Відшкодування шкоди Державою в разі неплатоспроможності засудженого

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування шкоди завданої кримінальним правопорушенням, за рахунок коштів Державного бюджету України, у разі неплатоспроможності боржника-засудженого

15 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 357/5403/22, провадження № 61-13886 св 23 (ЄДРСРУ № 116291257) досліджував питання щодо відшкодування шкоди Державою в разі неплатоспроможності засудженого.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду передбачені приписами статті 1166 ЦК України, за якою завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини. Цьому загальному правилу (генеральному делікту) кореспондують правила частини першої статті 1177 ЦК України про відшкодування шкоди фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення та встановлений у КПК України механізм відшкодування шкоди, здійснюваний передусім за рахунок особи, яка вчинила кримінальне правопорушення: добровільно (частина перша статті 127 КПК України); примусово за рішенням суду (частина друга статті 127 КПК України).

Отже, структура та зміст статті 1177 ЦК України (у редакції, чинній з 09 червня 2013 року) визначають, що за загальним правилом шкоду, завдану потерпілому в результаті вчинення кримінального правопорушення (злочином), має відшкодовувати винна особа, діями якої її завдано, що відповідає частині першій цієї статті.

Системний аналіз наведених приписів дає підстави для висновку, що законодавець встановив певну логічну послідовність у визначенні особи, яка має відшкодувати/компенсувати потерпілій особі шкоду, завдану кримінальним правопорушенням.

Така правова конструкція означає, що за загальним правилом державу не можна визнавати зобов`язаною й винною за дії приватних осіб з покладенням на неї обов`язку з повного відшкодування завданої злочинами таких осіб шкоди. Тож, за загальним правилом, держава не бере на себе обов`язок відшкодовувати шкоду, заподіяну будь-яким кримінальним правопорушенням. Втім, із загального правила можуть бути певні винятки, про що законодавець зробив застереження у частині другій статті 1177 ЦК України (частині третій статті 127 КПК України), коли держава може компенсувати потерпілому шкоду, завдану йому кримінальним правопорушенням, згідно із законом, який має схвалити Верховна Рада України.

Частина друга статті 1177 ЦК України, з урахуванням загальних принципів, підлягає застосуванню за таких умов: наявність шкоди; вчинення кримінального правопорушення; причинний зв`язок між кримінальним правопорушенням і завданою шкодою; вина особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Системний аналіз статті 1177 ЦК України визначає, що умовою застосування її частини другої є так само неможливість отримання потерпілою особою відшкодування від безпосереднього заподіювача такої шкоди за загальними правилами деліктної відповідальності.

Лише неприйняття відповідного закону про порядок компенсації державою такої шкоди не унеможливлює розгляд справи за позовом потерпілого від кримінального правопорушення (злочину). Якщо під час розгляду справи суди не встановлять, що позивачу завдано шкоду внаслідок кримінального правопорушення, то підстав для компенсації державою шкоди такій особі не виникає, а отже, немає підстав і для застосування правил частини другої статті 1177 ЦК України.

Зазначене узгоджується з правовими висновками щодо змісту та умов застосування правила, викладеного в частині другій статті 1177 ЦК України наведеного Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2022 року у справі № 757/59343/19-ц (провадження № 61-9952сво20).

Системне та лексичне тлумачення приписів частини другої статті 1177 ЦК України з урахуванням міжнародних зобов`язань України у цій сфері, не дає підстав стверджувати, що ця норма сама по собі може бути підставою для застосування безумовної та повної деліктної відповідальності держави за будь-яку шкоду, завдану кримінальним правопорушенням, адже нею передбачено компетенцію законодавця визначити у законі випадки за яких така шкода компенсуватиметься потерпілому за рахунок Державного бюджету України та порядок здійснення такої компенсації.

Таким чином, держава може брати на себе відповідний обов`язок з компенсації шкоди за частиною другою статті 1177 ЦК України шляхом прийняття спеціального закону щодо конкретних випадків (за категорією кримінальних правопорушень, їх наслідками, суб`єктом чи за особою потерпілого тощо) з визначенням порядку компенсування шкоди, завданої потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, за рахунок Державного бюджету України.

Так, механізм відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, за рахунок коштів Державного бюджету України на сьогодні законодавчо визначений Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», проте лише у випадку, коли кримінальне правопорушення вчинено спеціальним суб`єктом (працівник правоохоронного органу, прокуратури) і набуло вигляду незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою тощо.

Однак, на теперішній час, компенсація за рахунок Державного бюджету України у випадку коли шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, не була відшкодована через відсутність у засудженого (боржника) майна, Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» чи іншим законом не передбачена.

До подібних висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 03 серпня 2023 року у справі № 357/5940/19, яка є релевантною до цієї справи.

Якщо за результатами розгляду справи з`ясується, що обставини завдання шкоди кримінальним правопорушенням, які позивач зазначає на обґрунтування своїх вимог, не віднесено законом до випадків за яких завдана потерпілому шкода компенсується за рахунок Державного бюджету України, то стягнення лише на підставі частини другої статті 1177 ЦК України не вбачається можливим і судам слід виходити з того, що компенсація державою шкоди у такому випадку законом не передбачена.

Зазначене узгоджується із висновками Європейського Суду з прав людини в ухвалах щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (заява № 54904/08) і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (заява № 3958/13) у яких, дослідивши приписи статті 1177 ЦК України у зазначеній вище редакції та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами потерпілих, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення, Суд вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави.

Цей висновок ЄСПЛ також врахований Великою Палатою Верховного Суду в контексті застосування положень статті 1177 ЦК України (пункт 57 постанови від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17, пункт 30 постанови від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, пункт 6.13 постанови від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19).

ВИСНОВОК: Ураховуючи наведене, Верховний Суд наголошує про неможливість компенсації в порядку статті 1177 ЦК України за рахунок Державного бюджету України шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, що не була відшкодована через відсутність у боржника майна, оскільки у такому випадку ні Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», ані іншим законом компенсація державою шкоди потерпілому не передбачена.

 

P.s. невиконання рішення суду не може напряму ототожнюватися із завданою позивачеві майновою шкодою, оскільки остаточно не втрачена можливість виконання зазначеного судового рішення (виконавчий лист повернуто без виконання). Наслідком такого відшкодування фактично може бути подвійне стягнення з боржника.

Такий правовий висновок викладений Верховним Судом у постановах: від 23 грудня 2019 року у справі № 752/4110/17 (провадження № 61-20325св18), від 12 березня 2020 року у справі № 757/74887/17-ц (провадження № 61-11090св19), від 03 червня 2020 року у справі № 642/3839/17 (провадження № 61-37856св18), від 23 листопада 2022 року у справі № 556/866/20 (провадження № 61-6571св22), та інших.

 

 

 

Матеріал по темі: «Відшкодування майнової шкоди завданої невиконанням судового рішення»

 

 

 

 

 

 

 

Теги: відшкодування матеріальної шкоди, моральної шкоди, виконавча служба, невиконання судового рішення, ВДВС, завданої незаконними діями виконавчої служби, досудового слідства, суду, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Штраф за не реєстрацію податкової накладної, якщо вона зупинена органом ДПС

Адвокат Морозов (судовий захист)

Штраф за не реєстрацію податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних, якщо ПН зупинена органом ДПС або виписана помилково

Відповідальність платників ПДВ за порушення строків реєстрації податкової накладної та/або розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних та допущення помилок при зазначенні обов'язкових реквізитів податкової накладної визначена ст. 120 прим. 1 Податкового кодексу України.

Зокрема, п.п.1201.1. Порушення платниками податку на додану вартість граничного строку, передбаченого статтею 201 ПКУ, для реєстрації податкової накладної та/або розрахунку коригування до такої податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних (крім податкової накладної, що не надається отримувачу (покупцю), складеної на постачання товарів/послуг для операцій: які звільнені від оподаткування або які оподатковуються за нульовою ставкою) тягне за собою накладення на платника податку на додану вартість, на якого відповідно до вимог статей 192 та 201 цього Кодексу покладено обов'язок щодо такої реєстрації, штрафу в розмірі:

-10 відсотків суми ПДВ, зазначеної в таких податкових накладних / розрахунках коригування, - у разі порушення строку реєстрації до 15 календарних днів;

-20 відсотків суми ПДВ, зазначеної в таких податкових накладних / розрахунках коригування, - у разі порушення строку реєстрації від 16 до 30 календарних днів;

-30 відсотків суми ПДВ, зазначеної в таких податкових накладних / розрахунках коригування, - у разі порушення строку реєстрації від 31 до 60 календарних днів;

-40 відсотків суми ПДВ, зазначеної в таких податкових накладних / розрахунках коригування, - у разі порушення строку реєстрації від 61 до 365 календарних днів.

Разом з цим, відповідно до абз. 13 п. 120-1.1 ст. 120-1 «Порушення строків реєстрації податкової накладної та/або розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних та допущення помилок при зазначенні обов’язкових реквізитів податкової накладної» Податкового кодексу України у разі зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних згідно з пунктом 201.16 статті 201 цього Кодексу («201.16. Реєстрація податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних може бути зупинена в порядку та на підставах, визначених Кабінетом Міністрів України» - «Про затвердження порядків з питань зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних» (Постанова КМУ від 11 грудня 2019 р. № 1165)) штрафні санкції, передбачені цим пунктом, не застосовуються на період зупинення такої реєстрації до прийняття рішення щодо відновлення реєстрації таких податкових накладних/розрахунків коригування.

Здійснення моніторингу відповідності податкових накладних/розрахунків коригування критеріям оцінки ступеня ризиків є превентивним заходом, спрямованим на убезпечення від безпідставного формування податкового кредиту за операціями, що не підтверджені первинними документами або підтверджені платником податку копіями документів, які складені з порушенням законодавства. Здійснення моніторингу не повинне підміняти за своїм змістом проведення податкових перевірок як способу реалізації владних управлінських функцій податкового органу.

Така правова позиція вже неодноразово висловлювалась Верховним Судом, зокрема, у постановах від 23 жовтня 2018 року по справі №822/1817/18, від 21 травня 2019 року у справі №0940/1240/18.

За визначенням підпункту 14.1.60 пункту 14.1 статті 14 ПК ЄРПН - це реєстр відомостей щодо податкових накладних та розрахунків коригування, який ведеться центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, в електронному вигляді згідно з наданими платниками податку на додану вартість електронними документами.

Наведені нормативні положення дають підстави для висновку, що в процедурі внесення інформації (відомостей щодо податкових накладних та розрахунків коригування) до ЄРПН є дві окремі стадії: 1) надання платником податку на додану вартість податкової накладної (розрахунку коригування); 2) прийняття/неприйняття податкової накладної (розрахунку коригування) та внесення відомостей щодо неї (нього) безпосередньо до ЄРПН. Перша із цих стадій залежить від платника податку на додану вартість і є результатом його дій, тоді як друга - це результат виконання роботи програмного забезпечення, що контролюється ДПС, та/або безпосередніх дій працівників ДПС, на яку (які) платник податку не має впливу.

Вищевикладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеною в постанові від 03.04.2020р. у справі №160/5380/19, адміністративне провадження №К/9901/34753/19.

У цьому контексті встановлена нормою пункту 120-1.1 статті 120-1 Податкового кодексу України відповідальність платника податку на додану вартість за порушення граничного строку, передбаченого статтею 201 цього Кодексу для реєстрації податкової накладної та /або розрахунку коригування до такої податкової накладної в ЄРПН, у вигляді накладення штрафу може застосовуватися в разі якщо платник податку не надав (не надіслав) податкову накладну (розрахунок коригування) ДФС у строк, встановлений цією статтею.

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 10 червня 2019 року у справі №802/1825/16-а та від 12 липня 2019 року у справі №0940/1600/18.

ВИСНОВОК: Отже Податковий кодекс України акцентує увагу на неможливості застосування штрафу до несвоєчасно зареєстрованих помилкових або зупинених в реєстрації податкових накладних.

Відповідна позиція була висловлена у листі ДФСУ від 04.05.2018 № 2004/6/99-99-07-05-06-15/ПК, де вказано про те, що відповідальність, передбачена ст. 120-1 ПКУ за порушення граничних термінів реєстрації в ЄРПН помилкових (зайвих) податкових накладних, не застосовується.

Вказаний підхід неодноразово підтверджувався судовою практикою, зокрема, у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 813/4556/16, від 05.03.2019 р. у справі №806/2975/16.

 

 

Матеріал по темі: «Ненадання договору як підстава для зупинення податкової накладної»

 

 

Теги: податкові накладні, виключення з ризикових, подання таблиці, зупинення реєстрації податкових накладних, реєстр накладних, пояснення, ризикові контрагенти, оскарження рішення комісії, розшифрування, ПН, РК, податкова, ДПС, Адвокат Морозов

Закриття провадження у справі про банкрутство з підстав перевищення 12-місячного терміну

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальна можливість закриття провадження у справі про банкрутство з підстав перевищення 12-місячного терміну ліквідаційної процедури

16 листопада 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 15/471-б (ЄДРСРУ № 115061536) досліджував питання щодо закриття провадження у справі з підстав перевищення 12-місячного терміну ліквідаційної процедури.

Так, згідно з пунктом 9 частини першої статті 90 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ), господарський суд закриває провадження у справі про банкрутство в інших випадках, передбачених законом.

Ліквідація боржника - це припинення існування суб`єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом. Ліквідаційна процедура, як стадія провадження у справі про банкрутство, є однією з найбільш ймовірних та прогнозованих процедур, які застосовуються до неплатоспроможного боржника та є механізмом виведення з ринку нерентабельних та неперспективних підприємств.

(!!!) Звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс є підсумковими документами, які підтверджують належне проведення ліквідатором всіх необхідних заходів ліквідаційної процедури, вчинення адекватних дій щодо виявлення кредиторів та активів боржника, за результатами розгляду яких суд приймає ухвалу про ліквідацію боржника та закриття провадження у справі.

Тобто КУзПБ передбачена певна сукупність дій, яку необхідно вчинити ліквідатору в ході ліквідаційної процедури та перелік додатків, які додаються до звіту ліквідатора і є предметом дослідження в судовому засіданні за підсумками ліквідаційної процедури, що проводиться за участю кредиторів (комітету кредиторів); подання звіту та ліквідаційного балансу здійснюється ліквідатором за наслідком всіх проведених ним дій в ході ліквідаційної процедури. Обов`язком ліквідатора є здійснення всієї повноти заходів, спрямованих на виявлення активів боржника, при цьому ні у кого не повинен виникати обґрунтований сумнів, щодо їх належного здійснення. Аналогічний принцип передбачався Законом про банкрутство, чинним на момент введення ліквідаційної процедури щодо боржника у цій справі.

Під час ліквідаційної процедури, ліквідатор має здійснювати заходи спрямовані на пошук, виявлення і повернення майна, яке перебуває у третіх осіб. Крім того, ліквідатор має здійснювати обґрунтовані і логічні дії, а також здійснювати запити до відповідних органів, з врахуванням минулої діяльності банкрута.

Звіт та ліквідаційний баланс, як підсумковий документ, що подається ліквідатором господарському суду в зв`язку з закінченням ліквідаційної процедури, не може бути затверджений господарським судом у відсутності доказів аналізу ліквідатором первісної бухгалтерської документації боржника, а також, у відсутності аналізу судом дій ліквідатора щодо виявлення майна банкрута, що підлягає включенню до ліквідаційної маси, а також його дій щодо пошуку нерухомого, рухомого майна банкрута і дебіторської заборгованості (висновок викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.03.2018 у справі № Б-39/134-10, від 26.07.2018 у справі № 904/9631/15, від 27.10.2020 у справі № 28/29-б-43/212-2012).

Верховний суд зауважує, що суд повинен контролювати стадійність та тривалість процедур у справах про банкрутство:

а) через скарги на дії ліквідатора,

б) розглядаючи та затверджуючи звіти ліквідатора та ліквідаційний баланс банкрута.

Процедура банкрутства є унікальним процесом, який характеризуються специфічним складом учасників, кожен з яких, вступаючи в провадження у справі, наділяється особливим процесуальним правами та обов`язками, зумовленими характером відносин неплатоспроможності. Передусім це пояснюється особливістю провадження у справах про банкрутство, яка полягає у застосуванні специфічних способів захисту її суб`єктів, особливостях процедури, учасників, стадій та інших елементів, які відрізняють це провадження від позовного.

Участь кредитора у такому проваджені не може бути формальною. Будучи учасником провадження у справі про банкрутство, кредитор наділений широким обсягом прав та повноважень, у тому числі правом на звернення до суду в межах провадження у справі про банкрутство із заявою про визнання недійсними правочинів боржника, звернення зі скаргою на дії (бездіяльність) ліквідатора, визнання недійсним правочину, вчиненого з порушенням порядку підготовки та проведення аукціону, реалізуючи які він має діяти своєчасно та у належний спосіб.

Тобто під час здійснення провадження у справі про банкрутство кредитор в силу наявних у нього прав не може безумовно покладатися у здійсненні дій з оскарження правочинів чи інших дій, направлених на виявлення, повернення майна банкрута, лише на ліквідатора. Як особа зацікавлена у задоволені наявних в нього грошових вимог до боржника у повному обсязі, кредитор має діяти розсудливо та проявляти уважність щодо стану своїх прав, зокрема цікавитися вжитими ліквідатором діями у ліквідаційній процедурі та заходами, направленими на виявлення, розшук та повернення майна банкрута, ефективністю таких заходів та вчиняти, за наявності в нього необхідного обсягу прав та повноважень, дії направлені на визнання правочинів боржника недійсними, визнання недійсним правочину, вчиненого з порушенням порядку підготовки та проведення аукціону, оскарження дій (бездіяльності) ліквідатора щодо вжитих ним заходів у ліквідаційній процедурі тощо. Саме від таких дій кредитора залежить досягнення основної мети його участі у справі про банкрутство - задоволення (погашення) його вимог.

Відсутність прояву активних дій та пасивна поведінка кредитора щодо вжитих ліквідатором заходів у ліквідаційній процедурі свідчить про відсутність у нього зацікавленості у ефективності здійснення ліквідаційної процедури та не відповідає меті участі кредитора у справі.

Зважаючи на конкретні обставини справи (її складність, неодноразову заміну арбітражних керуючих у справі, діяння інших учасників справи щодо виконання ліквідатором свої повноважень, продовження ліквідатором дій щодо виявлення майнових активів боржника та їх реалізації), колегія суддів вважає, що виключно посилання на довготривалий строк ліквідаційної процедури не зумовить захисту прав кредиторів у цій справі та не дає підстав для закриття провадження у справі.  

Підсумовуючи, колегія суддів констатує, що дійсно КУзПБ містить норму про 12 місяців тривалості ліквідаційної процедури, натомість закон не встановлює закінчення такого строку як підставу для закриття банкрутства, оскільки цей строк може бути збільшено з огляду на поведінку учасників (оскарження судових рішень), особливості самого боржника тощо.

Окремо КУзПБ регулює інститут скарг на дії/бездіяльність ліквідатора та містить право зацікавлених учасників провадження клопотати перед судом про заміну ліквідатора (частина четверта 4 статті 28 КУзПБ)

Як зазначалося вище, тривалість ліквідаційної процедури, особливо суб`єкта реальної економіки, може бути більше 12 місяців і, зазвичай, так воно і є.

Тому аби вимагати закриття провадження у справі про банкрутство з мотиву довготривалості ліквідаційної процедури, слід встановити, чим викликана така тривалість, чи є обґрунтовані аргументи можливості її скорочення/усунення ліквідатора тощо, що має з`ясовуватися у межах провадження за скаргою на дії/бездіяльність ліквідатора

Такий порядок необхідний з огляду на чисельність учасників банкрутства, ймовірну суперечливість їх інтересів та необхідність визначення меж втручання держави у процедуру банкрутства.

ВИСНОВОК: Законом не передбачено закриття провадження у справі про банкрутство з підстав перевищення 12-місячного терміну ліквідаційної процедури, оскільки цей строк може бути збільшено з огляду на поведінку учасників (оскарження судових рішень), особливості самого боржника тощо, але кредитор вправі ОБГРУНТОВАНО вимагати закриття провадження у справі про банкрутство з мотиву довготривалості ліквідаційної процедури.

 

 

Матеріал по темі: «Процесуальна дієздатність арбітражного керуючого»

 

 

 

 

  

Теги: закриття провадження у справі про банкрутство, перевищення 12-місячного терміну ліквідаційної процедури, кредитор, боржник, ліквідатор, обґрунтована заява, перевищення процесуального строку, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Процесуальна дієздатність арбітражного керуючого

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Набуття/втрата процесуальної дієздатності арбітражного керуючого в рамках конкретної справи про банкрутство

06 листопада 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 924/159/14 (924/374/23) (ЄДРСРУ № 115373508) досліджував питання щодо процесуальної дієздатності арбітражного керуючого.

Виходячи із системного аналізу положень частини третьої статті 2, частин першої, другої статті 42 ГПК України, до сторін та учасників справи застосовуються єдині принципи судочинства, а учасники справи є рівними у своїх правах. Водночас статтею 42 ГПК України передбачено, що учасники справи мають не лише права, але й обов`язки, дотримання або недотримання яких безпосередньо впливає на результат розгляду справи судом. Згідно частини першої статті 61 ГПК України, зазначені права та обов`язки поширюються також і на представника учасників у справі та можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених частиною другою статті 61 ГПК України.

Частиною першою статті 44 ГПК України унормовано, що усі фізичні і юридичні особи здатні мати процесуальні права та обов`язки сторони, третьої особи, заявника, боржника (процесуальна правоздатність). При цьому процесуальні права та обов`язки сторін, третьої особи, заявника та боржника визначені положеннями статей 42, 46 ГПК України.

Отже, учасники справи, незалежно від їх статусу (сторона у справі чи її представник/представники), повинні не лише користуватися наданими їм процесуальними правами, але й чітко виконувати передбачені процесуальним законом обов`язки, що у свою чергу повинно забезпечити справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спору судом.

Згідно зі статтею 1 КУзПБ арбітражний керуючий - фізична особа, яка отримала відповідне свідоцтво та інформація про яку внесена до Єдиного реєстру арбітражних керуючих України.

Згідно частин першої, другої статті 10 КУзПБ арбітражний керуючий є суб`єктом незалежної професійної діяльності. Арбітражний керуючий з моменту постановлення ухвали (постанови) про призначення його керуючим санацією або ліквідатором до моменту припинення здійснення ним повноважень прирівнюється до службової особи підприємства-боржника. Одна й та сама особа може здійснювати повноваження арбітражного керуючого на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство відповідно до вимог цього Кодексу.

Статус арбітражного керуючого характеризується не лише сукупністю прав та обов`язків останнього, а й ефективністю та невідворотністю інституту дисциплінарної відповідальності арбітражного керуючого за свої дії (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.07.2018 у справі № 910/18129/17).

Арбітражний керуючий діє в інтересах підприємства-боржника у межах наданих повноважень, така особа поряд з самостійною процесуальною дієздатністю наділена також і процесуальною дієздатністю підприємства-банкрута.

20 травня 2021 року Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/3369/19 (ЄДРСРУ № 98083109) вказав, що чином законодавцем визначено три випадки (і відповідні їм підстави) відсторонення арбітражного керуючого від виконання повноважень:

- за заявою самого арбітражного керуючого - абзац перший частини 4 статті 28 КУзПБ;

- за клопотанням учасника провадження у справі або за власною ініціативою господарського суду за наявністю підстав, визначених у самому Кодексі -абзац другий частини 4 статті 28 КУзПБ;

- за клопотанням комітету кредиторів незалежно від наявності підстав - абзац третій частини 4 статті 28 КУзПБ.

Відсторонення арбітражного керуючого від виконання відповідних повноважень у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого не викликає непорозумінь, ця норма у судовій практиці застосовується як імперативна, що не потребує додаткових роз`яснень з приводу її застосування.

Реалізація арбітражним керуючим права на дострокове припинення його повноважень у справі про банкрутство не може бути поставлена в залежність від обставин оскарження його дій (бездіяльності) учасниками справи про банкрутство; водночас, подання арбітражним керуючим заяви про його звільнення від виконання повноважень у справі про банкрутство не звільняє господарський суд від обов`язку розглянути скаргу (скарги) учасників справи на дії (бездіяльність) такого арбітражного керуючого в період виконання ним відповідних повноважень та надати вимогам скаржника (скаржників) належну правову оцінку.

Така правова позиція, зокрема, висловлена Верховним Судом у постанові від 06.02.2020 у справі № 5023/2005/15. І хоча така правова позиція висловлена на підставі аналізу норм Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», вона є актуальною і під час застосування норм КУзПБ.

Отже, арбітражний керуючий може діяти в інтересах підприємства-боржника та набуває процесуальну дієздатність підприємства-банкрута у межах наданих повноважень лише за умови постановлення ухвали (постанови) про його призначення.

Разом з тим, з моменту відсторонення арбітражного керуючого від виконання повноважень та постановлення ухвали про відсторонення арбітражного керуючого від виконання повноважень такий арбітражний керуючий втрачає процесуальну дієздатність підприємства-банкрута (можливість мати процесуальні права та обов`язки сторони, визначені статтею 42, 46 ГПК України) у межах наданих повноважень.

ВИСНОВОК: Процесуальна дієздатність арбітражного керуючого, в рамках конкретної справи про банкрутство, визначається виключно судом, але може  змінюватися на підставі подання (клопотання):  1) самого арбітражного керуючого; 2) учасника провадження у справі або за власною ініціативою господарського суду;  або 3) за клопотанням комітету кредиторів.

 

 

Матеріал по темі: «Кредиторські вимоги податкового органу у справі про банкрутство»

 

 

 

 

Теги: арбітражний керуючий, процесуальна дієздатність, банкрутство, ліквідація, комітет кредиторів, санація, розпорядження майном, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Подання уточнюючих розрахунків до податкової звітності після камеральної перевірки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Уточнення до податкової декларації після отримання акта камеральної перевірки, але до прийняття податкового повідомлення-рішення

10 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 805/3164/17-а, адміністративне провадження № К/9901/49114/18, №К/9901/49112/18  (ЄДРСРУ № 116242102) досліджував питання щодо подання уточнюючих розрахунків до податкової звітності після камеральної перевірки.

Пунктом 75.1 статті 75 ПК України  передбачено право контролюючих органів проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Камеральною вважається перевірка, яка проводиться у приміщенні контролюючого органу виключно на підставі даних, зазначених у податкових деклараціях (розрахунках) платника податків.

Камеральна перевірка проводиться посадовими особами контролюючого органу без будь-якого спеціального рішення керівника такого органу або направлення на її проведення. Камеральній перевірці підлягає вся податкова звітність суцільним порядком. Згода платника податків на перевірку та його присутність під час проведення камеральної перевірки не обов`язкова.

Згідно із пунктом 86.2 статті 86 ПК України за результатами камеральної перевірки у разі встановлення порушень складається акт у двох примірниках, який підписується посадовими особами такого органу, які проводили перевірку, і після реєстрації у контролюючому органі вручається або надсилається для підписання протягом трьох робочих днів платнику податків у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу.

(!!!) Отже камеральна перевірка є окремим самостійним видом перевірок і не належить ні до планових, ні до позапланових.

У постанові від 23 листопада 2023 року у справі № 640/7643/21 Верховний Суд вказав, що у контролюючого органу відсутні повноваження під час проведення камеральної перевірки досліджувати повноту нарахування і сплати позивачем податків, оскільки камеральною перевіркою охоплюються лише показники податкової звітності, у зв`язку з чим перевірка будь-яких інших відомостей перебуває поза межами даної перевірки.

У цьому аспекті важливо відзначити, що камеральна перевірка є способом контролю за належним здійсненням реєстраційно-облікової функції органу податкового контролю, у той час, як винятково за наслідками документальної перевірки здійснюється безпосередньо визначення правильності й донарахування усіх видів податкових зобов`язань.

Аналогічна правова позиція викладена 29 листопада 2023 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/12406/19, адміністративне провадження № К/990/24979/23   (ЄДРСРУ № 115315726).

Відповідно до пункту 50.1 статті 50 ПК України у разі якщо у майбутніх податкових періодах (з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу) платник податків самостійно (у тому числі за результатами електронної перевірки) виявляє помилки, що містяться у раніше поданій ним податковій декларації (крім обмежень, визначених цією статтею), він зобов`язаний надіслати уточнюючий розрахунок до такої податкової декларації за формою чинного на час подання уточнюючого розрахунку. Платник податків має право не подавати такий розрахунок, якщо відповідні уточнені показники зазначаються ним у складі податкової декларації за будь-який наступний податковий період, протягом якого такі помилки були самостійно (у тому числі за результатами електронної перевірки) виявлені.

Зазначена норма зобов`язує платника податку надіслати до контролюючого органу уточнюючий розрахунок до такої податкової декларації або виправити помилку шляхом відображення уточнюючих показників у складі поточної декларації за будь-який наступний податковий період.

Пунктом 50.2 статті 50 ПК України визначено, що платник податків під час проведення документальних планових та позапланових перевірок не має права подавати уточнюючі розрахунки до поданих ним раніше податкових декларацій за будь-який звітний (податковий) період з відповідного податку і збору, який перевіряється контролюючим органом.

Тобто цією нормою обмежено право на подачу уточнюючих розрахунків до поданих раніше податкових декларацій лише під час проведення документальних планових та позапланових перевірок, як наслідок, у випадках отримання акта камеральної перевірки щодо певної податкової декларації платник податків не обмежений у праві подати уточнюючий розрахунок до цієї декларації (з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу).

Підсумовуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку про те, що після проведення камеральної перевірки і до прийняття контролюючим органом податкового повідомлення-рішення за наслідками такої перевірки платник має право подавати уточнюючі розрахунки до податкової звітності, а контролюючий орган, приймаючи відповідне податкове повідомлення-рішення, повинен встановити дійсний обов`язок платника зі сплати податку з урахуванням даних уточнюючого розрахунку у разі його подання.

Наведене узгоджується також із змістом пункту 50.3 статті 50 ПК України, відповідно до якого контролюючий орган має право на проведення позапланової перевірки платника податків за відповідний період у разі неподання останнім уточнюючого розрахунку до податкової декларації протягом 20 робочих днів після дати складення довідки про проведення електронної перевірки, якою встановлено порушення податкового законодавства.

Вирішуючи справи із застосуванням наведених норм права, Верховний Суд неодноразово, зокрема у постановах від 22 квітня 2021 року (справа №360/3701/19), від 12 лютого 2021 року (справа №808/537/16), від 22 грудня 2020 року (справа №640/15334/19), від 03 вересня 2020 року (справа №808/2156/17), від 31 серпня 2020 року (справа №820/6771/16), від 12 серпня 2020 року (справа № 805/2408/16-а), від 19 вересня 2019 року (справа №815/4013/14) висловлював позицію, що у випадках отримання акта камеральної перевірки щодо певної податкової декларації платник податків не обмежений у праві подати уточнюючий розрахунок до цієї декларації у період після проведення камеральної перевірки і до прийняття контролюючим органом податкового повідомлення-рішення за наслідками такої перевірки, а контролюючий орган, приймаючи у такому випадку відповідне податкове повідомлення-рішення за наслідками перевірки, повинен встановити дійсний обов`язок платника зі сплати податку з урахуванням даних уточнюючого розрахунку.

До того ж згідно з положеннями пункту 49.8 статті 49 ПК України під час прийняття податкової декларації уповноважена посадова особа контролюючого органу, в якому перебуває на обліку платник податків, зобов`язана перевірити наявність та достовірність заповнення всіх обов`язкових реквізитів, передбачених пунктами 48.3 та 48.4 статті 48 цього Кодексу. Інші показники, зазначені в податковій декларації платника податків, до її прийняття перевірці не підлягають.

Нормами пункту 49.9 встановлено, що за умови дотримання платником податків вимог цієї статті посадова особа контролюючого органу, в якому перебуває на обліку платник податків, зобов`язана зареєструвати податкову декларацію платника датою її фактичного отримання контролюючим органом.

Імперативний характер наведеної норми означає, що контролюючий орган не має права не прийняти фактично отриману податкову декларацію, подану платником податків в один із способів, передбачених пунктом 49.3 статті 49 ПК України (особисто або через представника, поштою чи засобами електронного зв`язку).

Отже прийняття податкової декларації передбачає мінімальний рівень податкового контролю, який обмежено перевіркою наявності та достовірності заповнення платником податків усіх обов`язкових реквізитів, визначених пунктами 48.3, 48.4 статті 48 ПК України. Перелік підстав для відмови контролюючого органу від прийняття податкової декларації, закріплений положеннями статей 48 та 49 ПК України, є вичерпним; неприйняття податкової декларації з інших підстав, не передбачених податковим законодавством, забороняється.

Доказів заповнення Підприємством поданої уточненої звітності з порушенням вимог пунктів 48.3 та 48.4 статті 48 ПК України матеріали справи не містять і суди таких обставин не встановили.

ВИСНОВОК: У випадках отримання акту камеральної перевірки щодо певної податкової декларації платник податків не обмежений у праві подати уточнюючий розрахунок до цієї декларації у період після проведення камеральної перевірки і до прийняття контролюючим органом податкового повідомлення-рішення за наслідками такої перевірки.

 

 

Матеріал по темі: «Обмеження щодо проведення камеральних перевірок»

 

 

 

 

 

 

Теги: камеральна, документальна, податкові перевірки, податкове повідомлення-рішення, Акт перевірки, наказ, платник податків, контролюючий орган, ДПС, судова практика, Адвокат Морозов

Самостійність виховання дитини для отримання відстрочки від мобілізації

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доцільність встановлення юридичного факту - самостійного виховання дитини  з метою отримання відстрочки від мобілізації

26 жовтня 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 201/5972/22, провадження № 14-132цс23 (ЄДРСРУ № 114685581#) досліджувала питання щодо доцільності встановлення юридичного факту - самостійного виховання дитини  з метою отримання відстрочки від мобілізації.

У цій справі заявник звернувся до суду в порядку окремого провадження (цивільна юрисдикція) із заявою про встановлення юридичного факту, а саме встановлення факту самостійного виховання дитини, зокрема, з метою (згідно з доводами заявника) отримання соціальної допомоги як батьку, що самостійно виховує дитину, а також отримання відстрочки від мобілізації.

Порядок отримання соціальної допомоги визначено відповідними нормативно-правовими актами залежно від виду соціальної допомоги.

Державна соціальна допомога призначається у встановленому законом порядку та відноситься до компетенції відповідних органів державної влади як суб`єктів владних повноважень, які реалізують державну політику у сфері соціального захисту населення.

Кабінет Міністрів України постановою від 27 грудня 2001 року № 1751 «Про затвердження Порядку призначення і виплати державної допомоги сім`ям з дітьми» затвердив відповідний Порядок, який визначає умови призначення і виплати державної допомоги сім`ям з дітьми.

Отже, правовідносини у цій сфері носять публічних характер.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року  (справа № 362/643/21) зазначено, що військова служба є різновидом публічної, тому спори з приводу проходження військової служби, зокрема з приводу соціального захисту військовослужбовців, належать до юрисдикції адміністративних судів.

Органи військового управління - Міністерство оборони України, інші центральні органи виконавчої влади, що здійснюють керівництво військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, Генеральний штаб Збройних Сил України, інші штаби, командування, управління, постійні чи тимчасово утворені органи у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, призначені для виконання функцій з управління, в межах їх компетенції, військами (силами), з`єднаннями, військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями, які належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади, а також територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації (стаття 1 Закону України «Про оборону України»).

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Перелік осіб, які мають право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, визначений статтею 23 Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку».

Ураховуючи, що може виникнути спір, пов`язаний з доведенням наявності підстав для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (про що заявник вказав у заяві) і не пов`язаний з виникненням чи реалізацією цивільних прав та обов`язків заявника, їх виникненням, існуванням та припиненням, за предметом та можливими правовими наслідками цей спір може стосуватися лише сфери публічно-правових відносин, тому, на думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, такий спір не підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

Аналіз судової практики, який здійснено колегією суддів Першої судової палати касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за даними Єдиного державного реєстру судових рішень у період із червня до вересня 2023 року, свідчить про винесення судами цивільної та адміністративної юрисдикції суперечливих судових рішень, відсутності єдності судової практики, зокрема у зв`язку з відсутністю правової позиції Верховного Суду щодо такого роду питань.

Окрім цього слід враховувати окрему думку (ЄДРСРУ № 115546331) суддів Великої Палати Верховного Суду Гудими Д. А. і Ткачука О. С., які переконані, що справу № 201/5972/22 треба було повернути до Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду через недоцільність розгляду Великою Палатою Верховного Суду, оскільки ніякої виключної правової проблеми у цій справі немає. Ключове питання полягає у тому, чи можуть заявники використовувати суд і окреме провадження у цивільному судочинстві для досягнення бажаних для них результатів в іншому виді судочинства. Проте на це питання однозначну відповідь Верховний Суд уже надав (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 761/16799/15-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 536/1039/17 (пункт 17)).

Велика Палата Верховного Суду вважає мотиви, викладені в ухвалі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27 вересня 2023 року, обґрунтованими, тому справа підлягає прийняттю для продовження розгляду Великою Палатою Верховного Суду. 

ВИСНОВОК:  Інакше кажучи, якщо заявник звернувся до ЦИВІЛЬНОГО суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення юридичного факту - самостійного виховання дитини, зокрема з метою отримання відстрочки від мобілізації, то розгляд справи у порядку окремого провадження у цивільному судочинстві неможливий, оскільки стосується проходження військової служби, а це публічно–правовий спір, який підсудний  АДМІНІСТРАТИВНІЙ юрисдикції, і навпаки, в адміністративному судочинстві відсутнє окреме провадження.

 

P.s. Окрім цього, до моменту вирішення справи у Великій Палаті Верховного Суду подавати такого роду заяви до цивільного суду (як і до адміністративного) недоцільно, оскільки згідно з аналізом судового реєстру такого роду справи підлягають зупиненню.

 

 

 

Матеріал по темі: «Справи про адміністративні правопорушення, які розглядають ТЦК і СП»

 

 

 

Конкретизація змісту наказу на проведення податкової перевірки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: конкретизація в наказі підстав (окрім юридичних) для проведення податкової перевірки є дискрецією податкового органу

10 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 440/9575/22, адміністративне провадження № К/990/29291/23 К/990/29963/23 (ЄДРСРУ № 116242236) досліджував питання щодо конкретизації в наказі підстав (окрім юридичних) для проведення податкової перевірки.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства визначає ПК України.

Згідно із підпунктом 20.1.4 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи мають право проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.

Відповідно до пункту 75.1 статті 75 ПК України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки. Камеральні та документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених цим Кодексом, а фактичні перевірки - цим Кодексом та іншими законами України, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи.

Фактичною вважається перевірка, що здійснюється за місцем фактичного провадження платником податків діяльності, розташування господарських або інших об`єктів права власності такого платника. Така перевірка здійснюється контролюючим органом щодо дотримання норм законодавства з питань регулювання обігу готівки, порядку здійснення платниками податків розрахункових операцій, ведення касових операцій, наявності ліцензій, свідоцтв, у тому числі про виробництво та обіг підакцизних товарів, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) (підпункт 75.1.3 пункту 75.1 статті 75 ПК України).

Порядок проведення фактичної перевірки врегульований статтею 80 ПК України.

Фактична перевірка здійснюється без попередження платника податків (особи) (пункт 80.1 статті 80 ПК України).

Відповідно до підпункту 80.2.5 пункту 80.2 статті 80 ПК України фактична перевірка може проводитися на підставі рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, оформленого наказом, копія якого вручається платнику податків або його уповноваженому представнику, або особам, які фактично проводять розрахункові операції під розписку до початку проведення такої перевірки, та за наявності хоча б однієї з таких підстав, зокрема (1) у разі наявності та/або отримання в установленому законодавством порядку інформації про порушення вимог законодавства в частині виробництва, обліку, зберігання та транспортування спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів та цільового використання спирту платниками податків, обладнання акцизних складів витратомірами-лічильниками та/або рівномірами-лічильниками, (2) а також здійснення функцій, визначених законодавством у сфері виробництва і обігу спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, пального.

Абзацом 4 пункту 81.2 статті 81 ПК України передбачено, що у разі якщо при організації документальної планової та позапланової виїзної або фактичної перевірки встановлено неможливість її проведення, посадовими (службовими) особами контролюючого органу невідкладно складається та підписується акт про неможливість проведення перевірки, який не пізніше наступного робочого дня реєструється в контролюючому органі. До такого акта додаються матеріали, що підтверджують факти, наведені в такому акті. Зазначений акт та матеріали надсилаються контролюючим органом платнику податку в порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу.

Відповідно до абзацу третього пункту 81.1 статті 81 ПК України посадові особи контролюючого органу мають право приступити до проведення документальної виїзної перевірки, фактичної перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених цим Кодексом, та за умови пред`явлення або надіслання у випадках, визначених цим Кодексом, зокрема, копії наказу про проведення перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, найменування та реквізити суб`єкта (прізвище, ім`я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) та у разі проведення перевірки в іншому місці - адреса об`єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична перевірка), підстави для проведення перевірки, визначені цим Кодексом, дата початку і тривалість перевірки, період діяльності, який буде перевірятися. Наказ про проведення перевірки є дійсним за наявності підпису керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу та скріплення печаткою контролюючого органу.

Отже, ПК України закріплює таку обов`язкову вимогу щодо змісту наказу про проведення перевірки як необхідність відображення підстави для її проведення, визначеної цим Кодексом. Під час вирішення питання щодо правомірності призначення і проведення перевірки, зокрема фактичної, необхідно надавати оцінку достатності змісту наказу в контексті чіткого визначення у ньому правової (юридичної) підстави проведення такої перевірки та існування відповідної фактичної підстави, яка є передумовою для її проведення.

З огляду на висновки Верховного Суду   викладені у постановах від 11 липня 2022 року у справі №120/5728/20-а, від 21 грудня 2022 року у справі №500/1331/21 вбачається, що формулювання конкретного змісту наказу є дискрецією контролюючого органу, однак, з обов`язковим дотриманням вимог норм абзацу третього пункту 81.1 статті 81 ПК України щодо змісту наказу про проведення перевірки. У разі встановлення в одному підпункті статті декількох самостійних підстав для проведення перевірки, кожна з них не обов`язково має бути сформульована тотожно до змісту правової норми, якою ця підстава встановлена, проте повинна бути чітко визначена та відповідати правовій нормі.

Виконання такої вимоги забезпечує розуміння суб`єктом господарювання причин, що зумовили проведення перевірки, а також кола питань, які можуть бути її предметом, залежно від підстави проведення. У такій ситуації в разі виникнення спору щодо наявності дійсних підстав для проведення перевірки або обґрунтованості припущень щодо вчинення суб`єктом господарювання порушень суд має можливість перевірити ці питання під час розгляду адміністративної справи.

Аналогічний висновок висловлено Верховним Судом в постанові від 05.07.2023 у справі №460/2663/22 та від 06 грудня 2023 року у справі №500/1429/22.

Якщо у спірному наказі відсутні будь-які посилання на конкретні (фактичні) підстави призначення перевірки, крім посилання на норми, що їх регулюють (юридичні підстави), - таке формулювання підстав перевірки в наказі не дає цілковитого розуміння, що є підставою для проведення перевірки.

ВИСНОВОК: Отже, якщо наказ податкового органу не містить конкретних посилань на правові підстави проведення податкової перевірки, то вказане свідчить про його протиправний характер.

 

 

Матеріал по темі: «Наслідки скасування наказу про проведення податкової перевірки»

 

 

 

 

 

 

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків, обжалование приказа налоговой, ДПС, НУР, ППР, Адвокат Морозов