Чи можна «припинити» батьківські обов’язки?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд щодо позовних вимог про залишення дитини проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні

06 серпня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 725/10196/25, провадження № 61-5897св26 (ЄДРСРУ № 138787557) досліджував питання щодо позовних вимог про залишення дитини проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні

Згідно із частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Під час вчинення дій, пов`язаних з розлученням дитини з одним або обома батьками, а також інших дій, що стосуються дитини, в порядку, встановленому законом, судом заслуховується думка та побажання дитини (стаття 14 Закону України «Про охорону дитинства»).

Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до частини першої статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

До таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 01 червня 2026 року у справі № 725/5985/25 (провадження № 61-5194св26).

Верховний суд наголошує, що СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

А окреме проживання батьків, проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини.

Навіть нотаріально посвідчений договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей, укладений між сторонами, не підтверджує здійснення самостійного виховання та утримання заявником дитини, а лише підтверджує дотримання ним цих обов`язків відповідно до закону, оскільки цим договором визначені права та обов`язки обох батьків та порядок їх реалізації.

Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постановах Верховного Суду від 09 грудня 2025 року у справі № 307/4851/22, від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23, від 06 травня 2026 року у справі № 725/9013/25, від 20 травня 2026 року у справі № 725/6080/25.

ВИСНОВОК: Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

 

 
Матеріал по темі: «Встановлення факту самостійного виховання дітей в порядку окремого провадження»
 
«Позов військовозобов`язаного про визначення місця проживання малолітньої дитини – без ТЦК ніяк…»
 
 

Теги: позбавлення батьківських прав, лишение родительских прав, висновок органу опіки та піклування, орган опіки, інтереси дитини, захист інтересів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Зміна прізвища дитини у разі зміни прізвища одного з батьків

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості вирішенні судової справи про зміну прізвища дитини

13 липня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 686/12632/25, провадження № 61-1867св26 (ЄДРСРУ № 138142766) досліджував питання щодо особливостей вирішенні справи про зміну прізвища дитини.

Відповідно до статті 145 СК України прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. Якщо мати, батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за їхньою згодою. Спір між батьками щодо прізвища дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Частинами третьою, п`ятою статті 148 СК України передбачено, що у разі зміни прізвища одного з батьків прізвище дитини може бути змінене за згодою обох батьків та за згодою дитини, яка досягла семи років. У разі заперечення одним із батьків щодо зміни прізвища дитини спір між ними щодо такої зміни може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. При вирішенні спору беруться до уваги виконання батьками своїх обов`язків щодо дитини, а також інші обставини, які засвідчують відповідність зміни прізвища інтересам дитини.

Служба у справах дітей з метою вивчення ситуації та підготовки висновку щодо визначення або зміни прізвища, імені та по батькові дитини проводить бесіду з матір`ю, батьком та дитиною, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може висловити свою думку.

Рішення органу опіки та піклування про розв`язання спору між батьками щодо визначення або зміни імені, прізвища, по батькові дитини приймається районною, районною у м. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом міської, районної у місті ради з урахуванням висновку служби у справах дітей.

Аналіз вищезгаданої норми дає підстави для висновку, що при вирішенні питання та підготовці висновку щодо визначення або зміни прізвища, імені та по батькові дитини служба у справах дітей проводить бесіду.

При вирішенні спору беруться до уваги виконання батьками своїх обов`язків щодо дитини, а також інші обставини, які засвідчують відповідність зміни прізвища інтересам дитини (17 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 369/10819/25, провадження № 61-6663св26).

При вирішенні справи про зміну прізвища дитини необхідно також враховувати стосунки, які існують між дитиною та її батьками, в тому числі й з тим із батьків, хто проживає окремо. Якщо той із батьків, хто має спільне з дитиною прізвище і проживає окремо від дитини, зберігає з нею близькі стосунки і продовжує брати участь в її вихованні, то не є доцільним сприяти відчуженню між батьком і дитиною, зокрема, шляхом зміни прізвища. За таких обставин, коли батько (мати) не спілкується з дитиною, хоча ніхто не перешкоджає йому (їй) в цьому, не виявляє щодо дитини батьківської турботи і уваги, то його (її) заперечення не можуть бути безумовною підставою для відмови у зміні прізвища дитини за наявності обставин, які свідчать про обґрунтованість і доцільність такого рішення.

Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 234/19213/17 (провадження № 61-16113св19), від 13 квітня 2020 року у справі № 496/904/18 (провадження № 61-13038св19).

У постанові Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 599/596/17 та від 30 березня 2020 року у справі № 759/5739/18 зроблено висновки про те, що позивач має довести належними і допустимими доказами факт свідомого та умисного непіклування відповідача про фізичний, духовний розвиток їх дитини, а також те, що зміна прізвища дитини на прізвище матері буде відповідати найкращим інтересам дитини.

Суди повинні враховувати рівність прав обох батьків щодо прав та інтересів дітей, які з досягненням більш зрілого віку і які зможуть висловити свою думку щодо вибору прізвища, але з огляду на юний вік дитини це є неможливим.

Подібні правові висновки викладено Верховним Судом у постанові від 11 грудня 2024 року у справі № 619/5039/23 (провадження № 61-4172св24).

Тлумачення ч.5 статті 148 Сімейного кодексу України, чинне в постанові Верховного Суду від 15.08.2018 року у справі № 759/3363/16, провадження № 61-18385св18, дозволяє дійти висновку, що при вирішенні спору між батьками щодо зміни імені дитини беруться до уваги інші елементи, які мають свідчити про те, що зміна прізвища дитини відповідає її інтересам. До них належить: виконання батьками своїх обов`язків щодо дитини; інші обставини, які засвідчують відповідність зміни імені дитини її інтересам. Отже, інтереси дитини є пріоритетними і визначальними для вирішення спору щодо зміни імені дитини.

Розірвання сімейних зв’язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за такі обставини (рішення Європейського Суду з правами людини від 18.12.2008 року у справі Савіни проти України , пункт 49).

ВИСНОВОК: У вирішенні справи про зміну імені (прізвища) дитини необхідно врахувати стосунки, які страждають між дитиною та її батьками, в тому числі, і з тим із батьками, хто проживає окремо.

Якщо той із батьків, хто має спільне з дитиною прізвище і проживає окремо від дитини, зберігає з нею близькі стосунки і продовжує брати участь у її вихованні, то не є доцільним відчуженням між батьком і дитиною шляхом зміни імені.

 

 

Матеріал по темі: «Думка дитини в суді»

 

 

Теги: висновок органу опіки та піклування, орган опіки, інтереси дитини, захист інтересів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Оспорювання «оформлення» свого батьківства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: оспорювання «оформлення» свого батьківства особою, записаною батьком дитини

17 вересня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 641/1333/23, провадження № 61-3114св25 (ЄДРСРУ № 130270941) досліджував питання щодо оспорювання «оформлення» свого батьківства особою, записаною батьком дитини.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно зі статтею 52 Конституції України діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.

Частиною першої статті 2 СК України встановлено, що СК України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір`ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.

Згідно з частинами першою-третьою статті 5 СК України держава охороняє сім`ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім`ї. Держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство. Держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини.

Змістом частин першої, дев`ятої, десятої статті 7 СК України закріплено загальні засади регулювання сімейних відносин та визначено, що сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами (частина перша).

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу (стаття 121 СК України).

За змістом положень статті 122 СК України дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Походження дитини від подружжя визначається на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров`я про народження дружиною дитини. Дитина, яка народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя. Подружжя, а також жінка та чоловік, шлюб між якими припинено, у разі народження дитини до спливу десяти місяців після припинення їх шлюбу, мають право подати до органу державної реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка (колишнього чоловіка) батьком дитини. Така вимога може бути задоволена лише у разі подання іншою особою та матір`ю дитини заяви про визнання батьківства. Якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу внаслідок смерті чоловіка, походження дитини від батька може бути визначене за спільною заявою матері та чоловіка, який вважає себе батьком.

Визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою, врегульоване змістом статті 125 СК України.

(!) Відповідно до частини другої вищезгаданої норми, якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається за заявою матері та батька дитини або за рішенням суду.

Відповідно до частини першої статті 126 СК України походження дитини від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до органу державної реєстрації актів цивільного стану.

Згідно з частиною п`ятою статті 136 СК України не має права оспорювати батьківство особа, записана батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що не є її батьком, а також особа, яка дала згоду на застосування допоміжних репродуктивних технологій відповідно до частини першої статті 123 цього Кодексу.

Комплексний аналіз положень статті 136 СК України дає підстави для висновку, що в судовому порядку батьківство (материнство) може бути оспорено як у випадках, коли в акті про реєстрацію народження батьками дитини вказано осіб, які уклали між собою шлюб, так і тоді, коли батьками дитини при реєстрації встановлення батьківства на підставі спільної заяви батька й матері дитини записано осіб, які в шлюбі не перебувають. Однак у будь-якому разі не можуть бути задоволені вимоги про оспорювання свого батьківства, пред`явлені особою, записаною батьком за її заявою або за спільною заявою з матір`ю дитини, якщо в момент подачі заяви їй було відомо, що фактично вона не є батьком цієї дитини.

Вищезгадана норма безпосередньо спрямована на захист законних інтересів дитини, оскільки, за загальним правилом, при прийнятті рішення про «оформлення» свого батьківства чоловік враховував усі можливі правові наслідки для себе, навіть з урахуванням того, що фактично батьком дитини

є інша особа. Саме тому довільна зміна ним у майбутньому початкового рішення чи відзив поданої заяви до органу державної реєстрації актів цивільного стану про встановлення батьківства після його державної реєстрації не допускається.

При вирішенні спорів щодо оспорення батьківства особою, записаною батьком за її заявою або за спільною заявою з матір`ю дитини, судам необхідно враховувати, що законодавець не виключає право особи, записаної батьком дитини за її заявою про встановлення батьківства, оспорювати здійснений органом державної реєстрації актів цивільного стану запис за мотивами порушення волевиявлення (наприклад, якщо заява про встановлення батьківства була подана під впливом погрози, насильства тощо), про що, в свою чергу, зауважено Верховним Судом у змісті постанови від 10 січня 2024 року у справі № 332/1618/22 (провадження № 61-14812св23).

Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом у змісті постанови від 17 березня 2020 року у справі № 606/2142/18 (провадження № 61-19502св19), при вирішенні справ про оспорювання батьківства суди повинні керуватися найкращими інтересами дитини, забезпечуючи баланс між інтересами дитини та сторін по справі. За приписами частини п`ятої статті 136 СК України для відмови в позові з цієї підстави в ході судового розгляду перевірці підлягають обставини чи особа, яка оспорює батьківство, знала в момент реєстрації себе батьком дитини, що не є батьком дитини, або за встановленими обставинами справи не могла про це не знати. Відповідно, з урахуванням вимог частини третьої статті 12 ЦПК України на позивача покладається тягар доведення, що він не є біологічним батьком дитини, а відповідач у справі повинна довести належними та допустимими доказами, що позивач в момент реєстрації себе батьком дитини знав, що не є батьком дитини, або за встановленими обставинами справи не міг про це не знати.

Аналогічні висновки щодо застосування норми права викладені також у змісті постанов Верховного Суду: від 20 березня 2019 року у справі № 127/25686/17 (провадження № 61-43951св18), від 06 травня 2020 року у справі № 641/2867/17-ц (провадження № 61-38660св18), від 22 грудня 2020 року у справі № 127/25686/17 (провадження № 61-13452св19), від 05 лютого 2021 року в справі № 615/483/20 (провадження № 61-17337св20), від 11 січня 2023 року у справі № 172/1206/21 (провадження № 61-9183св22).

ВИСНОВОК: Отже, у будь-якому разі не можуть бути задоволені вимоги про оспорювання свого батьківства, пред`явлені особою, записаною батьком за її заявою або за спільною заявою з матір`ю дитини, якщо в момент подачі заяви їй було відомо, що фактично вона не є батьком цієї дитини.

 

 

Матеріал по темі: «Обмеження прав батька на спілкування з дитиною при тимчасовому виїзді дитини за кордон»

 

 

 

Теги: позбавлення батьківських прав, лишение родительских прав, висновок органу опіки та піклування, орган опіки, інтереси дитини, захист інтересів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Превентивна тимчасова заборона на виїзд за межі України дітей без згоди батька

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позов про заборону виїзду малолітніх дітей за межі України без згоди батька на період воєнного стану: перспективи та судова практика 

12 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 344/18991/23, провадження № 61-8675св24 (ЄДРСРУ № 122957383) досліджував питання щодо превентивної тимчасової заборони на виїзд за межі України без згоди батька дітей. 

В Україні дитинство охороняється державою (частина третя статті 51 Конституції України). Держава має забезпечувати належні умови для виховання, фізичного, психічного, соціального, духовного та інтелектуального розвитку дітей, їх соціально-психологічної адаптації та активної життєдіяльності, зростання в сімейному оточенні в атмосфері миру, гідності, взаємоповаги, свободи та рівності (стаття 4 Закону України «Про охорону дитинства»). Пріоритетом у правовому регулюванні сімейних відносин є забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку (частина друга статті 1 СК України). 

Відповідно до принципу 1 Декларації з прав дитини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року (надалі - «Декларація»), дитині повинні належати всі зазначені в цій Декларації права. Ці права мають визнаватися за всіма дітьми без будь-яких винятків і без відмінностей чи дискримінацій за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження або іншої обставини, що стосується самої дитини чи її сім`ї. 

Дитина повинна користуватися благами соціального забезпечення. Їй має належати право на здорове зростання і розвиток; з цією метою спеціальні догляд і охорона повинні бути забезпечені як їй, так і її матері, включно з належним допологовим і післяпологовим доглядом. Дитині має належати право на відповідне харчування, житло, розваги і медичне обслуговування (принцип 4 Декларації). 

Статтею 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. 

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального і соціального розвитку. 

Статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що батько та мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. 

Частиною третьою статті 313 ЦК України визначено, фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в Україну. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом. 

Порядок перетину кордону громадянами України визначено Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2010 року № 724, з відповідними змінами). 

Пунктом 3 Правил перетинання державного кордону громадянами України передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку, у тому числі в супроводі членів екіпажу повітряного судна, на якому вони прямують. 

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою, зокрема, за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску (пункт 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України). 

На час запровадження на території України надзвичайного або воєнного стану діють положення абзацу тринадцятого пункту 2-3 Правил перетинання державного кордону громадянами України, відповідно до яких виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Держприкордонслужба дозволить перетин державного кордону. 

Згідно з Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні» з 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан, дія якого продовжена до теперішнього часу. 

Верховний Суд у постанові від 12 червня 2023 року у справі № 748/1575/22 вказав, що внесення Кабінетом Міністрів України у 2022 році змін до Правил перетинання державного кордону громадянами України, зокрема доповнення їх пунктом 2-3 щодо порядку виїзду за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, було обумовлено введенням воєнного стану в Україні внаслідок агресії російської федерації, пов`язаними із цим ризиками та обмеженнями і необхідністю врахування в першу чергу найкращих інтересів дітей. Такий порядок виїзду за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, на час воєнного стану наразі є загальним для всіх дітей - громадян України. 

Статтею 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною 27 лютого 1991 року, визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі інтереси дитини є предметом їхнього основного піклування. 

Способами захисту сімейних прав та інтересів статтею 18 СК України визначено, зокрема такі: 1) встановлення правовідношення; 2) примусове виконання добровільно не виконаного обов`язку; 3) припинення правовідношення, а також його анулювання; 4) припинення дій, які порушують сімейні права; 5) відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права; 6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або договором; 7) зміна правовідношення; 8) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. 

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). 

Статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

При вирішенні спору суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. 

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. 

Переміщення дитини за межі держави постійного місця її проживання без згоди того з батьків, який здійснює опіку над дитиною, визнається незаконним згідно з Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Філософія цієї Конвенції полягає в боротьбі проти збільшення міжнародних викрадень, заснованій на бажанні захистити дітей та тлумаченні їхніх справжніх інтересів. Відповідно, мета попередження та негайного повернення відповідає концепції «найкращих інтересів дитини». 

ВИСНОВОК: За відсутності у національному законодавстві чітких положень, якими б було врегульовано порядок вирішення питання застосування судом превентивної тимчасової заборони на виїзд дитини за межі України та подальшого скасування такої заборони, суд, виходячи із положень Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей й Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, статті 5 ЦПК України, вважає, що такі тимчасові заходи можуть підлягати до застосування у випадку доведення, що існує ризик викрадення (незаконного переміщення) дитини, яка має звичайне місце проживання в Україні. 

Вказане узгоджується із висновком, викладеним у постановах Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 755/17184/19 та від 12 червня 2023 року у справі № 748/1575/22.

 

 

Матеріал по темі: «Обмеження прав батька на спілкування з дитиною при тимчасовому виїзді дитини за кордон»

 

 

 

 

Теги: позбавлення батьківських прав, лишение родительских прав, висновок органу опіки та піклування, орган опіки, інтереси дитини, захист інтересів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Обмеження прав батька на спілкування з дитиною при тимчасовому виїзді дитини за кордон

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Тимчасовий виїзд дитини за кордон не повинен використовуватися як спосіб обмеження прав батька на спілкування з дитиною

Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено у статті 7 СК України, згідно з якою жінка та чоловік мають рівні права й обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини.

Згідно зі ст. 153 Сімейного Кодексу України,  мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Відповідно до абз.21 ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства» визначено, що контакт з дитиною - реалізація матір`ю, батьком, іншими членами сім`ї та родичами, у тому числі тими, з якими дитина не проживає, права на спілкування з дитиною, побачення зазначених осіб з дитиною, а також надання їм інформації про дитину або дитині про таких осіб, якщо це не суперечить інтересам дитини

Вирішення батьками питань щодо виховання дитини врегульовано ст. 157 Сімейного Кодексу України, нормами якої передбачено , що той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Частиною 2 ст.141 Сімейного Кодексу України встановлено, що розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого ч.5 ст.157 цього Кодексу.

Згідно із п.4 ст.19 Сімейного кодексу України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства» визначено, що  батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Положеннями ст.12 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Вказано, що батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Згідно ч.1 ст.15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів.

Законом України «Про охорону дитинства» у ч.2 ст.15 визначено, що батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.

Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції Генеральної Асамблеї ООН про права дитини, яка ратифікована Україною 27.02.1991 р. (надалі - Конвенція), яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Згідно висновку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі від 12 березня 2025 року № 487/2960/23 (провадження № 61-8756св24, ЄДРСРУ № 125933057) тимчасовий виїзд дитини за кордон не повинен використовуватися як спосіб обмеження прав батька на спілкування з дитиною, яке має реалізовуватися задля підтримки родинних зв`язків та емоційного контакту малолітньої дитини з батьком. Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на виховання дитини. Навпаки, міжнародні договори та національне законодавство гарантують батькам реалізацію принципу рівності щодо виховання дитини.

Верховний Суд зауважив, що військова агресія Росії проти України, воєнний стан та пов`язані з ним обмеження об`єктивно впливають на обсяг і способи спілкування не лише позивача з дочкою/сином, а й багатьох інших батьків з їхніми дітьми, які також вимушено, внаслідок війни, опинилися за межами України. У цій ситуації обов`язок обох батьків полягає в тому, щоб підтримати дитину, мінімізувати психологічний тиск на неї, пов`язаний із сімейними конфліктами, налагодити комунікацію та співпрацювати в інтересах дитини.

Конвенцією у ч.1 ст.8 проголошено, що Держави-учасниці зобов`язуються поважати право дитини на збереження індивідуальності, включаючи громадянство, ім`я та сімейні зв`язки, як передбачається законом, не допускаючи протизаконного втручання. Конвенцією у ч.2. ст.8 гарантовано, що у випадку, якщо дитина протизаконно позбавляється частини або всіх елементів своєї індивідуальності, Держави-учасниці забезпечують їй необхідну допомогу і захист для найшвидшого відновлення її індивідуальності

Положеннями ст.9 Конвенції передбачено, що Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Згідно приписів ст.10 Конвенції дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право підтримувати на регулярній основі, особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за виключенням особливих обставин,

Відповідно до ст. 18 Конвенції Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування

Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Відповідно до частини другої статті 5 ЦПК України у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Положеннями ст. 159 СК України закріплено, що у разі, якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини(періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування.

Таким чином, право батька брати участь у вихованні дитини та спілкуватися з дитиною є безумовним та гарантоване законом. Воно може бути обмежене лише у випадках, передбачених законом.

ВИСНОВОК: Тимчасовий виїзд дитини за кордон не повинен використовуватися як спосіб обмеження прав батька на спілкування з дитиною, яке повинно реалізовуватися задля підтримки родинних зв`язків та емоційного контакту малолітньої дитини з батьком.

Подібного висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2024 року у справі № 696/299/23.

  

 

 

 

Матеріал по темі: «Повернення дитини до місця проживання згідно із Конвенцією 1980 року»

 

 

 

Теги: позбавлення батьківських прав, лишение родительских прав, висновок органу опіки та піклування, орган опіки, інтереси дитини, захист інтересів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов