Юрисдикція
адміністративних судів не поширюється на спори пов`язані з правом органу
місцевого самоврядування розпоряджатися комунальним майном
27
лютого 2020 року у справі №802/341/17-а,
адміністративне провадження №К/9901/43772/18 (ЄДРСРУ № 87900758), від 31
березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
адміністративного суду в рамках справи №160/8330/19,
адміністративне провадження №К/9901/36795/19 (ЄДРСРУ № 88506621) досліджував
питання щодо юрисдикції адміністративних судів відносно спорів пов`язані з
правом органу місцевого самоврядування розпоряджатися комунальним майном.
Верховним
Судом України, зокрема, у постанові від 9 вересня 2008 року у справі № 21-613во08, від 02 грудня 2008 року у справі №21-1170во08, вже була висловлена правова позиція
стосовно непоширення юрисдикції адміністративних судів на спори, що виникають з
подібних правовідносин, а саме спорів пов`язаних правом органу місцевого
самоврядування розпоряджатися комунальним майном.
Аналогічна
правова позиція щодо визначення судової юрисдикції у справах з аналогічним
предметом позову міститься, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного
Суду від 13 березня 2018 року у справі №
461/14599/13-а та від 05 червня 2018 року у справі № 466/6696/16-а, від 29 вересня 2018 року у справі
№ 522/23245/16-а, від 28 листопада 2018 року
у справі № 362/1038/17 та у постанові
Верховного Суду від 23 грудня 2019 року у справі №
816/984/16 (ЄДРСРУ № 86594914).
Таким
чином, сформована відповідно до статей 37, 45 Закону України "Про
судоустрій і статус суддів" та статті 346 КАС України
практика Великої Палати Верховного Суду (постійно діючий колегіальний орган
Верховного Суду, що забезпечує, зокрема, здійснення перегляду судових рішень у
касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм
права) стосовно обов`язку касаційного суду, встановивши порушення судами правил
юрисдикції адміністративних судів, закривати провадження у справі незалежно від
доводів касаційної скарги, має вже сталий характер.
Метою
розгляду однакової категорії справ у межах судів однієї юрисдикції є, серед
іншого, забезпечення єдності судової практики.
Зокрема,
Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) у виходить
з того, що принцип правової визначеності (legal certainty) має важливе значення
для довіри до судової системи і верховенства права; правова визначеність також
сприяє розвитку та економічного прогресу; необхідно, щоб суди, особливо вищі
суди, створювали механізми для запобігання конфліктам та
забезпечення узгодженості їхньої судової практики (Доповідь Венеціанської
комісії № 512/2009 "Про верховенство права" (Venice Commission: the
Rule of Law), що була прийнята на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011
року на основі зауважень її членів П`єтера Ван Дзіка (Нідерланди), Грет Халлер
(Швейцарія), Джефрі Джоуела (Сполучене Королівство), Каарло Туорі (Фінляндія);
п. 44-50).
Верховний
суд враховує, що у рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 Конституційний
Суд України встановив, що положення частини другої статті 55 Конституції
України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді
будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному;
реалізація цього права забезпечується у відповідному виді
судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.
Таким
чином, конституційне право особи на звернення до суду
кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним
законом механізмів (процедур).
Згідно
з висновками Конституційного Суду України, що сформовані у рішенні від 09 вересня
2010 року № 19-рп/2010, забезпечення прав і свобод потребує, зокрема,
законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні
можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий
підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду
України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004). До таких
механізмів належить структурована система судів і види судового провадження,
встановлені державою. Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення
порушених прав і свобод людини і громадянина.
В
Україні систему судів утворено згідно з положеннями статей 6, 124, 125
Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою
забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у
відповідних правовідносинах.
Законом
України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що судова влада
реалізується шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур
(частина перша статті 5); суди спеціалізуються на розгляді цивільних,
кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про
адміністративні правопорушення (частини перша статті 18). Головними критеріями
судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для
його розгляду процедура. Процесуальними кодексами України встановлено
неоднакову процедуру судового провадження щодо різних правовідносин.
На
підставі положень Конституції України про судову спеціалізацію (частина перша
статті 125) і про гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій
чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
посадових і службових осіб (частина друга статті 55) в Україні утворено окрему
систему судів адміністративної юрисдикції. Захист прав, свобод та інтересів
фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів
владних повноважень визначено як безпосереднє завдання адміністративного
судочинства (частина перша статті 2 КАС України). Адміністративне судочинство
як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо
закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на
судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних
повноважень.
Системний
аналіз вказаних норм Конституції та законів України дає підстави стверджувати,
що розмежування юрисдикційних повноважень у межах спеціалізації судів
підпорядковано гарантіям права кожної людини на ефективний судовий захист.
Частиною
першою статті 354 КАС України встановлено, що порушення правил юрисдикції
адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою
підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів
касаційної скарги.
Частиною
другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства
права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон
України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що здійснення
правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до
європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на
справедливий суд.
Відповідно
до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело
права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду
з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно
до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим
законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру. У
цьому пункті закріплене "право на суд" разом із правом на доступ до
суду складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з
прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Ґолдер проти Сполученого
Королівства" ("Golder v. the United Kingdom"), заява № 4451/70,
п. 36). Проте ці права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким
способом і до такої міри, що не порушує сутність вказаних прав (див. mutatis
mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Станєв проти
Болгарії" ("Stanev v. Bulgaria"), заява № 36760/06, п. 230).
Під
доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи
безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього
вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Європейський
суд з прав людини у пункті 44 Рішення у справі "Доббертен проти
Франції" зазначив, що частина перша статті 6 Конвенції змушує
держав-учасниць організувати їх судову систему в такий спосіб, щоб кожен з їх
судів і трибуналів виконував функції, притаманні відповідній судовій установі
(Dobbertin v. France № 13089/87).
Суд
також враховує позицію ЄСПЛ, висловлену в справі «Омельченко проти України»
(заява № 45965/08) про визнання заяви, яка стосувалася розмежування юрисдикцій
між адміністративним та цивільними судами, неприйнятною у зв`язку з відсутністю
порушення права заявника на доступ до суду; Суд нагадав, що згідно з його
прецедентною практикою, п. 1 ст. 6 Конвенції закріплює «право на суд», в якому
право на доступ до суду (тобто право на звернення до національних судів)
становить лише один з його аспектів; для того щоб право на доступ було
ефективним, особа повинна мати чітку, практичну можливість оскаржити діяння, що
становить втручання у її права (Bellet v. France, № 23805/94 п. 36, «Церква
села Сосулівка проти України» № 37878/02 п. 50). Суд зазначає, що заявники мали
можливість порушити провадження в національних судах, а суди ухвалити рішення,
виходячи із суті їхніх позовів, незважаючи на початкову затримку, викликану
питаннями щодо відповідної юрисдикції.
ВИСНОВОК: Юрисдикція адміністративних судів не
поширюється на спори пов`язані з правом органу місцевого самоврядування
розпоряджатися комунальним майном.
Матеріал по темі: «Безпідставне ототожнення «підсудності» з «юрисдикцією» (підвідомчістю)»
Немає коментарів:
Дописати коментар