Митна декларація, як первинний документ для відшкодування ПДВ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Документальне оформлення права платника на віднесення сум податку до податкового кредиту у разі ввезення товарів на митну територію України

13 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/15672/25, касаційне провадження № К/990/51027/25 (ЄДРСРУ № 136492630) досліджував питання щодо документального оформлення права платника на віднесення сум податку до податкового кредиту у разі ввезення товарів на митну територію України.

Згідно з пунктом 200.7 статті 200 ПК України платник податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування та прийняв рішення про повернення суми бюджетного відшкодування, подає відповідному контролюючому органу податкову декларацію та заяву про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації.

В свою чергу, пункт 201.12 статті 200 ПК України передбачає, що у разі ввезення товарів на митну територію України документом, що посвідчує право на віднесення сум податку до податкового кредиту, вважається митна декларація, оформлена відповідно до вимог законодавства, яка підтверджує сплату податку.

Наказом Міністерства фінансів України від 30.05.2012 № 651 був затверджений Порядок заповнення митних декларацій на бланку єдиного адміністративного документа, який визначає правила заповнення граф митних декларацій (далі - МД) на бланках єдиного адміністративного документа форми МД-2 (далі - ЄАД), додаткових аркушів до нього форми МД-3 (далі - додаткові аркуші), специфікації форми МД-8 (далі - специфікація), порядок унесення відомостей до доповнення форми МД-6 (далі - доповнення), випадки застосування специфікації, а також порядок оформлення, розподілу та використання аркушів МД форм МД-2, МД-3, МД-6, МД-8.

Згідно з пунктом 47 Порядку № 651 графа 47 «Нарахування платежів» заповнюється у разі сплати (необхідності застосування заходів забезпечення сплати відповідно до розділу Х Митного кодексу України) вивізного мита та/або сплати плати за виконання митних формальностей поза місцем розташування митних органів або поза робочим часом, установленим для митних органів (далі - плата), за МД. У графі наводяться відомості про нарахування митних платежів. Відомості про нарахування плати наводяться тільки в ЄАД. У першій колонці «Вид» зазначається код виду платежу відповідно до класифікатора видів надходжень бюджету, що контролюються митними органами. У четвертій колонці «Сума» зазначається нарахована сума вивізного мита чи плати. Розмір плати визначається залежно від кількості зазначених у колонці «Основа нарахування» годин з урахуванням установленого законодавством розміру плати за одну годину. У п`ятій колонці «Спосіб платежу» зазначається код способу розрахунку відповідно до класифікатора способів розрахунку.

Відповідно до Класифікатора видів надходжень до бюджету, що контролюється митними органами: код виду надходжень 020 - мито на товари, що ввозяться на територію України суб`єктами господарювання; код виду надходжень 028 - податок на додану вартість з товарів, ввезених на територію України суб`єктами господарювання.

Згідно з абзацом 2 пункту 9 Порядку № 651 графа 9 «Особа, відповідальна за фінансове врегулювання» при декларуванні товарів, що переміщуються за зовнішньоекономічним договором (контрактом) та пов`язаним з ним договором комісії, укладеним між резидентами, у графі зазначаються відомості про комісіонера, що уклав зовнішньоекономічний договір (контракт), і вчиняється запис: «Див. доп.», а в доповненні наводяться відомості про комітента.

Відтак, якщо при ввезенні товарів на митну територію України платником податку сплачено суму податку до бюджету і така сплата підтверджується митними деклараціями, платник податку має право на включення такої суми податку до складу податкового кредиту відповідного звітного періоду. Таке розуміння ПК України відповідає характеру і змісту правового регулювання податку на додану вартість та суті його адміністрування, оскільки право на податковий кредит перебуває у прямій залежності саме від факту сплати відповідної суми податку на додану вартість до бюджету.

Таким чином, однією з обов`язкових умов, з якими пов`язується право платника податків на отримання бюджетного відшкодування, є факт сплати таких сум до державного бюджету або постачальникам.

Тобто, для ввезення імпортованого товару та випуску його у вільний обіг покупцем має бути сплачено всі митні платежі, встановлені законом на імпорт цих товарів, та виконання усіх необхідних митних формальностей.

Відтак, якщо при ввезенні товарів на митну територію України платником податку сплачено суму податку до бюджету і така сплата підтверджується митними деклараціями, платник податку має право на включення такої суми податку до складу податкового кредиту відповідного звітного періоду. Таке розуміння норм Податкового кодексу України відповідає характеру і змісту правового регулювання податку на додану вартість та суті його адміністрування, оскільки право на податковий кредит перебуває у прямій залежності саме від факту сплати відповідної суми податку на додану вартість до бюджету. При цьому митна декларація, оформлена відповідно до вимог законодавства, є належним документом, що посвідчує право на віднесення сплачених сум податку на додану вартість до податкового кредиту за відповідний період, оскільки вона підтверджує фактичну сплату суми податку до відповідного бюджету.

Аналізуючи наведені норми чинного законодавства, Верховний Суд, зокрема у постановах від 02.04.2024 у справах №640/21773/22, №320/16177/23, від 09.04.2025 у справі №320/42204/23, від 08.05.2025 у справі № 320/10726/24, від 30.07.2025 у справі №320/34769/24, дійшов висновку, що первинним документом, що посвідчує право на віднесення сум податку до податкового кредиту, вважається митна декларація, оформлена відповідно до вимог законодавства і яка безпосередньо підтверджує сплату такого податку.

ВИСНОВОК: Митна декларація, оформлена відповідно до вимог законодавства, є належним документом, що посвідчує право на віднесення сплачених сум податку на додану вартість до податкового кредиту за відповідний період, оскільки вона підтверджує фактичну сплату суми податку до відповідного бюджету.

 

 

Матеріал по темі: «Підсудність справ до ДПС про стягнення шкоди за несвоєчасне відшкодування ПДВ»

 

 

 

 

 

Теги: митна декларація, пдв, ндс, відшкодування, імпортні операції, сплата пдв, податкові спори, ппр, оскарження рішення податкової, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Підсудність справ до ДПС про стягнення шкоди за несвоєчасне відшкодування ПДВ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Адміністративна чи господарська юрисдикція у спорах про несвоєчасне внесення ДПС даних до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування та порушення строків повернення ПДВ

12 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/3172/25 (ЄДРСРУ № 136427927) досліджував питання щодо підсудності справ до ДПС про стягнення шкоди за несвоєчасне відшкодування ПДВ.

Вимоги платника податку про стягнення з контролюючого органу на його користь шкоди, інфляційних втрат та річних процентів за характером і змістом відносин пов`язані саме з наявністю заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, що унормовано приписами ПК України. Адже вони стосуються насамперед перевірки законності дій суб`єкта владних повноважень у сфері адміністрування податків і зборів, і на перший погляд, спір відноситься до адміністративної юрисдикції , але…

Велика Палата Верховного Суду вказувала, що  критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Таким критерієм може бути пряма вказівка у законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Частиною першою статті 20 ГПК України унормовано, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.

За змістом частини п`ятої статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. (!) Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства (!)

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції, тобто хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта, у яких одна особа може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме в тих правовідносинах, у яких виник спір (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 914/2006/17 (пункти 5.7, 5.8), від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 02.04.2019 у справі № 137/1842/16-а та від 17.06.2020 у справі № 826/10249/18 (пункти 18, 19), від 01.03.2023 у справі № 925/556/21 (пункти 8.38, 8.39)).

Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій, у межах яких такий суб`єкт може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин відповідну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Ці функції останній має виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.05.2025 у справі № 420/12471/22).

Підпункт 17.1.7. пункту 17.1. статті 17 ПК України надає платнику податків право оскаржувати в порядку, встановленому цим Кодексом, рішення, дії (бездіяльність) контролюючих органів (посадових осіб), у тому числі, надану йому у паперовій або електронній формі індивідуальну податкову консультацію, яка йому надана, а також узагальнюючу податкову консультацію; а підпункт 17.1.11. передбачає право платника податків на повне відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями (бездіяльністю) контролюючих органів (їх посадових осіб), у встановленому законом порядку.

Про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, йдеться у статті 114 ПК України.

Зміст статті 114 ПК України включає положення про: розмір шкоди, що відшкодовується (повністю чи в твердій сумі); склад шкоди, що може підлягати відшкодуванню, порядок відшкодування шкоди (за рішенням суду); винятки щодо застосування положень цієї статті.

Згідно з пунктом 114.2 статті 114 ПК України шкода, заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб, що визнаються податковими правопорушеннями відповідно до цього Кодексу, відшкодовується у повному обсязі у порядку, передбаченому законодавством про відшкодування шкоди. Особа, чиї права порушені, за наявності обставин, передбачених пунктом 128.2 статті 128 цього Кодексу, має право заявити вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб, у розмірі однієї мінімальної заробітної плати, встановленої станом на дату визнання таких рішень, дій чи бездіяльності незаконними, у порядку, передбаченому законодавством. У такому разі доведенню підлягає лише протиправність рішень, дій чи бездіяльності стосовно особи.

Частиною першою статті 1173 Цивільного кодексу України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Регулювання, наявне у статті 1173 цього ж Кодексу, вказує, що відносини з відшкодування шкоди, завданої фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, є приватноправовими.

ВИСНОВОК: Якщо заявляючи вимогу про відшкодування шкоди, заподіяної протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, платник податків не ставить позовної вимоги про вирішення публічно-правового спору, то відповідно до частини п`ятої статті 21 КАС України заявлені у позові вимоги мають вирішуватися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від суб`єктного складу учасників спору.

Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2019 у справі № 405/4179/18

До того ж у аналогічних правовідносинах Верховний Суд вже висловив свою позицію щодо належності вирішення таких спорів судами господарської юрисдикції (постанови від 01.04.2026 у справі № 922/3178/25, від 08.04.2026 у справі № 922/3180/25 та від 15.04.2026 у справі № 922/3177/25).

  

Матеріал по темі: «Послідовність прийняття рішення провідповідність платника ПДВ критеріям ризиковості»

 

 

Теги: ндс, пдв, відшкодування шкоди, несвоєчасне внесення до відшкодування пдв, податкові спори, стягнення збитків, позов, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Оподаткування ПДВ з продажу виробниками продукції за ціною, нижчою за собівартість

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення бази оподаткування податку на додану вартість при реалізації виробником самостійно виготовлених товарів за ціною нижчою, ніж виробнича собівартість

26 березня 2024 року Верхoвний Суд у складі судoвoї палати з рoзгляду справ щoдo пoдатків, збoрів та інших oбoв`язкoвих платежів Касаційнoгo адміністративнoгo суду в рамках справи № 200/773/20-а, адміністративне провадження № К/990/36578/22 (ЄДРСРУ № 118402239) досліджувала правову проблему щодо визначення бази оподаткування податку на додану вартість при реалізації платником податку самостійно виготовлених товарів за ціною нижчою, ніж собівартість.

Так, у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2019 року у справах № 2а-0870/5489/11 та № 2а-0870/10945/11; від 20 серпня 2020 року у справі № 2а-0870/8159/11, від 21 січня 2020 року у справі № 2а-0870/1161/11, від 17 березня 2021 року у справі № 808/2737/13-а, від 22 квітня 2021 року у справі № 808/2986/13-а, від 01 грудня 2021 року та 12 січня 2023 року у справі № 140/6978/20 висловлено позицію про те, що мета отримання доходу як кваліфікуюча ознака господарської діяльності кореспондує вимозі щодо наявності розумної економічної причини (ділової мети) під час провадження господарської діяльності. Оскільки господарська діяльність складається із сукупності господарських операцій платника податку, які є формою ведення господарської діяльності, то розумна економічна причина має бути наявною в кожній господарській операції. Лише в такому разі та чи інша операція може вважатись вчиненою в межах господарської діяльності платника та лише за таких умов платник податку має право на врахування у податковому обліку наслідків відповідних господарських операцій.

Однак, існує також судова практика із застосуванням іншого підходу суду касаційної інстанції до застосування норм щодо звичайних цін.

Так, у постанові від 25 травня 2023 року у справі №200/465/21-а Верховний Суд висловив позицію про те, що відсутність доказів звернення податкового органу до уповноваженого державного органу про отримання необхідної інформації свідчить про порушення відповідачем визначеної процедури з`ясування рівня звичайних цін. Використання іншої інформації до встановлення відсутності офіційних статистичних даних про рівень цін на окремі товари свідчить про передчасність використання результатів досліджень, використаних податковим органом для визначення звичайної ціни у межах спірних відносин.

Крім того, у постановах від 13 грудня 2022 року у справі № 200/4957/20-а та від 14 вересня 2022 року у справі № 200/12446/19-а викладено правову позицію про те, що суб`єкти господарювання реалізують продукцію за цінами, самостійно визначеними сторонами договору. Самостійно визначена ціна, якщо не доведено зворотне, вважається такою, що відповідає рівню ринкових цін; чинним податковим законодавством не встановлено спеціальних обмежень для оподаткування податком на додану вартість операцій з постачання самостійно виготовлених товарів за цінами нижчими, ніж собівартість, відтак такі операції підлягали відображенню в податковому обліку за загальними правилами, регламентованими Податковим кодексом України. Тлумачення норм Податкового кодексу України дозволяє з`ясувати, що звичайною ціною для здійснення розрахунку бази оподаткування податком на додану вартість операцій з постачання самостійно виготовлених товарів/послуг є ціна, визначена зацікавленими сторонами у цивільно-правовому договорі, яка, своєю чергою, повинна відповідати ринковій ціні (ціні, що склалася на ринку товарів/послуг).

Також Верховний Суд у постановах від 05 січня 2021 року у справі № 160/6018/19, від 05 січня 2021 року у справі № 200/1718/20-а, від 28 вересня 2022 року у справі № 200/14542/19-а зазначив, що особливо важливе значення має факт доведення реалізації самостійно виготовлених товарів/послуг за цінами, які не відповідають ринковим. Цей факт має доводити особа, яка вважає, що ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, не відповідає ринковим. Тобто, обов`язок доведення невідповідності ціни договору рівню звичайних цін покладається на контролюючий орган.

Пoдаткoвий кoдекс України (далі - ПК України) регулює віднoсини, щo виникають у сфері справляння пoдатків і збoрів, зoкрема, вичерпний перелік пoдатків та збoрів, щo справляються в Україні, та пoрядoк їх адміністрування, платників пoдатків та збoрів, їх права та oбoв`язки, кoмпетенцію кoнтрoлюючих oрганів, пoвнoваження і oбoв`язки їх пoсадoвих oсіб під час здійснення пoдаткoвoгo кoнтрoлю, а такoж відпoвідальність за пoрушення пoдаткoвoгo закoнoдавства.

База оподаткування є одним з елементів податку, який обов`язково визначається під час його встановлення.

Відповідно по пункту 23.1 статті 23 ПК України базою оподаткування визнаються конкретні вартісні, фізичні або інші характеристики певного об`єкта оподаткування.

База оподаткування - це фізичний, вартісний чи інший характерний вираз об`єкта оподаткування, до якого застосовується податкова ставка і який використовується для визначення розміру податкового зобов`язання.

Порядок визначення бази оподаткування податку на додану вартість (далі - ПДВ) встановлений статтею 188 ПК України.

Згідно з пунктом 188.1 цієї статті базу оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної вартості з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім акцизного податку на реалізацію суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, збору на обов`язкове державне пенсійне страхування, що справляється з вартості послуг стільникового рухомого зв`язку, податку на додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується виробниками - суб`єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові і вироблених з них препаратів (крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів).

При цьому база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг не може бути нижче ціни придбання таких товарів/послуг, база оподаткування операцій з постачання самостійно виготовлених товарів/послуг не може бути нижче звичайних цін, а база оподаткування операцій з постачання необоротних активів не може бути нижче балансової (залишкової) вартості за даними бухгалтерського обліку, що склалася станом на початок звітного (податкового) періоду, протягом якого здійснюються такі операції (у разі відсутності обліку необоротних активів - виходячи із звичайної ціни), за винятком: товарів (послуг), ціни на які підлягають державному регулюванню; газу, який постачається для потреб населення.

До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платнику податків безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу у зв`язку з компенсацією вартості товарів/послуг. До складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені), три проценти річних та інфляційні, що отримані платником податку внаслідок невиконання або неналежного виконання договірних зобов`язань.

З огляду на те, що базу оподаткування ПДВ необхідно визначати, ґрунтуючись на договірній вартості такої операції, але база оподаткування у такому випадку не може бути нижчою за звичайні ціни.

Поняття «звичайна ціна» установлене підпунктом 14.1.71 пункту 14.1 статті 14 ПК України як ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін. Це визначення не поширюється на операції, що визнаються контрольованими відповідно до статті 39 цього Кодексу.

Згідно з підпунктом 14.1.219 пункту 14.1 статті 14 ПК України ринкова ціна - ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати на добровільній основі, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) у порівняних економічних (комерційних) умовах.

(!!!) Отже, ціна господарської операції, яка визначена сторонами у договорі, за загальним правилом та допоки не доведено зворотнє, уважається такою, що відповідає рівню ринкових цін.

Зі свого боку, ринковою ціною може бути: (1) договірна ціна за умови, що правочин відбувся на добровільній основі та обидві сторони є взаємно незалежними; (2) ціна, яка склалася на ринку ідентичних товарів у подібних економічних умовах.

Тому, особа, яка уважає, що платник податків здійснював продаж самостійно виробленої продукції за цінами, нижчими за рівень ринкових цін, має право довести цю обставину зважаючи на рівень ціни, яка склалася на ринку ідентичних товарів у подібних економічних умовах.

До такого висновку суд дійшов, аналізуючи положення пункту підпункту 14.1.71 пункту 14.1 статті 14 ПК України, де ключовим для правильного тлумачення та застосування є речення: «Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін».

Отже, перед тим як досліджувати наявність чи відсутність у спірних операціях ділової мети, насамперед необхідно дослідити питання доведеності контролюючим органом того факту, що ціна реалізації платником податків самостійно виготовлених товарів не відповідає звичайним/ринковим цінам, що, своєю чергою, може бути підставою до донарахування бази оподаткування і, як наслідок, підставою висновків про заниження платником податкових зобов`язань.

Саме на цьому і наголошувалося у постановах Верховного Суду від 05 січня 2021 рoку у справі № 200/1718/20-а, від 05 січня 2021 рoку у справі № 160/6018/19, від 14 вересня 2022 рoку у справі № 200/12446/19-а, від 28 вересня 2022 рoку у справі № 200/14542/19-а, у справі від 13 грудня 2022 рoку у справі № 200/4957/20-а, від 25 травня 2023 рoку у справі № 200/465/21-а.

Якщо узагальнити правовий висновок, сформований у зазначених постановах, то факт дoведення реалізації самостійно виготовлених тoварів/пoслуг за цінами, які не відповідають ринкoвим пoкладається на oсoбу, яка вважає, щo ціна тoварів (рoбіт, пoслуг), визначена стoрoнами дoгoвoру, не відпoвідає ринкoвим. Тoбтo, oбoв`язoк дoведення невідпoвіднoсті ціни дoгoвoру рівню звичайних цін пoкладається на контролюючий орган. Відсутність доказів звернення пoдаткoвoгo органу до упoвнoваженoгo державного органу про отримання необхідної інформації свідчить про порушення відповідачем визначеної процедури з`ясування рівня звичайних цін.

Отже, ключовою проблемою цього спoру є питання дoведення відпoвіднoсті рівня договірних цін рівню ринкoвих цін та визначення суб`єкта, який несе тягар доказування факту невідповідності цін.

Звертаємо увагу, що у податковому законодавстві сформовано так звану «презумпцію ринкової ціни угоди», відповідно до якої сформована договірними сторонами ціна буде вважатися ринковою, допоки її невідповідність не буде доведено у встановленому порядку.

Отже, сформульована у підпункті 14.1.71 пункту 14.1 статті 14 ПК України презумпція ринкової ціни угоди може бути спростована особою, яка вважає рівень договірної ціни нижчим за ринковий, і саме ця особа (у спірному випадку - контролюючий орган) має довести невідповідність ціни договору рівню ринкових цін.

Єдиним винятком, що виключає правило презумпції ринкової ціни угоди, відповідно до підпункту 14.1.71 п. 14.1 ст. 14 ПК України, є операції, що визнаються контрольованими відповідно до статті 39 цього Кодексу.

Разом з тим, згідно з критеріями контрольованих операцій (підпункт 39.2.1 п. 39.2 ст. 39 ПК України) такими операціями є операції виключно з нерезидентами, тоді як спірні у цій справі правочини відбулися між резидентами України.

ВИСНОВОК: З`ясування рівня звичайних цін має відбуватись відповідно до визначеної процедури, а необхідна інформація - надаватись уповноваженим державним органом. Тому, відсутність доказів звернення податкового органу до уповноваженого державного органу про отримання необхідної інформації свідчить про порушення відповідачем процедури з`ясування рівня звичайних цін.

 

 

Матеріал по темі: «Не відповідність ринковим/звичайним цінам  = заниження ПДВ»

 

 

Теги: ринкова ціна, звичайна ціна, рыночная стоимость, обычная стоимость, ценообразование, ціноутворення, заниження ПДВ, ндс, податкові спори, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Позбавлення статусу ПДВ на підставі розірвання договору про визнання електронних документів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Анулювання реєстрації платником податку на додану вартість з підстав неукладення/розірвання договору про визнання електронних документів

05 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 540/490/19, адміністративне провадження №К/9901/33357/19 (ЄДРСРУ № 89674758) досліджував питання щодо анулювання реєстрації платником податку на додану вартість з підстав  неукладення/розірвання договору про визнання електронних документів.

За змістом пункту 183.1 статті 183 Податкового кодексу України (надалі також - ПК України; тут і надалі -  в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) будь-яка особа, що підлягає обов`язковій реєстрації як платник податку на додану вартість, подає до контролюючого органу за своїм місцезнаходженням (місцем проживання) реєстраційну заяву.

Відповідно до пункту «г» підпункту  184.1 статті 184 ПК України реєстрація діє до дати анулювання реєстрації платника податку, яка проводиться шляхом виключення з реєстру платників податку і відбувається у разі якщо особа, зареєстрована як платник податку, протягом 12 послідовних податкових місяців не подає контролюючому органу декларації з податку на додану вартість та/або подає таку декларацію (податковий розрахунок), яка (який) свідчить про відсутність постачання/придбання товарів/послуг, здійснених з метою формування податкового зобов`язання чи податкового кредиту.

(!!!) Отже, обставини подання декларації (податковий розрахунок), яка (який) свідчить про відсутність постачання/придбання товарів/послуг, здійснених з метою формування податкового зобов`язання чи податкового кредиту та неподання декларацій з податку на додану вартість входять до предмету доказування для цілей вирішення відповідності вимогам частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства рішення про анулювання реєстрації платника податку на додану вартість.

Згідно з  пунктом 49.4 статті 49 Податкового кодексу України платники податків, що належать до великих та середніх підприємств, подають податкові декларації контролюючому органу в електронній формі з дотриманням вимог законів щодо електронного документообігу та електронного цифрового підпису.

Податкова звітність з податку на додану вартість подається в електронній формі контролюючому органу всіма платниками цього податку з дотриманням вимог законів щодо електронного документообігу та електронного цифрового підпису.

У разі припинення договору про визнання електронних документів з підстав, визначених законом, платник податків має право до складення нового договору подавати податкову звітність у спосіб, визначений підпунктами "а" і "б" пункту 49.3 цієї статті.

Контролюючим органам забороняється в односторонньому порядку розривати договір про визнання електронних документів.

Отже, при перевірці наявності законних передумов анулювання реєстрації платником податку на додану вартість з`ясуванню підлягають, зокрема, й обставини щодо правомірності прийнятого суб`єктом владних повноважень рішення про неукладення/розірвання договору про визнання електронних документів, оскільки саме з наявністю такого договору законодавець надає можливість платнику податків реалізувати свій обов`язок щодо подання звітності з податку на додану вартість, а відтак мати обґрунтовані сподівання про відсутність передбачених законодавством підстав  для прийняття рішення, яким  його буде позбавлено  статусу платника податку на додану вартість. 

Аналогічний підхід щодо необхідності дослідження судами передумов, за яких платник податків не зміг реалізувати обов`язок щодо подання звітності з податку на додану вартість вже було висловлено Верховним Судом, зокрема  у постановах від 28 травня 2019 року  у  справі  №810/3576/18 та від 30 жовтня 2018 року у справі  №805/4063/17-а.

Серед іншого необхідно пам’ятати, що підстави для задоволення позовних вимог платника зобов`язального характеру відсутні, якщо останнім не надано доказу, який би безспірно посвідчував ту обставину, що після скасування рішення суб`єкта владних повноважень про анулювання реєстрації позивача, як платника податку на додану вартість, контролюючий орган не вчинить дії до платника цього податку з відповідним відображенням показників, прийняття звітності, відновлення дії договору тощо. Прогнозування можливих порушень зі сторони відповідачів та зобов`язання їх вчинити певні дії в майбутньому є передчасним.

Відтак, за наявності об`єкту судового захисту на момент звернення із позовом, зобов`язальна частина позову, як спосіб відновлення порушеного права, є передчасною, виходячи із дискреційних повноважень органу, коли суд замість органу (по суті підмінюючи його) вирішує питання, які знаходяться в межах його компетенції, без можливості прийняття рішення із цих питань суб`єктом владних повноважень.

Дані висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постановах від 02 жовтня 2018 року по справі №820/159/16, від 30 травня 2019 року по справі №826/11485/15.

Доводи контролюючого органу про те, що у платника  була можливість подавати декларації з податку на додану вартість у паперовому вигляді, не спростовують висновки про безпідставність, оскільки  можливість подавати податкову звітність у спосіб, визначений підпунктами «а» і «б» пункту 49.3 статті 49 ПК України, виникає у разі припинення договору про визнання електронних документів з підстав, визначених законом (пункт 49.4 статті 49 ПК України).

ВИСНОВОК: Платник податку на додану вартість не може бути позбавлений свого статусу на тій підставі, що органи державної влади допустили помилку і без  наявності законних на те підстав не уклали (розірвали) договір про визнання електронних документів, що вплинуло на можливість платником реалізувати обов'язок щодо подання звітності з податку на додану вартість.

Матеріал по темі: «Розірвання договору про визнання електронних документів: підміна понять»

Теги: статус ПДВ, НДС, позбавлення статусу ПДВ,  розірвання договору про визнання електронних документів, неукладання договору, визнання електронних документів, судова практика, Адвокат Морозов

Захист права платника на отримання суми бюджетного відшкодування ПДВ та пені

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ефективний правовий захист права платника податку на отримання суми бюджетного відшкодування та пені за прострочення сплати бюджетної заборгованості

14 травня 2020 року Верховний Суд в рамках справи №1540/4795/18, адміністративне провадження №К/9901/22676/19 (ЄДРСРУ № 89217074) досліджував питання щодо ефективного правового захисту права платника податку на отримання суми бюджетного відшкодування та пені за прострочення.

Відповідно до частини третьої статті 341 КАС України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права.

Частиною другою статті 9 КАС України встановлено, що суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Таке право суду обумовлено принципом верховенства права, як основоположного принципу адміністративного судочинства, який визначає спрямованість судочинства на досягнення справедливості та надання ефективного захисту.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (пункт 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основопложних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. «Ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення судом рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає      цій статті.

Враховуючи безпідставне невиконання ДФС протягом тривалого часу передбаченого статтею 200 ПК України обов`язку внесення до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування ПДВ даних щодо узгодженої у судовому порядку суми бюджетного відшкодування позивачу ПДВ, в контексті ефективного засобу правового захисту права платника ПДВ на отримання бюджетного відшкодування цього податку колегія суддів у відповідності з нормою частини п`ятої статті 242 КАС України враховує висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 12 лютого 2019 року у справі № 826/7380/15.

У цій постанові Велика Палата, розглядаючи питання щодо належного способу захисту права товариств з обмеженою відповідальністю «Аскоп-Україна» на отримання сум бюджетного відшкодування з ПДВ за податковими деклараціями за вересень - жовтень 2014 року,  вказала, що такі способи захисту порушеного права, як зобов`язання контролюючого органу надати висновок про підтвердження заявленої платником податку суми бюджетного відшкодування або внести заяву товариства до Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, не призведуть до ефективного відновлення права платника податку. Застосувавши норму частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод      та висновки Європейського суду з прав людини щодо застосування цієї норми, викладені, зокрема у рішеннях      у справах «Бейелер проти Італії», «Суханов та Ільченко проти України», «Інтерсплав проти України», Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ефективним способом захисту, який забезпечить поновлення порушеного права товариства, є стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на його користь      заборгованості бюджету із відшкодування ПДВ та пені, нарахованої на суму такої заборгованості.

Вказана правова позиція узгоджується із позицією, викладеною у постанові Великої палати Верховного Суду від 12.02.2019 року у справі №826/7380/15 та в постановах Верховного Суду від 14.05.2019 року у справі №826/8762/16, від 21.05.2019 року у справі №820/504/13-а, від 28.05.2019 року у справі №812/361/15, а тому, відповідно до положень ч.5 ст.242 КАС України, повинна враховуватись судами при розгляді ними аналогічних спорів.

Стягнення з Державного бюджету України на користь платника пені за прострочення сплати бюджетної заборгованості

Відповідно до пунктів 200.12 - 200.15 статті 200 ПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час існування спірних правовідносин) у разі, коли за результатами перевірки сум податку, заявлених до відшкодування, платник податку розпочинає процедуру адміністративного або судового оскарження, контролюючий орган не пізніше наступного робочого дня після отримання відповідного повідомлення від платника або ухвали суду про порушення провадження у справі зобов`язаний внести відповідні дані до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість.

У разі неузгодження контролюючим органом суми податку, заявленої до відшкодування, або її частини зобов`язання з бюджетного відшкодування податку в частині неузгодженої суми виникає з дня закінчення процедури адміністративного або судового оскарження, за результатами якої прийнято рішення на користь платника податків. Після закінчення процедури адміністративного оскарження або набрання законної сили рішенням суду контролюючий орган на наступний робочий день після отримання відповідного рішення зобов`язаний внести до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість дані щодо узгодженої суми бюджетного відшкодування платника.

Узгоджена сума бюджетного відшкодування стає доступною для виконання органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, на наступний операційний день за днем її відображення в Реєстрі заяв про повернення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість та протягом п`яти операційних днів перераховується вказаним органом на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку та/або на бюджетні рахунки для перерахування у рахунок сплати грошових зобов`язань або погашення податкового боргу такого платника податку з інших платежів, що сплачуються до Державного бюджету України.

Відповідно до пункту 200.23  статті 200 ПК України суми податку, не відшкодовані платникам протягом визначеного цією статтею строку, вважаються заборгованістю бюджету з відшкодування податку на додану вартість. На суму такої заборгованості нараховується пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент виникнення пені, протягом строку її дії, включаючи день погашення.

Наведені норми встановлюють обов`язкове нарахування пені на суму бюджетної заборгованості, яка не виплачена в строк, визначений в ст.200 ПК України, безвідносно до того, чи така бюджетна заборгованість була виплачена, чи ні. Обов`язок нарахування пені лежить на органі державної податкової служби, який здійснює функції держави у сфері оподаткування.

Такий  правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 12.03.2019 року у справі №808/2689/15.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України (справа № 21-131а14), а також сталої практики Верховного Суду (зокрема, справи №№ 826/7380/15, 2140/1957/18, 816/3945/15, 804/17259/14, 540/269/19) непогашення заборгованості бюджету з ПДВ не позбавляє платника податку права пред`явити вимоги про стягнення пені.  Так, Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Інтерсплав проти України» зазначив, що юридична особа-платник ПДВ мала достатньо підстав сподіватись на відшкодування цього податку, так само як і на компенсацію за затримку його виплати, та встановив, що заявник мав захищений статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод майновий інтерес. З огляду на постійні затримки відшкодування і компенсації ПДВ у поєднанні із відсутністю ефективних засобів запобігання або припинення такої адміністративної практики стан невизначеності щодо часу повернення коштів заявника порушували «справедливий баланс» між вимогами публічного інтересу та захистом права на мирне володіння майном (§ 40).

При визначенні суми пені, яка підлягає стягненню з держави на користь платника податків за порушення строків повернення бюджетного відшкодування, Верховний суд звертає увагу на те, що з синтаксичного тлумачення пункту 200.23 статті 200 ПК України вбачається, що при обчисленні пені має враховуватися облікова ставка НБУ, встановлена на момент виникнення пені, протягом строку дії такої пені, включаючи день погашення. Отже, облікова ставка НБУ фіксується на момент виникнення пені та у разі зміни розміру ставки протягом строку нарахування пені такі зміни при обчисленні не враховуються.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постановах від 11.04.19 у справі №810/1228/17, від 14.11.19 у справі №808/482/16.

Матеріал по темі: «Бюджетне відшкодування ПДВ: зміна способу виконання судового рішення»

Теги: ндс, пдв, бюджетне відшкодування, ефективний спосіб, стягнення з державного бюджету, казначейська служба, висновок про відшкодування, судова практика, Адвокат Морозов