Адвокат Морозов (судебная защита)
Чи забезпечується Верховним судом України
єдність судової практики у кредитно – іпотечних справах?
Для того щоб розібратися у судовій системі
України і відповісти на питання: «Навіщо функціонує Верховний суд України?»
необхідно звернутися до першоджерела.
Так, відповідно до ч. 1 та 2 ст. 125 Основного
Закону нашої Держави – Конституції України система судів загальної юрисдикції в
Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації, а найвищим судовим органом у системі судів
загальної юрисдикції є Верховний Суд України.
Надалі, згідно з ч. 4 ст. 13 Закону України
«Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права,
викладені у постановах Верховного Суду України, є обов’язковими для всіх
суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності
нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Одночасно з цим, і згідно процесуального законодавства
України, а саме статей 111-16 ГПК, ст. 355 ЦПК та 237 КАС України, існують виключні підстави
для подання заяви про перегляд судових рішень Верховним судом України,
зокрема у зв’язку із :
1) неоднаковим застосуванням судом (судами)
касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило
ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;
2) неоднаковим застосуванням судом касаційної
інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового
рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з
порушенням правил підсудності;
3) встановленням міжнародною судовою
установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних
зобов’язань при вирішенні даної справи судом;
4) порушенням норм матеріального чи
процесуального права, що призвело до ухвалення вищими судами України
незаконного судового рішення;
5) невідповідністю судового рішення суду
касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку
щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Таким чином, функція Верховного суду України – це забезпечення єдності судової
практики згідно з вимогами діючого законодавства.
Оскільки тема статті визначена у межах
кредитно – фінансових відносин суб’єктів господарювання та заставного
(забезпечувального) майна - застави, іпотеки та поруки, то і у матеріалі будуть
використанні лише ті рішення, які стосуються цих суспільно – правових відносин.
Але спочатку необхідно вказати, що частиною
п’ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має
похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення
основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
За загальним правилом, яке випливає з
призначення акцесорних (читай додаткових/похідних) зобов’язань, і порука, і
іпотека припиняються із припиненням забезпеченого ними зобов’язання (ч. 1 ст.
559 ЦК, п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК).
В свою чергу Законом України «Про іпотеку»
встановлено, що іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов’язання
або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки
відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на
предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати)
переданої в іпотеку будівлі (споруди); з
інших підстав, передбачених Законом (стаття 17).
Відомості про припинення іпотеки підлягають
державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.
Згідно з частинами третьою, четвертою статті
653 ЦК України якщо договір змінюється або розривається в судовому порядку,
зобов’язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішення суду про
зміну або розірвання договору законної сили. Сторони не мають права вимагати
повернення того, що було виконане ними за зобов’язанням до моменту зміни або
розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.
1. Правова позиція судді Верховного суду України висловлена Верховним
Судом України в Постанові від 7 листопада 2012 року у справі № 6-129 цс 12 під головуванням судді ВСУ Яреми А.Г.:
«
Згідно із ч. 1 ст. 609 ЦК України зобов’язання припиняється ліквідацією
юридичної особи (боржника або кредитора),
крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання
зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу,
зокрема, за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим
ушкодженням здоров’я або смертю.
Згідно
із ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею
зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок
чого збільшується обсяг його відповідальності.
Відповідно
до змісту ст. ст. 559, 598 ЦК України припинення зобов’язання поруки означає
такий стан сторін правовідношення, при якому в силу передбачених законом
обставин суб’єктивне право і кореспондуючий йому обов’язок перестають існувати.
Термін
«порука», застосований законодавцем у ч. 1 ст. 559 ЦК України, використовується
в розумінні зобов’язальних правовідносин поруки, з припиненням яких втрачає
чинність договір поруки.
Висновок: Зі змісту зазначеної норми вбачається, що
порука припиняється в разі припинення основного зобов’язання, отже припинення
юридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом є підставою припинення поруки,
тому що зобов’язання за кредитним договором припинилося».
2. Правова позиція Верховного суду України висловлена в Постанові від 11
вересня 2013 року у справі № 6-52цс13 під
головуванням судді ВСУ Яреми А.Г.:
« Відповідно до ч. 1 ст.
609 ЦК України зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника
або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими
актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу
юридичну особу, зокрема за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої
каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.
Згідно
із ч. 1 ст. 17 Закону України "Про іпотеку" іпотека припиняється у
разі припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного
договору.
Відповідно
до п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК України право застави припиняється у разі припинення
зобов’язання, забезпеченого заставою.
Частина
3 ст. 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від
положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний
розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного
законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо
обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх
змісту або із суті відносин між сторонами.
Висновок:
Аналіз зазначених правових норм дає
підстави для висновку про те, що у разі ліквідації боржника – сторони основного
зобов’язання - право застави, що забезпечувало його виконання, також є
припиненим. При цьому, ураховуючи імперативний характер норми п. 1 ч. 1 ст. 593
ЦК України, зазначення в договорі застави інших умов, за яких право застави у
разі припинення основного зобов’язання залишається дійсним, слід вважати
нікчемним.
Таким
чином, виходячи з однорідної юридичної природи поруки та застави як засобів
забезпечення виконання зобов’язань, а також того факту, що як порука, так і
застава припиняються у разі припинення основного зобов’язання відповідно до ч. 1 ст. 575, п. 1 ч. 1 ст. 593, ч. 1 ст. 609 ЦК
України, ч. 1 ст. 17 Закону України "Про
іпотеку", іпотека як вид застави припиняється в разі припинення основного
зобов’язання (кредитного договору). Зважаючи
на це, припинення юридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом є
підставою припинення іпотеки, оскільки зобов’язання за кредитним договором
припиняється.
Урегулювання сторонами договірних відносин на власний
розсуд за наявності в законі імперативних приписів є протиправним».
3. Правова позиція Верховного суду України висловлена в постанові від 10
лютого 2016 року у справі № 6-216цс14 під головуванням судді ВСУ Яреми А.Г.:
«Згідно зі статтею 526 ЦК України
зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та
вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності
таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог,
що звичайно ставляться.
Відповідно
до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним
належним чином.
Отже,
припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов’язання,
зіставляють із підставами для припинення права іпотеки. Однак, при цьому слід
ураховувати, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов’язання
припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які охоронні
зобов’язання, які випливають з основного зобов’язання, не повинні припиняти дію
зобов’язань, які забезпечують основне зобов’язання, яке залишилось невиконаним.
За
змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий
поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання
боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки.
Укладаючи
договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) приймає на себе всі
ризики, пов’язані з невиконанням зобов’язання боржником (у межах вартості
предмета застави (іпотеки)), у тому числі й ті, що виникають унаслідок
банкрутства боржника з його подальшим виключенням із ЄДРЮО та ФОП. Оскільки
покладення на особу, яка видала забезпечення, цих ризиків відбулося за
договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме з кредитором, то всі
прийняті ризики повинні покладатися на особу, яка видала забезпечення, і після
припинення існування боржника, отже, ліквідація несення цих ризиків. Інше може
бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення,
тобто, звільнення останньої від таких ризиків повинно бути предметом
спеціальної домовленості між нею і кредитором.
Висновок: Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те,
що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до
відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості
боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який
укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником.».
З вищевикладеного вбачається неоднорідність
судової практики найвищої судової інстанції, а отже необхідно вказати, що відповідно
до статей 104 Цивільного кодексу України та 59 Господарського кодексу України
юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання,
поділу, перетворення) або ліквідації.
П. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» вказує,
що Банкрут
- боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов’язання встановлена
господарським судом.
В свою чергу, відповідно до ч. 1 ст. 38 Закону
України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом» з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника
банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури:
·
господарська діяльність банкрута
завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі
можливості її продажу за виключенням укладення та виконання договорів, що мають
на меті захист майна банкрута або забезпечення його збереження (підтримання) у
належному стані, договорів оренди майна, яке тимчасово не використовується, на
період до його продажу в процедурі ліквідації тощо;
·
строк виконання всіх грошових зобов’язань банкрута вважається таким, що
настав;
·
у банкрута не виникає жодних додаткових зобов’язань (у тому числі зі
сплати податків і зборів (обов’язкових платежів)), крім витрат, безпосередньо
пов’язаних із здійсненням ліквідаційної процедури;
·
припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших
економічних санкцій за всіма видами заборгованості банкрута;
·
відомості про фінансове становище
банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;
·
продаж майна банкрута допускається
в порядку, передбаченому цим Законом;
·
скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом,
чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових
арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;
·
вимоги за зобов’язаннями
боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур
банкрутства, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури
протягом двох місяців з дня офіційного оприлюднення повідомлення про визнання
боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Зазначений строк є граничним і поновленню не підлягає. Кредитори,
вимоги яких заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або
не заявлені взагалі, не є конкурсними, а їх вимоги погашаються в шосту чергу в
ліквідаційній процедурі;
·
виконання зобов’язань боржника,
визнаного банкрутом, здійснюється у випадках і порядку, передбачених цим
розділом.
Більше того, «Особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом
іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням
обтяження, не набуває статусу іпотекодавця і на таке майно не може бути
звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 38, 39 Закону України від 5
червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (висновок Верховний суд України у постанові від 30 березня 2016 року по
справі № 6-2684цс15).
Окремо необхідно наголосити, що внесення
відповідного запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних
осіб – підприємців про державну реєстрацію припинення юридичної особи є
останнім етапом ліквідаційного процесу.
Після
здійснення всіх заходів ліквідаційного процесу юридична особа позбавляється
статусу юридичної особи.
Отже, за логікою Верховного суду України, виходячи
із останньої Правової позиції висловленій в Постанові від 10 лютого 2016 року у
справі № 6-216цс14, навіть коли вже не існує юридичної особи, а суд в рамках Закону
України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом» забезпечив всі передбачені законом дії для виявлення кредиторів,
«боржник» все одно відповідає по своїм зобов’язанням і ніколи не хвилює, що
відповідно до ст. 38 Закону України «Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» всі зобов’язання
боржника вважаються виконаними, а нові зобов’язання
не виникають апріорі!!!
Таким чином, Верховний суд України (причому
під головуванням одного і того ж судді)
в різні проміжки часу, виносить зовсім протилежні рішення, які зовсім не
забезпечують однорідність правозастосовної практики, але навіть навпаки… (наприклад постанова ВСУ від 06 липня 2016 року у справі № 3-578гс16, де
суд застосував правову позицію висловлену в Постанові від 11 вересня 2013 року
у справі № 6-52цс13 ).
P.s. Під час судових баталій необхідно
пам’ятати про ч. 5 ст. 13 Закону України
«Про судоустрій і статус суддів», яка передбачає, що суд має право відступити від правової позиції, викладеної у
висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів…
або все ж таки необхідні кардинальні зміни у підході формування відповідної
судової практики.
Теги: обеспечительные обязательства, акцессорные,
ипотека, залог, поручительство, кредитный договор, банкротство, ликвидация,
судебная практика, правовая позиция, Верховный суд Украины, юрист, судебная
защита, Адвокат Морозов