Невідповідність позовних вимог належному способу захисту

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту, як підстава для відмови в позові з формальних підстав 

16 липня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/2389/23, провадження № 12-14гс25 (ЄДРСРУ № 129278127) досліджувала питання щодо невідповідності чи неповної відповідності позовних вимог належному способу захисту, як підстави для відмови в позові з формальних підстав.

Звертаючись до суду з позовом за захистом порушеного права позивач пропонує (викладає) в позові правову кваліфікацію спору, зокрема формулює в ньому спосіб захисту, який, на його думку, забезпечить відновлення такого права. При цьому процесуальний закон не вимагає посилання на законодавчу норму, яка передбачає цей спосіб захисту або дозволяє його застосувати.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що в кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи в межах заявлених вимог, але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом. Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80, 81, 83), від 01 липня 2021 року у справі №  9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 (підпункт 11.12), від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31)].

(!) Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, що є складовою класичного принципу "jura novit curia" (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19).

Невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можна витлумачити відповідно до належного способу захисту прав. Протилежний підхід не відповідав би завданням судочинства. Близькі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19 квітня 2023 року у справі №  904/7803/21, від 20 вересня 2023 року у справі № 910/3453/22, від 01  листопада  2023 року у справі № 910/7987/22.

У свою чергу, якщо невідповідність способу захисту критеріям належності та ефективності призводить до відмови в задоволенні позовних вимог, то в разі посилання позивача на неправильні (невідповідні предмету позову) законодавчі положення суд має застосувати відповідну законодавчу норму самостійно. Така помилка позивача не може слугувати підставою для відмови в позові.

У такому разі спосіб захисту опосередковується позовною вимогою, яка втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що позивач, звертаючись до суду з позовом, самостійно визначає в позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінку предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке він зазначає в позовній заяві, здійснює суд, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19  вересня  2019 року у справі № 924/831/17, від 26 травня 2022 року у справі №  910/17717/20, постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2024 року у справі №  990/150/23).

ВИСНОВКИ щодо застосування норм права щодо неправильної правової кваліфікації позивачем заявлених вимог:

Невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можуть бути витлумачені відповідно до належного способу захисту прав. Протилежний підхід не відповідав би завданням судочинства.

Суд у кожному окремому конкретному випадку має встановити, якого результату прагне досягнути позивач за наслідком розгляду справи, тобто надати належну інтерпретацію змісту його заявлених вимог.

У разі посилання позивача на неправильні (невідповідні предмету позову) законодавчі положення суд має застосувати відповідну законодавчу норму самостійно. Така помилка позивача не може слугувати підставою для відмови в позові.

 

Матеріал по темі: «Застосування принципу «jura novit curia» («суд знає закон»)»

 

 

 

Теги: jura_novit_curia, суд_знає_закон, належний_спосіб_захисту, відмова_в_позові, правова_кваліфікація, правова_позиція,  Верховний_суд, принцип_знання_закону, судовий_захист, Адвокат_Морозов

Захист орендодавця в разі неповернення земельної ділянки після закінчення строку договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: належний спосіб захисту прав орендодавця в разі неповернення орендарем земельної ділянки після закінчення строку договору

16 липня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/2389/23, провадження № 12-14гс25 (ЄДРСРУ № 129278127) досліджувала питання щодо визначення належного способу захисту прав орендодавця в разі неповернення орендарем земельної ділянки після закінчення строку договору оренди.

Відповідно до статті 792 ЦК України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності (стаття 1 Закону України "Про орендну землі").

Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

За приписами статті 31 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі припиняється в разі закінчення строку, на який його було укладено.

Закінчення строку дії договору оренди землі спричиняє усталені та законодавчо визначені наслідки, зокрема припиняються права та обов`язки, що випливають із договору, за винятком тих, які продовжують існувати після закінчення договірних відносин (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц).

Згідно з пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення.

Таке відновлення може відбутися за заявленою вимогою про повернення земельної ділянки.

З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для повернення спірної земельної ділянки шляхом зобов`язання відповідача  повернути спірну земельну ділянку (див. подібний висновок щодо форми задоволення вимог про повернення майна (земельної ділянки) у разі звернення прокурора з позовом до суду як самостійним позивачем та визначення відповідачем органу місцевого самоврядування, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20).

ВИСНОВКИ про застосування норм права при визначенні належного способу захисту прав орендодавця в разі неповернення орендарем земельної ділянки після закінчення строку договору оренди:

Наявність договірних (зобов`язальних) відносин щодо спірного майна унеможливлює його повернення із застосуванням положень статті 391 ЦК України.

У разі закінчення строку договору оренди, на який його було укладено, та невиконання орендарем свого обов`язку з повернення земельної ділянки, належним та ефективним способом захисту порушених прав орендодавця відповідно до пункту 4 частини другої статті 16 ЦК України є зобов`язання орендаря повернути земельну ділянку, яка була предметом цього договору.

 

 

 

Матеріал по темі: «Оренда земельної ділянки в охоронній зоні пам`яток архітектури»

 

 

 

Теги: оренда землі, розірвання договору, негаторний позов, захист орендаря, самочинне будівництво, забудова землі, орендні відносини, орендар, земельна ділянка, передача в оренду, ефективний спосіб захисту, судова практика, Адвокат Морозов

Оренда земельної ділянки в охоронній зоні пам`яток архітектури

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: оренда та забудова  земельної ділянки в охоронній зоні пам`яток архітектури

16 липня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/2389/23, провадження № 12-14гс25 (ЄДРСРУ № 129278127) досліджувала питання щодо оренди та забудови земельної ділянки в охоронній зоні пам`яток архітектури.

Відповідно до частин другої, третьої статті 54 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони із забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.

За статтею 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин):

- історичне населене місце - населене  місце, яке зберегло повністю або частково історичний ареал і занесене до Списку історичних населених місць України;

- історичний ареал населеного місця - частина населеного місця, що зберегла об`єкти культурної спадщини і пов`язані з ними розпланування та форму забудови, які походять з попередніх періодів розвитку, типові для певних культур або періодів розвитку;

- зони охорони пам`ятки (далі - зони охорони) - встановлювані навколо пам`ятки охоронна зона,  зона регулювання забудови, зона охоронюваного ландшафту, зона охорони археологічного  культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання.

Частиною першою статті 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам`яток, комплексів (ансамблів) навколо них повинні встановлюватися зони охорони пам`яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару. Межі та режими використання зон охорони пам`яток визначаються відповідною науково-проектною документацією і затверджуються відповідним органом охорони культурної спадщини. Порядок визначення та затвердження меж і режимів використання зон охорони пам`яток та внесення змін до них встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

З метою захисту традиційного характеру середовища населених місць вони заносяться до Списку історичних населених місць України. Список історичних населених місць України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини затверджується Кабінетом Міністрів України. Межі та режими використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на територіях історичних ареалів населених місць визначаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, відповідною науково-проектною документацією, яка затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини (частина друга статті 32 цього Закону).

Згідно із частиною третьою статті 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) на охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини.

Території пам`яток, охоронних зон, заповідників, музеїв-заповідників, охоронювані археологічні території належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації (частина перша статті 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини" в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Таким чином, особливість використання зон охорони пам`яток передбачає нормативно визначений спеціальний режим їх використання.

Отже в зоні охорони пам’ятки архітектури встановлено спеціальний режим використання земельних ділянок, у тому числі щодо регулювання забудови та заборони проведення будівельних робіт без попереднього отримання дозволу в органах охорони культурної спадщини. Такі обмеження спрямовані на забезпечення захисту традиційного характеру середовища пам`ятки, оптимальне візуальне її сприйняття, збереження історичного середовища пам`ятки, захист від динамічних навантажень, підтоплення, ерозії ґрунтів, шкідливих техногенних та природніх впливів.

ВИСНОВОК: Відносно земельної ділянки, яка розташована в охоронній зоні, діє спеціальний режим її використання, що передбачає заборону на здійснення нового будівництва, проведення земляних, будівельних робіт без дозволу управління охорони пам`яток історії, культури та історичного середовища.

Водночас немає заборони щодо передачі такої земельної ділянки в оренду з урахуванням установлених законом обмежень використання зон охорони пам`яток.

  

 

 

Матеріал по темі: «"Нематеріальна" цінність, охорона та збереження культурної спадщини»

 

 

 

 

Теги: оренда, реконструкція, будівництво, земляні роботи, забудова,   земельна ділянка, охоронна зона, пам`ятка архітектури, управління охорони пам`яток історії, культури, історичного середовища, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

"Нематеріальна" цінність, охорона та збереження культурної спадщини

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду щодо «нематеріальної» цінності, охорони та збереження культурної спадщини, як головного пріоритету Держави 

16 липня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/2389/23, провадження № 12-14гс25 (ЄДРСРУ № 129278127) досліджувала питання щодо «нематеріальної» цінності, охорони та збереження культурної спадщини, як головного пріоритету Держави.

Відповідно до статті 54 Конституції України культурна спадщина охороняється законом, держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність.

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулює Закон України "Про охорону культурної спадщини".

Згідно з преамбулою Закону України "Про охорону культурної спадщини" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою. Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

За визначеннями, наведеними у статті 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин):

- культурна спадщина - сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об`єктів культурної спадщини;

- об`єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи  водні об`єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;

- нерухомий об`єкт культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності;

- пам`ятка культурної спадщини (далі - пам`ятка) - об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України;

- охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації,  пристосування та музеєфікації об`єктів культурної спадщини;

- предмет охорони об`єкта культурної спадщини - характерна властивість об`єкта культурної спадщини, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої цей об`єкт визнається пам`яткою;

Отже, нерухомі об`єкти культурної спадщини, на відміну від іншого нерухомого майна, мають особливу правову природу. Такі об`єкти мають певні характерні властивості, з огляду на які вони мають цінність не тільки як нерухоме майно ("матеріальну" цінність), а набувають історико-культурну цінність ("нематеріальну", ідеологічну цінність).

(!) Подібна "нематеріальна" цінність культурної спадщини не з`являється одразу після побудови нерухомого майна. Вона формується десятиліттями та століттями, оскільки суспільство може лише успадкувати її від попередніх поколінь. Тому руйнування нерухомого об`єкта культурної спадщини завдасть шкоди не лише його власнику або володільцю (які втратять внаслідок цього нерухоме майно), а і суспільству в цілому (оскільки разом із нерухомим майном буде безповоротно втрачено його "нематеріальну" історико-культурну цінність, що формувалась протягом поколінь).

Тож нерухомі об`єкти культурної спадщини потребують особливої охорони, у тому числі - з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування, для яких така охорона є одним із пріоритетних напрямків діяльності.

Важливість для України завдання щодо охорони культурної спадщини також підкреслюється ратифікованими міжнародними конвенціями. Зокрема, Конвенцією про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року, яка ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 04 жовтня 1988 року № 6673-XI, Конвенцією про охорону архітектурної спадщини Європи від 03 жовтня 1985 року, яка ратифікована Законом України "Про ратифікацію Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи" від 20 вересня 2006 року № 165-V, Рамковою конвенцією Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства, яку ратифіковано Законом України "Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства" від 19 вересня 2013 року № 581-VII.

Згідно з наведеними Конвенціями Україна як їх сторона взяла на себе міжнародне зобов`язання, зокрема: забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини; вживати правових заходів для охорони архітектурної спадщини; сприяти захистові культурної спадщини як важливого фактору для спільних цілей сталого розвитку, культурного різноманіття й сучасної творчості; забезпечити охорону пам`яток, архітектурних ансамблів та визначних місць; запобігати спотворенню, руйнуванню або знищенню об`єктів спадщини, що охороняються;  прийняти комплексну політику збереження архітектурної спадщини, яка передбачає охорону архітектурної спадщини як одну з головних цілей планування забудови міської та сільської територій, а також забезпечує врахування цієї вимоги на всіх етапах розробки планів розвитку територій та виконання процедур видання дозволів на проведення робіт.

ВИСНОВОК: Отже, охорона нерухомих об`єктів культурної спадщини є завданням держави, пріоритетність цього завдання закріплена в національному законодавстві, невід`ємною частиною якого є ратифіковані міжнародні конвенції (див. висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21).

 

 

 

Матеріал по темі:  «Охоронний договір культурної спадщини»

 

 

Зловживання правом одним із подружжя при укладенні договору позики

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зловживання правом одним із подружжя при укладенні договору позики з пов’язаною особою та  із зазначенням конкретного майна в договорі з метою  подальшого стягнення

09 липня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 947/5939/20, провадження № 61-7016св24 (ЄДРСРУ № 129025048) досліджував питання щодо зловживання правом одним із подружжя при укладенні договору позики.

Касаційний суд вже зазначав, що

учасники цивільного обороту доволі часто намагаються використовувати правомірний цивільно-правовий інструментарій для унеможливлення чи ускладнення поділу спільного майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), тобто з неправомірною метою, не для забезпечення визначеності в приватних відносинах, захисту прав та інтересів. Суд не є місцем для «безцеремонної процесуальної гри». Якщо пов`язані чи афілійовані особи, наприклад, родичі, ініціюють судовий розгляд, зокрема, про стягнення боргу, для унеможливлення чи ускладнення поділу спільного майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), формування пасиву (боргів), виключення певного майна з поділу на час виникнення (існування) спору (спорів) про розірвання шлюбу, поділ спільного майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), тощо, такі учасники судового розгляду діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно другого із подружжя (чи жінки або чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Тому в такому разі відбувається використання приватно-правових конструкцій не для захисту прав та інтересів, і судове рішення стосується прав та/або інтересів іншого із подружжя (чи жінки чи чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 березня 2025 року в справі № 759/11754/23 (провадження № 61-17672св24));

досить часто учасники цивільного обороту в спорах про поділ майна за допомогою договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, в яких вказано, що ці грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна, намагаються спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17 (провадження № 61-9767св22));

учасники цивільного обороту, які є пов`язаними чи афілійованими особами, наприклад, родичі, подружжя (чи жінка та чоловік, які проживають однією сім`єю або мають близькі відносини, але не перебувають у шлюбі між собою), доволі часто намагаються використовувати правомірний цивільно-правовий інструментарій, зокрема позов про оспорювання правочину (ресцисорний позов), всупереч своїй попередній поведінці, не для забезпечення визначеності в приватних відносинах, захисту прав та інтересів. В такій ситуації вони діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно іншої сторони такого договору, тобто з неправомірною метою. Зловживання матеріальними правами є самостійною підставою для відмови у позові (частина третя статті 16 ЦК України) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 травня 2025 року в справі № 369/10615/19 (провадження № 61-17939св23)).

Обміркувавши викладене, Верховний суд підкреслює, що

 учасники цивільного обороту, які є пов`язаними чи афілійованими особами, наприклад, родичі (батько і син), які вчиняють договір позики, чи ними складається розписка на підтвердження укладення договору позики, в яких вказано про передання грошових коштів на придбання певного конкретного майна з метою, зокрема, покладення на колишню дружину сина солідарного обов`язку щодо повернення позики, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно колишньої дружини сина. Використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) правопорядок не може залишати поза реакцією, оскільки такі дії, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом;

очевидно, що для мотивування наявності зловживання правами пов`язаними чи афілійованими особами, наприклад, родичами (батьком і сином), які вчиняють договір позики, чи ними складається розписка на підтвердження укладення договору позики, в яких вказано про передання грошових коштів на придбання певного конкретного майна з метою, зокрема, покладення на колишню дружину сина солідарного обов`язку щодо повернення позики, недостатньо ствердження про наявність зловживання правом. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють констатувати зловживання правом. До таких обставин, зокрема, належать:

контрагент, з яким вчиняється договір позики (наприклад, родичі (зокрема, син, онук, мати, батько). Тобто пов`язаність осіб може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами, які вчиняють договір позики, можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини;

вказівка в договорі позики чи розписці про передання грошових коштів саме на придбання певного конкретного майна;

визнання позову про солідарне стягнення боргу за договором позики пов`язаною чи афілійованою особою, наприклад, родичем.

учасники цивільного обороту, які є пов`язаними чи афілійованими особами, наприклад, родичі (батько і син), які вчиняють договір позики, чи ними складається розписка на підтвердження укладення договору позики, в яких вказано про передання грошових коштів на придбання певного конкретного майна з метою, зокрема, покладення на колишню дружину сина солідарного обов`язку щодо повернення позики, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно колишньої дружини сина.

ВИСНОВОК: Використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) правопорядок не може залишати поза реакцією, оскільки такі дії, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, а отже є підставою для відмови в позові до того, хто не був стороною спірного договору позики.

 

 

Матеріал по темі: «Якщо оригінал боргової розписки не містить даних про позикодавця…»

 

 

Теги: безгрошова розписка, безгрошовий договір позики, повернення боргу, іпотечне застереження, боргова розписка, договір позики, займ, долг, деньги в долг, курсова різниця, пеня, штрафні санкції, інфляційні втрати, стягнення боргу, позика, судова практика, Адвокат Морозов

 

(Недо)розмитнення та придбання із-за кордону автомобіля по довіреності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки (недо)розмитнення та придбання із-за кордону автомобіля по довіреності

31 липня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 679/282/24, провадження № 61-17572св24 (ЄДРСРУ № 129213044) наслідки (недо)розмитнення та придбання із-за кордону автомобіля по довіреності.

Суть справи: Авто придбано за кордоном на підставі довіреності, за якою повірений уповноважений придбати авто на ім`я довірителя провести його митне  оформлення та зареєструвати його.

Проте під час розмитнення авто, представником були подані недостовірні відомості у бік заниження його вартості.

На підставі цього повіреного було визнано винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 483 Митного кодексу України (далі - МК України), застосовано штраф з конфіскацією автомобіля.

Конфіскація транспортного засобу передбачена частиною першою статті 483 МК України у відповідній редакції, чинній на момент розгляду справи.

Після визнання неконституційним положень частини першої статті 483 МК України (рішення Конституційного Суду України від 05 липня 2023 року у справі № 5-р(ІІ)/2023)) нова редакція вказаної норми також передбачає в якості санкції конфіскацію майна (товарів, транспортних засобів із спеціально виготовленими сховищами (тайниками), що використовувалися для приховування товарів - безпосередніх предметів порушення митних правил від митного контролю, або з конфіскацією товарів - безпосередніх предметів порушення митних правил, а також товарів, транспортних засобів із спеціально виготовленими сховищами (тайниками), що використовувалися для приховування товарів - безпосередніх предметів порушення митних правил від митного контролю).

З огляду на викладене, оскільки вказаний автомобіль є безпосереднім предметом порушення митних правил та з метою належного виконання судового рішення, яке набрало законної сили, підлягає конфіскації, підстави для зняття арешту з указаного транспортного засобу у виконавчому провадженні, яке триває, відсутні.

Конфіскація транспортного засобу призначалася в порядку та за правилами, передбаченими МК України та КУпАП, а обсяг та порядок конфіскації рухомого майна вирішувався в межах адміністративно-деліктної відповідальності за адміністративне правопорушення, і в даному конкретному випадку відсутні підстави для перетворення адміністративно-деліктних правовідносин у цивільні.

Суд правомірно зазначив, що оскільки конфіскація транспортного засобу була здійснена під час виконання функції контролю за дотриманням законодавства, що гарантує законність переміщення товару через митний кордон України, остання може розглядатися з позиції Європейського суду з прав людини як така, що здійснена відповідно до загального інтересу, який полягає в забезпеченні дотримання публічного порядку та захисті економічних інтересів України (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі «Сілдедіс проти Польщі» (Sildedzis v. Poland, № 45214/99, § 50), ухвала у справі «Хонекер та інші проти Німеччини» (Honecker and Others v. Germany (partly) (dec.), №  54999/00, 53991/00).

Аналогічні за змістом правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 31 травня 2022 року у справі № 750/2611/21 (провадження № 61- 19574св21, ЄДРСРУ  № 104644672 ).

Верховний Суд відхиляє доводи про необхідність відступу від правового висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові від 31 травня 2022 року у справі № 750/2611/21 (провадження № 61- 19574св21), враховуючи таке.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що конфісковане майно переходить у власність держави відповідно до  положень статті 483 МК України на підставі постанови суду, яка набрала законної сили та не виконана боржником. Обсяг та порядок конфіскації майна вирішувався в межах адміністративно-деліктної відповідальності за адміністративний проступок,  і в даному конкретному випадку відсутні підстави для перетворення адміністративно-деліктних правовідносин у цивільні.

ВИСНОВОК: Положеннями митного законодавства закріплено, що конфісковано може бути не лише те майно, яке належить правопорушнику на праві власності, а і те, що визначено судом, як безпосередній предмет порушення митних правил.

Отже, для державного виконавця в ході виконання постанови про накладення адміністративного стягнення не має правового значення те, хто є володільцем (власником) транспортного засобу, а визначальним є наявність указаного у судовому рішенні майна, що має безоплатно перейти у власність держави.

  

 

Матеріал по темі: «Невивезення авто в режимі транзит за межі митної території України у зв`язку з його поломкою»

 

 

Теги: конфіскація авто, порушення митних правил, авто з Європи, строки транзиту автомобіля, триваюче правопорушення,  митний кодекс, орган доходів та зборів, штраф за порушення митних правил, судова практика, Адвокат Морозов

Превентивна тимчасова заборона на виїзд за межі України дітей без згоди батька

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позов про заборону виїзду малолітніх дітей за межі України без згоди батька на період воєнного стану: перспективи та судова практика 

12 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 344/18991/23, провадження № 61-8675св24 (ЄДРСРУ № 122957383) досліджував питання щодо превентивної тимчасової заборони на виїзд за межі України без згоди батька дітей. 

В Україні дитинство охороняється державою (частина третя статті 51 Конституції України). Держава має забезпечувати належні умови для виховання, фізичного, психічного, соціального, духовного та інтелектуального розвитку дітей, їх соціально-психологічної адаптації та активної життєдіяльності, зростання в сімейному оточенні в атмосфері миру, гідності, взаємоповаги, свободи та рівності (стаття 4 Закону України «Про охорону дитинства»). Пріоритетом у правовому регулюванні сімейних відносин є забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку (частина друга статті 1 СК України). 

Відповідно до принципу 1 Декларації з прав дитини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року (надалі - «Декларація»), дитині повинні належати всі зазначені в цій Декларації права. Ці права мають визнаватися за всіма дітьми без будь-яких винятків і без відмінностей чи дискримінацій за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження або іншої обставини, що стосується самої дитини чи її сім`ї. 

Дитина повинна користуватися благами соціального забезпечення. Їй має належати право на здорове зростання і розвиток; з цією метою спеціальні догляд і охорона повинні бути забезпечені як їй, так і її матері, включно з належним допологовим і післяпологовим доглядом. Дитині має належати право на відповідне харчування, житло, розваги і медичне обслуговування (принцип 4 Декларації). 

Статтею 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. 

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального і соціального розвитку. 

Статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що батько та мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. 

Частиною третьою статті 313 ЦК України визначено, фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в Україну. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом. 

Порядок перетину кордону громадянами України визначено Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2010 року № 724, з відповідними змінами). 

Пунктом 3 Правил перетинання державного кордону громадянами України передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку, у тому числі в супроводі членів екіпажу повітряного судна, на якому вони прямують. 

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою, зокрема, за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску (пункт 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України). 

На час запровадження на території України надзвичайного або воєнного стану діють положення абзацу тринадцятого пункту 2-3 Правил перетинання державного кордону громадянами України, відповідно до яких виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Держприкордонслужба дозволить перетин державного кордону. 

Згідно з Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні» з 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан, дія якого продовжена до теперішнього часу. 

Верховний Суд у постанові від 12 червня 2023 року у справі № 748/1575/22 вказав, що внесення Кабінетом Міністрів України у 2022 році змін до Правил перетинання державного кордону громадянами України, зокрема доповнення їх пунктом 2-3 щодо порядку виїзду за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, було обумовлено введенням воєнного стану в Україні внаслідок агресії російської федерації, пов`язаними із цим ризиками та обмеженнями і необхідністю врахування в першу чергу найкращих інтересів дітей. Такий порядок виїзду за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, на час воєнного стану наразі є загальним для всіх дітей - громадян України. 

Статтею 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною 27 лютого 1991 року, визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі інтереси дитини є предметом їхнього основного піклування. 

Способами захисту сімейних прав та інтересів статтею 18 СК України визначено, зокрема такі: 1) встановлення правовідношення; 2) примусове виконання добровільно не виконаного обов`язку; 3) припинення правовідношення, а також його анулювання; 4) припинення дій, які порушують сімейні права; 5) відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права; 6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або договором; 7) зміна правовідношення; 8) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. 

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). 

Статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

При вирішенні спору суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. 

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. 

Переміщення дитини за межі держави постійного місця її проживання без згоди того з батьків, який здійснює опіку над дитиною, визнається незаконним згідно з Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Філософія цієї Конвенції полягає в боротьбі проти збільшення міжнародних викрадень, заснованій на бажанні захистити дітей та тлумаченні їхніх справжніх інтересів. Відповідно, мета попередження та негайного повернення відповідає концепції «найкращих інтересів дитини». 

ВИСНОВОК: За відсутності у національному законодавстві чітких положень, якими б було врегульовано порядок вирішення питання застосування судом превентивної тимчасової заборони на виїзд дитини за межі України та подальшого скасування такої заборони, суд, виходячи із положень Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей й Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, статті 5 ЦПК України, вважає, що такі тимчасові заходи можуть підлягати до застосування у випадку доведення, що існує ризик викрадення (незаконного переміщення) дитини, яка має звичайне місце проживання в Україні. 

Вказане узгоджується із висновком, викладеним у постановах Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 755/17184/19 та від 12 червня 2023 року у справі № 748/1575/22.

 

 

Матеріал по темі: «Обмеження прав батька на спілкування з дитиною при тимчасовому виїзді дитини за кордон»

 

 

 

 

Теги: позбавлення батьківських прав, лишение родительских прав, висновок органу опіки та піклування, орган опіки, інтереси дитини, захист інтересів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов