Адвокат Морозов (судовий захист)
Визначення юрисдикції
спору за позовом фізичної особи щодо застосування наслідків недійсності
нікчемних правочинів і визнання недійсними договорів факторингу укладених між
юридичними особами
21
квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
господарського суду в рамках справи № 910/17433/19
(ЄДРСРУ № 88843001) досліджував питання визначення юрисдикції спору за позовом
фізичної особи щодо застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів і визнання
недійсними договорів факторингу укладених між юридичними особами
Суть справи: Предметом позову у цій справі є визначення
юрисдикції спору щодо застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів і
визнання недійсними договорів факторингу (відступлення права грошової вимоги)
та відступлення прав вимоги за договором іпотеки, укладених між Банком і ТОВ -1
, а також між ТОВ-1 та ТОВ - 2, які заявили фізичні особи.
Відповідно
до частини 1 статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства
справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та
інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого
судочинства.
Справи,
що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК
України.
За
змістом пункту 1 частини 1 статті 20 ГПК України господарські суди розглядають
справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності
(крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у
визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при
укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності,
крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у
спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання,
сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
(!!!) Наведена норма свідчить, що законодавець відніс
до юрисдикції господарських судів справи: 1) у спорах, що виникають при
укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності,
крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; 2) у
спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання,
сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
Зі
змісту позовної заяви вбачається, що предметом позову є застосування наслідків
недійсності нікчемних правочинів, а саме договору факторингу та договору
відступлення права вимоги, укладених між юридичними особами, а також визнання
недійсними зазначених договорів (далі - Договори).
Зміст
і підстави поданого позову свідчать про те, що фізичні особи звернулися до
господарського суду з позовом до первісного та нового кредитора (первісного та
нового іпотекодержателя) відповідно, та до Компанії як нового іпотекодержателя
і фактора за іпотечним договором, укладеним на забезпечення виконання
зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи.
Тобто
між позивачами та відповідачами існує спір щодо правочину, укладеного для виконання
зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, що
відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського
судочинства згідно з наведеними приписами Господарського процесуального кодексу
України (схожу правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного
Суду від 19.03.2019 у справі № 904/2529/18).
Зазначений
спір виник з іпотечних та кредитних правовідносин за участю юридичних осіб.
Відповідно
до положень частини 2 статті 4 ГПК України право на звернення до господарського
суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних
інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а
також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання
правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні
особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.
Згідно
зі статтею 45 ГПК України сторонами
в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені
в статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями.
Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, що не є
підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 ГПК України.
Отже,
до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів,
укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами
цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні
особи-підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених
для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для
визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи
(аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного
Суду від 02.10.2018 у справі № 910/1733/18).
Водночас
положення пункту 1 частини 1 статті 20 ГПК України не зумовлюють належність до
господарської юрисдикції справ виключно необхідністю здійснення господарської
діяльності всіма учасниками справи, оскільки передбачають, що у спорах, які
виникають з кредитних та іпотечних правовідносин, цілком достатнім для їх
належності до господарської юрисдикції є те, що сторонами основного
зобов`язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
Крім
того, оспорювані договори
укладено між відповідачами як суб`єктами господарювання та в ході проведення
ними господарської діяльності.
Ураховуючи
положення статей 4, 20, 45, 175 ГПК України та зважаючи на викладені правові
позиції Верховного Суду, які відповідно до частини 4 статті 236 ГПК України
мають враховуватися при виборі і застосуванні норми права до спірних
правовідносин, Верховний суд погоджується про те, що: 1) оскільки предметом
позову в справі є застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів і
визнання недійсними договорів факторингу (відступлення права грошової вимоги)
та відступлення прав вимоги за договором іпотеки, укладених між юридичними
особами, то спір у цій справі із зазначеними позовними вимогами цілком підпадає
під юрисдикцію господарських судів, адже сторонами оскаржуваних договорів є
лише юридичні особи, а визнання недійсними таких договорів вирішується виключно
за правилами господарського судочинства; 2) місцевий та апеляційний
господарські суди не врахували викладеного у постанові Великої Палати
Верховного Суду від 19.03.2019 у справі №
904/2529/18 правового висновку про те, що між позивачем та відповідачем
існує спір щодо правочину, укладеного для виконання зобов`язання за кредитним
договором, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який
підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно з приписами
пункту 1 частини 1 статті 20 ГПК України.
Немає коментарів:
Дописати коментар