Неналежне (неповне, недостатнє) обґрунтування позовної заяви: наслідки для заявника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: неналежне (неповне, недостатнє) обґрунтування позовної заяви, а також ненадання доказів на підтвердження позовних вимог, як підстава для її повернення заявникові

25 січня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 320/14843/23, провадження № 11-153заі23 (ЄДРСРУ № 116670839) досліджувала питання щодо неналежного (неповного, недостатнього) обґрунтування позовної заяви, як підстава для її повернення заявникові.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (частина перша статті 9 КАС).

Відкриття провадження у справі регламентовано нормами глави 2 розділу ІІ КАС, які не наділяють суд повноваженнями при вирішенні питання про відкриття провадження у справі давати оцінку обраному позивачем способу захисту порушеного права, належності, допустимості та достатності доказів, на які посилається позивач у позовній заяві, визначати належних учасників справи.

Ці питання можуть вирішуватись на інших стадіях адміністративного процесу.

Крім того, відповідно до пунктів 4, 5, 9 частини п`ятої статті 160 КАС України в позовній заяві зазначаються, зокрема: зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з відповідачів; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; у справах щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень - обґрунтування порушення оскаржуваними рішеннями, діями чи бездіяльністю прав, свобод, інтересів позивача.

Із цих законодавчих положень випливає, що особа, яка вважає, що порушені її права, свободи чи інтереси, і яка у зв`язку із цим звертається за їх захистом до адміністративного суду, має зазначити в позовній заяві: хто, який саме суб`єкт владних повноважень (а якщо відповідачем може бути суб`єкт господарювання, то який саме) порушив її права чи інтереси, яким чином, якими діями (рішенням, бездіяльністю) відбулося втручання в її права, які саме права були порушені, чи належать вони позивачу, які обставини про це свідчать.

Закон не передбачає вимог щодо обсягу, повноти чи слушності доводів позовної заяви, але приписує щонайменше сформулювати суть (зміст) порушення, яким чином воно негативно позначилось на правах особи, яка звертається з позовом, яким чином може бути відновлено порушене право.

Зміст та обсяг порушеного права та викладення обставин, якими воно підтверджується, в кожному конкретному випадку можуть різнитися, але принаймні на рівні формулювання викладу їх змісту мають бути достатніми, щоб визначити предмет спору, його юрисдикційну належність, характер вимог, часові межі події порушення, нормативне регулювання спірних відносин, а також обставини, за яких можна ухвалити одне з обов`язкових процесуальних рішень, пов`язаних із визнанням позовної заяви прийнятною/неприйнятною (12 лютого 2020 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 640/7310/19, провадження № 11-905заі19 (ЄДРСРУ № 88265312).

Поряд з цим, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для визнання позовної заяви неподаною і повернення позивачу.

Отже, саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

(!!!) Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Після відкриття провадження у справі суд першої інстанції (в разі наявності підстав, визначених нормами КАС) може провести підготовче судове засідання для з`ясування відповідно до частини другої статті 173 цього Кодексу, зокрема, питань щодо остаточної визначеності предмета спору, характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів (08 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/41071/19, провадження № 61-2192св20 (ЄДРСРУ № 88815618).

ВИСНОВОК: Неповнота, навіть очевидна з точки зору професійного судді, з якою позивач обґрунтував позовні вимоги, в тому числі й щодо правової підстави позову, а також ненадання доказів на підтвердження позовних вимог не можуть бути підставою для залишення позовної заяви без руху та повернення позовної заяви позивачу в подальшому.

 

 

Матеріал по темі: «Обґрунтованість касаційної скарги, як вид мистецтва, для звернення до Верховного суду»

 

 

 

 

Теги: позов, докази, обґрунтуванням позову, предмет, підстави, зміна, доповнення, позивач, підготовче засідання, повернення позовної заяви, залишення без руху, усунення недоліків, незгоди з правовим обґрунтуванням, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Вимоги до перекладу документів, які подаються до суду в якості доказів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальні вимоги до перекладу документів складених нерезидентами і які подаються сторонами як докази в суді

21 грудня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/6187/22 (ЄДРСРУ № 115821587) досліджував питання щодо процесуальних вимог до документів складених нерезидентами і які подаються сторонами як докази в суді.

Частиною 1 та 2 статті 91 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Відповідно до частини 4 статті 91 Господарського процесуального кодексу України, копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством.

До письмових доказів, викладених іноземною мовою, повинні додаватися переклади українською мовою, засвідчені належним чином. Вірність перекладу документів юридичного характеру повинна бути нотаріально засвідченою в порядку статті 79 Закону України "Про нотаріат". Пунктом 2.1. глави 8 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України № 296/5 від 22.02.2012, визначено, якщо нотаріус не знає відповідних мов (однієї з них), переклад документа може бути зроблено перекладачем, справжність підпису якого засвідчує нотаріус за правилами, передбаченими цим Порядком.

Дана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20.06.2019 у справі № 910/4473/17.

Крім того, відповідно до вимог статті 38 Закону України “Про нотаріат” консульські установи України також засвідчують вірність перекладу документів з однієї мови на іншу.

Якщо нотаріус не знає відповідних мов (однієї з них), переклад документа може бути зроблено перекладачем, справжність підпису якого засвідчує нотаріус. Нотаріус засвідчує справжність підпису перекладача на перекладі тексту документа за правилами, передбаченими пунктом 6 глави 7 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Підпис перекладача на нотаріальному документі виконується ним власноручно у присутності нотаріуса. При засвідченні справжності підпису перекладача, нотаріусу необхідно встановити особу перекладача, а також його кваліфікацію.

У Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України прямо не вказано, яким кваліфікаційним вимогам повинен відповідати перекладач, а лише зазначено, що перекладач разом з документом, який встановлює його особу, повинен надати документ, що підтверджує його кваліфікацію.

Для перекладу надаються оригінали документів або їх нотаріально засвідчені копії. Документи, викладені на двох і більше окремих аркушах, що подаються для засвідчення вірності перекладу або засвідчення справжності підпису перекладача, повинні бути з`єднані у спосіб, що унеможливлює їх роз`єднання без порушення цілісності, пронумеровані і скріплені підписом відповідної посадової особи та печаткою юридичної особи (у разі наявності), яка видала документ.

Переклад робиться з усього тексту документа, в тому числі з печатки і штампу. Найчастіше переклад виконується на окремому аркуші чи аркушах. Він прикріплюється до оригіналу документа, прошнуровується і скріплюється підписом нотаріуса та його печаткою.

Отже, документи з перекладом на українську мову не можна вважати офіційним перекладом чи таким, що наданий компетентним органом, оскільки справжність підпису перекладача не засвідчена нотаріусом.

Судам необхідно врахувати, що документи, складені нерезидентами, які подаються сторонами як докази, мають прийматися судами з огляду на їх допустимість після їх легалізації у встановленому законодавством України порядку.

Такі висновки викладені Верховним Судом у постановах від 30.01.2020 у справі № 910/14949/18, від 17.08.2021 у справі № 910/14949/18.

Проставлення апостиля на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав, здійснюється згідно з Правилами проставлення апостиля на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав, затвердженими спільним наказом Міністерства закордонних справ України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства юстиції України від 05 грудня 2003 року № 237/803/151/5, та Порядком проставлення апостиля на офіційних документах, що видаються органами юстиції та судами, а також на документах, що оформляються нотаріусами України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України 11 листопада 2015 року № 2268/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 11 листопада 2015 року за № 1420/27865.

ВИСНОВОК: Документи, складені нерезидентами і які подаються сторонами як докази в суді, мають прийматися лише після їх легалізації у встановленому законодавством України порядку.

 

 

Матеріал по темі: «Вимоги до процесуальних документів і додатків до них»

 

 

 

Теги: докази, переклад документів, апостиль, офіційні документи, перекладач, нотаріус, підпис, легалізація документів, нотаріально завірені копії, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Підтвердження достовірності копії доказів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підтвердження достовірності наданих в суд копій доказів (електронних копій)

Верховний суд  у справі № 910/5080/21 (ЄДРСРУ №112664531) від 12 липня 2023 року акцентує увагу, що обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Усебічність дослідження доказів означає те, що суд враховує аргументи всіх осіб, що беруть участь у справі, дослідження та подальшу оцінку доказів проводить не з позиції однієї зі сторін, а з позиції незалежного арбітра.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) під час розгляду справ неодноразово звертав увагу, що процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, а також, що учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться. Цей принцип застосовується до усіх - не лише до сторін провадження, але й до національних судів (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22.06.2006 у справі "Miholapa v. Latvia" (Михолапа проти Латвії), від 31.05.2007 у справі "Andrejeva v. Latvia" (Андрєєва проти Латвії), від 21.10.2011 у справі "Дія-97" проти України").

Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити її, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування, це процесуальний обов`язок суду (див. постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.12.2020 у справі № 757/28231/13-ц, постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.07.2022 у справі № 910/6210/20, від 30.03.2023 у справі № 905/2307/21 (905/496/22)).

ЄСПЛ зазначає, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ "Олюджіч проти Хорватії"). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Мала проти України", "Богатова проти України").

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Ван де Гурк проти Нідерландів").

Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу (частина перша статті 81 ЦПК України).

Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини другої, шостої статті 95 ЦПК України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Так, 23 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/28231/13-ц, провадження № 61-2616св19 (ЄДРСРУ № 93794003) вказав, що належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування, це процесуальний обов`язок суду.

Безпосереднє дослідження доказів тісно пов`язане зі змістом судового доказування, оскільки він є способом сприйняття судом доказів, а також з дотриманням правил про належність та допустимість доказів. Відповідно до принципу безпосередності дослідження судових доказів має проводитися таким   чином, щоб     суд мав реальну можливість особисто ознайомитися з доказами, які є у справі (див.    постанову Касаційного цивільного суду складі Верховного Суду від 27.07.2021 у справі № 357/4897/20).

ВИСНОВОК: Єдиним належним доказом достовірності наданих в суд копій може бути лише дослідження оригіналу документа, зокрема за ініціативою суду.

 

Матеріал по темі: «Електронні докази у формі листування за допомогою месенджерів («Skype», «Telegram», «Viber», «WhatsApp»)»

 

 

 

Теги: докази, належні, допустимі, витребування оригіналів, копії документів, копії електронних доказів, дослідження документів, безпосередність, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Преюдиція не працює або звільнення від доказування не має абсолютного характеру

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звільнення від доказування  не має абсолютного характеру і не може сприйматись судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні

13 квітня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 759/6909/18, провадження № К/9901/28677/19 (ЄДРСРУ № 103946131) досліджував питання щодо підстав звільнення від доказування.

Преюдиція - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню.

(!!!) Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

Отже, преюдиційне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин (15 вересня 2022 року Велика Палата Верховного Суду у справі № 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (ЄДРСРУ № 106558719)).

При цьому, звільнення від доказування з підстав установлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні, варто розуміти так, що учасники адміністративного процесу не зобов`язані повторно доказувати ті обставини, які були встановлені чинним судовим рішенням в іншій адміністративній, цивільній або господарській справі, якщо в цій справі брали участь особи, щодо яких відповідні обставини встановлені.

Тобто, учасники процесу звільнені від надання доказів на підтвердження обставин, які встановлені судом при розгляді іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи.

Водночас, для спростування преюдиційних обставин учасник адміністративного процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази. Ці докази повинні бути оцінені судом, що розглядає справу, у загальному порядку за правилами визначеними процесуальним законодавством.

Колегія суддів також зазначає, що звільнення від доказування, закріплене у частині четвертій статті 78 КАС України, не має абсолютного характеру і не може сприйматись судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Так само суди не можуть посилатись при мотивуванні рішень і на відсутність в іншому судовому рішенні, що набрало законної сили, дослідження судами певних обставин.

Водночас, звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Адміністративні суди не повинні сприймати як обов`язкові висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях за інших адміністративних, цивільних чи господарських справ (16 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/2486/19, адміністративне провадження №К/9901/34161/19 (ЄДРСРУ № 93595184).

Якщо суд дійде висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 23 грудня 2015 року (справа №6-327цс15), та постановах Верховного Суду від 27 лютого 2018 року (справа №234/1116/16-а), від 09 листопада 2018 року у справі № 816/988/17, від 13 грудня 2018 року у справі № 815/6218/16, від 6 березня 2019 року (справа №813/4924/13-а), від 31 липня 2019 року у справі № 2340/4337/18, від 15 листопада 2019 року (справа №826/198/16).

ВИСНОВОК: Звільнення від доказування  не має абсолютного характеру і не може сприйматись судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні

Постанова, яка набрала законної сили, є обов`язковою для осіб, які беруть участь у справі, а встановлені в ній обставини не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (22 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2а-0870/658/11, адміністративне провадження № К/9901/224/19 (ЄДРСРУ № 93749250).

 

Матеріал по темі: «Преюдиція в судових спорах з фіскальним органам: ухвала &  вирок»

 

 

Теги: преюдиція, звільнення від доказування, спростування обставин, рішення суду, обставини справи, докази, факти, подання нових доказів , судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

 

 

Негласні слідчі (розшукові) дії

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право, суб’єктність  та підстави для проведення негласних слідчих (розшукових) дій в рамках відповідного кримінального провадження

13 липня 2022 року Вищий антикорупційний суд в рамках справи № 991/366/22, провадження 2/991/1/22 (ЄДРСРУ № 105252483) серед іншого досліджував питання щодо права, суб’єктності та підстав для проведення негласних слідчих (розшукових) дій в рамках відповідного кримінального провадження.

Негласні слідчі (розшукові) дії - це інститут кримінального процесуального права, спосіб отримання доказів у кримінальному провадженні.

Статтею 246 КПК України передбачено, що негласні слідчі (розшукові) дії - це різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом. Негласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості про кримінальне правопорушення та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб. Негласні слідчі (розшукові) дії, передбачені статтями 260, 261, 262, 263, 264 (в частині дій, що проводяться на підставі ухвали слідчого судді), 267, 269, 269-1, 270, 271, 272, 274 цього Кодексу, проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів.

Проводити негласні слідчі (розшукові) дії має право слідчий, який здійснює досудове розслідування кримінального правопорушення, або за його дорученням - уповноважені оперативні підрозділи Національної поліції, органів безпеки, Національного антикорупційного бюро України, органів Державного бюро розслідувань, органів Бюро економічної безпеки України, органів, установ виконання покарань та слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України, органів Державної прикордонної служби України. За рішенням слідчого чи прокурора до проведення негласних слідчих (розшукових) дій можуть залучатися також інші особи (ч. 6 ст. 246 КПК України).

(!!!) Проведення негласних слідчих (розшукових) дій можливе лише в рамках відповідного кримінального провадження та з дотриманням встановленого Кримінальним процесуальним кодексом України порядку.

Глава 21 КПК України до НСРД відносить:

1)аудіо-, відеоконтроль особи (ст. 260 КПК України), що полягає в негласній (без відома особи) фіксації та обробці із використанням технічних засобів розмови цієї особи або інших звуків, рухів, дій, пов`язаних з її діяльністю або місцем перебування тощо;

2)накладення арешту на кореспонденцію (ст. 261 КПК України), що полягає в забороні установам зв`язку та фінансовим установам вручення кореспонденції адресату без відповідної вказівки слідчого, прокурора;

3)огляд і виїмка кореспонденції (ст. 262 КПК України), що полягає в негласному відкритті й огляді затриманої кореспонденції, на яку накладено арешт, її виїмці або знятті копії чи отриманні зразків, нанесенні на виявлені речі і документи спеціальних позначок, обладнанні їх технічними засобами контролю, заміні речей і речовин, що становлять загрозу для оточуючих чи заборонені у вільному обігу, на їх безпечні аналоги;

4)зняття інформації з електронних комунікаційних мереж (ст. 263 КПК України), що полягає у проведенні із застосуванням відповідних технічних засобів спостереження, відбору та фіксації змісту інформації, яка передається особою та має значення для досудового розслідування, а також одержанні, перетворенні і фіксації різних видів сигналів, що передаються каналами зв`язку;

5)зняття інформації з електронних інформаційних систем без відома її власника, володільця або утримувача (ст. 264 КПК України), що полягає в одержані інформації, у тому числі із застосуванням технічного обладнання, яка міститься в електронно-обчислювальних машинах (комп`ютер), автоматичних системах, комп`ютерній мережі;

6)обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи (ст. 267 КПК України), що полягає в таємному проникненні слідчого чи уповноваженої особи без відома власника чи володільця, приховано, під псевдонімом або із застосуванням технічних засобів у приміщення та інше володіння для встановлення технічних засобів аудіо-, відеоконтролю особи або безпосередньо з метою виявлення і фіксації слідів кримінального правопорушення, проведення огляду, виявлення документів, речей, що мають значення для досудового розслідування, виготовлення копій чи їх зразків, виявлення осіб, які розшукуються, або з іншою метою для досягнення цілей кримінального провадження;

7)спостереження за особою в публічно доступних місцях (ст. 269 КПК України), що полягає у візуальному спостереженні за особою слідчим чи уповноваженою особою для фіксації її пересування, контактів, поведінки, перебування в певному, публічно доступному місці тощо або застосуванні з цією метою спеціальних технічних засобів для спостереження.

8)аудіо-, відеоконтроль місця (ст. 270 КПК України), що полягає у застосуванні технічного обладнання у публічно доступному місці з метою фіксації відомостей (розмов, поведінки осіб, інших подій), які мають значення для кримінального провадження, без відома присутніх у ньому осіб;

9)негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження (ст. 274 КПК України), що полягає в діях слідчого чи уповноваженої особи, які дозволяють без відома власника чи володільця отримати зразки матеріалів, сировини, виробів тощо, у тому числі в публічно недоступних місцях;

10)спостереження за річчю або місцем у публічно доступних місцях (ст. 269 КПК України), що полягає у візуальному спостереженні за певною річчю або певним місцем слідчим чи уповноваженою особою для фіксації її переміщення, контактів з нею певних осіб, подій у певному місці для перевірки відомостей під час досудового розслідування тяжкого або особливо тяжкого кримінального правопорушення або застосуванні з цією метою спеціальних технічних засобів для спостереження.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 275 КПК під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій слідчий має право використовувати інформацію, отриману внаслідок конфіденційного співробітництва з іншими особами, або залучати цих осіб до проведення негласних слідчих (розшукових) дій у випадках, передбачених цим Кодексом.

Згідно ч. 2 ст. 275 КПК забороняється залучати до конфіденційного співробітництва під час проведення негласних слідчих дій адвокатів, нотаріусів, медичних працівників, священнослужителів, журналістів, якщо таке співробітництво буде пов`язане з розкриттям конфіденційної інформації професійного характеру.

Отже, вимоги щодо порядку залучення до конфіденційного співробітництва під час проведення НС(Р)Д визначені виключно вимогами ст. 275 КПК, де, зокрема, встановлено перелік осіб, які не можуть залучатись до конфіденційного співробітництва за умови можливості розголошення ними конфіденційної інформації професійного характеру.

Усталена судова практика визначає, що під конфіденційним співробітництвом слід розуміти негласні відносини, що встановлюються уповноваженими органами з повнолітньою дієздатною особою і на засадах добровільності та конспіративності використовуються для вирішення завдань кримінального провадження. Слідчий має право використовувати інформацію, отриману від осіб, з якими встановлено конфіденційне співробітництво під час проведення НСРД, або залучати їх до проведення таких дій.

Примітка: Відповідно до п. 8 частини 1 статті 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон) забороняється залучати адвоката до конфіденційного співробітництва під час проведення оперативно-розшукових заходів чи слідчих дій, якщо таке співробітництво буде пов`язане або може призвести до розкриття адвокатської таємниці.

Разом з цим, сторона захисту вправі мати інформацію про всі елементи порядку отримання стороною обвинувачення доказів, які остання має намір використати в суді. Такий висновок зробив Верховний суд в постанові № 148/734/14-к.

Залучення до конфіденційного співробітництва не є різновидом НС(Р)Д, а лише складовим елементом їх проведення, що вбачається із положень ч. 2 статті 246 КПК, де перераховуються види НС(Р)Д, які можуть проводиться у справах про тяжкі та особливо тяжкі злочини, серед яких залучення до конфіденційного співробітництва відсутнє. Залучення до конфіденційного співробітництва є лише засобом проведення різних видів НС(Р)Д (1 грудня 2021 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 501/740/18, провадження № 51-3586 км 21).

Положення чинного законодавства вказують на основні чинники отримання відомостей за допомогою проведення негласних слідчих (розшукових) дій:

-наявність кримінального провадження відповідної тяжкості;

-неможливість іншим способом отримати докази в цьому кримінальному провадженні;

-закріплення в законі вичерпного переліку суб`єктів, уповноважених на прийняття рішення про проведення НСРД, та правомочних на їх проведення;

-процесуальний алгоритм санкціонування проведення негласних слідчих (розшукових) дій;

-отримання і фіксація доказової інформації в режимі реального часу тощо.

 

Матеріал по темі: «Ухвала слідчого судді про дозвіл на проведення НСРД не є доказом»

 

 

Теги: слідчі дії, нсрд, конфіденційне співробітництво, негласні слідчі розшукові дії, слідчий суддя, докази, кримінальне провадження, санкція на проведення, фіксація, доказова база, судова практика, Адвокат Морозов

 

Залишення позовної заяви без розгляду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальні підстави для залишення позову без розгляду в господарському судочинстві.

23 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/13094/17 (ЄДРСРУ № 83822656) досліджував питання щодо підстав для залишення позову без розгляду в господарському судочинстві.

Суть справи: ухвала місцевого господарського суду про залишення позову без розгляду мотивована, зокрема, неявкою представника позивача в судові засідання та неподанням витребуваних у позивача документів, що на думку суду, перешкоджає вирішенню спору у даній справі по суті.

З першу необхідно вказати, що сторона процесу, тобто особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності) в інтересах яких заявлено вимоги (принцип диспозитивності судочинства). Тому суд зобов`язаний залишити заяву без розгляду, якщо позивач звернувся з таким клопотанням.

Така правова позиція викладена Верховим Судом у постанові від 11.04.2019р. у справі № 712/13263/17 (провадження № 61-29936св18).

За приписами пункту 4 частини 1 та частини 4 статті 226 ГПК України, суд залишає позов без розгляду, якщо позивач без поважних причин не подав витребувані судом докази, необхідні для вирішення спору, або позивач (його представник) не з`явився у судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору. Особа, позов якої залишено без розгляду, після усунення обставин, що були підставою для залишення позову без розгляду, має право звернутися до суду повторно. 

З наведеної процесуальної норми слідує, що залишення позову без розгляду - це форма закінчення розгляду господарським судом справи без прийняття рішення суду у зв`язку з виявленням обставин, які перешкоджають розглядові справи, але можуть бути усунуті в майбутньому. При вирішенні питання щодо залишення позову без розгляду  господарським судам слід мати на увазі, що наведене  можливо лише за наявності таких умов:

- додаткові документи вважаються витребуваними, тільки якщо про це зазначено у відповідному процесуальному документі або, в разі оголошення перерви в судовому засіданні, - в протоколі такого засідання;

- витребувані документи чи явка представника позивача дійсно необхідні для вирішення спору, тобто за їх відсутності суд позбавлений можливості вирішити спір по суті;

- позивач не подав документи, витребувані судом при підготовці справи до розгляду, чи не направив свого представника в засідання господарського суду без поважних причин.

(!!!) Отже, перш ніж залишити позов без розгляду господарський суд зобов`язаний з`ясувати причини невиконання його вимог позивачем і об`єктивно оцінити їх поважність. При цьому поважними, з урахуванням конкретних обставин справи, вважаються причини, які за об`єктивних, тобто не залежних від позивача, обставин унеможливлювали або істотно утруднювали вчинення ним відповідних процесуальних дій; при цьому береться до уваги й те, чи вживав позивач заходів до усунення цих обставин або послаблення їх негативного впливу на виконання позивачем процесуальних обов`язків, покладених на нього судом. Відповідні докази подаються позивачем і оцінюються господарським судом за загальними правилами Господарського процесуального кодексу України.

Щодо підстави залишення позову без розгляду, у зв`язку з неподанням позивачем оригіналів доданих до позову документів.

Відповідно до частини 9 статті 81 ГПК України у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.

Відносно доводів скаржника про відсутність на копіях доданих до позову документів дати їх засвідчення, що свідчить про неналежність цих доказів, колегія суддів зазначає, що будь-які подані учасниками процесу докази підлягають оцінці судом на предмет належності та допустимості, що випливає зі змісту ст. ст. 76, 77 ГПК України, у зв`язку з чим, стверджуючи про наявність об`єктивних сумнівів щодо наданих до матеріалів справи документів, учасник у справі, дотримуючись засад змагальності, має довести суду свої заперечення з приводу поданих іншим учасником документів (доказів).

Суд враховує посилання відповідача на невідповідність  доданих до позову копій документів вимогам п.5.37 Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації (Вимоги до оформлення документів ДСТУ 4163-2003 – «Відповідно до 5.27 Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації, Вимоги до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003 відмітку про засвідчення копії документа складають зі слів «Згідно з оригіналом", назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії і проставляють нижче реквізиту 23»).

В той же час, вирішуючи питання належності та/або допустимості доказів, суд має зважати не лише суто на їх оформлення (в даному випадку оформлення копій документів), але й на обґрунтування та докази, які стосуються змісту цих документів та об`єктивно можуть змінити суть обставин, з`ясування яких входять до предмету доказування у справі. В даному випадку відповідачем не наведено обґрунтування та не надано доказів, які б ставили під сумнів чи свідчили про недостовірність змісту доданих до позову копій документів або спростовували обставини, на підтвердження яких ці документи подані позивачем.

Виходячи зі змісту частини 9 статті 81 ГПК України, у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин, суд вправі в залежності від конкретних обставин справи, або залишити позов без розгляду, або розглянути справу за наявними в ній доказами.

Натомість в ухвалі місцевого господарського суду відсутнє обґрунтування, яким чином неподані позивачем для огляду оригінали документів доданих до позовної заяви, за наявності в матеріалах справи копій зазначених документів, унеможливлюють вирішення спору по суті заявлених вимог та перешкоджають прийняттю судом відповідного рішення.

Щодо явки у судове засідання представника позивача.

Як вірно встановлено судом апеляційної інстанції явка позивача у судове засідання  визнавалася обов`язковою лише ухвалою, на виконання вимог якої, позивач з`явився у наступне підготовче судове засідання. Іншими ухвалами суду явка позивача обов`язковою не визнавалася.

Висновок місцевого господарського суду про те, що неодноразова неявка представника позивача у підготовчі та судові засідання є свідченням недобросовісної та недопустимої поведінку є необґрунтованим, оскільки відповідно до статті 42 ГПК України участь у судових засіданнях є правом, а не обов`язком учасників справи, яким вони користуються на власний розсуд.

Втім, наприклад, 22  травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 310/12817/13, провадження №61-36375св18 (ЄДРСРУ № 82034538) акцентував увагу на наступному.

Процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов`язані із принципом диспозитивності цивільного судочинства, у відповідності до змісту якого особа, яка бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами.

Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд повинен залишати позовну заяву без розгляду. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він може подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 16.08.2018 у справі № 910/2344/17, від 04.09.2018 у справі № 910/14047/17.

Теги: залишення позовної заяви без розгляду, неявка представника в судове засідання, явка в судове засідання, перенесення розгляду, докази, подання документів, належні докази, судова практика, Адвокат Морозов