Показ дописів із міткою ВДВС. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою ВДВС. Показати всі дописи

18/01/2024

Відшкодування шкоди Державою в разі неплатоспроможності засудженого

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування шкоди завданої кримінальним правопорушенням, за рахунок коштів Державного бюджету України, у разі неплатоспроможності боржника-засудженого

15 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 357/5403/22, провадження № 61-13886 св 23 (ЄДРСРУ № 116291257) досліджував питання щодо відшкодування шкоди Державою в разі неплатоспроможності засудженого.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду передбачені приписами статті 1166 ЦК України, за якою завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини. Цьому загальному правилу (генеральному делікту) кореспондують правила частини першої статті 1177 ЦК України про відшкодування шкоди фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення та встановлений у КПК України механізм відшкодування шкоди, здійснюваний передусім за рахунок особи, яка вчинила кримінальне правопорушення: добровільно (частина перша статті 127 КПК України); примусово за рішенням суду (частина друга статті 127 КПК України).

Отже, структура та зміст статті 1177 ЦК України (у редакції, чинній з 09 червня 2013 року) визначають, що за загальним правилом шкоду, завдану потерпілому в результаті вчинення кримінального правопорушення (злочином), має відшкодовувати винна особа, діями якої її завдано, що відповідає частині першій цієї статті.

Системний аналіз наведених приписів дає підстави для висновку, що законодавець встановив певну логічну послідовність у визначенні особи, яка має відшкодувати/компенсувати потерпілій особі шкоду, завдану кримінальним правопорушенням.

Така правова конструкція означає, що за загальним правилом державу не можна визнавати зобов`язаною й винною за дії приватних осіб з покладенням на неї обов`язку з повного відшкодування завданої злочинами таких осіб шкоди. Тож, за загальним правилом, держава не бере на себе обов`язок відшкодовувати шкоду, заподіяну будь-яким кримінальним правопорушенням. Втім, із загального правила можуть бути певні винятки, про що законодавець зробив застереження у частині другій статті 1177 ЦК України (частині третій статті 127 КПК України), коли держава може компенсувати потерпілому шкоду, завдану йому кримінальним правопорушенням, згідно із законом, який має схвалити Верховна Рада України.

Частина друга статті 1177 ЦК України, з урахуванням загальних принципів, підлягає застосуванню за таких умов: наявність шкоди; вчинення кримінального правопорушення; причинний зв`язок між кримінальним правопорушенням і завданою шкодою; вина особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Системний аналіз статті 1177 ЦК України визначає, що умовою застосування її частини другої є так само неможливість отримання потерпілою особою відшкодування від безпосереднього заподіювача такої шкоди за загальними правилами деліктної відповідальності.

Лише неприйняття відповідного закону про порядок компенсації державою такої шкоди не унеможливлює розгляд справи за позовом потерпілого від кримінального правопорушення (злочину). Якщо під час розгляду справи суди не встановлять, що позивачу завдано шкоду внаслідок кримінального правопорушення, то підстав для компенсації державою шкоди такій особі не виникає, а отже, немає підстав і для застосування правил частини другої статті 1177 ЦК України.

Зазначене узгоджується з правовими висновками щодо змісту та умов застосування правила, викладеного в частині другій статті 1177 ЦК України наведеного Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2022 року у справі № 757/59343/19-ц (провадження № 61-9952сво20).

Системне та лексичне тлумачення приписів частини другої статті 1177 ЦК України з урахуванням міжнародних зобов`язань України у цій сфері, не дає підстав стверджувати, що ця норма сама по собі може бути підставою для застосування безумовної та повної деліктної відповідальності держави за будь-яку шкоду, завдану кримінальним правопорушенням, адже нею передбачено компетенцію законодавця визначити у законі випадки за яких така шкода компенсуватиметься потерпілому за рахунок Державного бюджету України та порядок здійснення такої компенсації.

Таким чином, держава може брати на себе відповідний обов`язок з компенсації шкоди за частиною другою статті 1177 ЦК України шляхом прийняття спеціального закону щодо конкретних випадків (за категорією кримінальних правопорушень, їх наслідками, суб`єктом чи за особою потерпілого тощо) з визначенням порядку компенсування шкоди, завданої потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, за рахунок Державного бюджету України.

Так, механізм відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, за рахунок коштів Державного бюджету України на сьогодні законодавчо визначений Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», проте лише у випадку, коли кримінальне правопорушення вчинено спеціальним суб`єктом (працівник правоохоронного органу, прокуратури) і набуло вигляду незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою тощо.

Однак, на теперішній час, компенсація за рахунок Державного бюджету України у випадку коли шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, не була відшкодована через відсутність у засудженого (боржника) майна, Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» чи іншим законом не передбачена.

До подібних висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 03 серпня 2023 року у справі № 357/5940/19, яка є релевантною до цієї справи.

Якщо за результатами розгляду справи з`ясується, що обставини завдання шкоди кримінальним правопорушенням, які позивач зазначає на обґрунтування своїх вимог, не віднесено законом до випадків за яких завдана потерпілому шкода компенсується за рахунок Державного бюджету України, то стягнення лише на підставі частини другої статті 1177 ЦК України не вбачається можливим і судам слід виходити з того, що компенсація державою шкоди у такому випадку законом не передбачена.

Зазначене узгоджується із висновками Європейського Суду з прав людини в ухвалах щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (заява № 54904/08) і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (заява № 3958/13) у яких, дослідивши приписи статті 1177 ЦК України у зазначеній вище редакції та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами потерпілих, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення, Суд вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави.

Цей висновок ЄСПЛ також врахований Великою Палатою Верховного Суду в контексті застосування положень статті 1177 ЦК України (пункт 57 постанови від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17, пункт 30 постанови від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, пункт 6.13 постанови від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19).

ВИСНОВОК: Ураховуючи наведене, Верховний Суд наголошує про неможливість компенсації в порядку статті 1177 ЦК України за рахунок Державного бюджету України шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, що не була відшкодована через відсутність у боржника майна, оскільки у такому випадку ні Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», ані іншим законом компенсація державою шкоди потерпілому не передбачена.

 


P.s. невиконання рішення суду не може напряму ототожнюватися із завданою позивачеві майновою шкодою, оскільки остаточно не втрачена можливість виконання зазначеного судового рішення (виконавчий лист повернуто без виконання). Наслідком такого відшкодування фактично може бути подвійне стягнення з боржника.

Такий правовий висновок викладений Верховним Судом у постановах: від 23 грудня 2019 року у справі № 752/4110/17 (провадження № 61-20325св18), від 12 березня 2020 року у справі № 757/74887/17-ц (провадження № 61-11090св19), від 03 червня 2020 року у справі № 642/3839/17 (провадження № 61-37856св18), від 23 листопада 2022 року у справі № 556/866/20 (провадження № 61-6571св22), та інших.

 

 

 

Матеріал по темі: «Відшкодування майнової шкоди завданої невиконанням судового рішення»

 

 

 

 

 

 

 

Теги: відшкодування матеріальної шкоди, моральної шкоди, виконавча служба, невиконання судового рішення, ВДВС, завданої незаконними діями виконавчої служби, досудового слідства, суду, Верховний суд, Адвокат Морозов

 


03/10/2022

Відшкодування майнової шкоди завданої невиконанням судового рішення




Відшкодування майнової шкоди завданої неправомірними діями (бездіяльністю) державного виконавця щодо несвоєчасного виконання (невиконання) судового рішення

28 вересня 2022 року  Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/18174/15, провадження № 61-5794 св 22 (ЄДРСРУ № 106517214) досліджував питання щодо відшкодування майнової шкоди завданої неправомірними діями (бездіяльністю) державного виконавця та його керівника, щодо несвоєчасного виконання (невиконання) судового рішення.

Касаційний суд  враховує, що у постанові Верхового Суду від 12 березня 2020 року у справі № 757/74887/17-ц (провадження № 61-11090св19) зазначено, що невиплачені позивачеві кошти на виконання судового рішення, не є майновою шкодою, яка підлягає відшкодуванню на підставі статей 1173, 1174 ЦК України. Наслідком такого відшкодування буде подвійне стягнення коштів.

При цьому у постанові Верховного Суду від 29 квітня 2021 року у справі № 405/500/18 (провадження № 61-14498св20) зазначено, що факт тривалого невиконання рішення суду внаслідок неправомірних дій посадових осіб державної виконавчої служби не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв`язку між несвоєчасним виконанням рішення, що набрало законної сили, та завданою шкодою.

Невиконання рішення суду не може напряму ототожнюватися із завданою позивачеві майновою шкодою, оскільки остаточно не втрачена можливість виконання судового рішення.

До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 23 грудня 2019 року у справі № 752/4110/17 (провадження № 61-20325св18), від 12 березня 2020 року у справі № 757/74887/17-ц (провадження № 61-11090св19), від 03 червня 2020 року у справі № 642/3839/17 (провадження № 61-37856св18).

У постанові Верховного Суду від 16 березня 2020 року у справі № 613/814/16-ц (провадження № 61-20218св19) зроблено висновок про те, сам факт тривалого невиконання судового рішення не може бути підставою для безспірного стягнення збитків у вигляді стягнення нестягнутої за рішенням суду суми.

У постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 904/3667/19 вказано, що у справах про відшкодування шкоди доведення обґрунтованості заявлених вимог покладається на позивача, який має надати докази наявності шкоди, протиправності поведінки того, хто заподіяв шкоду, та причинного зв`язку такої поведінки із заподіяною шкодою. Для настання цивільно-правової відповідальності відповідача за заподіяння матеріальної шкоди позивачеві необхідно довести наявність усієї сукупності вищезазначених умов, які необхідні для відшкодування шкоди за правилами статей 1173, 1174 ЦК України, тоді як відсутність хоча б однієї з цих умов виключає настання відповідальності.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі № 910/15758/19.

Крім того, у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 918/203/18 Верховний Суд зробив висновок про те, що саме лише задоволення скарг на дії органу державної виконавчої служби не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв`язку між діями посадових осіб органів державної виконавчої служби та заподіяною шкодою. Причинний зв`язок, як обов`язковий елемент відповідальності за заподіяння збитків, між протиправною поведінкою та шкодою виражається в тому, що шкода повинна бути об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди. Зокрема, доведенню підлягає, що протиправні дії чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи - безумовним наслідком такої протиправної поведінки.

ВИСНОВОК: При вирішенні спору про відшкодування шкоди у порядку статей 1173, 1174 ЦК України необхідно враховувати, що саме протиправна поведінка (дія чи бездіяльність) відповідного органу чи його посадової особи є причиною завданої шкоди. Отже, між діями чи бездіяльністю та шкодою має бути прямий причинний зв`язок. За його наявності збитки підлягають відшкодуванню. За відсутності такого зв`язку збитки не відшкодовуються.


Матеріал по темі: «Відшкодування шкоди завданої незаконними діями правоохоронних органів»

 



Теги: відшкодування матеріальної шкоди, моральної шкоди, виконавча служба, невиконання судового рішення, ВДВС, завданої незаконними діями виконавчої служби, досудового слідства, суду, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

 

15/07/2022

Винагорода за зберігання арештованого майна

 



Винагорода за зберігання арештованого майна, яке передано зберігачу в межах виконавчого провадження

12 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/4003/21 (ЄДРСРУ № 105208713) досліджував питання щодо особливостей виплати винагороди зберігачу за зберігання арештованого майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження» майно, на яке накладено арешт, крім майна, зазначеного у 8 ст. 56 цього Закону, передається на зберігання боржникові або іншим особам (далі - зберігач), що призначені виконавцем у постанові про опис та арешт майна (коштів) боржника, під розписку. Копія постанови видається боржнику, стягувачу, а якщо обов`язок щодо зберігання майна покладено на іншу особу - також зберігачу. Якщо опис і арешт майна здійснювалися на виконання рішення про забезпечення позову, виконавець передає арештоване майно на зберігання боржнику або його представнику (якщо інше не зазначено в судовому рішенні або якщо боржник відмовився приймати майно на зберігання).

Частиною 4 ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавець своєю постановою може передати майно на зберігання іншому зберігачу.

Згідно п. 13 розділу УІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 у разі необхідності після передачі майна на зберігання за постановою виконавця таке майно може бути передано на зберігання іншому зберігачу. У постанові зазначаються причина передачі майна іншому зберігачу, прізвище, ім`я та по батькові зберігача, який здійснював зберігання майна, та прізвище, ім`я та по батькові нового зберігача. Постанова підписується виконавцем. У постанові робиться попередження новому зберігачеві майна про кримінальну та іншу відповідальність, встановлену законодавством, за його розтрату, відчуження, приховування, підміну, пошкодження, знищення або інші незаконні дії з майном, на яке накладено арешт. Копія постанови вручається новому зберігачу, до якої додається копія постанови про опис та арешт майна (коштів) боржника.

Пунктом 5 розділу ІІ Порядку реалізації арештованого майна, затвердженої  наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2016 № 2831/5 передбачено, що виконавець призначає зберігача у порядку, встановленому ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження», керуючись принципом забезпечення схоронності та цілісності майна. Зберігачами можуть бути боржник, члени його сім`ї або інші особи, у тому числі Організатор. Організатор призначається зберігачем рухомого майна, що підлягає реалізації відповідно до цього Порядку, крім випадків, коли це майно не може бути передано на зберігання Організатору з об`єктивних причин без пошкодження його функціональних властивостей, цілісності та зовнішнього вигляду (складні верстати, механізми, устаткування тощо). Організатор не може відмовитися від забезпечення збереження майна, щодо якого існує загроза його втрати, знищення, пошкодження або суттєвого зменшення вартості. У разі якщо реалізації підлягає рухоме майно, таке майно передається на зберігання Організатору не пізніше дня направлення відділом державної виконавчої служби, приватним виконавцем заявки на реалізацію цього майна.

Зберігач зобов`язаний забезпечити належні умови зберігання майна відповідно до властивостей такого майна, торговельно-технологічних, санітарно-гігієнічних і протипожежних норм, його демонстрацію та передачу переможцю електронних торгів (торгів за фіксованою ціною). Зберігач забезпечує демонстрацію майна протягом трьох робочих днів з дня отримання звернення від зацікавленої особи.

Під предметом договору в теорії права розуміються необхідні за цим договором дії, що призводять до бажаного для сторін результату, тобто такий результат визначає, про що саме домовилися сторони.

(!!!) Назва договору та найменування його сторін не свідчать про його правову природу, оскільки саме предмет правочину визначає його відповідну правову природу.

Слід вказати, що передача виконавцем та зберігачем арештованого майна зберігачеві під розписку в акті опису є нічим іншим як укладенням договору зберігання майна, оскільки згідно статті 937 Цивільного кодексу України письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

Верховний Суд у постанові від 15 квітня 2020 року у справі № 643/14079/17 (провадження № 61-7080св19) роз`яснив що договір зберігання майна може бути укладений зі зберігачем чи професійним зберігачем. За загальним правилом за втрату речі під час строку зберігання зберігач відповідає, якщо: відбулося порушення обов`язку повернути річ у схоронності; завдано збитків у вигляді втрати речі; наявний причинний зв`язок між діями (бездіяльністю) зберігача і негативними наслідками, що виявились результатом таких дій (бездіяльності); вини зберігача в настанні щодо речі негативних наслідків, яка проявилась у будь-якій формі, тобто умислу чи необережності зберігача до невиконання чи неналежного виконання своїх обов`язків.

При цьому відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 20.11.2018 у справі № 910/21422/16, згідно якої: «6.4 Відповідно до статті 59 Закону майно, на яке накладено арешт, за винятком майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, передається на зберігання боржникові або іншим особам (далі - зберігач), призначеним державним виконавцем, під розписку в акті опису. Копія акта опису майна видається боржнику, стягувачу, а в разі якщо обов`язок зберігання майна покладено на іншу особу, - також зберігачу. Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна.»

(!!!) Між тим підставою для укладення Договору були дії державного виконавця в межах виконавчого провадження, що має своїм наслідком виключення ознак господарської діяльності Відділу ДВС у правовідносинах, які виникли після укладення Договору між зберігачем та виконавцем.

Відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України "Про виконавче провадження" витрати, пов’язані з розшуком боржника, майна боржника та його зберіганням, дитини за виконавчими документами про відібрання дитини, стягуються з боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частиною першою статті 58 Закону майно, на яке накладено арешт, крім майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону, передається на зберігання боржникові або іншим особам (далі - зберігач), що призначені виконавцем у постанові про опис та арешт майна (коштів) боржника, під розписку. Копія постанови видається боржнику, стягувачу, а якщо обов`язок щодо зберігання майна покладено на іншу особу - також зберігачу. Якщо опис і арешт майна здійснювалися на виконання рішення про забезпечення позову, виконавець передає арештоване майно на зберігання боржнику або його представнику (якщо інше не зазначено в судовому рішенні або якщо боржник відмовився приймати майно на зберігання).

Частиною третьою статті 58 Закону передбачено, що у разі якщо зберігачем призначено іншу особу, крім боржника або члена його сім`ї, вона може одержувати за зберігання майна винагороду, розмір та порядок виплати якої визначаються договором між зберігачем та виконавцем.

Отже, законодавець чітко визначив, що у випадку передачі арештованого майна на зберігання іншій особі (зберігачу) така особа може отримати винагороду за зберігання, і саме для визначення її розміру та порядку виплати укладається відповідний договір.

Тобто Договір, укладений зберігачем і виконавцем, у силу приписів частини третьої статті 58 Закону має регулювати питання щодо розміру винагороди та порядок виплати такої винагороди за зберігання арештованого в межах зведеного виконавчого провадження майна.

Відповідно до частини другої статті 42 Закону витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження.

Водночас відповідно до частини першої статті 45 Закону розподіл стягнутих виконавцем з боржника за виконавчим провадженням грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника) здійснюється у такій черговості:

1) у першу чергу повертається авансовий внесок стягувача на організацію та проведення виконавчих дій;

2) у другу чергу компенсуються витрати виконавчого провадження, не покриті авансовим внеском стягувача;

3) у третю чергу задовольняються вимоги стягувача та стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків фактично стягнутої суми або основна винагорода приватного виконавця пропорційно до фактично стягнутої з боржника суми;

4) у четверту чергу стягуються штрафи, накладені виконавцем відповідно до вимог цього Закону.

Згідно з частиною другою статті 45 Закону розподіл грошових сум у черговості, зазначеній у частині першій цієї статті, здійснюється в міру їх стягнення.

Отже, зі змісту вказаних норм (статті 42, 48, 52 Закону) вбачається, що винагорода за зберігання арештованого майна, яке передано зберігачу в межах виконавчого провадження, має визначатися у договорі, що укладається з урахуванням приписів Закону, та стягується відповідно до статті 45 Закону.

З огляду на викладене у суду виникає необхідність визначення правової природи Договору з урахуванням приписів Закону, що є спеціальною нормою щодо відносин, які виникають у процесі зберігання арештованого в межах виконавчого провадження майна.

Окремо слід зазначити наступне:

  • зберігачем майна є відповідач або його представник. Іншій особі майно на зберігання може бути передано лише у випадку відсутності відповідача чи його відмови від прийняття майна на зберігання, а також у випадку, якщо судовим рішенням визначено іншу особу, якій необхідно передати майно на зберігання;
  • судовим рішенням визначається зберігач майна відповідача, у випадку відсутності відповідача чи його відмови від прийняття майна на зберігання – зберігач майна визначається державним виконавцем відповідно за згодою цієї особи;
  • зберігач майна не являється учасником виконавчого провадження у відповідності до Закону України «Про виконавче провадження»;
  • зберігач майна може користуватися майном, переданим йому на зберігання, якщо особливості такого майна не призведуть до його знищення або зменшення цінності внаслідок користування;
  • зберігач має право на винагороду за зберігання майна;
  • законом передбачено цивільну та кримінальну відповідальність зберігача майна за розтрату, відчуження, приховування, підміну, пошкодження, знищення переданого на зберігання майна або інші незаконні дії з цим майном.

ВИСНОВОК:  Винагорода за зберігання арештованого майна, яке передано зберігачу в межах виконавчого провадження,  має визначатися у договорі та стягується відповідно до статті 45 Закону.

 

Матеріал по темі: «Спосіб судового захисту боржника щодо скасування арешту з його майна»

 


 

#зберігання, #винагорода_за_зберігання, #арештоване_майно, #ВДВС, #виконавче_провадження, #виконавець, #стягнення, #виконання_судового_рішення, #виконавчий_напис, #відповідальність_виконавців, #передача_справи, #судова_практика, #Верховний_суд, #Адвокат_Морозов



07/12/2017

Відшкодування шкоди заподіяної рішеннями, діями (бездіяльністю) ДВС


Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування шкоди заподіяної рішеннями, діями (бездіяльністю) державних виконавців (державної виконавчої служби - ДВС): підстави, умови, класифікація, законодавство.
08.11.2017 р. Верховний суд України в контексті справи № 6-99цс17 досліджував питання, щодо неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 56 Конституції України, статей 23, 1173 ЦК України, статті 11 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» в частині відшкодування моральної шкоди, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень.
Відповідно до ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вказала, що згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 56  Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
У статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
(!!!) Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.
За статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
ВАЖЛИВО: Таким чином, ці підстави характеризуються особливостями суб’єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
При цьому з урахуванням положень пункту 10 частини другої статті 16, статей 21, 1173 та 1174 ЦК України шкода, завдана зазначеними органами чи (та) особами,  відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування лише у випадках визнання вказаних рішень незаконними та їх подальшого скасування або визнання дій або бездіяльності таких органів чи (та) осіб незаконними. 
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, його посадовими або службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» та Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (чинних на час виникнення спірних правовідносин).
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 11 вересня 2013 року у справа № 6-48цс13.
Відповідно до частини другої статті 87 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (чинного на час виникнення спірних правовідносин) збитки, завдані державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час проведення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом.
Згідно із частиною третьою статті 11 Закону України «Про державну виконавчу службу» № 202/98-ВР від 24 березня 1998 року (чинного на час виникнення спірних правовідносин) шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави.
ВАЖЛИВО: Здійснивши аналіз  указаних норм законодавства, можна зробити висновок, що в справах за позовами фізичних і юридичних осіб про відшкодування, зокрема, моральної шкоди, заподіяної рішеннями, діями (бездіяльністю) державних виконавців відповідачами можуть бути відповідні відділи державної виконавчої служби, в яких працюють державні виконавці, та відповідні територіальні органи Державного казначейства України.
Аналогічне передбачене п. 28 постанови Пленуму ВССУ від 07.02.2014 р.  № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах».
Крім того, у статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно із частиною першою статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.
Стаття 6 Конвенції поширює свою дію і на таку стадію цивільного процесу як виконання судового рішення. У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини вказує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов’язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї зі сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинне розглядатися як невід’ємна частина «процесу» в розумінні статті 6 Конвенції (пункт 63 рішення від 28 липня 1999 року в справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії», пункт 40 рішення від 19 березня 1997 року в справі «Горнсбі проти Греції»).
У пункті 28 рішення Європейського суду з прав людини від 11 грудня 2008 року в справі «Антонюк проти України» зазначено, що відповідальність держави за виконання судових рішень щодо приватних осіб зводиться до участі державних органів у виконавчому провадженні.
Європейський суд з прав людини в пункті 100 рішення від 15 жовтня    2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» вказав, що існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірне тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди.
ВИСНОВОК: Підсумовуюче зазначене вбачається, нижчевикладене:
1. в справах за позовами фізичних і юридичних осіб про відшкодування, зокрема, моральної шкоди, заподіяної рішеннями, діями (бездіяльністю) державних виконавців відповідачами можуть бути відповідні відділи державної виконавчої служби, в яких працюють державні виконавці, та відповідні територіальні органи Державного казначейства України;
2. підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди;
3. до правовідносин щодо завдання моральної шкоди, яка полягала в перенесених душевних і моральних стражданнях, нервових стресах та погіршенні самопочуття підлягає застосуванню положення загального законодавства про моральну шкоду, а саме: стаття 56 Конституції України, статі 23, 1167, 1173 ЦК України та стаття 11 Закону № 202/98-ВР;
4.    заявлені до державної виконавчої служби вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної стягувачу державним виконавцем при здійсненні виконавчого провадження, мають розглядатися судом незалежно від того, що попередньо дії державного виконавця не оскаржувалися.




Теги: ДВС, ОГИС, ВДВС, відшкодування шкоди, тривале провадження, виконавче провадження, невиконання судового рішення, моральна шкода, затримка виконання судового рішення, стягувач, боржник, судова практика, Адвокат Морозов


05/12/2017

Стягнення заборгованості в іноземній валюті у виконавчому провадженні





Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення заборгованості в іноземній валюті із застосуванням примусового порядку, тобто в рамках виконавчого провадження.     
01.11.2017 р. Верховний суд України в контексті справи №6-1063цс17 досліджував питання неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 49, частини третьої статті 53 Закону України «Про виконавче провадження» в частині стягнення заборгованості в іноземній валюті із застосуванням примусового порядку (виконавче провадження).
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вказала, що відповідно до статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України.
Частиною першою статті 14 ЦПК України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, – і за її межами.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
ВАЖЛИВО: Відповідно до частини другої статті 17 Закону України «Про виконавче провадження» виданий судом виконавчий лист є документом, на підставі якого державна виконавча служба здійснює примусове виконання.
При цьому у статті 11 зазначеного Закону визначено, що державний виконавець зобов’язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. У зв’язку із цим на нього покладається обов’язок здійснювати заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» у разі фактичного  виконання  в  повному  обсязі рішення згідно з виконавчим документом виконавче провадження підлягає закінченню.
У даній справі, виконавче провадження відкрито за виконавчим листом банку про стягнення з боржника боргу за кредитним договором в швейцарських франках, що за офіційним курсом НБУ становило відповідну суму гривневого еквіваленту.
Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України.
Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
ВАЖЛИВО: За змістом статті 524 ЦК України грошовим визнається зобов’язання, виражене у грошовій одиниці України – гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.
Загальні положення виконання грошового зобов’язання закріплені у статті 533 ЦК України, зокрема: грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях; якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом; використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.
Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в зобов’язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов’язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Дана правова позиція висвітлена в постановах Верховного Суду України від 4 липня 2011 року в справі № 3-62гс11, від 26 грудня 2011 року в справі №3-141гс11 та від 7 жовтня 2014 року в справі №3-133гс14 та підтверджена нещодавньою судовою практикою Верховного суду  України від 08.02.2017 р. у справі № 6-1905цс16.
Таким чином, судове рішення не може змінювати грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті, а отже, сума, що підлягає стягненню за виконавчим листом, обчислюється в іноземній валюті, яка конвертується в  національну валюту на день здійснення платежу.
Відповідно до пункту 30.1 статті 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» моментом виконання грошового зобов'язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою.
З огляду на зазначене виконання за виконавчим листом повинне було здійснюватися в іноземній валюті.
Особливості звернення стягнення на кошти боржника в іноземній валюті та виконання рішень при обчисленні богу в іноземній валюті визначені у статті 53 Закону України «Про виконавче провадження» (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин).
Отже, державний виконавець зобов’язаний керуватися положеннями статті 53 Закону України «Про виконавче провадження», за частиною третьою якої в разі обчислення суми боргу в іноземній валюті державний виконавець у результаті виявлення в боржника коштів у відповідній валюті стягує ці кошти на валютний рахунок органу державної виконавчої служби для їх подальшого перерахування стягувачу. У разі виявлення коштів у гривнях чи іншій валюті державний виконавець за правилами, встановленими частинами першою і другою цієї статті, дає доручення про купівлю відповідної валюти та перерахування її на валютний рахунок органу державної виконавчої служби.
ВИСНОВОК: Аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку, що судове рішення не може змінювати зміст договірного зобов’язання, що існувало між сторонами, тобто воно залишається грошовим зобов’язанням в іноземній валюті, а тому судове рішення підлягає примусовому виконанню з урахуванням особливостей, визначених статтею 53 Закону України «Про виконавче провадження». При цьому погашення суми, що підлягає стягненню за судовим рішенням, обчислюється в іноземній валюті, яка повинна бути  конвертована в національну валюту на день здійснення платежу. Це означає, що боржник, виконуючи зобов’язання за виконавчим документом у національній  валюті, повинен брати до уваги офіційний валютний курс НБУ, встановлений для відповідної валюти на день платежу (тобто день зарахування коштів на рахунок кредитора).
У даній  справі під час виконавчого провадження виконання зобов’язання за судовим рішенням у національній валюті, а не у валюті кредиту, без прив’язки до офіційного курсу валют НБУ зумовило невиконання судового рішення в повному обсязі, тому суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що постанова державного виконавця про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче  провадження» є неправомірною та підлягає скасуванню, а виконавче провадження – поновленню.



Теги: долар США, визнання незаконною, скасування постанови про закінчення виконавчого провадження, виконавче провадження, исполнительное производство, госисполнитель, державний виконавець, оскарження постанови, ВДВС, ОГИС, іноземна валюта, гривна, примусовий порядок, судовий захист, Адвокат Морозов


Підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.

Сертифікат підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.