № 640/19955/19, від 10.11.2023 у справі № 440/2474/20.

Окрім цього, слід враховувати, що передача нежитлових будівель в оренду не може розцінюватися як зміна фактичного орендаря земельних ділянок, розташованих під цими будівлями (06 листопада 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/35260/23, адміністративне провадження № К/990/30258/24 (ЄДРСРУ № 131595656).

ВИСНОВОК: З правом найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) наймачеві надається право користування земельними ділянками, розміщеними під об`єктами оренди незважаючи на відсутність окремо укладених договорів оренди відповідних земельних ділянок.

 

 

Матеріал по темі: «Установлення АЗС на бетонний майданчик»

 

 

 

Теги: земельна ділянка, найм, оренда будівлі, прийняття в експлуатацію, дозвільні документи, дозвіл, податкова, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відмова у реєстрації податкових накладних з підстав ненадання документів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відмова у реєстрації податкових накладних з підстав ненадання документів без визначення конкретного переліку

05 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/17115/24, касаційне провадження № К/990/44938/25 (ЄДРСРУ № 137166800) досліджував питання щодо відмови у реєстрації податкових накладних з підстав ненадання конкретного переліку документів.

Порядок ведення ЄРПН затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2010 року № 1246 (далі - Порядок № 1246).

Згідно з пунктом 12 Порядку № 1246 після надходження податкової накладної та/або розрахунку коригування до ДПС в автоматизованому режимі здійснюється їх розшифрування та проводяться перевірки, зокрема щодо наявності підстав для зупинення реєстрації податкових накладних та/або розрахунків коригування.

Відповідно до пункту 13 Порядку № 1246 за результатами перевірок, визначених пунктом 12 цього Порядку, формується квитанція про прийняття або неприйняття, або зупинення реєстрації податкової накладної та/або розрахунку коригування (далі - квитанція).

Механізм зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування у ЄРПН, організаційні та процедурні засади діяльності комісій контролюючих органів визначено Порядком зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування у ЄРПН, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 2019 року № 1165 (далі - Порядок № 1165).

Пунктом 11 Порядку № 1165 передбачено, що у квитанції про зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування зазначаються: 1) номер та дата складення податкової накладної/розрахунку коригування; 2) критерій (критерії) ризиковості платника податку та/або ризиковості здійснення операцій, на підставі якого (яких) зупинено реєстрацію податкової накладної/розрахунку коригування в Реєстрі, з розрахованим показником за кожним критерієм, якому відповідає платник податку; 3) пропозиція щодо надання платником податку пояснень та копій документів відповідно до Порядку прийняття рішень про реєстрацію/відмову в реєстрації податкових накладних/розрахунків коригування в ЄРПН, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 12 грудня 2019 року № 520.

Порядок прийняття рішень про реєстрацію/відмову в реєстрації податкових накладних/розрахунків коригування в ЄРПН затверджено наказом Міністерства фінансів України від 12 грудня 2019 року № 520.

Відповідно до пункту 4 Порядку № 520 у разі зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Реєстрі платник податку має право подати копії документів та письмові пояснення стосовно підтвердження інформації, зазначеної у податковій накладній/розрахунку коригування, для розгляду питання прийняття комісією регіонального рівня рішення про реєстрацію/відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Реєстрі.

Згідно з пунктом 5 Порядку № 520 платник податку, який склав податкову накладну/розрахунок коригування, реєстрацію яких зупинено, для розгляду питання прийняття комісією регіонального рівня рішення про реєстрацію/відмову в реєстрації таких податкової накладної/розрахунку коригування в Реєстрі може подати такі документи: договори, у тому числі зовнішньоекономічні контракти, з додатками до них; договори, довіреності, акти керівного органу платника податку, якими оформлено повноваження осіб, які одержують продукцію в інтересах платника податку для здійснення операції; первинні документи щодо постачання/придбання товарів/послуг, зберігання і транспортування, навантаження, розвантаження продукції, складські документи, інвентаризаційні описи, у тому числі рахунки-фактури/інвойси, акти приймання-передачі товарів (робіт, послуг) з урахуванням наявності певних типових форм і галузевої специфіки, накладні; розрахункові документи та/або банківські виписки з особових рахунків; документи щодо підтвердження відповідності продукції (декларації про відповідність, паспорти якості, сертифікати відповідності), наявність яких передбачено договором та/або законодавством; інші документи, що підтверджують інформацію, зазначену у податковій накладній/розрахунку коригування, реєстрацію яких зупинено в Реєстрі.

Після внесення змін до Порядку № 520 процедура розгляду пояснень і документів платника податку передбачає, що за результатами розгляду поданих письмових пояснень та копій документів комісія регіонального рівня протягом п`яти робочих днів або приймає рішення про реєстрацію податкової накладної/розрахунку коригування, або надсилає повідомлення про необхідність надання додаткових пояснень та/або документів, або приймає рішення про відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування у разі надання платником копій документів, складених/оформлених із порушенням законодавства.

Платник податку має право подати до контролюючого органу додаткові пояснення та копії документів протягом п`яти робочих днів з дня, наступного за днем отримання повідомлення.

За результатами розгляду поданих додаткових пояснень та копій документів комісія регіонального рівня приймає рішення про реєстрацію або відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування.

Якщо платник податку не надав додаткових пояснень та копій документів на підтвердження інформації, зазначеної у податковій накладній/розрахунку коригування, комісія регіонального рівня приймає рішення про відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування (пункт 9 Порядку № 520).

(!!!) Отже, у редакції Порядку № 520 передбачено додатковий етап адміністративної процедури - направлення платнику повідомлення про необхідність надання додаткових пояснень та/або документів.

Водночас наявність такого етапу не змінює загальних вимог до індивідуального акта суб`єкта владних повноважень, який має бути прийнятий обґрунтовано, добросовісно, розсудливо, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття, та з дотриманням права особи на участь у процесі прийняття рішення.

За усталеним підходом Верховного Суду загальними вимогами до акта індивідуальної дії є його обґрунтованість і вмотивованість, тобто наведення суб`єктом владних повноважень конкретних фактичних та юридичних підстав його прийняття, а також зрозумілих мотивів, з яких суб`єкт владних повноважень дійшов відповідного висновку.

У справах щодо відмови в реєстрації податкових накладних суд не підміняє собою контролюючий орган і не проводить повноцінної податкової перевірки реальності господарської операції. Водночас суд зобов`язаний перевірити, чи діяв контролюючий орган у межах визначеної процедури, чи надав оцінку поданим платником поясненням і документам, чи навів у рішенні належні мотиви відмови, а також чи не є така відмова формальною.

Після внесення змін до Порядку № 520 контролюючий орган має право направити платнику повідомлення про необхідність надання додаткових пояснень та/або документів, водночас  факт направлення такого повідомлення та загальне посилання на недостатність документів не є самостійним і достатнім підтвердженням правомірності подальшої відмови у реєстрації податкових накладних.

У разі якщо платник після отримання повідомлення подав додаткові пояснення та документи, комісія регіонального рівня зобов`язана надати їм оцінку та у разі відмови в реєстрації податкової накладної зазначити, які саме документи не були подані або чому подані документи не підтверджують інформацію, зазначену у податковій накладній.

Верховний Суд зазначає, що формулювання «не надано документів щодо …» не дає змоги встановити, яких саме документів, на думку контролюючого органу, не вистачало для прийняття рішення про реєстрацію спірних податкових накладних.

Таке визначення не містить відповіді на питання, чи йдеться про договори, акти приймання-передачі, ордери, інвентаризаційні описи, документи щодо залишків товару, документи щодо зберігання, документи щодо навантаження або інші конкретні документи.

30 квітня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/21238/24, адміністративне провадження № К/990/29199/25 (ЄДРСРУ № 136128128) чітко вказав, що можливість надання платником податків вичерпного переліку документів на підтвердження правомірності формування та подання податкової накладної прямо залежить від чіткого визначення фіскальним органом конкретного виду критерію оцінки ступеня ризиків та переліку документів, які контролюючий орган вважає достатніми для прийняття рішення про реєстрацію податкової накладної. Пропозиція контролюючого органу про надання пояснень та/або копій документів, достатніх для прийняття рішення про реєстрацію податкової накладної без наведення переліку документів, які контролюючий орган вважає достатніми для прийняття позитивного рішення, призводить до ситуації невизначеності та необґрунтованого обмеження права платника податків бути повідомленим про необхідність надання документів за вичерпним переліком, відповідно до критерію зупинення реєстрації податкової накладної, а не будь-яких на власний розсуд.

Вищезазначене відповідає правовій позиції Верховного Суду, висловленій, зокрема, у постанові від 03.10.2023 у справі №380/4146/22.

ВИСНОВОК: Отже, контролюючий орган, відмовляючи у реєстрації податкових накладних з підстав ненадання документів, повинен чітко вказати, які саме документи не були подані або чому подані документи не підтверджують інформацію, зазначену у податковій накладній, в іншому випадку рішення ДПС є протиправним.

   

Матеріал по темі: «Ненадання договору як підстава для зупинення податкової накладної»

 

 

Теги: податкові накладні, виключення з ризикових, подання таблиці, зупинення реєстрації податкових накладних, реєстр накладних, пояснення, ризикові контрагенти, оскарження рішення комісії, розшифрування, ПН, РК, податкова, ДПС, Адвокат Морозов

Позов військовозобов`язаного про визначення місця проживання малолітньої дитини – без ТЦК ніяк…

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право ТЦК та СП на оскарження судового рішення, яким встановлено факт самостійного виховання та утримання дитини військовозобов`язаним

17 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 725/9150/25, провадження № 61-3419св26 (ЄДРСРУ № 137457467) досліджував питання щодо залучення ТЦК та СП в судове провадження військовозобов`язаного про визначення місця проживання малолітньої дитини.

Позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини пред`явлений військовозобов`язаним у період дії воєнного стану та загальної мобілізації, а тому може призвести до виникнення або підтвердження підстав для надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (що входить до компетенції ТЦК та СП) та/або звільнення з військової служби, що перебуває у сфері виконання конституційного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосується інтересів держави, отже орган військового управління, що забезпечує виконання військового обов`язку, мобілізаційної підготовки та мобілізації, є особою, яка має право на оскарження рішення у цій справі.

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду щодо права військової частини на оскарження судового рішення, яким встановлено факт самостійного виховання та утримання дитини військовослужбовцем, викладеними у постановах: від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23, від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23, від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25, від 24 грудня 2025 року у справі № 725/2192/25.

Більш того, у постанові від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 Верховний Суд акцентував увагу на тому, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави (зокрема, військової частини).

У постанові Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23 зазначено, що позов про визначення місця проживання малолітньої дитини пред`явлений військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». А у постанові Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 наголошено, що позов військовослужбовця про визначення місця проживання дитини, поданий з метою штучного створення підстав для звільнення з військової служби під час особливого періоду, є зловживанням правом та використанням приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню. Судові рішення повинні відповідати принципам справедливості та не можуть використовуватися для уникнення виконання встановлених законом обов`язків.

Подібні правові висновки щодо права ТЦК на апеляційне оскарження рішення районного суду в аналогічних справах викладено Верховним Судом у постановах від 20 травня 2026 року у справі № 725/6080/25 (провадження № 61-4800св26) та від 01 червня 2026 року у справі № 725/5985/25 (провадження № 61-5194св26).

Доцільно підкреслити, що рішення суду в частині залишення дитини проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини його батьком, який є військовозобов`язаним, що надає йому право на звільнення з військової служби (стаття 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Отже, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтовані висновки, що рішенням суду першої інстанції у цій справі порушено права та інтереси держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ТЦК .

Аналогічні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 20 травня 2026 року у справі № 725/6080/25 (провадження № 61-4800св26).

ВИСНОВОК: Враховуючи той факт, що Верховний суд наголошує про право ТЦК та СП на оскарження судового рішення, яким встановлено факт самостійного виховання та утримання дитини військовозобов`язаним у період дії воєнного стану та загальної мобілізації, то під час пред’явлення судового рішення до виконання ТЦК та СП обов’язково скористаються своїм правом на апеляційне оскарження… тому (…) доцільно залучати ТЦК до такого роду проваджень.

 

 

Матеріал по темі: «Визначення місця проживання та встановлення факту самостійного виховання»

 

 

 

Теги: позбавлення батьківських прав, лишение родительских прав, висновок органу опіки та піклування, орган опіки, інтереси дитини, захист інтересів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відшкодування витрат розпоряднику інформації якщо відповідь надана у електронному вигляді

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування витрат розпоряднику інформації за надання інформації обсягом більше 10 сторінок, навіть якщо ця інформація зафіксована не на папері, а у електронному вигляді…

Інформація на адвокатський запит надається безкоштовно. У разі якщо задоволення запиту на інформацію передбачає виготовлення копій документів обсягом більш як 10 сторінок, запитувач зобов`язаний відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друк.

Розмір фактичних витрат визначається відповідним розпорядником на копіювання та друк у межах граничних норм, установлених Кабінетом Міністрів України. У разі якщо розпорядник інформації не встановив розміру плати за копіювання або друк, інформація надається безкоштовно.

Отже, у разі якщо задоволення запиту на інформацію передбачає виготовлення копій документів обсягом більш як 10 сторінок, запитувач зобов`язаний оплатити витрати, пов`язані з копіюванням документів понад встановлений обсяг. Тобто копії десяти сторінок документу надаються безкоштовно. 

Аналогічна позиція викладена у постанові ВП ВС від 27 квітня 2023 року у справі № 9901/454/21 та у постанові Верховного Суду від 17.01.2020 року у справі №818/40/17.

За такого правового регулювання, положення статті 21 Закону №2939-VI слід розуміти так, що законодавством передбачено відшкодування витрат за виготовлення копій або друк документів обсягом більше 10 сторінок, що надаються за запитом на інформацію, на паперових носіях, а також за виготовлення цифрових копій документів шляхом сканування паперових носіїв інформації. Такий підхід обумовлений тим, що виготовлення електронних копій документа з паперового носія теж вимагає залучення додаткового ресурсу і матеріально-технічних затрат, а отже, потребує їх відшкодування.

Сканування документа - це процес створення цифрової копії документа, який передбачає використання відповідного пристрою, що фіксує зображення документа та перетворює його в цифровий формат. Отримана цифрова копія є точною копією оригінального документа, включаючи весь його текст і зображення. Таким чином, сканування є різновидом копіювання (цифровим еквівалентом фотокопіювання), оскільки створюється ідентична версія оригінального документа на іншому носії.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 жовтня 2022 року у справі №9901/496/21 дійшла висновку, що положення ст.21 Закону №2939-VI, особливо частина перша та кореспондуюча їй частина друга цієї статті, фокусують увагу на праві отримати інформацію безкоштовно в дозволеному законом обсязі чи поза цим обсягом, якщо вона існує в запитуваному вигляді і її можна надати без витрат на виготовлення копій або коли розпорядник інформації не встановив розміру плати за копіювання або друк. Закон не обмежує в доступі до інформації в більшому обсязі, ніж визначений законом, але покладає на запитувача інформації обов`язок відшкодувати саме фактичні витрати розпорядника інформації за надання інформації обсягом більше 10 сторінок. Тобто умовою відшкодування зазначених витрат є не те, на якому носії відображена / збережена інформація (папір), а саме необхідність понесення витрат на задоволення запиту на інформацію.

У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що Закон №2939-VI не розрізняє паперових та цифрових копій документа, принаймні у ньому немає формулювань, за якими відшкодування фактичних витрат за копіювання / друк документа треба тлумачити вузько й пов`язувати тільки з паперовими носіями. За контекстними законодавчими приписами терміни «копіювання» та «друк» позначають насамперед будь-який процес виготовлення (множення) відповідних оригіналу документальних відомостей з використанням будь-яких засобів продукування (друку). Виготовлення електронних копій документа (якщо розпорядник їх не має і не зобов`язаний мати у своєму розпорядженні) є одним із таких способів; він теж вимагає залучення додаткового ресурсу й матеріально-технічних затрат, а отже, потребує їх відшкодування.

Також, відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду України від 27.04.2023 року у справі № 9901/454/21 запитувач публічної інформації має обов`язок відшкодувати фактичні витрати розпорядника інформації за надання інформації обсягом більше 10 сторінок, навіть якщо ця інформація зафіксована не на папері, а у електронному вигляді. Умовою відшкодування зазначених витрат є не те, на якому носії відображена / збережена інформація (папір), а саме необхідність понесення витрат на задоволення запиту на інформацію.

Комплексне тлумачення норми статті 21 Закону №2939-VI зі наведеними вище нормами постанов Кабінету Міністрів України не дає підстав вважати, що надання публічної інформації в електронному форматі є безумовно безоплатним, оскільки запитувана інформація може міститись у паперовій формі, що потребує переведення її в електронну форму.

Тому, вимога щодо сплати за надання сканкопій документів у відповідь на запит є правомірною та, відповідно, породжує виникнення у запитувача обов`язку здійснити відповідну сплату коштів.

Вказане узгоджується із правовою позицією Верховного Суду у постанові від 29.08.2022 (справа № 9901/144/20).

ВИСНОВОК: Запитувач публічної інформації має обов`язок відшкодувати фактичні витрати розпорядника інформації за надання інформації обсягом більше 10 сторінок, навіть якщо ця інформація зафіксована не на папері, а у електронному вигляді. 

 

  

Матеріал по темі: «Адвокатський запит до розпорядника публічної інформації»

 

 

Теги: адвокатський запит, адвокатський запрос, запит на інформацію, запрос на информацию, публічна інформація, відповідь на запит, безкоштовна відповідь, 10 перших сторінок, єдність документу, розпорядник інформації, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов