Взыскать деньги с банка в период введенной временной администрации?

Адвокат Морозов (судебная защита)

Казнить, нельзя помиловать или взыскать с банка в период введённой временной администрации можно (ВССУ) – нельзя (ВСУ)!!!

Не так давно клиенты банков, принимая во внимание решение Высшего специализированного суда Украины по рассмотрению гражданских и уголовных дел от 24.02.2016 г. дело № 6-25751ск15 (регистрационный номер решения № 56425312), увидели просвет в конце туннеля…

Напомню, вышеуказанным решением, ВССУ отступил от правовой позиции Верховного суда Украины высказанной 20.01.2016 г. в рамках дела  № 6-2001цс15, которой предусматривалось следующие: «введение временной администрации банка делает невозможным взыскание средств в любой другой способ, чем это предусмотрено Законом Украины «О системе гарантирования вкладов физических лиц», с указанием соответствующих мотивов»…отменил решение апелляции Полтавской области, а дело передал на новое рассмотрение.

Особое внимание следует уделить мотивировке ВССУ в данном решении: «… В постановлении Верховного Суда Украины от 20 января 2016 г. № 6-2001цс15 указано, что Фонд гарантирования вкладов физических лиц ввел временную администрацию и начал процедуру вывода ПАО «Дельта Банк» с рынка и на момент принятия решения судом первой инстанции в банке уже была введена временная администрация, что сделало невозможным взыскание средств в любой другой способ, чем это предусмотрено Законом Украины «О системе гарантирования вкладов физических лиц» (далее - Закон).

Согласно абз. 2 ч. 2 ст. 214, п. 2 ч. 1 ст. 360-7 ГПК Украины суд вправе отступить от правовой позиции, изложенной в выводах Верховного Суда Украины, с одновременным наведением соответствующих мотивов.

По смыслу ст. ст. 3,4 ГПК Украины каждое лицо имеет право в порядке, установленном настоящим Кодексом, обратиться в суд за защитой своих нарушенных, непризнанных или оспариваемых прав, свобод или интересов. Осуществляя правосудие, суд защищает права, свободы и интересы физических лиц, права и интересы юридических лиц, государственные и общественные интересы способом, определенным законами Украины.

Согласно ч. 1 ст. 14 ГК Украины гражданские обязанности выполняются в пределах, установленных договором или актом гражданского законодательства.

Частью 1 ст. 15 ГК Украины определено, что каждый человек имеет право на защиту своего гражданского права в случае его нарушения, непризнания или оспаривания.

Нарушение гражданских прав может проявляться, в частности, в невыполнении или ненадлежащем выполнении условий обязательства (ст. 610 ГК Украины).

По смыслу ст. 16 ГК Украины способами защиты гражданских прав и интересов могут быть, в том числе, принудительное исполнение обязанности в натуре. Суд может защитить гражданское право или интерес другим способом, установленным договором или законом, и отказать в защите гражданского права и интереса лица в случае нарушения им положений частей второй - пятой статьи 13 настоящего Кодекса.

Согласно ч. 1 ст. 22 ГК Украины лицо, которому причинен ущерб в результате нарушения его гражданского права, имеет право на их возмещение.

По смыслу ст. 23 ГК Украины лицо имеет право на возмещение морального вреда, причиненного вследствие нарушения его прав.

По смыслу ст. ст. 525, 526 ГК Украины односторонний отказ от исполнения обязательства и одностороннее изменение его условий не допускается, если иное не установлено договором или законом. Обязательства должны исполняться надлежащим образом в соответствии с условиями обязательства и требованиями закона, иных правовых актов, а при отсутствии таких условий и требований - в соответствии с обычаями делового оборота или иными обычно предъявляемыми требованиями.

Частями 1,3 ст. 549 ГК Украины определено, что неустойкой (штрафом, пеней) является денежная сумма или другое имущество, которые должник должен передать кредитору в случае нарушения должником обязательства. Пеней является неустойка, которая исчисляется в процентах от суммы несвоевременно выполненного денежного обязательства за каждый день просрочки исполнения.

В соответствии с требованиями ст. 625 ГК Украины должник не освобождается от ответственности за невозможность выполнения им денежного обязательства. Должник, который просрочил выполнение денежного обязательства, по требованию кредитора обязан уплатить сумму долга с учетом установленного индекса инфляции за все время просрочки, а также три процента годовых от просроченной суммы, если иной размер процентов не установлен договором или законом.

Частью 1 ст. 1058 ГК Украины определено, что по договору банковского вклада (депозита) одна сторона (банк), принявшая поступившую от другой стороны (вкладчика) или поступившую для нее денежную сумму (вклад), поступившей обязуется возвратить сумму вклада и выплатить проценты на нее или доход в другой форме на условиях и в порядке, установленных договором.

Согласно ч. 1 ст. 1060 ГК Украины установлено, что договор банковского вклада заключается на условиях выдачи вклада по первому требованию (вклад до востребования) либо на условиях возврата вклада по истечении установленного договором срока (срочный вклад).

Согласно ч. 2 ст. 1060 ГК Украины (в редакции, действующей на момент возникновения спорных правоотношений) по договору банковского вклада независимо от его вида банк обязан выдать вклад или его часть по первому требованию вкладчика, кроме вкладов, сделанных юридическими лицами на иных условиях возврата, которые установлены договором. Условие договора об отказе от права на получение вклада по первому требованию ничтожно.

По смыслу ч. 3 ст. 1058 ГК Украины к отношениям банка и вкладчика по счету, на который внесен вклад, применяются положения о договоре банковского счета (глава 72 настоящего Кодекса), если иное не установлено настоящей главой или не вытекает из существа договора банковского вклада.

По смыслу ст. 1074 ГК Украины ограничение прав клиента по распоряжению денежными средствами, находящимися на его счете, не допускается, кроме случаев ограничения права распоряжения счетом по решению суда или в иных случаях, установленных законом.

Согласно п. 1 ч. 5 ст. 36 Закона при временной администрации не осуществляется удовлетворение требований вкладчиков и других кредиторов банка.

В то же время, главой 50 ГК Украины установлены основания прекращения обязательства, в частности: выполнением, передачей отступного, зачетом, по договоренности сторон, прощением долга, совпадением должника и кредитора в одном лице, невозможностью его исполнения, смертью физического лица и ликвидацией юридического лица, а также на других основаниях, установленных договором или законом.

Вместе с тем, указанный Закон не предусматривает следствием введения временной администрации непосредственное и в полном объеме освобождения банка от выполнения своих обязательств в договорных отношениях с вкладчиками, а ст. 52 этого Закона определяет лишь очередность и порядок удовлетворения требований к банку (направления уполномоченным лицом Фонда средств).

Таким образом, во время временной администрации вышеуказанные положения законодательства устанавливают особый порядок удовлетворения требований вкладчиков банка, последовательно предусматривает: 1) возмещения вкладчикам Фондом средств в размере вклада, включая проценты, начисленные на день начала процедуры вывода Фондом банка с рынка, но не более суммы предельного размера возмещения средств по вкладам, установленного в размере 200 тыс. грн (ч. 1 ст. 26 Закона); 2) остаточное удовлетворение требований вкладчиков за счет средств, которые получит уполномоченное лицо в результате ликвидации и реализации имущества банка (ст. 52 Закона).

Итак, на основе специальных норм Закона с момента введения временной администрации исключается немедленное удовлетворение банком требований вкладчиков и других кредиторов банка в соответствии с условиями определенных законом и договором, на что указывает ст. 1074 ГК Украины, которая допускает ограничение права клиента по распоряжению денежными средствами, находящимися на его счете и ст. 36 Закона.

Однако Закон не устанавливает оснований прекращения имущественных прав вкладчиков на указанные средства, что могло бы быть истолковано как нарушение государством гарантий беспрепятственного пользования имуществом предусмотренных статьей 1 Протокола 1 Конвенции.

Указанное нарушение права на мирное владение имуществом, установленное статьей 1 Протокола 1 Конвенции, иметь место в случае отказа суда в удовлетворении исковых требований о взыскании денежных средств по договору банковского вклада, на наличие и подлинность которых (требований) не влияет специальный порядок, установленный Законом о их удовольствие.

Поэтому при наличии не прекращенных обязательства между сторонами, нарушения обязанной стороной имущественных прав вкладчика по пользованию и распоряжению деньгами, которые были переданы банку во исполнение условий договора банковского вклада, в соответствии со ст. 13 Конвенции о защите прав человека и основных свобод, ст. 1 Протокола 1 Конвенции, ст. 3 ГПК Украины и ст. 15 ГК Украины, исключается отказ судом в защите нарушенных прав вкладчиков.

Наряду с этим, нормы указанного Закона применяются при принудительном исполнении решения об удовлетворении требований вкладчиков и других кредиторов банка при временной администрации, с учетом того, что банк с момента введения временной администрации и при ликвидационной процедуры прекращает выполнение своих обязательств как отдельное юридическое лицо - субъект банковской деятельности, а Фонд в отдельном порядке возмещает средства в размере вклада, включая проценты, начисленные на день начала процедуры вывода Фондом банка с рынка, но не более суммы предельного размера возмещения средств по вкладам, установленного в размере 200 тыс. грн (ч. 1 ст. 26 Закона), а требования вкладчиков - физических лиц в части, превышающей сумму, выплаченную Фондом, отнесенные к четвертой очереди кредиторов и могут быть удовлетворены за счет средств, которые получит уполномоченное лицо в результате ликвидации и реализации имущества банка (ст. 52 Закона), однако ни в коем случае не исключают принятия законного и обоснованного судебного решения, которое обеспечивает реализацию и осуществление защиты такого права лица в соответствии со ст. 13 Конвенции о защите прав человека и основных свобод, ст. 3 ГПК Украины.

(изюминка решения): …При этом, имея факты нарушения права вкладчика на беспрепятственное распоряжение деньгами и причастности к такому нарушению банка, своевременно не выдал ему остаток средств на счете, то есть случай просрочки исполнения денежного обязательства со стороны должника, а также при отсутствии такого закона, который бы предусматривал следствием введения временной администрации непосредственное и в полном объеме освобождения банка от выполнения своих обязательств в договорных отношениях с вкладчиками и внедоговорных отношениях с другими физическими и юридическими лицами, суд апелляционной инстанции, пришел к ошибочному выводу о невозможности применения к нему негативных последствий, установленных, как ч. 2 ст. 625 и ст. 549 ГК Украины, так и ст. ст. 22, 23 ГК Украины и взыскания в пользу истца установленного индекса инфляции за все время просрочки, трех процентов годовых от просроченной суммы, пени и возмещения убытков и морального вреда».

После этого решения вкладчики оживились, у них появился шанс…хотя и призрачный, поскольку, на мой взгляд, лоббирование банковских интересов превыше всяческих там Конвенций по правам человека, Конституций и Законов… ведь мы живем в капиталистическом обществе где правят – ЕГО ВЫСОЧЕСТВО ДЕНЬГИ!!!

Как говориться, «Не долго музыка играла…», как на небосклоне судопроизводства на свет появилась палка (кнут, если хотите) – решение ВЕРХОВНОГО суда Украины от 13 июня 2016 г. по делу № 6 -1123цс16, которым Боссы судейской власти строго настрого пригрозили своим воспитанникам пальцем и с учетом всех имеющихся у ВССУ решений ( от 23 марта 2016 року, от 16 марта 2016 року и от 24 февраля 2016 року) высказали окончательную правовую позицию, которая сводиться к единственному возможному знаменателю: «… если на момент принятия решения судом первой инстанции в банке уже была введена временная администрация, это делает невозможным взыскание средств в любой другой способ, чем это предусмотрено Законом Украины «О системе гарантирования вкладов физических лиц».

Занавес…

Теги: суд, банк, депозит, деньги, кредит, временная администрация, взыскание с банка в период временной администрации, НБУ, фонд гарантирования вкладов, гарант, Верховный суд, судебная практика, ВССУ, защита, юрист, Адвокат, Морозов Евгений.

Позика: висновок працівника МВС не є належним доказом у суді.

Адвокат Морозов (Судебная защита)

Навіть висновок працівника правоохоронного органу, зроблений на підставі відповідних пояснень боржника і відібраних в рамках кримінального провадження про отримання грошей в борг, не завжди є належним та допустимим доказом у суді.

Верховний суд України вже неодноразово висловлювався,  що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошових коштів позичальнику.

На протязі 2013 – 2016 р.р. вища ланка судової системи робила наступні висновки:

- письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки (постанова від 18 вересня 2013 року);

- відповідно до норм статей 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов’язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання (постанова від 2 липня 2014 року);

- на підтвердження  укладення договору позики та його умов згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей; розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов’язанням їх повернення й дату отримання коштів (постанова від 11 листопада 2015 року).

Дана правова позиція, після значного відрізку часу, була підтверджена Постановою Верховного суду України від 24.02.2016 року по справі № 6-50цс16.

Однак Верховний суд України нагадав, що позикові відносини регулюються положеннями глави 71 ЦК України.

 Поняття договору позики визначено статтею 1046 ЦК України, згідно з якою за цим договором одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

За змістом статті 205 ЦК України сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Згідно із частиною першою статті 206 ЦК України усно можуть вчинятись правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

За статтею 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

ВАЖЛИВО: За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

 Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Верховний суд України наголосив, що досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки.

Разом з тим, окремо необхідно зупинитись на постанові Верховного суду України від 08 червня 2016 р. у справі № 6-1103цс16, яка чітко вказує, що  не є належними та допустимими доказами - навіть висновок працівника правоохоронного органу зроблений на підставі відповідних пояснень боржника, відібраних в рамках кримінального провадження.

Зауважу, що цей висновок працівника МВС не прийнятий до уваги ще й тому, що відібрання пояснень у боржника відбувалось дільничним інспектором без участі перекладача (боржник – Угорець).

З урахуванням викладеного потрібно наголосити, що при передачі грошових коштів в борг можна піти двома шляхами:

1) Укласти ПИСЬМОВИЙ договір позики, вказавши у ньому, що підставою для його підписання є факт передачі обумовлених коштів у позику;

2) Скласти розписку про виконання умов договору позики, в частині передачі позичальнику грошових коштів за договором позики на конкретно визначений термін.

Крім усього вищевикладеного, в договорі позики необхідно чітко прописати всі реквізити сторін (ПІБ, ІДН, місце реєстрації / проживання кредитора і боржника, паспортні дані сторін, контактні телефони, електронну пошту і.т.д.).

Слід також пам'ятати, що необхідно чітко (з розшифровкою) прописувати предмет позики - якщо це грошова валюта, то вказати якої країни, наприклад долари США, Канади або Австралії, тому що чітко не охарактеризувавши предмет договору можна недоотримати суму боргу, а якщо це річ - вказати її характеристики, стан, грошову вартість (можна її сфотографувати).

В противному випадку, доведеться отримувати від боржника належні та допустимі докази, які можуть бути використані у суді: листи, розписки, e-mail повідомлення, висновки та/або витяги по кримінальному провадженню (належним чином оформлені) і.т.і.

 Таким чином, з урахуванням судової практики, яка склалася в нашій країні, при передачі позики необхідно належним чином оформити:

- Договір позики з обов'язковими реквізитами сторін і датою його укладення. В договорі необхідно конкретизувати (охарактеризувати) предмет позики, встановивши при цьому конкретні терміни його повернення;

- Все ж бажано отримати рукописну розписку від боржника про отримання предмета позики (на мою думку, це буде додатковим доказом передачі грошових коштів, а також може послужити відмінну службу при проведенні почеркознавчої експертизи в суді).

P.s. якщо до цього дійде.

P.s.s ... І так часто буває))

… в разі неповернення позики - звертатися до суду, але спочатку…для збереження зусиль та грошей, … до кваліфікованого Юриста та/або Адвоката, який має напрацьований судовий досвід, достатньою мірою володіє правовими знаннями, а також на відмінно володіє навиками збору та доведеності переконливості доказів у суді.

Теги: позика, розписка, займ, гроші, договор, договір, деньги, суд, позов, відсотки, проценты, експертиза, захист, защита, процесс, обжалование, судебная практика, взыскание, стягнення, юрист, адвокат, Морозов Евгений,

Адвокат - судебный поверенный. Судебная защита. - Юридические услуги

Адвокат - судебный поверенный. Судебная защита. - Юридические услуги 

http://www.alibi.dp.ua --- статьи, ссылки, комментарии и.т.д.

Правовой анализ и предсудебная подготовка документации, разработка стратегий правовой защиты, подготовка претензий, исков, жалоб, ходатайств, писем, апелляционных/кассационных жалоб, возражений, представительство в судах всех инстанций, контроль и сопровождение при обеспечения выполнении судебных решений в органах исполнительной службы;
• Адвокатская деятельность, услуги адвоката,
• Споры с банками
• Гражданские и хозяйственные споры
• Взыскание всех видов задолженностей
• Взыскание материального и морального вреда
• Наследственное право
• Защита прав потребителей
• Административные правоотношения
Юридическая консультация



http://www.alibi.dp.ua --- статьи, ссылки, комментарии и.т.д.

066 183 78 12

До кого пред’являти позов: до страхувальника чи до винної у ДТП особи?

Адвокат Морозов (судебная защита)

Чи має право  позивач самостійно обирати спосіб судового захисту, у тому числі й право на стягнення страхового відшкодування з винної у ДТП особи в порядку регресу, а також визначати коло відповідачів, зокрема пред’являти позов до страхувальника чи до винної у ДТП особи?

Відповідно до судової практики Верховного суду України щодо розгляду цивільних справ, що виникають з договорів страхування, в тому числі системного аналізу даної категорії справ, зробленого його Головою – Романюком Я.М. вбачається наступне.

Загальні положення про договір страхування.

Визначення «договору страхування» закріплено в Цивільному кодексі України (ст. 979), Господарському кодексі України (ст. 354) та в Законі № 85/96-ВР.

Так, згідно зі ст. 16 цього Закону договір страхування — це письмова угода між страхувальником і страховиком, відповідно до якої страховик бере на себе зобов’язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Отже, договір страхування є двостороннім, оплатним, строковим, консенсуальним. Договір відповідно до Закону № 1961-IV є публічним, на користь третьої особи.

Форма договору страхування є письмовою, причому недотримання цієї вимоги, встановленої ст. 981 ЦК, робить такий договір нікчемним. Проте в цьому випадку слід пам’ятати положення ч. 2 ст. 218 ЦК: якщо договір укладено усно і одна зі сторін здійснила платіж, а інша прийняла його, то позивач може звернутися до суду з позовом про визнання договору дійсним. Інакше договір є недійсним з моменту його укладення і жодних цивільно-правових наслідків, крім наслідків недійсності договору, не породжує.

Відповідно до ч. 1 ст. 981 ЦК, ч. 2 ст. 18 Закону № 85/96-ВР факт укладення договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 991 ЦК страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати у разі несвоєчасного повідомлення страхувальником без поважних на те причин про настання страхового випадку.

У системному зв’язку з п. 5 ч. 1 ст. 989 ЦК, яким на страхувальника покладено обов’язок повідомити страховика про настання страхового випадку у строк, встановлений договором, правове значення має повідомлення страховика про настання страхового випадку у строк, який дає страховику можливість дослідити обставини справи та дійти висновку про визнання його страховим випадком чи відмову в цьому.

Разом з тим, сам факт порушення страхувальником визначеного договором страхування строку подання документів, що стосуються страхового випадку, за наявності факту своєчасного повідомлення страховика про настання страхового випадку не може бути підставою для відмови від здійснення страхової виплати.

Основна частина.

Аналіз судової практики передбачає дві можливості відшкодування шкоди:

-          за рахунок безпосереднього заподіювача шкоди;

-          за рахунок страховика шляхом отримання страхового відшкодування.

ВАЖЛИВО: Право вибору належить самому потерпілому.

Перехід права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика називається суброгацією. При суброгації нового зобов’язання із відшкодування збитків не виникає — відбувається заміна кредитора: потерпілий (а ним є страхувальник або вигодонабувач) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Внаслідок цього страховик виступає замість потерпілого.

І регрес, і суброгація виникають на підставі закону. Наприклад, право регресної вимоги встановлено для страховика за договорами обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів до особи, яка заподіяла шкоду, у разі, коли ця шкода заподіяна життю та здоров’ю умисно, а також внаслідок вчинення ДТП у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння тощо. Суброгація також виникає на підставі закону — ст. 993 ЦК та ст. 27 Закону № 85/96-ВР.

Проте Верховний суд України вказує, що між зазначеними поняттями існують відмінності:

-          за суброгації відбувається лише зміна осіб у вже наявному зобов’язанні (зміна активного суб’єкта) зі збереженням самого зобов’язання. Це означає, що одна особа набуває прав і обов’язків іншої особи у конкретних правовідносинах. У процесуальному відношенні страхувальник передає свої права страховику на підставі договору і сприяє реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав.

-          при регресі одне зобов’язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається.

-          ці інститути мають різний режим правового регулювання. Так, регрес регулюється загальними нормами цивільного права, а для суброгації відповідно до ст. 993 ЦК встановлений особливий правовий режим.

-          регрес у страхуванні виникає стосовно вузького кола осіб, тоді як суброгація застосовуються щодо будь-якої особи, відповідальної за настання страхового випадку.

ВАЖЛИВО: При суброгації перебіг строку позовної давності починається з моменту виникнення страхового випадку. При регресі — з моменту, коли страховик виплатив страхове відшкодування, тобто зазнав збитків.

Разом з цим для відповіді на питання про право позивача самостійно обирати спосіб судового захисту, у тому числі й право на стягнення страхового відшкодування з винної у ДТП особи в порядку регресу, а також визначати коло відповідачів, зокрема пред’являти позов до страхувальника чи до винної у ДТП особи, необхідно звернутися до конкретної судової практики.

Так, Верховний суд України 23.12.2015 р. розглядаючи справу № 6-2587цс15 вказав на наступне.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про страхування» страхування –  це вид цивільно-правових відносин щодо  захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

За змістом статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

 Згідно зі статтею 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана  оплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Статтею 15 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено в частині другій статті 16 ЦК України.

Висновком ВСУ було те, що страховик, який виплатив страхове відшкодування  має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування.

Окремо необхідно вказати, що 20 січня 2016 року Верховний суд України у справі № 6-2808цс15 дійшов до наступного висновку.

За загальним правилом відповідальність за шкоду несе боржник – особа, яка завдала шкоди. Якщо шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки (зокрема, діяльністю щодо використання, зберігання та утримання транспортного засобу), така шкода відшкодовується володільцем джерела підвищеної небезпеки – особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом (частина друга статті 1187 ЦК України).

Як передбачено статтею 1194 ЦК України, в разі, якщо страхової виплати (страхового відшкодування) недостатньо для повного відшкодування шкоди, завданої особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, ця особа зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). 

З огляду на вищенаведене, сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння дорожньо-транспортної пригоди за участю забезпеченого транспортного засобу.

Завдання потерпілому шкоди особою, цивільна відповідальність якої застрахована, внаслідок дорожньо-транспортної пригоди породжує деліктне зобов’язання, в якому праву потерпілого (кредитора) вимагати відшкодування завданої шкоди в повному обсязі кореспондується відповідний обов’язок боржника (особи, яка завдала шкоди). Водночас така дорожньо-транспортна пригода слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, в якому потерпілий так само має право вимоги до боржника – в договірному зобов’язанні ним є страховик.

Разом із тим, зазначені зобов’язання не виключають одне одного.  Деліктне зобов’язання – первісне, основне зобов’язання, в якому діє загальний принцип відшкодування шкоди в повному обсязі, підставою його виникнення є завдання шкоди. Натомість страхове відшкодування – виплата, яка здійснюється страховиком відповідно до умов договору, виключно в межах страхової суми та в разі, якщо подія, в результаті якої завдана шкода, буде кваліфікована як страховий випадок. Одержання потерпілим страхового відшкодування за договором не обов’язково припиняє деліктне зобов’язання, оскільки страхового відшкодування може бути недостатньо для повного покриття шкоди, й особа, яка завдала шкоди, залишається зобов’язаною. При цьому, потерпілий стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів не є, але наділяється правами за договором: на його, третьої особи, користь страховик зобов’язаний виконати обов’язок зі здійснення страхового відшкодування. 

Особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 ЦК України). Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї (частина друга статті 14 ЦК України).

Відповідно до статті 511 ЦК України зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 636 ЦК України договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.

З огляду на вищенаведене, право потерпілого на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка завдала шкоди, є абсолютним і не може бути припинене чи обмежене договором, стороною якого потерпілий не був, хоч цей договір і укладений на користь третіх осіб. Закон надає потерпілому право одержати страхове відшкодування, але не зобов’язує одержувати його. При цьому відмова потерпілого від права на одержання страхового відшкодування за договором не припиняє його права на відшкодування шкоди в деліктному зобов’язанні.

Таким чином потерпілому як кредитору належить право вимоги в обох видах зобов’язань, деліктному та договірному. Він вільно, на власний розсуд обирає спосіб здійснення свого права шляхом звернення вимоги виключно до особи, яка завдала шкоди, про відшкодування цієї шкоди, або шляхом звернення до страховика, у якого особа, яка завдала шкоди, застрахувала свою цивільну відповідальність, із вимогою про виплату страхового відшкодування, або шляхом звернення до страховика та в подальшому до особи, яка завдала шкоди, за наявності передбачених статтею 1194 ЦК України підстав.

Потерпілий вправі відмовитися від свого права вимоги до страховика та одержати повне відшкодування шкоди від особи, яка її завдала, в рамках деліктного зобов’язання, не залежно від того, чи застрахована цивільно-правова відповідальність особи, яка завдала шкоди. В такому випадку особа, яка завдала шкоди і цивільно-правова відповідальність якої застрахована, після задоволення вимоги потерпілого не позбавлена права захистити свій майновий інтерес за договором страхування та звернутися до свого страховика за договором із відповідною вимогою про відшкодування коштів, виплачених потерпілому, в розмірах та обсязі згідно з обов’язками страховика як сторони договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності.

Якщо потерпілий звернувся до страховика і одержав страхове відшкодування в розмірі, який у повному обсязі відшкодовує завдану шкоду, деліктне зобов’язання між потерпілим і особою, яка завдала шкоди, припиняється згідно зі статтею 599 ЦК України виконанням, проведеним належним чином.

Якщо потерпілий звернувся до страховика і одержав страхове відшкодування, але його недостатньо для повного відшкодування шкоди, деліктне зобов’язання зберігається до виконання особою, яка завдала шкоди, свого обов’язку згідно зі статтею 1194 ЦК України – відшкодування потерпілому різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням), яка ним одержана від страховика.

Розмір страхового відшкодування страховик узгоджує з особою, яка має право на отримання відшкодування, проте страховик самостійно приймає рішення про здійснення чи відмову в здійсненні страхового відшкодування (статті 36, 37 Закону № 1961-IV). При цьому розмір страхової виплати (страхового відшкодування) з особою, яка завдала шкоди, страховик за законом узгоджувати не зобов’язаний, хоча цей розмір безпосередньо впливає на обсяг відповідальності особи, яка завдала шкоди, за статтею 1194 ЦК України.

 Таким чином розмір страхової виплати (страхового відшкодування), якщо страховик визначає його меншим страхової суми (ліміту його відповідальності), може бути оспорений особою, яка завдала шкоди, якщо ця особа виконала свій обов’язок перед потерпілим, у тому числі й частково відшкодувала шкоду згідно статті 1194 ЦК України, але вважає, що страховик порушив умови договору, здійснив потерпілому страхову виплату (страхове відшкодування) не в повному обсязі, що призвело до безпідставного збільшення обсягу її (особи, яка завдала шкоди), відповідальності. 

ВИСНОВОК: Верховний Суд України вказав, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є АБСОЛЮТНИМ  і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована.

У разі задоволення такого позову заподіювач шкоди не позбавлений можливості пред’явити майнові вимоги до страхової компанії, з якою ним укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності.

Теги: ДТП, вред, возмещение, взыскание, ответственность, страховка, обязанность, страховщик, полис, КАСКО, договор, регресс, суброгация, суд, защита, иск, обжалование, выплаты, страховой случай, франшиза, Адвокат, Морозов Евгений, юридическая консультация, уведомление, срок, исковая давность 

ВСУ: реституція та/або віндикація при визнанні правочинів недійсними.

Адвокат Морозов (судовий захист)

Який спосіб захисту використовувати при захисті право власності: реституцію (з та/або без застосуванням наслідків недійсності правочину) або віндикацію? В чому полягає різниця? Хто є належним відповідачем у справі?

Реститу́ція (лат. restitutio — відновлення) — поновлення порушених майнових прав, приведення їх до стану, що існував на момент вчинення дії, якою заподіяно шкоди, тобто повернення або відновлення матеріальних цінностей у натурі — тих же самих, або подібних, або речей такої самої вартості. Якщо їх неможливо повернути у натурі, то відшкодовується їх вартість у грошах. Інститут реституції  застосовується у цивільному праві щодо недійсних угод (джерело – «Вікіпедія»).

Реституція — це спеціальний зобов’язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий. (Романюк Я.М., Голова Верховного суду України, Вісник ВСУ № 9(169)’2014) .

Окремо необхідно наголосити, що за змістом статті 216 ЦК та виходячи із  загальних засад  цивільного  законодавства  суд  може  застосувати з власної ініціативи  реституцію  як   наслідок   недійсності   оспорюваного правочину.   Інші   наслідки  недійсності  оспорюваного  правочину (відшкодування  збитків,  моральної  шкоди  тощо)  суд  застосовує відповідно до статті 11 ЦПК (ч.3 п. 7 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Віндикація (від лат. Vindicatio захист)  – витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого не власника.

Віндикація — це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об’єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. (Романюк Я.М., Голова Верховного суду України, Вісник ВСУ № 9(169)’2014) .

Майно може бути витребувано від особи,  яка не є стороною   недійсного  правочину,  шляхом  подання  віндикаційного позову,  зокрема  від  добросовісного  набувача   -   з   підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК (ч. 3 п. 10 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Необхідно звернути увагу і на судову практику, яка склалася при вирішенні даної категорії правових спорів, зокрема у рішенні по справі  № 6-327цс15 від 23.12.2015 р. Верховний суд України вказав на наступне.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97‒ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Положеннями статей 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Таким чином порушення, невизнання або оспорювання суб’єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.

Способами захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, можуть бути визнання права, визнання правочину недійсним (частина друга статті 16 ЦК України).

За змістом частин другої та третьої статті 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої ‒ п’ятої статті 13 цього Кодексу.

Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності.

«Реституція у вузькопрактичному розумінні є передусім загальним наслідком недійсності правочинів усіх видів незалежно від підстав недійсності й полягає в приведенні сторін у первісний стан.

З урахуванням положень п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК  результатом реституції можна визнати такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення. Порушенням права в такому випадку визнається вчинення правочину за наявності станом на момент його вчинення дефекту, який за законом може бути підставою недійсності правочину, а реституція виступає наслідком факту визнання правочину недійсним або констатації недійсності правочину (в разі нікчемності правочину) і заходом, спрямованим на приведення майнового стану сторін недійсного правочину до початкового стану, тобто такого, який вони мали до вчинення правочину.

Можна вважати, що метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб’єктами — учасниками недійсного правочину» - Романюк Я.М., Голова Верховного суду України (Вісник ВСУ № 9(169)’2014) .

В свою чергу стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.

«Віндикаційний позов ґрунтується передусім на тому, що право власності на річ є абсолютним і слідує за річчю, зберігаючись навіть у випадку незаконного вибуття з володіння власника та в період перебування в незаконному володінні іншої особи. Тому віндикаційна вимога може бути заявлена щодо витребування лише індивідуально-визначеної речі» - Романюк Я.М., Голова Верховного суду України (Вісник ВСУ № 9(169)’2014) .

Аналіз Практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними зроблений Верховним судом України передбачає, що в першу чергу слід звернути увагу на конкуренцію між реституцією та віндикацією при визнанні правочинів недійсними.

На відміну від норм ч. 1 ст. 216 ЦК норми гл. 29 ЦК є спеціальними. У них закріплено основні способи захисту права власності, що можуть застосовуватися власником майна, зокрема з метою повернення майна в натурі, переданого за недійсним правочином (наприклад, віндикація).

Ст. 330 ЦК чітко розмежовує випадки, в яких належним способом захисту порушеного права є визнання правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності, від випадків, коли має заявлятися позов про витребування майна з чужого незаконного володіння.

ПРАВИЛО: Якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності правочину має пред’являтися тоді, коли майно залишається у набувача. Тобто якщо вчинений один правочин і повернути майно можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним. Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом.

Якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача.

Проте в цьому випадку немає перешкод для задоволення лише віндикаційного позову, оскільки право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення ст. 216 ЦК, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача).

У разі задоволення віндикаційного позову суд повинен вирішити питання про відшкодування добросовісному набувачеві понесених ним витрат на придбання майна. Такі витрати має бути стягнено зі сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином, або з особи, яка є винною в недійсності правочину.

Також Верховний суд України неодноразово вказував, що розглядаючи такі спори судам слід встановити дійсного власника майна, для чого необхідно дослідити всі докази, якими сторони обґрунтовують свої вимоги і заперечення, з урахуванням рівності прав сторін щодо надання доказів та їх дослідження, при цьому суди не повинні надавати перевагу одним доказам над іншими.

Теги: реституція, віндикація, правочин, нікчемний, оспорюваний, недійсність, власник, судова практика, позивач, відповідач, відповідальність, шкода, витрати, сделка, сторона, иск, нотариус, последствия, недействительность, вред, истец, ответчик, защита, Адвокат,  Морозов Евгений. 

Некоторые вопросы осуществления следственным судьей контроля в уголовном производстве.

Адвокат Морозов (Судебная защита)

16.06.2016 г. Судебная палата по уголовным делам Высшего специализированного суда Украины по рассмотрению гражданских и уголовных дел (ВССУ) с целью одинакового применения законодательства предоставила методическую помощь судам низших инстанций касательно осуществления следственным судьей контроля в уголовном производстве.

Краткое содержание:

1.  Все ходатайства о применении мер обеспечения в уголовном производстве, в том числе обеспечительных мер, подаются в суд по месту нахождения его соответствующего подразделение, а не его  главного управляющего органа.

2.  Заявлять отвод судье, который рассматривает отвод следственному судье – злоупотребление процессуальным правом и затягивание процесса.

3. В уголовном производстве нарушение процессуальных сроков, в пределах которого рассматриваться ходатайства обеспечительного характера, не допускается.

4. Рассмотрение следственным судьей мер обеспечительного характера в рамках досудебного расследования, не является достоянием гласности, при наличии соответствующего ходатайства стороны обвинения.

Теги: уголовное производство, следственный судья, суд, ходатайства, сторона, обвинение, защита, обеспечение, вызов, следователь, привод, денежное взыскание, отстранение от должности, арест имущества, задержание, Адвокат Морозов,