Позов військовозобов`язаного про визначення місця проживання малолітньої дитини – без ТЦК ніяк…

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право ТЦК та СП на оскарження судового рішення, яким встановлено факт самостійного виховання та утримання дитини військовозобов`язаним

17 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 725/9150/25, провадження № 61-3419св26 (ЄДРСРУ № 137457467) досліджував питання щодо залучення ТЦК та СП в судове провадження військовозобов`язаного про визначення місця проживання малолітньої дитини.

Позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини пред`явлений військовозобов`язаним у період дії воєнного стану та загальної мобілізації, а тому може призвести до виникнення або підтвердження підстав для надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (що входить до компетенції ТЦК та СП) та/або звільнення з військової служби, що перебуває у сфері виконання конституційного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосується інтересів держави, отже орган військового управління, що забезпечує виконання військового обов`язку, мобілізаційної підготовки та мобілізації, є особою, яка має право на оскарження рішення у цій справі.

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду щодо права військової частини на оскарження судового рішення, яким встановлено факт самостійного виховання та утримання дитини військовослужбовцем, викладеними у постановах: від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23, від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23, від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25, від 24 грудня 2025 року у справі № 725/2192/25.

Більш того, у постанові від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 Верховний Суд акцентував увагу на тому, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави (зокрема, військової частини).

У постанові Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23 зазначено, що позов про визначення місця проживання малолітньої дитини пред`явлений військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». А у постанові Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 наголошено, що позов військовослужбовця про визначення місця проживання дитини, поданий з метою штучного створення підстав для звільнення з військової служби під час особливого періоду, є зловживанням правом та використанням приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню. Судові рішення повинні відповідати принципам справедливості та не можуть використовуватися для уникнення виконання встановлених законом обов`язків.

Подібні правові висновки щодо права ТЦК на апеляційне оскарження рішення районного суду в аналогічних справах викладено Верховним Судом у постановах від 20 травня 2026 року у справі № 725/6080/25 (провадження № 61-4800св26) та від 01 червня 2026 року у справі № 725/5985/25 (провадження № 61-5194св26).

Доцільно підкреслити, що рішення суду в частині залишення дитини проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини його батьком, який є військовозобов`язаним, що надає йому право на звільнення з військової служби (стаття 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Отже, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтовані висновки, що рішенням суду першої інстанції у цій справі порушено права та інтереси держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ТЦК .

Аналогічні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 20 травня 2026 року у справі № 725/6080/25 (провадження № 61-4800св26).

ВИСНОВОК: Враховуючи той факт, що Верховний суд наголошує про право ТЦК та СП на оскарження судового рішення, яким встановлено факт самостійного виховання та утримання дитини військовозобов`язаним у період дії воєнного стану та загальної мобілізації, то під час пред’явлення судового рішення до виконання ТЦК та СП обов’язково скористаються своїм правом на апеляційне оскарження… тому (…) доцільно залучати ТЦК до такого роду проваджень.

 

 

Матеріал по темі: «Визначення місця проживання та встановлення факту самостійного виховання»

 

 

 

Теги: позбавлення батьківських прав, лишение родительских прав, висновок органу опіки та піклування, орган опіки, інтереси дитини, захист інтересів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Рівність прав матері й батька при визначенні місця проживання дитини

Адвокат Морозов (судовий захист)

Рівність прав матері й батька: визначення судом місця проживання дитини, яка досягла десяти років.

12.07.2017 р. Верховним судом України в рамках справи №6-564цс17 досліджувалось питання щодо визначення судом місця проживання дитини в контексті рівності прав матері та батька.

Необхідно вказати, що в аспекті конституційного звернення положення статті 24 Конституції України (громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом) стосовно рівності громадян у конституційних правах, свободах та перед законом у взаємозв’язку з положеннями частини першої статті 55, пункту 2 частини третьої статті 129 Основного Закону України щодо захисту судом прав і свобод людини і громадянина та рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом треба розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, має гарантовані державою рівні права на захист прав і свобод у судовому порядку та на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку у судах усіх юрисдикцій, спеціалізацій та інстанцій, у тому числі й особа, яка засуджена і відбуває кримінальне покарання в установах виконання покарань. Гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод. (Рішення Конституційного Суду України від 12.04.2012 р. № 9-рп/2012).

Вирішуючи спір між матір'ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини, якій на момент розгляду справи виповнилося 10 років, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з рівності прав та обов'язків матері й батька відносно дитини, положень частини другої статті 160 та статті 161 СК України, за якими місце проживання дитини, що досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків і самої дитини.

Аналогічне твердження міститься і у п. 18 постанови пленуму Верховного суду України від 21.12.2007 р. за  N 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» де вказано: місце проживання дитини, 1) яка не досягла десяти років,  визначається за згодою батьків; 2) яка досягла десяти років,  - за спільною згодою батьків  та  самої  дитини; 3) місце   проживання   дитини,   яка   досягла  чотирнадцяти  років, визначається нею самою.

Натомість у постанові Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року за № 6-2445цс16, Верховний Суд України переглядав справу про визначення місця проживання малолітніх дітей та з огляду на положення частини першої статті 160, статті 161 СК України, принципу 6 Декларації прав дитини, погодився  з висновком суду першої інстанції про визначення місця проживання малолітніх дітей з матір’ю та про відсутність правових підстав, передбачених вказаними нормами матеріального права, для розлучення малолітніх дітей зі своєю матір’ю.

Таким чином неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті  161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини було предметом дослідження в цій справі.

Суд вказав, що за змістом статті 31 ЦК України малолітньою особою є дитина віком до чотирнадцяти років.

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

ВАЖЛИВО: При цьому під забороною розлучення дитини з своєю матір’ю в контексті Декларація прав дитини слід розуміти не обов’язковість спільного проживання матері та дитини, а право на  їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі матері прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини  від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція).

У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю.

Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.

При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним ( п. п. 94-102. рішення ЄСПЛ у справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року ( заява № 10383/09).

Як Суд зазначив у рішенні у справі «Нойлінґер та Шурук проти Швейцарії» (Neulingerand Shuruk v. Switzerland), ([ВП], заява № 41615/07, ЄСПЛ 2010 року): «136. Інтерес дитини складається з двох аспектів. З одного боку цей інтерес вимагає, що зв'язки дитини з її сім'єю мають бути збережені, за винятком випадків, коли сім'я виявилася особливо непридатною. Звідси випливає, що сімейні зв'язки можуть бути розірвані лише у виняткових випадках, та що необхідно зробити все, щоб зберегти особисті відносини та, якщо і коли це можливо, «відновити» сім'ю [рішення у справі «Гнахоре проти Франції» (Gnahore v. France), заява № 40031/98, п. 59, ЄСПЛ 2000-ІХ].З іншого боку очевидно також, що в інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у здоровому середовищі, та батькам не може бути надано право за статтею 8 Конвенції на вжиття таких заходів, що можуть завдати шкоди здоров'ю та розвитку дитини (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Ельсхольц проти Німеччини» (Elsholz v. Germany), [ВП], заява № 25735/94, п. 50, ЄСПЛ 2000-VIII, та у справі «Марсалек проти Чехії» (Marsalek v. theCzechRepublic), заява № 8153/04, п. 71, від 4 квітня 2006 року)».

У цьому контексті недостатньо встановити, що дитину може бути поміщено у краще середовище для її виховання (див. рішення у справі К. і Т., зазначене вище, п. 173). Не може також бути виправданим захід, що роз'єднує сімейні зв'язки, самим лише посиланням на ненадійний стан батьків, що може бути вирішено за допомогою менш радикальних засобів, такими як цільова матеріальна допомога та соціальна підтримка, а не шляхом розлучення сім'ї (див., наприклад, рішення у справі «Савіни проти України» (Saviny v.Ukraine), заява № 39948/06, п. 50, від 18 грудня 2008 року).

Відповідно до принципу 6 Декларації про права дитини, Прийнята резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, де вказано, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові та розуміння. Вона має, якщо це можливо, зростати в піклуванні та під відповідальністю своїх батьків, у будь-якому разі - в атмосфері любові та моральної і матеріальної забезпеченості; малолітня дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не має розлучатися зі своєю матір'ю.

Хоча Декларація про права дитини в розумінні Закону України «Про міжнародні договори України» не є міжнародним договором, однак не слід відкидати її рекомендаційного характеру, адже в тому числі така декларація є ефективним механізмом та інструментом захисту прав дитини в світовому масштабі.

Таким чином, з досягненням віку 10 років у дитини з'являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу - матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди.

Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції, згідно з якою Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу.

З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.

ВИСНОВОК: Згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не буде відповідати та захищати права та інтереси дитини, передбачені Конвенцією та Декларацією прав дитини.

А тому, покладаючи в основу судового рішення згоду дитини на проживання з одним з батьків, суд повинен проаналізувати, чи не порушує така згода положень Конвенції, та навести у судовому рішенні мотиви, з яких він дійшов висновку про необхідність узяти за основу саме думку дитини та надати їй перевагу по відношенню до інших доказів.

Теги: визначення місця проживання дитини, проживання з одним із батьків, згода дитини, права батька, захист прав дитини, права матері, рівність прав подружжя, судова практика, Адвокат Морозов