АРМА: розмежування управління активами та управління майном

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

З`ясування правової природи управління арештованими активами АРМА: розмежування управління активами та управління майном

16 травня 2025 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 903/421/24 (ЄДРСРУ № 127498832) досліджував питання щодо з`ясування правової природи управління арештованими активами АРМА: розмежування управління активами та управління майном.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

У частині першій статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Зміст суб`єктивного права власності формулюється через відому «тріаду» прав або правомочностей (володіння, користування, розпорядження). У суб`єктивному розумінні, право власності є абсолютним правом особи вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном, а необмеженій кількості осіб заборонено порушувати таке суб`єктивне право і створювати перешкоди в його здійсненні.

Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Отже, за загальним правилом саме власнику належить правомочність вчинення правочинів, спрямованих на розпорядженням його майном (такий же висновок викладений у пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2020 у справі № 826/20221/16).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частини перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності можливе лише за умов суспільної необхідності, на підставі та в порядку, встановленому законом, і за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості.

Право власності є безстроковим. Підстави припинення права власності передбачені, зокрема, статтею 346 ЦК України.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 321 ЦК України).

Крім норм національного законодавства, право власності в Україні захищається також міжнародно-правовими актами, які відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України. Зокрема, стаття 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає (далі - Протокол №1), що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

З огляду на положення Протоколу №1 та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), будь-яке втручання держави у право мирного володіння майном має переслідувати легітимну мету в інтересах суспільства, бути пропорційним та обґрунтованим. Зокрема, в рішенні у справі «Суханов та Ільченко проти України» Суд підкреслив необхідність наявності суспільного інтересу для виправдання обмеження права власності, а в рішенні «Трегубенко проти України» - вимогу дотримання принципу пропорційності і справедливого балансу між інтересами особи та суспільства.

(!!!) Отже, право власності в Україні є основоположним правом, яке охороняється Конституцією України, ЦК України та міжнародно-правовими актами, тощо.

Разом з тим, як вказано у реченні другому, третьому абзацу другого пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 16.10.2008 №24-рп/2008 право власності, в тому числі й приватної, не є абсолютним. Його здійснення має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами частини третьої статті 13, частини сьомої статті 41 Основного Закону України, в яких зазначається, що власність зобов`язує і не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, правам, свободам та гідності громадян.

Законодавець поряд з державною, комунальною та приватною власністю на майно відповідно до частини 2 статті 316 ЦК України передбачив право довірчої власності як особливий вид права власності, яке виникає із закону або договору управління майном.

У главі 70 ЦК України (статті 1029 - 1045 ЦК України) передбачено особливості укладення, виконання та припинення договорів управління майном як різновиду цивільно-правових договорів, що визначають взаємні права та обов`язки установника управління як власника майна, що є предметом управління, та управителя майна, який в силу взятих на себе договірних зобов`язань за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

Відповідно до частини п`ятої статті 5 статті 1033 ЦК України управитель, якщо це визначено договором про управління майном, є довірчим власником цього майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону та договору управління майном. Договір про управління майном не тягне за собою переходу права власності до управителя на майно, передане в управління.

У частині другій статті 1029 ЦК України зазначено, що договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно. Водночас, за абзацом 2 частини другої статті 1029 ЦК України законом чи договором управління майном можуть бути передбачені обмеження права довірчої власності управителя.

Отже, на відміну від права власності як цивільного права власника щодо володіння, користування та розпорядження належним йому нерухомим майном (частина перша статті 316 ЦК України), що здійснюється власником в межах закону на власний розсуд та незалежно від волі інших осіб, право довірчої власності (частина друга статті 316 ЦК України) може обмежуватися (частина друга статті 1029 ЦК України) в силу закону або відповідно до умов договору управління майном.

Відтак, право довірчої власності залежить від волі законодавця, вираженої за змістом відповідного закону, або волі іншої особи - установника управління, встановленої в договорі управління майном, укладеного з управителем, правомочності якого щодо переданого йому в управління майна власника обмежуються умовами договору управління майном (частина п`ята статті 1033, частина перша статті 1037 ЦК України) та не можуть перевищувати обсяг прав та обов`язків установника управління щодо володіння, користування та розпорядження належним йому на праві власності майном.

Зі змісту частини першої статті 1043 ЦК України вбачається, що законодавець презюмує виконання управителем своїх зобов`язань перед установником управління за умов належної турботливості про інтереси установника управління як власника майна, переданого в управління, оскільки інакше має наслідком настання в управителя обов`язку щодо відшкодування установникові управління завданих збитків.

Отже, в реалізації права довірчої власності на майно установника управління управитель зобов`язаний діяти добросовісно, розумно та в межах наданих йому законом та умовами договору управління повноважень.

ВИСНОВОК: З огляду на викладене, аналіз положень частини другої статті 1029 та частини п`ятої статті 1033 ЦК України дає підстави зробити висновок, що укладення договору управління майном саме по собі не призводить до переходу права власності до управителя. Управитель може набути статусу довірчого власника лише в тому випадку, якщо це прямо передбачено умовами договору.

 

 

 

Матеріал по темі: «Виконавче провадження відносно боржника корпоративні права якого перебувають в управлінні АРМА»
 

 

 

Теги: арма, управління активами, правомочності власника, арешт, розпорядження майном, ухвала слідчого судді, розшук активів, арешт майна, користування, володіння, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов