Підстави для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Матеріально-правові та процесуально-правові підстави для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню

21 грудня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 824/2/22, провадження № 61-11769ав23 (ЄДРСРУ № 115860052) досліджував питання щодо підстав для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.

Згідно з частинами першою, другою статті 432 ЦПК України суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню. Суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або  з інших причин.

Наслідком визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, відповідно до пункту 5 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» є закінчення виконавчого провадження.

(!!!) Підстави для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, можна поділити на дві групи: матеріально-правові та процесуально-правові.

Процесуально-правовими підставами для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, є обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа, зокрема: видача виконавчого листа за рішенням, яке не набрало законної сили (крім тих, що підлягають негайному виконанню); коли виконавчий лист виданий помилково за рішенням, яке взагалі не підлягає примусовому виконанню; видача виконавчого листа на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка не передбачала вжиття будь-яких примусових заходів або можливості її примусового виконання і, як наслідок, видачі виконавчого листа; помилкової видачі виконавчого листа, якщо вже після видачі виконавчого листа у справі рішення суду було скасоване; видачі виконавчого листа двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу виконавчого листа вже після видачі його дубліката; пред`явлення виконавчого листа до виконання вже після закінчення строку на пред`явлення цього листа до виконання.

До матеріально-правових підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, можна віднести ті обставини, що свідчать про припинення обов`язку боржника з передбачених законом підстав.

Разом з цим законодавець не дав чіткого визначення «інших причин» для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, у частині другій статті 432 ЦПК України. При цьому словосполучення «або з інших причин» не стосується припинення обов`язку боржника, який підлягає виконанню, а є іншими причинами, наприклад: в апеляційному чи касаційному порядку скасовано або змінено рішення суду, або ж у зв`язку з нововиявленими обставинами, а виконавчий лист ще не виконаний.

Отже, перелік підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, за змістом статті 432 ЦПК України, не є вичерпними, оскільки передбачає також інші підстави для прийняття такого рішення, ніж прямо зазначені у цій нормі процесуального права.

Загальні підстави припинення цивільно-правових зобов`язань містяться у главі  50 розділу І книги п`ятої ЦК України. Так, зобов`язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов`язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов`язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 19 січня 2023 року  у справі № 824/2/22 (провадження № 61-9190ав22).

Сутність процедури визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, полягає насамперед у встановленні обставин та фактів, що підтверджують відсутність матеріального обов`язку боржника, які виникли після ухвалення судового рішення, або наявність процесуальних підстав, які свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 24 червня 2020 року   у справі № 520/1466/14-ц, провадження № 61-43447св18, від 09 вересня 2021 року у справі № 824/67/20, провадження № 61-10482ав21, від 09 червня 2022 року  у справі № 2-118/2001, провадження № 61-1762ав22, які підтримані в постанові Верховного Суду від 09.02.2023 у справі № 824/85/21.

ВИСНОВОК: У зазначеній категорії справ саме на суд покладено обов`язок встановити, з яких підстав може бути визнано виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, з урахуванням права стягувача на повне виконання рішення суду та права боржника на захист від подвійного стягнення. Суд повинен вирішувати ці питання з урахуванням обставин справи, дотримуючись балансу інтересів обох сторін виконавчого провадження.

 

 

Матеріал по темі: «Оскарження рішення ДВС по виконанню вироку в частині конфіскації майна»

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Витребування майна у разі його добровільної передачі в тимчасове користування

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Неможливості витребування майна у добросовісного набувача із застосуванням правового механізму передбаченого статтею 388 ЦК України

11 грудня 2023 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 752/5281/20, провадження № 61-1371сво23 (ЄДРСРУ № 115859345) досліджував питання щодо застосування пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України у разі добровільної передачі майна (тимчасове користування транспортним засобом).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2021 року у справі № 761/44057/19 (провадження № 61-19405св20) зроблено висновок, що: «норми статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Таким чином, спірний автомобіль вибув з володіння власника за його волею, що не спростовано відповідними доказами, а тому таке майно не підлягає витребуванню від добросовісного набувача на підставі віндикаційного позову. Якщо власник неналежним чином поставився до вибору особи, якій він передав річ, у даній справі автомобіль по довіреності посвідченій нотаріально передано позивачем у володіння та користування, він позбавляється права вимагати повернення речей від добросовісного набувача, але йому надається можливість вимагати відшкодування збитків від особи, яка не повернула річ. Власник майна має право звернутися з відповідним позовом до особи, якій добровільно передав транспортний засіб. У випадку коли річ вибуває з володіння власника за його бажанням, власник сам несе ризик вибору контрагента, якому він вирішив довірити своє майно».

Аналогічний за змістом висновок міститься й у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 липня 2023 року у справі № 753/18555/19 (провадження № 61-4246св23).

Натомість, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року у справі № 243/2282/20 (провадження № 61-14197св21) зазначено, що: «надання у тимчасове користування особі  спірного автомобіля не може розцінюватись як передача майна іншій особі у володіння, що мало б значення для застосування застереження, обумовленого у пункті 3 частини першої статті 388 ЦК України».

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статей 317, 319 ЦК України власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) «де факто» - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «де юре» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Частина перша статті 388 ЦК України стосується випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач).

У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.

За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

(!!!) Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Указане тлумачення частини першої статті 388 ЦК України є сталим у правовій доктрині та судовій практиці.

Правомірність володіння майном виникає на підставі певного юридичного факту, зокрема, укладення відповідного договору. Такий договір може укладатися як усно, так і письмово. Якщо власник майна передає іншій особі у володіння певне майно добровільно, проте без відповідного письмового оформлення договірних відносин (за винятком випадків, коли законом встановлена обов`язкова письмова форма такого правочину), то за загальним правилом вважається, що власник правомірно передав майно у володіння іншої особи.

Під неправомірним заволодінням потрібно розуміти заволодіння особою чужим майном усупереч волі його власника. Умовою, яка визначає відмінність між правомірним та неправомірним володінням особою майном, є наявність відповідної волі власника на передання володіння таким майном іншій особі.

За змістом пункту 2.2 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306, власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії. Власник транспортного засобу може передавати такий засіб у користування іншій особі, що має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, передавши їй реєстраційний документ на цей транспортний засіб.

Відповідно, фактична передача транспортного засобу разом із реєстраційним документом на цей транспортний засіб є правомірним способом набуття володіння такою особою (фактичним володільцем) щодо набутого в такий спосіб автомобіля. Таке володіння вважатиметься правомірним навіть за відсутності будь-яких документів, виданих від імені власника (довіреності, договору тощо), допоки протилежне не буде встановлено.

У випадку, коли річ вибуває з володіння власника за його бажанням, власник сам несе ризик вибору контрагента, якому він вирішив довірити своє майно.

(!!!) Отже, у разі наявності волі власника щодо передання іншій особі транспортного засобу, доказом якої є наявність у володільця реєстраційного документа на цей транспортний засіб, відсутні підстави вважати, що така особа володіє транспортним засобом неправомірно.

Вищевикладене дає підстави для висновку, що у випадку, якщо власник із власної волі передав (вручив) рухому річ іншій особі, що мало наслідком позбавлення можливості впливу на таку річ, таку ситуацію слід кваліфікувати як вибуття рухомої речі з володіння власника за його волею.

Не вважається вибуттям транспортного засобу з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) таким, що відбулося не з його волі в розумінні положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України у випадку передачі майна власником іншій особі в користування.

ВАЖЛИВО: Якщо воля на передачу володіння мала місце і потім відповідна річ була відчужена (неважливо - особою, якій власник передав володіння, чи будь-якою іншою особою), то задоволення віндикаційного позову до добросовісного набувача цієї речі виключається. При цьому відсутні підстави стверджувати, що має йтися лише про таку втрату володіння річчю з волі власника, яка зумовлена наданням власником іншій особі права розпоряджатися цією річчю, адже змішування волі власника на передання речі у фактичне володіння іншої особи та мотивів такого передання є неприпустимим. Так само не має значення, чи була відповідна річ передана власником у володіння іншої особи на певному правовому титулі чи без установлення такого.

Цей підхід ґрунтується на давній максимі германського права «Hand muss Hand wahren» (нім.: «рука за руку відповідає»), що означає: лише речі, які буквально вийшли з рук власника проти його волі, можуть бути витребувані. Натомість речі, які були власником добровільно передані особі, яка їх відчужила (чи втратила з подальшим відчуженням іншою особою), не можуть бути витребувані в добросовісного набувача.

Власник речі (у цьому випадку автомобіля) повинен нести ризик обрання контрагента, який може своєю недобросовісною поведінкою позбавити його права на витребування своєї речі. У такому разі власник може захистити своє право шляхом звернення з позовом про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння, оскільки спірне майно вибуло з його власності з його волі, а тому правовий механізм, передбачений вимогами 388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає.

Подібні висновки щодо неможливості витребування майна у добросовісного набувача із застосуванням правового механізму, передбаченого статтею 388 ЦК України, у випадку добровільної передачі автомобіля у тимчасове користування, тобто за наявності відповідної волі власника на передання володіння таким майном іншій особі також було висловлено Верховним Судом: у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 02 червня 2021 року у справі № 761/44057/19 (провадження № 61-19405св20) та у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 19 липня 2023 року у справі № 753/18555/19 (провадження № 61-4246св23).

Із указаними правовими висновками погоджується Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Підстав для відступу від цих висновків не встановлено.

Зважаючи на викладене, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування положень статті 388 ЦК України, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року у справі № 243/2282/20 (провадження № 61-14197св21) із зазначенням правового висновку про те, що «передання власником в користування іншій особі транспортного засобу не вважається вибуттям транспортного засобу з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) поза його волею в розумінні положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України».

ВИСНОВКИ Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду щодо застосування норм права:

Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Передання власником в користування іншій особі транспортного засобу не вважається вибуттям транспортного засобу з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) поза його волею в розумінні положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.

Власник речі (у цьому випадку автомобіля) повинен нести ризик обрання контрагента, який може своєю недобросовісною поведінкою позбавити його права на витребування своєї речі.

У такому разі власник може захистити своє право шляхом звернення з позовом про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння, оскільки спірне майно вибуло з його власності з його волі, а тому правовий механізм, передбачений вимогами 388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає. 

 

 

Матеріал по темі: «Розмежування віндикаційного та негаторного позовів»

 

 

 

Теги: негаторний, віндикаційний позов, правочин, нікчемний, оспорюваний, недійсність, власник, титульний власник, сделка, сторона, иск, нотариус, последствия, недействительность, вред, истец, ответчик, защита, Адвокат Морозов

 

Право іншого учасника провадження на апеляційне оскарження того самого рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право одного учасника кримінального провадження на апеляційне оскарження не залежить від апеляційного оскарження іншим учасником того самого рішення

29 листопада 2023 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 755/6538/19, провадження № 51-94км23 (ЄДРСРУ № 115409343) досліджував питання щодо право одного учасника кримінального провадження на апеляційне оскарження того самого рішення.

Пунктом 3 ч. 1 ст. 392 КПК визначено, що в апеляційному порядку можуть бути оскаржені судові рішення, які були ухвалені судами першої інстанції і не набрали законної сили, зокрема інші ухвали у випадках, передбачених цим Кодексом.

Водночас ч. 4 ст. 399 КПК передбачає, що суддя-доповідач відмовляє у відкритті провадження лише, якщо апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку, або судове рішення оскаржене виключно з підстав, з яких воно не може бути оскарженим згідно з положеннями ст. 394 цього Кодексу.

Тобто після того як суд апеляційної інстанції отримав апеляційну скаргу, йому насамперед необхідно встановити, чи підлягає оскаржуване судове рішення апеляційному перегляду з урахуванням положень статей 392, 399 КПК, оскільки саме від цього залежатиме подальше процесуальне рішення щодо такої апеляційної скарги.

Та обставина, що апеляційний суд здійснив перегляд судового рішення за апеляційною скаргою прокурора, за законом жодним чином не може бути підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою захисника, адже право одного учасника кримінального провадження на апеляційне оскарження не залежить від апеляційного оскарження іншим учасником того самого рішення і результатів за наслідками розгляду апеляційної скарги останнього, оскільки це право є індивідуальним та реалізовується конкретним учасником кримінального провадження на його власний розсуд.

ВИСНОВОК: Право одного учасника кримінального провадження на апеляційне оскарження не залежить від:

·       апеляційного оскарження іншим учасником того самого рішення;

·       результатів за наслідками розгляду апеляційної скарги іншого учасника.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові від 01 вересня 2022 року Верховним Судом колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 397/92/15-к, провадження №51-790км22.

  

Матеріал по темі: «Подання апеляційної скарги адвокатом на електрону адресу суду з використанням ЕЦП»

 

 

Теги: судове рішення, протокольна ухвала, окреме оскарження, журнал судового засідання, постанова суду, вирок,  невиконання, ухилення від виконання, перешкоджання, кримінальна відповідальність, прямий умисел, бездіяльність, реальна можливість виконання,  судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Визначення судом компетенції установи для проведення судової експертизи

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Орган виконавчої влади, який здійснює владні повноваження стосовно закладів, які вправі проводити судово-медичні та судово-психіатричні експертизи

18 вересня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 337/3351/20, провадження № 61-9030св23 (ЄДРСРУ № 113721858) досліджував питання щодо визначення судом установи для проведення експертизи.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про судову експертизу» (тут і далі - в редакції на час визначення судом установи для проведення експертизи) судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи, їх територіальні філії, експертні установи комунальної власності, а також судові експерти, які не є працівниками зазначених установ, та інші фахівці (експерти) з відповідних галузей знань у порядку та на умовах, визначених цим Законом.

Відповідно до частини третьої статті 7 Закону України «Про судову експертизу» виключно державними спеціалізованими установами здійснюється судово-експертна діяльність, пов`язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз.

Науково-дослідні установи судових експертиз, судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров`я України належать до державних спеціалізованих установ (частина друга статті 7 Закону України «Про судову експертизу»).

Відповідно до частини другої статті 71 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» організаційне керівництво судово-медичною і судово-психіатричною службами здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я.

Згідно з Положенням про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267, Міністерство охорони здоров`я України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Серед інших функцій воно здійснює організаційне керівництво судово-медичною і судово-психіатричною службами; державний контроль діяльності психіатричних установ незалежно від форми власності та фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги; затверджує порядки проведення судово-медичної експертизи та судово-психіатричної експертизи; присвоєння кваліфікації судового експерта і кваліфікаційних класів судово-медичним і судово-психіатричним експертам та позбавлення кваліфікації судового експерта і кваліфікаційних класів судово-медичних і судово-психіатричних експертів (підпункт 10 пункту 4 Положення).

Отже, при вирішенні питання стосовно компетенції установи, яка проводить експертизу і є державною в розумінні статті 7 Закону України «Про судову експертизу» слід виходити не з організаційно-правової форми здійснення нею діяльності або форми її власності, а з сфери управління її діяльністю та організації державного контролю.

ВИСНОВОК: З наведеного Положення вбачається, що саме держава в особі її центрального органу виконавчої влади - Міністерства охорони здоров`я України здійснює владні повноваження стосовно закладів, які вправі проводити судово-медичні та судово-психіатричні експертизи.

Такий висновок зробив Верховний Суд у постанові від 13 жовтня 2022 року в справі № 757/28174/18-ц (провадження № 61-10971св21), від 05 жовтня 2022 року в справі № 757/23700/15 (провадження № 61-17069св21), від 31 серпня 2022 року справі № 322/506/19 (провадження № 61-2363св22), від 30 березня 2020 року в справі № 462/3998/19.

Вказані висновки підтримані в постанові колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 28.11.2023 у справі № 755/14625/21 (провадження № 51-3216км23, ЄДРСРУ № 15376628).

 

  

Матеріал по темі: «Відшкодування витрат за експертизу проведену стороною до подання позову»

 

 

 

Теги: експерт, судово-медична, судово-психіатрична експертиза, експертний висновок для суду, спеціалізація експерта, попередження про кримінальну відповідальність, завідомо неправдивий висновок, эксперт, экспертиза, судова практика, Адвокат Морозов

 

 

Момент набрання чинності договору оренди землі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Момент набрання чинності договору оренди землі: з моменту державної реєстрації чи з моменту укладення договору

14 грудня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 902/1207/22 (ЄДРСРУ № 115821544) досліджував питання щодо моменту набрання чинності договору оренди землі: 1) з моменту державної реєстрації права оренди в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 2) чи з моменту укладення договору.

Відповідно до положень статей 18, 20 Закону України "Про оренду землі" (в редакції до 01.01.2013), укладений договір оренди землі підлягав обов`язковій державній реєстрації, з моменту якої набував чинності. Тобто розмежовувався момент укладення договору оренди землі, внаслідок чого договір набував юридичного значення як факт (наявність домовленостей сторін на виникнення між ними прав та обов`язків у майбутньому після державної реєстрації договору) та момент набрання чинності договором в результаті проведення його державної реєстрації, після чого виникали суб`єктивні цивільні права та обов`язки сторін. Тобто, державна реєстрація правочину виконувала функцію фіксації державою волевиявлення сторін договору оренди для подальшого офіційного визнання права оренди землі та гарантування його реалізації орендарем з метою забезпечення стабільності цивільного обороту речових прав на земельні ділянки.

Верховний Суд України вказував, що поняття "момент укладення договору" та "момент набрання чинності договором оренди земельної ділянки" різняться змістовим наповненням, а також можуть відрізнятися у часі, про що зазначено у мотивувальних частинах постанов від 19.02.2014 у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13) та від 13.06.2016 у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16).

З 01.01.2013 набрав чинності Закон України № 3613-VІ, згідно з підпунктом "е" підпункту 2 пункту 5 розділу VІІ "Прикінцеві та перехідні положення" якого статтю 126 ЗК України викладено у новій редакції та передбачено, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

За змістом статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Державній реєстрації прав підлягають, зокрема, право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки.

(!!!) Таким чином, з урахуванням викладених норм, поняття "державна реєстрація договору" та "державна реєстрація речового права" є різними.

При цьому на час законодавчо закріплених вимог щодо необхідності реєстрації договору оренди землі його чинність пов`язувалась з моментом реєстрації договору, про що свідчила стала практика Верховного Суду України (постанова від 13.06.2016 №570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16)), Верховного Суду (постанова від 15.03.2018 у справі № 136/2211/15-ц).

Проте це не означає, що після внесення змін щодо відміни необхідності реєстрації самого договору оренди, момент реєстрації прав на оренду став пов`язуватись з моментом набрання чинності договором оренди.

Реєстрація прав на оренду землі, як зазначалося, є офіційним визнанням і підтвердженням факту виникнення прав на землю; саме право оренди виникає з моменту реєстрації цього права; земля вважається переданою з моменту державної реєстрації права оренди. Натомість це не свідчить про те, що сам договір, для якого визначені загальні правила набрання чинності, набирає чинність з моменту реєстрації права.

Відповідна правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2020 у справі № 912/3295/18.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.04.2023 у справі №  357/8277/19 (провадження № 14-65цс22) вказано, що: "у частині п`ятій статті 6 Закону України "Про оренду землі" № 161-XIV (доповнено на підставі Закону від 11.02.2010 №  1878-VI) визначено, що право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

ВАЖЛИВО: Тобто з 01.01.2013 державній реєстрації підлягав не сам договір оренди, а право оренди земельної ділянки.

Можна зробити висновок, що договір оренди земельної ділянки є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов та його підписання у встановленій простій письмовій формі, якщо інше не узгоджено між сторонами, тобто дотримання сторонами вимог статей 638, 759 та 792 ЦК України та статті 15 Закону України "Про оренду землі" (далі - Закон №161-ХIV).

З моменту укладення договору оренди землі в орендодавця виникає зобов`язання передати орендарю земельну ділянку в користування на визначений у договорі строк, а в орендаря - отримати право на користування земельною ділянкою.

Зареєстроване право оренди землі є речовим правом.

05.12.2019 Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" абзац другий частини другої статті 25 Закону №  161-XIV доповнено умовою, що орендар земельної ділянки зобов`язаний приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, але не раніше державної реєстрації відповідного права оренди.

Тобто використання земельної ділянки неможливе без державної реєстрації права оренди, оскільки відсутні правові підстави для цього.

Метою укладення будь-якого цивільного правочину є отримання певних правових наслідків через реалізацію сторонами своїх суб`єктивних прав та обов`язків. Правочин, укладений без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлені, є фіктивним".

Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові від 18.04.2023 у справі №  357/8277/19 не вбачала підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 13.06.2016 у справі № 6-643цс16, у частині того, що договір є укладеним з моменту досягнення сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов договору, право оренди виникає з моменту його державної реєстрації.

Однак Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного у цій постанові Верховного Суду України від 13.06.2016 у справі № 6-643цс16 у частині того, що виходячи з положень статті 638 ЦК України, статей 125, 126 ЗК України договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вказаний висновок стосується чинності договору оренди землі, укладеного після 01.01.2013, тобто після зміни законодавчого регулювання: виключення із Закону № 161-XIV вимог про необхідність державної реєстрації договору оренди та вказівки на необхідність реєстрації права оренди та виключення з тексту цього Закону посилання на укладеність правочину з дня його державної реєстрації.

Колегія суддів зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові у справі № 357/8277/19 чітко пов`язала строк права оренди земельної ділянки, укладеного 05.06.2013 (право оренди зареєстровано 11.01.2014), із датою укладення договору оренди, вказавши, що у позивача право оренди земельної ділянки закінчується у червні 2023 року. При цьому, пункт 37 договору оренди землі у справі № 357/8277/19 був аналогічний тим, які наведені вище, та пов`язують набрання чинності договором оренди з підписанням його сторонами та державною реєстрацією.

Аналогічного підходу до визначення моменту укладення договору оренди землі дотримався і Касаційний цивільний суд у своїй постанові від 24.05.2023 у справі №  125/1609/21.

Наведені приклади судової практики Верховного Суду підтверджують наявність по суті двох взаємовиключних підходів до тлумачення та застосування статті 638 ЦК України, статей 125, 126 ЗК України до договорів оренди землі, укладених після 01.01.2013, з аналогічними умовами щодо набрання ними чинності, а саме: 1) набрання чинності договором (обчислення строку дії договору) з моменту державної реєстрації права оренди в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 2) чи з моменту укладення договору.

Разом з цим слід враховувати, що цивільне законодавство та судова практика вищої судової ланки вказує, що сторони в договорі оренди землі мають право зазначати про момент початку перебігу та припинення дії вказаного договору, однак якщо сторони не вказали про час (термін, календарну дату, подію) початку перебігу та закінчення строку договору, діють загальні правила, передбачені спеціальним Законом (29 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 816/1752/17, адміністративне провадження №К/9901/39968/18 (ЄДРСРУ № 88986942)).

ВИСНОВОК: З огляду на виконання функцій із забезпечення сталості та єдності судової практики справа № 902/1207/22 підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

 

 

Матеріал по темі: «Чи діє договір оренди землі без державної реєстрації ?»

 

 

 

теги: договір оренди землі, момент набрання чинності, державна реєстрація договору оренди землі, аренда земли, заключение договора, государственная регистрация, судебная практика, Адвокат Морозов

 

Чи є постанова суду апеляційної інстанції про забезпечення позову виконавчим документом?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є постанова суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, ухвалена за наслідком перегляду ухвали суду першої інстанції щодо забезпечення позову, виконавчим документом?

07 грудня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/33742/19, провадження № 61-3730св23 (ЄДРСРУ № 115859366) досліджував питання: «…чи є постанова суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, ухвалена за наслідком перегляду ухвали суду першої інстанції щодо забезпечення позову, виконавчим документом»?

Відповідно до Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів: ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом (пункт 2 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження»).

Суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом (частини перша, друга статті 149 ЦПК України).

Про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову суд постановляє ухвалу. В ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову і підстави його обрання та вирішує питання зустрічного забезпечення. Суд може також зазначити порядок виконання ухвали про забезпечення позову. Ухвалу про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову може бути оскаржено. Оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи (частини сьома, восьма, одинадцята статті 153 ЦПК України).

Ухвала суду про забезпечення позову є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим законом. Така ухвала підлягає негайному виконанню з дня її постановлення незалежно від її оскарження і відкриття виконавчого провадження. Примірник ухвали про забезпечення позову залежно від виду вжитих заходів одночасно з направленням заявнику направляється судом для негайного виконання всім особам, яких стосуються заходи забезпечення позову і яких суд може ідентифікувати, а також відповідним державним та іншим органам для вжиття відповідних заходів (частини перша, друга статті 157 ЦПК України).

Судовими рішеннями є: 1) ухвали, 2) рішення, 3) постанови, 4) судові накази. Процедурні питання, пов`язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови (частини перша, друга та четверта статті 258 ЦПК України).

У частині першій статті 381 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги приймає постанову за правилами статті 35 і глави 9 розділу III цього Кодексу з особливостями, зазначеними у статті 382 цього Кодексу.

Обміркувавши викладене з урахуванням принципу розумності касаційний суд зауважує, що:

законодавець розмежовує такі поняття як судові рішення, що підлягають примусовому виконанню (і тому, відповідно, мають визнаватися підставою виконання), та виконавчі документи (що видаються для забезпечення можливості примусової реалізації підстави виконання);

підставами виконання є визначені в законі акти юрисдикційних органів. Наприклад, підставою виконання є рішення суду першої інстанції у цивільній справі, а відповідним виконавчим документом - виконавчий лист, що видається судом на підставі такого рішення. Серед підстав виконання є рішення не тільки суду, а й інших органів. Перелік виконавчих документів, передбачений статтею 3 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої одні з них за формою і змістом відрізняються від підстав виконання (наприклад, рішення суду першої інстанції як підстава виконання, а виконавчий лист, виданий на його виконання - як виконавчий документ; рішення комісії по трудових спорах як підстава виконання, а посвідчення комісій по трудових спорах, видані на підставі цих рішень - як виконавчий документ тощо), а інші одночасно виступають підставою виконання і виконавчим документом (зокрема, судовий наказ, виконавчий напис нотаріуса);

відповідно до вимог процесуального закону оформлювати своє судове рішення щодо результатів перегляду питання про забезпечення позову апеляційний суд може тільки у вигляді постанови, ухвала з цього приводу апеляційним судом ухвалена бути не може. Хоча по своїй суті, постанова апеляційного суду складається, власне із частини, що присвячена скасуванню ухвали суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову, та частини про постановлення нового судового рішення (ухвали) про забезпечення позову. При цьому таку процесуальну дію як забезпечення позову необхідно забезпечувати можливостями примусового виконання, незалежно від того чи втілена вона в ухвалі суду першої інстанції, чи за результатами апеляційного перегляду в постанові апеляційного суду. Очевидно, що такий підхід дозволяє отримати результати, яких розум і справедливість могли б очікувати;

ВИСНОВОК: Постанова суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, ухвалена за наслідком перегляду відповідної ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову, є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим законом. У цьому випадку постанова апеляційного суду одночасно виступає і підставою виконання і виконавчим документом.

 

 

Матеріал по темі: «Стандарт доказування при забезпечені позову за майновими вимогами»

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов