Судовий спір про скасування декларації про введення до експлуатації об`єкта

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судовий спір про скасування реєстрації декларації про введення до експлуатації закінченого будівництвом об`єкта та (не)настання відповідних наслідків

21 січня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 310/1682/18, провадження № 61-14017св23 (ЄДРСРУ № 124560911) досліджував питання щодо судового спору про скасування реєстрації декларації про введення до експлуатації закінченого будівництвом об`єкта та (не)настання відповідних наслідків.

Відповідно до частини першої статті 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Аналіз наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, в тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Статтею 152 ЗК України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків;  д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до частин першої, другої статті 375 ЦК України, власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.

Частиною другою статті 331 ЦК України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Згідно з частинами першою, другою статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв`язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації.

Статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно з частиною другою статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію об`єкта нерухомого майна, державна реєстрація прав на такий об`єкт проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку.

Статтею 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначено порядок прийняття до експлуатації закінчених будівництвом об`єктів.

(!) Датою прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта є дата реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації або видачі сертифіката (частина п`ята статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Відповідно до частини дев`ятої статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» зареєстрована декларація про готовність об`єкта до експлуатації або сертифікат є підставою, зокрема, для оформлення права власності на нього.

Замовник відповідно до закону несе відповідальність за повноту та достовірність даних, зазначених у поданій ним декларації про готовність об`єкта до експлуатації, та за експлуатацію об`єкта без зареєстрованої декларації або сертифіката (частина десята статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Відповідно до частини другої статті 39-1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у разі виявлення інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю факту подання недостовірних даних, наведених у надісланому повідомленні чи зареєстрованій декларації, які є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом, зокрема, якщо він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи без належно затвердженого проекту або будівельного паспорта, рееєстрація такого повідомлення або декларації підлягає скасуванню  інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Про скасування повідомлення або декларації замовник письмово повідомляється протягом трьох робочих днів з дня скасування.

Аналіз положень законодавства свідчить про те, що відповідальність за повноту та достовірність інформації, наведеної в декларації, несе замовник будівництва (особа, яка подає декларацію), орган державного архітектурно-будівельного контролю здійснює перевірку повноти інформації та вносить її до єдиного реєстру документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів.

(!) З моменту реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації, з якою пов`язується закінчення будівництва об`єкта містобудування, реєстрація повідомлення про початок виконання будівельних робіт вважається такою, що вичерпала свою дію. При цьому реєстрація права власності є підставою вважати, що декларація про введення до експлуатації закінченого будівництвом об`єкта також вичерпала свою дію.

ВИСНОВОК: Отже, скасування реєстрації декларації про введення до експлуатації закінченого будівництвом об`єкта не буде нести будь-яких правових наслідків.

Аналогічні за змістом правові висновки містяться у постановах Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у справі № 804/1510/16 (провадження № К/9901/23411/18), від 02 жовтня 2018 року у справі № 465/1461/16-а (провадження № К/9901/12645/18), від 22 січня 2021 року у справі  № 640/11869/20 (провадження № К/9901/30126/20), від 23 лютого 2022 року у справі № 712/12338/18 (провадження № 61-7516св21).

 

 Матеріал по темі: «Скасування декларації про готовність до експлуатації: наслідки»

 

 

Теги: скасування декларації, декларація про готовність, готовність до експлуатації, самочинне будівництво, дабі, державний архітектурно-будівельний контроль, суб`єкти містобудування, відповідальність забудовника, замовник будівництва, будівельник, застройщик, судова практика, Адвокат Морозов

Строк на оскарження рішень, дій або бездіяльності державного або приватного виконавця

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: право на звернення зі скаргою у строк десять календарних днів під час оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця

21 січня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/1435/22 (ЄДРСРУ № 124560765) досліджував питання щодо права на звернення зі скаргою у строк десять календарних днів під час оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, на виконанні яких перебуває виконавчий документ господарського суду.

Відповідно до статті 129 ГПК України держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців.

Згідно з вимогами статті 339 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

У пункті «а» частини першої статті 341 ГПК України встановлено, що відповідну скаргу може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права.

(!) Згідно з частиною другою статті 341 ГПК України пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом.

Під час оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, на виконанні яких перебуває виконавчий документ господарського суду, слід дотримуватися відповідних положень ГПК України, які знаходяться у розділі VI «Судовий контроль за виконанням судових рішень», зокрема, щодо права на звернення зі скаргою у строк десять календарних днів, визначений пунктом «а» частини першої статті 341 цього Кодексу.

(Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.09.2019 у справі № 920/149/18 (провадження № 12-297гс18) та постанові Верховного Суду від 19.03.2024 у справі №   909/992/19).

ВАЖЛИВО: Визначаючи початок перебігу строку звернення до суду із скаргою на дії (бездіяльність) суб`єкта відповідно до вимог частини першої статті 341 ГПК України, суд повинен враховувати поведінку скаржника (чи мав він реальну можливість (повинен був) дізнатися про стверджуване ним порушення його прав, вчинені ним дії, направлені на з`ясування стану виконавчого провадження тощо).

Аналізуючи зміст статті 341 ГПК України та поняття «дізнався» та «повинен був дізнатися», законодавець у зазначеній нормі вказує на презумпцію обов`язку особи знати про стан своїх прав у виконавчому провадженні. Більше того, доведення факту, через який сторона не знала про порушення свого права і саме з цієї причини не звернулася за його захистом до суду, на думку законодавця недостатньо.

Таким чином, стягувач, який подав до відповідного органу заяву про вчинення відповідних виконавчих дій, однак не отримав задоволення своїх вимог, вважається обізнаним про ймовірність порушення його прав у виконавчому провадженні. Подібний висновок викладено у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.02.2022 у справі № 925/308/13-г.

За приписами статті 118 ГПК України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

В силу статті 118 ГПК України, наслідком пропуску процесуального строку та незвернення до суду з клопотанням про його поновлення є залишення скарги без розгляду.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 23.08.2023 у справі № 921/14/18.

Верховний Суд неодноразово зазначав (зокрема, у постановах від 01.11.2023 у справі № 904/3734/20, від 15.02.2024 у справі № 909/524/19, від 19.03.2024 у справі № 909/992/19), що передумовою для розгляду скарги на дії чи бездіяльність державного, приватного виконавця по суті є встановлення факту подання цієї скарги у строк, передбачений частиною першою статті 341 ГПК України, або наявності відповідного клопотання й обставин для поновлення такого строку, якщо його було пропущено з поважних причин.

(Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.09.2019 у справі № 920/149/18 (провадження № 12-297гс18), від 01.11.2023 у справі № 904/3734/20, постановах Верховного Суду від 15.02.2024 у справі №  909/524/19, від 19.03.2024 у справі № 909/992/19).

З`ясування обставин дотримання заявником встановленого законом процесуального строку на звернення до суду зі скаргою на дії (бездіяльність) державного чи приватного виконавця, наявності клопотання про поновлення такого строку та поважних причин для його поновлення має першочергове значення, оскільки правовим наслідком недотримання зазначеного строку, відсутності клопотання про його поновлення, а також поважності причин для такого поновлення, є залишення скарги без розгляду в порядку частини другої статті 118 ГПК України.

(Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19.04.2023 року у справі № 909/615/15).

ВИСНОВОК: Дотримання процесуальних строків є важливим аспектом під час оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, на виконанні яких перебуває виконавчий документ господарського суду.

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Судовий контроль за виконанням судових рішень»

 

 

 

Теги: судовий контроль, виконання судового рішення, звіт про виконання, встановлення судового контролю, невиконання судового рішення, відмова від виконання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Виконання судових рішень стосовно органу місцевого самоврядування

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: механізм стягнення коштів за рішеннями судів з державного та місцевих бюджетів

17 січня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/5377/18 (ЄДРСРУ № 124484793) досліджував питання щодо механізму стягнення коштів за рішеннями судів з державного та місцевих бюджетів.

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку врегульовані Законом №  1404-VIII.

Відповідно до чч. 2, 4 ст.  6 Закону №  1404-VIII рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, рішення про стягнення коштів за час роботи стягувача на посаді помічника-консультанта народного депутата України, у тому числі при звільненні з такої посади, виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. Органи та установи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, не є органами примусового виконання.

Згідно з Положенням про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабміну від 15.04.2015 №  215, Держказначейство є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через міністра фінансів України і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів. Відповідно до покладених на Казначейство завдань, воно здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду. Держказначейство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи (підп. 3 п. 4, п. 9 названого Положення).

Механізм виконання судових рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначається Порядком №  845.

Водночас з 01.01.2013 набрав чинності Закон № 4901-VI, нормами якого встановлені гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом №  1404-VIII, та особливості їх виконання.

За приписами ст. 2 Закону № 4901-VI держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є, зокрема, державний орган (ч. 1).  Дія Закону не поширюється на рішення суду, стягувачем за якими є державний орган, державне підприємство, орган місцевого самоврядування, підприємство, установа, організація, що належать до комунальної власності (ч. 2).

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону № 4901-VI виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

З наведених норм вбачається, що Держказначейство не є ані органом примусового виконання судових рішень, ані учасником, зокрема, стороною виконавчого провадження і, відповідно, не здійснює заходів з примусового виконання рішень у порядку, визначеному Законом №1404-VIII, а є встановленою Законом № 4901-VI та Порядком № 845 особою, що, зокрема, здійснює безспірне списання коштів за рішеннями судів про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів.

При цьому виконання судових рішень щодо боржників, визначених у Законі №  4901-VI, здійснюється у випадках та з урахуванням установлених ним особливостей за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

За змістом ст. 2 Закону № 4901-VI органи місцевого самоврядування не відносяться до суб`єктів (боржників), за якими держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів.

Отже, у спірних правовідносинах держава не виступає гарантом виконання зобов`язань за механізмами, передбаченими цим Законом, тому виконання судових рішень стосовно органу місцевого самоврядування в порядку, передбаченому Законом № 4901-VI, не є можливим, про що зазначав Верховний Суд у постанові від 30.11.2020 у справі №  52/125.

Відповідно до п. 9 Прикінцевих та Перехідних положень БК України рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно Казначейством України. Зазначені рішення передаються до Казначейства України для виконання. Безспірне списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) здійснюється Казначейством України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань.

За приписами п. 3 Порядку №  845 рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів до органів Казначейства (зокрема, про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну).

Аналіз наведених правових положень дає підстави для висновку, що виключно органами Казначейства здійснюється стягнення коштів за рішеннями судів про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів за механізмом, визначеним Порядком № 845 (п. 6), за яким виконавчі документи пред`являються до виконання у строки, встановлені Законом №  1404-VIII.

Відповідно до п. 10 ч. 4 ст. 4 Закону №  1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю.

Ураховуючи викладене, виконавчий документ, боржником за яким є орган місцевого самоврядування, підлягає виконанню органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, а не органами державної виконавчої служби.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 02.07.2018 у справі № 233/1979/17, від 06.03.2019 у справі № 199/7250/17, від 16.04.2020 у справі № 804/5950/17, від 30.11.2020 у справі №  52/125, близький за змістом висновок наведений Верховним Судом у постановах від 13.04.2023 у справі №  910/13367/19.

ВИСНОВОК: Отже, визначальним для даного Закону є статус боржника. У разі, якщо боржником є державний орган (державне підприємство), то порядок стягнення коштів з державного органу (державного або місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами) регулюється положеннями статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» з урахуванням положень статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» (аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 21.07.2021 у справі №910/6471/19, від 06.11.2023 у справі №906/624/22).

 

 

Матеріал по темі: «Судовий контроль за виконанням судових рішень»

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Забезпечення позову та відкриття провадження у справі за одночасно поданими заявами

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальний порядок розгляду заяви про забезпечення позову та вирішення питання про відкриття провадження у справі за одночасно поданими заявами

17 січня 2025 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 903/497/24 (ЄДРСРУ № 124484775) досліджував питання щодо процесуального порядку розгляду заяви про забезпечення позову та вирішення питання про відкриття провадження у справі за поданою позовною заявою  у разі подання їх одночасно до суду.

Постановляючи ухвалу від 30.10.2024 про передачу справи №903/497/24 на розгляд об`єднаної палати, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду пропонує відступити від висновків щодо застосування частини першої статті 138 ГПК України, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13.05.2024 у справі №916/5151/23 та від 10.06.2024 у справі №916/5137/23 (прийнятих у складі колегій суддів судової палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів) з тих мотивів, що за змістом норм ГПК України під час вирішення питання щодо забезпечення позову обґрунтованість позову не досліджується, оскільки питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті та не вирішується ним під час розгляду клопотання про забезпечення позову (такий правовий висновок викладено у низці постанов Верховного Суду, зокрема і у постанові від 01.06.2022 у справі № 380/4273/21).

Інститут вжиття заходів забезпечення позову є одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника) та є засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи не тільки під час виконання рішення суду, а й для можливості ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Суть забезпечення позову полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судового рішення або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Заходи щодо забезпечення позову обов`язково повинні застосовуватися відповідно до їх мети з урахуванням безпосереднього зв`язку між предметом позову та заявою про забезпечення позову.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.05.2021 у справі  №914/1570/20 виснувала, що під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. Важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення.

(!!!) Метою заходу забезпечення є підтримання status quo, поки суд не визначиться щодо виправданості цього заходу. Тимчасовий захід спрямований на те, щоб протягом судового розгляду щодо суті спору суд залишався в змозі розглянути позов заявника за звичайною процедурою. Тимчасові забезпечувальні заходи мають на меті забезпечити протягом розгляду продовження існування стану, який є предметом спору (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Кюблер проти Німеччини").

Положення ГПК України визначають предметну та суб`єктну юрисдикцію господарських судів (стаття 20 ГПК України). Відповідно господарський суд наділений повноваженнями відмовити у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду господарськими судами України (пункт 1 частини першої статті 175 ГПК України).

ВАЖЛИВО: В той час, коли ухвала господарського суду про відмову у відкритті провадження є предметом апеляційного та касаційного оскарження, відкриття провадження у справі не може бути оскаржено з підстав порушення предметної та суб`єктної юрисдикції (такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.06.2018 у справі №495/6724/17 та у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28.01.2020 у справі №570/3141/17).

Процесуальні підстави для застосування заходів забезпечення позову визначає стаття 136 ГПК України, згідно з приписами якої господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.

У частині першій статті 138 ГПК України визначено, що заява про забезпечення позову подається: 1) до подання позовної заяви - за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом для відповідного позову, або до суду за місцезнаходженням предмета спору - якщо суд, до підсудності якого відноситься справа, визначити неможливо; 2) одночасно з пред`явленням позову - до суду, до якого подається позовна заява, за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом; 3) після відкриття провадження у справі - до суду, у провадженні якого перебуває справа.

Об`єднана палата виходить з того, що статті 138, 136 ГПК України передбачають право особи у разі існування реальної загрози невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову подати до суду заяву про забезпечення позову як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи.

Системний аналіз наведеного свідчить, що право особи на звернення до суду може бути реалізоване у визначеному процесуальним законом порядку, оскільки воно зумовлене дотриманням процесуальної форми, передбаченої для цього чинним законодавством, а також встановленими ним передумовами для звернення до суду, в тому числі додержання правил юрисдикції у господарських судах.

(!!!) Отже, розгляд заяви та вжиття заходів забезпечення позову здійснюються виключно судом компетентним розглядати спір по суті. Це зумовлює обов`язок суду першої інстанції при надходженні заяви про забезпечення позову перевіряти її відповідність приписами статті 20 ГПК України. Водночас у разі застосування заходів забезпечення позову така ухвала не може бути оскаржена з підстав порушення судами правил юрисдикції окремо від рішення суду в цій справі, ухваленого за результатами розгляду справи по суті, адже це фактично означитиме оскарження предметної та суб`єктної приналежності справи на стадії її відкриття, що не передбачено приписами ГПК.

Згідно з частиною першою статті 140 ГПК України заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи.

Отже, за наведеним приписом встановлено процесуальний обов`язок суду розглянути заяву про забезпечення позову не пізніше двох днів з дня її надходження.

ГПК України містить як статті 175, 231, так і відповідні глави, зокрема 2, 3, 6 розділу ІІІ, які регламентують відкриття провадження у справі, підготовче провадження, розгляд справи по суті, відмову у відкритті провадження у справі та закриття провадження у справі.

Пункт перший частини першої статті 175 ГПК України передбачає, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Відповідно до частини першої статті 176 ГПК України за відсутності підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження суд відкриває провадження у справі протягом п`яти днів з дня надходження позовної заяви або заяви про усунення недоліків, поданої в порядку, передбаченому статтею 174 цього Кодексу.

Суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи (частина перша статті 145 ГПК України).

Заходи забезпечення позову, вжиті судом до подання позовної заяви, скасовуються судом також у разі: 1) неподання заявником відповідної позовної заяви згідно з вимогами частини третьої статті 138 цього Кодексу; 2) повернення позовної заяви; 3) відмови у відкритті провадження у справі (частина тринадцята статті 145 ГПК України).

Тому заяви про забезпечення позову, подані одночасно із поданням позовної заяви, у разі відповідності їх змісту та форми вимогам, встановленим статтею ГПК України, та підсудності таких заяв суду мають бути розглянуті по суті у строк, передбачений частиною першою статті 140 ГПК України.

ВИСНОВОК:

- законодавець передбачив відповідний процесуальний порядок розгляду заяви про забезпечення позову та вирішення питання про відкриття провадження у справі за поданою позовною заявою  у разі подання їх одночасно до суду;

- для розгляду заяви про забезпечення позову та вирішення питання про відкриття провадження у справі встановлені різні процесуальні строки: два та п`ять днів, відповідно;

- першочерговим при надходженні на розгляд суду заяви про забезпечення позову є надання оцінки щодо порядку звернення з нею до суду, за умови дотримання якого здійснюється її розгляд по суті;

- у випадку одночасного подання позовної заяви та заяви про забезпечення позову розгляд заяви про забезпечення позову не залежить від вирішення питання про відкриття провадження у справі, у разі повернення позовної заяви, відмови у відкритті провадження у справі передбачений процесуальний механізм скасування заходів забезпечення позову.

 

Щодо відступу від попередніх висновків Верховного Суду

Об`єднана палата відступає від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 13.05.2024 у справі №916/5151/23 та від 10.06.2024 у справі №916/5137/23 (прийнятих у складі колегій суддів судової палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів), про те що норми ГПК України щодо юрисдикції зумовлюють за аналогією процесу й необхідність здійснювати оцінку предметної та суб`єктної юрисдикції (підсудності) господарським судам позову, на забезпечення якого подається відповідна заява, на стадії розгляду заяви про забезпечення позову.

Об`єднана палата зазначає, що системне тлумачення статей 136,137,138, 145 ГПК України дає можливість дійти висновку, що: законодавець передбачив відповідний процесуальний порядок розгляду заяви про забезпечення позову та вирішення питання про відкриття провадження у справі за поданою позовною заявою  у разі подання їх одночасно до суду; для розгляду заяви про забезпечення позову та вирішення питання про відкриття провадження у справі встановлені різні процесуальні строки: два та п`ять днів, відповідно; першочерговим при надходженні на розгляд суду заяви про забезпечення позову є надання оцінки щодо порядку звернення з нею до суду, за умови дотримання якого здійснюється її розгляд по суті; у випадку одночасного подання позовної заяви та заяви про забезпечення позову, розгляд заяви про забезпечення позову не залежить від вирішення питання про відкриття провадження у справі, у разі повернення позовної заяви, відмови у відкритті провадження у справі передбачений процесуальний механізм скасування заходів забезпечення позову.

  

 

 

 

Матеріал по темі: «Забезпечення позову: обов’язок доказування в призмі позицій Верховного суду»
 

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Закриття кримінального провадження у зв`язку зі смертю підозрюваного

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Закриття кримінального провадження у зв`язку зі смертю особи, щодо якої здійснюється провадження 

05 грудня 2024 року судова палата з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду в рамках справи № 760/24337/23, провадження №11-кп/824/3285/2024 (ЄДРСРУ № 123831190) досліджувала питання щодо Закриття кримінального провадження у зв`язку зі смертю підозрюваного або обвинуваченого. 

Відповідно до п.5 ч.1 ст.284 КПК кримінальне провадження закривається в разі, якщо помер підозрюваний, обвинувачений, крім випадків, якщо провадження є необхідним для реабілітації померлого. 

Закриття кримінального провадження у зв`язку зі смертю особи, щодо якої здійснюється провадження, крім випадків, коли воно є необхідним для реабілітації померлого, по суті означає припинення процесуальної діяльності щодо встановлення винуватості особи у вчиненні певного злочину та відмову держави від притягнення її до кримінальної відповідальності й призначення їй покарання. Припинення кримінального переслідування особи, яка померла, дозволяє уникнути надмірного витрачання ресурсів держави, адже продовження такого переслідування виключно заради формального визнання померлого винуватим у вчиненні злочину, як правило, не має жодного практичного сенсу. 

Положеннями ст. 17 КПК визначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її винуватість не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватості особи поза розумним сумнівом. 

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08 червня 2022 року в справі № 3-р(II)/2022, принцип презумпції невинуватості діє на всіх етапах кримінального провадження та після його завершення. Він захищає особу від осуду з боку публічної влади, доки її винуватість не буде доведена в законному порядку обвинувальним вироком суду. Лише вирок суду може встановити винуватість, інші акти публічної  влади не можуть містити жодних позицій щодо винуватості особи, навіть у вигляді припущень стосовно такої винуватості. 

Згідно з приписами ч. 1 ст. 337 КПК судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім випадків, передбачених цією статтею. 

ВИСНОВОК: Якщо кримінальне провадження закрите на підставі п.5 ч.1 ст.284 КПК у зв`язку смертю підозрюваного / обвинуваченого  суд не вправі посилатися у своєму рішенні на вказану особу в контексті вчинення нею кримінального правопорушення. Це суперечить принципу презумпції невинуватості й може створити враження про її винуватість, що є неприпустимим (такої ж позиції дійшла колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постанові від 28 жовтня 2024 року у справі №369/4157/22 (ЄДРСРУ № 122769423).

 

   

 

Матеріал по темі: «Вчинення злочину неосудною особою»

 

 

 

 

 

Теги: закриття кримінального провадження, смерть підозрюваного, смерть обвинуваченого, презумпція невинуватості, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов  

Вчинення злочину неосудною особою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Психічне ставлення неосудної особи до вчиненого суспільно небезпечного діяння

05 грудня 2024 року судова палата з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду в рамках справи № 760/24337/23, провадження №11-кп/824/3285/2024 (ЄДРСРУ № 123831190) досліджувала питання щодо психічного ставлення неосудної особи до вчиненого суспільно небезпечного діяння.

Згідно положень ч.1 ст.513 КПК України під час постановлення ухвали про застосування примусових заходів медичного характеру суд з`ясовує такі питання: чи мало місце суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення; чи вчинено це суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення особою; чи вчинила ця особа суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення у стані неосудності; чи не захворіла ця особа після вчинення кримінального правопорушення на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання; чи слід застосовувати до цієї особи примусові заходи медичного характеру і якщо слід, то які.

Як вбачається з висновку Верховного Суду, викладеному в постанові від 26.09.2019 у справі №51-6228км18, осудність є однією з загальних ознак суб`єкта злочину, юридичною підставою вини та кримінальної відповідальності. Виходячи з передбачених ст.19 КК України критеріїв, відповідний стан особи характеризується здатністю усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

Неосудна особа позбавлена такої здатності унаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Особа, що вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності, а може бути піддана за рішенням суду примусовим засобам медичного характеру.

Виходячи з положень ст.ст.23, 24 КК України умисел є однією з форм вини, яка включає в себе інтелектуальну та вольову ознаки: усвідомлення характеру свого діяння, передбачення його наслідків та бажання чи свідоме допускання їх настання.

Усвідомлення означає розуміння не лише фактичних обставин вчиненого діяння, які стосуються об`єкта, предмета, об`єктивної сторони складу конкретного злочину, а і його негативного соціального значення у виді суспільної небезпеки.

Передбачення є адекватним розумовим уявленням особи про неминучість чи можливість конкретних результатів своєї дії (бездіяльності). Бажання полягає у прагненні досягти чітко визначеної мети і спрямованості волі на її досягнення.

Таким чином, умисна форма вини передбачає правильне відображення у свідомості суб`єкта як фактичних, так і юридичних ознак злочину, обов`язковою передумовою чого є осудність.

Мотив злочину - це усвідомлене особою внутрішнє спонукання, яке викликає намір діяти певним чином. Мету становить конкретно сформульоване уявлення про бажаний наслідок свого діяння та спрямованість на його досягнення в обраний спосіб.

Мотивованість та цілеспрямованість є ознаками усвідомленої вольової діяльності людини. Прояв таких ознак є неможливим у разі порушень психічних функцій, за яких особа нездатна усвідомлювати характер і значення своїх діянь та керувати ними.

Із зазначеним станом, що є юридичним критерієм неосудності, несумісні наявність у свідомості чітко сформульованого умислу у розумінні ст.24 КК України, а також мотиву і мети як ознак суб`єктивної сторони злочину.

При цьому, предмет доказування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру має низку особливостей, де не ставиться питання про винуватість обвинуваченого у вчинені кримінального правопорушення, а йдеться про вчинення особою суспільно небезпечного діяння.

В той же час умисел, мета і мотив є елементами суб`єктивної сторони саме злочину та встановлюються щодо осудної особи.

ВИСНОВОК: Психічне ставлення неосудної особи до вчиненого суспільно небезпечного діяння не ґрунтується на правильному тлумаченні закону про кримінальну відповідальність, яке б відповідало його точному змісту.

 

 

 

Матеріал по темі: «Надання свідком завідомо неправдивих показань (свідчень) суду»

 

 

Теги: осудність, неосудність, усвідомлення, субєктивна сторона злочину, мотив, психологічне ставлення, примусові заходи медичного характеру, кримінальне провадження, судова практика, Адвокат Морозов