Частина чистого прибутку не є податковим платежем у розумінні норм ПК України

Адвокат Морозов (судовий захист)

Платіж "частина чистого прибутку (доходу) комунальних підприємств до місцевого бюджету" не є податковим, а тому застосування відповідальності, передбаченої нормами ПК України, не видається за можливе. 

23 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2340/4069/18, адміністративне провадження №К/9901/16261/19 (ЄДРСРУ № 83220750) досліджував питання щодо віднесення частини чистого прибутку комунальних підприємств до податкових платежів.

Суть спору: Чи повинні комунальні підприємства подавати звітність до податкового органу у формі розрахунку частини чистого прибутку (доходу), передбаченого Наказом №285, і як наслідок нести відповідальність за несвоєчасне подання останньої, а також за несплату грошового зобов`язання за платежем частина чистого прибутку шляхом застосування до них санкцій, встановлених ПК України?

Так, відповідно до статті 78 Господарського кодексу України комунальне унітарне підприємство утворюється органом місцевого самоврядування на базі комунальної власності і входить до сфери його управління.

Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Відповідно до пункту 35 частини 1 статті 64 Бюджетного кодексу України до доходів загального фонду бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, міст Києва та Севастополя, районних бюджетів, бюджетів об`єднаних територіальних громад належить частина чистого прибутку (доходу) комунальних унітарних підприємств та їх об`єднань, що вилучається до бюджету, в порядку, визначеному відповідними місцевими радами.

Згідно з пунктом 29 частини 1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання встановлення для підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміру частки прибутку, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету.

ВАЖЛИВО: Таким чином, відрахування до місцевих бюджетів частини чистого прибутку (доходу) комунальними унітарними підприємствами та їх об`єднаннями здійснюється відповідно до порядку та нормативів, визначених відповідними місцевими радами. За відсутності останніх відповідне відрахування комунальним підприємством не здійснюється.

Підприємства комунальної власності сплачують частину чистого прибутку за результатами фінансово-господарської діяльності за рік та наростаючим підсумком щоквартальної фінансово-господарської діяльності у строки, встановлені для сплати податку на прибуток підприємств.

Отже, відповідною міською радою у спірний період було встановлено норматив і порядок відрахування до місцевого бюджету частини чистого прибутку (доходу) комунальними підприємствами, а тому у платника податку виник відповідний обов`язок щодо сплати вказаного платежу.

Стосовно повноважень фіскального органу на здійснення нарахування грошового зобов`язання та застосування до підприємства штрафних санкцій, Суд зазначив наступне.

Статтею 1 ПК України визначено, що Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Відповідно до статті 6 ПК України податком є обов`язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу. Збором (платою, внеском) є обов`язковий платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій. Сукупність загальнодержавних та місцевих податків та зборів, що справляються в установленому цим Кодексом порядку, становить податкову систему України.

Статтями 9 та 10 ПК України визначено вичерпний перелік загальнодержавних і місцевих податків і зборів, серед яких відсутній такий вид податку (збору) як частина чистого прибутку (доходу).

З оскаржуваних податкових повідомлень-рішень вбачається, що відповідач збільшив позивачу грошове зобов`язання згідно з підпунктом 54.3.3 пункту 54.3 статті 54 ПК України та нарахував штрафні санкції на підставі пункту 120.1 статті 120 ПК України.

Відповідно до підпункту 54.3.3 пункту 54.3 статті 54 ПК України контролюючий орган зобов`язаний самостійно визначити суму грошових зобов`язань, зменшення (збільшення) суми бюджетного відшкодування та/або зменшення (збільшення) від`ємного значення об`єкта оподаткування податком на прибуток або від`ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, передбачених цим Кодексом або іншим законодавством, якщо згідно з податковим та іншим законодавством особою, відповідальною за нарахування сум податкових зобов`язань з окремого податку або збору, застосування штрафних (фінансових) санкцій та пені, у тому числі за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності, є контролюючий орган.

У відповідності до пункту 120.1 статті 120 ПК України неподання (крім випадків, якщо податкова декларація не подається відповідно до пункту 49.2 статті 49 цього Кодексу) або несвоєчасне подання платником податків або іншими особами, зобов`язаними нараховувати і сплачувати податки та збори, податкових декларацій (розрахунків), а також іншої звітності, обов`язок подання якої до контролюючих органів передбачено цим Кодексом, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 170 гривень, за кожне таке неподання або несвоєчасне подання.

Відповідно до підпункту 14.1.1-1 пункту 14.1 статті 14 ПК України адміністрування податків, зборів, митних платежів, єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) та інших платежів відповідно до законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи (далі - податків, зборів, платежів) - це сукупність рішень та процедур контролюючих органів і дій їх посадових осіб, що визначають інституційну структуру податкових та митних відносин, організовують ідентифікацію, облік платників податків і платників єдиного внеску та об`єктів оподаткування, забезпечують сервісне обслуговування платників податків, організацію та контроль за сплатою податків, зборів, платежів відповідно до порядку, встановленого законом.

Серед переліку функцій, які закріплені за контролюючими органами статтею 19-1 ПК України також відсутня функція, яка б визначала обов`язок контролюючого органу здійснювати адміністрування частини чистого прибутку (доходу).

Враховуючи також визначення понять "грошове зобов`язання" та "податкове зобов`язання", встановлені підпунктом 14.1.39 пункту 14.1 статті 14, статтею 36 ПК України, переліку податків і зборів, Верховний суд  вважає, що частина чистого прибутку не є податковим платежем, у розумінні норм ПК України. Цей платіж, хоча і є обов`язковим, але не віднесений ні до загальнодержавних податків та зборів, ні до місцевих податків.

Таким чином, застосування до платника податків положень підпункту 54.3.3 пункту 54.3 статті 54, пункту 120.1 статті 120 ПК України не відповідає змісту вищевказаних норм.

При цьому, покладення на контролюючі органи повноважень щодо обліку таких платежів не змінює правової природи такого платежу.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 1 серпня 2018 року у справі №826/19797/16, від 31 січня 2019 року у справі №819/25/18, від 24 травня 2019 року у справі № 806/1420/16.

Звернення стягнення на предмет застави

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет застави не може бути здійснений на підставі судового рішення.

19 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 758/11743/15-ц, провадження № 61-14673св18 (ЄДРСРУ № 82797944) досліджував питання щодо звернення стягнення на предмет застави.

Застава є способом забезпечення зобов`язань; у силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 1 Закону України «Про заставу» та стаття 572 ЦК України).

(!!!) Відповідно до частини першої та другої статті 20 Закону України «Про заставу» заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Згідно із частиною першою статті 589 ЦК України в разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

Відповідно до статті 27 Закону України «Про заставу» застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи; застава зберігає силу і у випадках, коли у встановленому законом порядку відбувається уступка заставодержателем забезпеченої заставою вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, який виник із забезпеченої заставою вимоги.

Зазначені норми застосовуються з урахуванням положень Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», який визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов`язань, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна.

Відповідно до частини третьої статті 9 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», якщо інше не встановлено законом, зареєстроване обтяження зберігає силу для нового власника (покупця) рухомого майна, що є предметом обтяження, за винятком таких випадків: 1) обтяжувач надав згоду на відчуження рухомого майна боржником без збереження обтяження; 2) відчуження належного боржнику на праві власності рухомого майна здійснюється в ході проведення господарської діяльності, предметом якої є систематичні операції з купівлі-продажу або інші способи відчуження цього виду рухомого майна.

Відповідно до частини першої, другої статті 12 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» взаємні права та обов`язки за правочином, на підставі якого виникло обтяження, виникають у відносинах між обтяжувачем і боржником з моменту набрання чинності цим правочином, якщо інше не встановлено законом. Реєстрація обтяження надає відповідному обтяженню чинності у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом. У разі відсутності реєстрації обтяження таке обтяження зберігає чинність у відносинах між боржником і обтяжувачем, проте воно є не чинним у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом.

ВАЖЛИВО: За таких обставин реалізація майна, що є предметом застави, без припинення обтяжень, не припиняє заставу, тому застава зберігає чинність при переході права власності на предмет застави до іншої особи, отже, на неї може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтею 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

Викладене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, наведеними у постановах від 03 квітня 2013 року у справі № 6-7цс13 та від 19 листопада 2014 року у справі № 6-168цс14.

Тобто, у разі відчуження предмета обтяження боржником без згоди обтяжувача, обтяження рухомого майна, що є предметом обтяження, зберігає свою силу для нового власника (покупця) в разі, якщо воно зареєстроване в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна.

Матеріал по темі: «Застава: відчуження предмета обтяження боржником без згоди обтяжувача»

Згідно з пунктом 4 частини другої статті 25 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду зазначається спосіб реалізації предмета забезпечувального обтяження шляхом проведення публічних торгів або із застосуванням однієї з процедур, передбачених статтею 26 цього Закону.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» обтяжувач має право на власний розсуд обрати один із таких позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження: 1) передача рухомого майна, що є предметом забезпечувального обтяження, у власність обтяжувача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов`язання в порядку, встановленому цим Законом; 2) продаж обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем або на публічних торгах; 3) відступлення обтяжувачу права задоволення забезпеченої обтяженням вимоги у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги; 4) переказ обтяжувачу відповідної грошової суми, у тому числі в порядку договірного списання, у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є гроші, майнові права на грошові кошти, що знаходяться на банківському рахунку, або цінні папери; 5) реалізація заставленого майна на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2019 року у справі № 523/8653/15-ц (касаційне провадження № 61-43889св18).

Між тим ЦК України у статтях 3, 6, 203, 626, 627 визначає загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору та формулює загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частина 1 статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. 

Розкриваючи зміст засади свободи договору у статтях 6, 627 ЦК України визначає, що свобода договору полягає в праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, виборі контрагентів та погодженні умов договору.

Умови укладеного між сторонами договору є обов`язковими для його сторін та їх правонаступників.

В даній справі пункт договору містить застереження про позасудове задоволення вимог заставодержателя: «заставодержатель має право на власний розсуд обрати будь-який із передбачених позасудових способів звернення стягнення на предмет застави, зокрема передачу заставодавцем у власність заставодержателю предмета застави в рахунок виконання забезпеченого зобов`язання.»

ВИСНОВОК: Отже, якщо сторони у договорі визначили  відповідний спосіб звернення стягнення на заставне майно як позасудовий, то в судовому порядку такі вимоги задоволенню не підлягають.

Вказана правова позиція підтримана у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 липня 2019 року у справі № 404/2557/16-ц, провадження № 61-31323св18 (ЄДРСРУ № 83203365).

Матеріал по темі: «Визнання права власності на заставлене майно за рішенням суду»

Теги: признание право собственности на залоговое имущество, залог, застава, банк, кредитор, кредитный договор, обеспечение обязательств, предмет застави, позасудовий спосіб, звернення стягнення, судова практика, Адвокат Морозов

Відеозапис з нагрудної камери патрульного поліцейського

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відеозапис з нагрудної камери патрульного поліцейського, як (НЕ) належний доказ адміністративного правопорушення водієм транспортного засобу.

18 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 216/5226/16-а(2-а/216/33/17),  адміністративне провадження №К/9901/20315/18 (ЄДРСРУ № 83105370) досліджував питання відеозапису з нагрудної камери патрульного поліцейського, як належного доказу адміністративного правопорушення водієм транспортного засобу.

Суть справи: Доказом вчинення водієм адміністративного правопорушення передбаченого пункт 15.9 «и» ПДР («Зупинка забороняється ближче 10 метрів від виїздів з прилеглих територій і безпосередньо в місці виїзду») зазначено наявний в матеріалах адміністративної справи відеозапис з нагрудної камери патрульного поліцейського.

Разом з тим, суди попередніх інстанцій відеозапис не прийняли до уваги зазначивши, що він не відображає відомостей про вчинення правопорушення, а лише містить процесуальну послідовність винесення оскаржуваної постанови.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведеним конституційним положенням кореспондує частина перша статті 8 Закону України «Про Національну поліцію».

Положеннями пункту 8 частини першої статті 23 цього ж Закону визначено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань у випадках, визначених законом, здійснює провадження у справах про адміністративні правопорушення, приймає рішення про застосування адміністративних стягнень та забезпечує їх виконання.

Відповідно до пункту 11 частини першої  статті 23 Закону України від 02 липня 2015 року №580-VIII «Про Національну поліцію»  (далі - Закон №580-VIII) визначено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням  Правил дорожнього руху  його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів.

Порядок дорожнього руху на території України, відповідно до  Закону України «Про дорожній рух» від 30 червня 1993 року № 3353, встановлюють  Правила дорожнього руху, затверджені  постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року №1306  (із змінами та доповненнями, далі -  ПДР  України).

Відповідно до ст. 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Згідно з частиною 5 статті 14 Закону України "Про дорожній рух" учасники дорожнього руху  зобов'язані знати і неухильно дотримувати вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху.

За п. 1.3. Правил дорожнього руху України затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306 (далі - ПДР України), учасники дорожнього руху зобов'язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил. Особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством (п. 1.9).

Необхідно наголосити, що відповідно до статті 31 Закону України від 2 липня 2015 року, № 580-VIII «Про Національну поліцію» поліція може застосовувати такі превентивні заходи, зокрема, застосування технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису, засобів фото - і кінозйомки, відеозапису.

Статтею 40 цього Закону закріплено, що поліція для забезпечення публічної безпеки і порядку може закріплювати на форменому одязі, службових транспортних засобах, монтувати/розміщувати по зовнішньому периметру доріг і будівель автоматичну фото- і відеотехніку, а також використовувати інформацію, отриману із автоматичної фото- і відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні, з метою: 1) попередження, виявлення або фіксування правопорушення, охорони громадської безпеки та власності, забезпечення безпеки осіб; 2) забезпечення дотримання правил дорожнього руху.

Статтею 251 КУпАП встановлено, що доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Серед іншого необхідно вказати, що п. 3.5 розділу ІІІ Інструкції про порядок зберігання, видачі, приймання, використання нагрудних відеокамер (відео реєстраторів) працівниками патрульної поліції та доступ до відеозаписів з них, затвердженої наказом Департаменту патрульної поліції НП України від 03.02.2016р. № 100 встановлює, що після активації нагрудної відеокамери (відео реєстратора) все спілкування повинно бути записане безперервно.

Отже, якщо із відеозапису з нагрудної камери (відеореєстратора) працівників патрульної поліції, що здійснюють оформлення адміністративного правопорушення, вбачається, що він є  не  безперервним та постійно переривається, то його  не можна вважати належним та допустимим доказом по справі.

Окремо необхідно вказати, що однією з підстав (в сукупності) для скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності може бути «не повідомлення про проведення зйомки на боді-камеру» (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17 липня 2019 року у справі № 524/832/17, адміністративне провадження №К/9901/23762/18 (ЄДРСРУ № 83104486)).

Верховний суд вказує, що належним доказом даного правопорушення, виходячи з його природи, є замір відстані на місці вчинення правопорушення під час його вчинення, що і підтверджувало б факт зупинки автомобіля менш ніж за 10 метрів від виїздів з прилеглих територій і безпосередньо в місці виїзду.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 8 лютого 2018 року у справі № 760/3696/16-а (ЄДРСРУ № 72089270).

ВИСНОВОК: Притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за умови наявності юридичного складу адміністративного правопорушення, в тому числі, встановлення вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними та допустимими доказами, а непідтвердження здійснення водієм правопорушення відповідними доказами, не породжує правових підстав для притягнення його до адміністративної відповідальності.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 26 червня 2019 року у справі № 536/1703/17, адміністративне провадження №К/9901/3839/17 (ЄДРСРУ № 82707106).

Матеріал по темі: «Коли відеофіксація адміністративного правопорушення є доказом у справі?»

Автоматична заміна орендодавця в договорах оренди: землі, нерухомості

Адвокат Морозов (судовий захист)

Автоматична заміна орендодавця в договорах оренди: землі, нерухомості при переході права власності.

У частині 1 статті 377 цього Кодексу визначено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Згідно з частиною 2 статті 120 ЗК України якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

За змістом частини 3 статті 7 Закону України "Про оренду землі" до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.

У розумінні наведених положень законодавства при виникненні в іншої особи права власності на жилий будинок, будівлю або споруду (відповідно до договору, який містить необхідні за законом істотні умови), право попереднього користувача земельною ділянкою припиняється в силу прямої вказівки закону без припинення у цілому договору оренди земельної ділянки. Відповідно, новий власник об`єкта нерухомості, якому переходить право оренди, набуває права оренди за чинним договором оренди, а не у порядку повторного надання земельної ділянки, при цьому на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №910/20774/17, від 27.02.2019 у справі №913/661/17.

При цьому Верховний Суд 04 липня 2019 року в рамках справи №  911/2244/18 (ЄДРСРУ № 82888001) вказав, що у разі переходу права власності на нерухомість заміна орендаря земельної ділянки у відповідному чинному договорі оренди землі відбувається автоматично, в силу прямої норми закону, незалежно від того, чи відбулося документальне переоформлення орендних правовідносин шляхом внесення змін у договір стосовно орендаря, оскільки переоформлення лише формально відображає те, що прямо закріплено в законі.

Між тим документальне оформлення вибуття з договору оренди попереднього орендаря не впливає на обсяг права нового власника майна, оскільки умови основного договору оренди для особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, залишаються незмінними з моменту укладення сторонами договору купівлі-продажу, а отже момент звернення нового власника майна до орендодавця щодо внесення змін до такого договору оренди не впливає на обсяг прав та умови договору, що встановлені для попереднього землекористувача в силу прямої норми закону.

Окремо необхідно вказати, що відповідно до частини 1 статті 770 ЦК України у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов`язки наймодавця.

З правового аналізу зазначеної норми слідує, що договір оренди зберігає чинність при переході права власності на майно, передане в оренду, до нового власника цього майна. Новий власник майна автоматично набуває прав та обов`язків наймодавця за договором найму та повинен їх виконувати до закінчення строку дії договору або до моменту його припинення з будь-яких інших підстав. Тобто в результаті переходу права власності на орендоване нерухоме майно має місце заміна орендодавця в договорі оренди (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22 липня 2019 року у справі № 910/12812/18 (ЄДРСРУ № 83150878)).

ВИСНОВОК: У розумінні наведених положень законодавства при виникненні в іншої особи права власності на жилий будинок, будівлю або споруду (відповідно до договору, який містить необхідні за законом істотні умови), право попереднього власника або користувача припиняється в силу прямої вказівки закону без припинення у цілому договору оренди земельної ділянки, відповідно, новий власник об'єкта нерухомості, якому переходить право оренди, набуває права оренди за чинним договором оренди, а не у порядку повторного надання земельної ділянки, тобто має місце заміна сторони у зобов'язанні, і що після відчуження об'єктів нерухомості позивачі не повинні сплачувати орендну плату за земельну ділянку, користувачем якої вони вже не є, а зобов'язання з такої сплати автоматично виникає у нового власника нерухомості, викладена у постановах Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №922/3655/17, від 05.09.2018 по справі № 904/9027/17, від 07.11.2018 у справі №910/20774/17, від 29.11.2018 по справі № 915/1416/17, від 06.12.2018 по справі № 902/1592/15, від 27.02.2019 у справі №913/661/17, від 06.03.2019 по справі №914/2687/17, від 04.04.2019 у справі № 910/7197/18, 18.04.2019 №913/210/18, 04.06.2019 у справі № 914/1925/18, 13.06.2019  у справі № 922/2427/18.

Матеріал по темі: «Перехід права користування (оренди) на земельну ділянку при купівлі об’єкту нерухомості»

ТЕГИ: перехід права власності на земельну ділянку, земельна ділянка, цілісність об’єкту нерухомості, припинення право власності, оренда землі, перехід користування, земельної ділянки, судова практика, Адвокат Морозов

Стягнення 3 % річних та інфляційних втрат

Адвокат Морозов (судовий захист)

3 % річних та інфляційні втрати повинні нараховуватися на суму основного боргу, а тому безпідставним є їх нарахування на стягнутий судовий збір. 

Згідно із частиною першою, другою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно із частиною другою статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Наведене вище узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (провадження № 12-14гс18), від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (14-16цс18).

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 01 жовтня 2014 року № 6-113цс14, з якою погодилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, провадження № 14-16цс18.

Отже, 3 % річних та інфляційні втрати повинні нараховуватися на суму основного боргу, а тому безпідставним є їх нарахування на стягнутий судовий збір.

Відповідного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 жовтня 2018 року (справа № 758/7649/16-ц, провадження № 61-11953св18, ЄДРСРУ № 77389638), від 19 грудня 2018 року (справа № 372/3542/16-ц, провадження № 61-28566св18); від 10 січня 2019 року (справа № 718/2081/17, провадження № 61-11113св18 (ЄДРСРУ № 79217206).

ВИСНОВОК: 1) Грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати; 2) 3 % річних та інфляційні втрати повинні нараховуватися на суму основного боргу, а тому безпідставним є їх нарахування на стягнутий судовий збір та інших судових витрат.

Матеріал по темі: «Стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за будь-яке майнове зобов’язання»

Теги: інфляційні втрати, 3% річних, виконання грошового зобов'язання, індекс інфляції, три відсотки річних, судові витрати, стягнення заборгованості, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Витребування первинно – бухгалтерських документів у контрагента

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: витребування первинно – бухгалтерських документів у контрагента є не ефективним способом судового захисту. 

18 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 920/364/18 (ЄДРСРУ № 83117882) досліджував питання ефективності судового захисту щодо зобов’язання контрагента оформити та видати видаткову накладну,  яка є первинним документом та підтверджує виконання господарської операції.

Суть справи: Контрагент, отримавши товар, не вчиняє дії з підписання та скріплення печаткою видаткової накладеної, чим порушує право Позивача (платника податків) на належне ведення бухгалтерського, фінансово-господарської та податкової звітності.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог у цій справі, суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог, оскільки у матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження фактичного здійснення господарської операції. Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, в свою чергу, виходив з того, що звернення Позивача з вимогою до Відповідача про зобов`язання вчинити дії, а саме підписати та скріпити печаткою видаткову накладну, є неналежним способом захисту прав Позивача.

Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 ГК України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Зазначеними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Отже, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

За змістом статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушення (частини перша, друга статті 4 зазначеного Кодексу).

За змістом статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.

Отже, у розумінні наведених положень правом на пред`явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд шляхом відкриття провадження у справах здійснює захист осіб, права та охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 04.10.2017 у справі № 914/1128/16, постанові Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16, постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.08.2018 у справі № 905/1926/16.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин,  якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання  (правова позиція Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду викладена у постанові від 03.05.2018 у справі № 404/251/17).

ВАЖЛИВО: Верховний Суд відзначає, що предметом позову не може бути встановлення обставин, зокрема обов`язку оформлення документів, які є доказами у справі, що має місце у цьому випадку, оскільки видаткова накладна як акт підтверджує наявність або відсутність виконання позивачем зобов`язань з поставки товару та прийняття їх іншою особою, які є юридичними фактами та належать до підстав позову.

Захист майнового чи немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов`язання утриматися від їх вчинення.

Заявлена позивачем у цій справі вимога про зобов`язання відповідача оформити (підписати) видаткову накладну не призводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення.

Таким чином, така вимога не відповідає способам захисту прав, установленим чинним законодавством, і, як наслідок, не призводить до поновлення порушеного права позивача. Отже, спори про зобов`язання надати чи підписати накладну не можуть бути розглянуті й у порядку іншого (ніж господарське) судочинства, оскільки є не ефективним способом захисту.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц.

ВИСНОВОК: На думку Верховного суду спори про зобов`язання контрагента надати чи підписати видаткову накладну є не ефективним способом захисту, оскільки ефективність таких позовних вимог викликає обґрунтований сумнів з огляду на об`єктивну неможливість сприяти відновленню порушеного права.

В рамках податкового обліку доказом виконання чи здійснення господарської операції, відповідно до сталої  судової практики, є фактична зміна майнового стану платника податків, а недоліки та/або відсутність первинно – бухгалтерського документу не є підставою для визнання операції фіктивною, оскільки всі докази оцінюються судом в сукупності.

Матеріал по темі: «Фактичні докази господарської операції & спростування її безтоварності», «Податкові спори: реальність здійснення господарської операції», «Реальність господарських операцій та/або нікчемність правочинів» та ін.

Теги: нікчемний правочин, фіктивний контрагент, податкові перевірки, налоговые споры, налоговые органы, видаткова накладна, налоговое уведомление решение, обжалование проверки, ефективний спосіб, судова практика, Адвокат Морозов

Поняття «переважного права орендаря» щодо укладання договору оренди землі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поняття «переважного права орендаря» та спонукання до укладання додаткової угоди до договору оренди землі.

27 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  923/925/18 (ЄДРСРУ № 82937643) наголосив, що договір оренди землі вважатиметься поновленим лише у разі укладення додаткової угоди, про що безпосередньо зазначено у частині 8 статті 33 Закону України "Про оренду землі". При цьому відмову або зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено у суді.

Правову позицію щодо розмежування цих підстав сформульовано Верховним Судом України, зокрема у постанові від 25.02.2015 у справі № 6-219цс14, Верховним Судом у постановах від 10.04.2018 у справі № 594/376/17-ц, від 10.09.2018 у справі № 920/739/17.

Отже, поновлення договору оренди землі в судовому порядку, у передбачений ст. 33 Закону України «Про оренду землі» спосіб, вимагає укладення додаткової угоди між сторонами як єдиної підстави продовження орендних прав і обов`язків.

Отже, належним способом захисту порушеного права у цьому випадку є позов про визнання укладеною додаткової угоди із викладенням її змісту, оскільки сама по собі вимога про визнання договору оренди землі поновленим за своєю суттю є встановленням факту, який має юридичне значення, і не може забезпечити захисту порушеного права позивача в силу імперативного припису про обов`язковість оформлення поновлення договору оренди саме шляхом укладення додаткової угоди, що, власне, і може бути предметом розгляду в суді.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.09.2018 у справі № 920/739/17, від 15.01.2019 у справі № 922/1464/18, від 12.06.2019 року у справі № 910/11518/18 та ін.

ВАЖЛИВО: Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Аналогічна правова позиція щодо належного способу захисту права орендаря на поновлення договору оренди за статтею 33 Закону України "Про оренду землі" викладена в постановах Верховного Суду від 12.06.2019 року у справі № 910/11518/18, 11.04.2019 у справі №903/847/17, від 04.04.2019 у справі №905/174/18, від 19.03.2019 у справі №908/1805/17, від 19.03.2019 у справі №908/2484/17, від 06.03.2019 у справі №916/600/18, від 20.02.2019 у справі №915/1401/17, від 13.02.2019 у справі №911/3225/17, від 16.01.2019 у справі №908/127/17, від 15.01.2019 у справі №922/1464/18, від 11.12.2018 у справі №921/43/18, від 06.12.2018 у справі №908/1634/17, від 06.12.2018 у справі №915/456/17, від 11.09.2018 у справі №911/1170/17.

В той же час, реалізація переважного права на поновлення договору оренди землі, передбачена положеннями Закону України «Про оренду землі», відбувається за умови дотримання встановленої цією нормою процедури та наявності волевиявлення сторін (рішення Верховного Суду у справі № 312/265/17, №  625/166/18).

Однак, 15 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/2439/18 (ЄДРСРУ № 83059425) вже конкретизував викладене вище: «частина третя статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»  поняття переважного права орендаря означає надання йому переваги орендодавцем у разі наявності пропозицій інших господарюючих суб`єктів, що містять умови, рівні з умовами особи, яка наділена переважним правом. При цьому для набуття переважного права на укладення договору на новий термін недостатнім є належне виконання орендарем своїх обов`язків за попереднім договором оренди, оскільки іншими передумовами для реалізації такого права законодавство чітко визначає необхідність досягнення сторонами домовленості щодо умов нового договору та рівність умов (пропозицій) особи, яка наділена переважним правом, з умовами (пропозиціями) іншого претендента на оренду, для чого «орендарю необхідно вчинити певні активні дії для досягнення такої домовленості»».

ВИСНОВОК: Підсумовуючи зазначене вбачається, що для набуття переважного права на укладення договору оренди землі на новий термін недостатнім є належне виконання орендарем своїх обов`язків за попереднім договором оренди… необхідні також «активні дії для досягнення такої домовленості», а відмову та/або зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі необхідно оскаржувати у суді.

Матеріал по темі: «Переважне права на поновлення договору оренди землі добросовісним орендарем»

Теги: переважне право, поновлення договору оренди землі, добросовісний орендар, мовчазна згода, пролонгація договору оренди, користування земельною ділянкою, орендна плата, судова практика, Адвокат Морозов