Одночасність винесення постанов про винагороду з відкриттям провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правомірність винесення приватним виконавцем постанови про стягнення з боржника основної винагороди одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження

05 серпня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/2710/20, адміністративне провадження №К/9901/25430/20 (ЄДРСРУ №98799789) досліджував питання щодо правомірності винесення приватним виконавцем постанови про стягнення з боржника основної винагороди одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження.

Спеціальним     законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є  Закон України від 2 червня 2016 року №1404-VIII «Про виконавче провадження»  (далі - Закон №1404-VIII).

Відповідно до  статті 1 Закону №1404-VIII  виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені  Конституцією України, цим  Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього  Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього  Закону  підлягають примусовому виконанню.

Частина перша  статті 5 Закону №1404-VIII  передбачає, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим  Законом  випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються  Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Відповідно до частин першої та другої  статті 27 Закону №1404-VIII  виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

Частиною четвертою  статті 27 Закону №1404-VIII  передбачено, що державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).

Згідно з частиною першою  статті 31 Закону України від 2 червня 2016 року №1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»  (далі - Закон № 1403-VIII) визначено, що за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода.

Відповідно до частин другої, третьої та четвертої  статті 31 Закону №1403-VIII  винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової.

Основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді: 1) фіксованої суми - у разі виконання рішення немайнового характеру; 2)    відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.

(!!!) Розмір основної винагороди приватного виконавця встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).

Частина п`ята  статті 31 Закону №1403-VIII  передбачає, що, якщо суму, передбачену в частині четвертій цієї статті, стягнуто частково, сума основної винагороди приватного виконавця, визначена як відсоток суми стягнення, виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).

Основна винагорода, що встановлюється у вигляді фіксованої суми, стягується після повного виконання рішення (частина шоста  статті 31 Закон №1403-VIII.

Відповідно до частини сьомої  статті 31 Закону №1403-VIII  приватний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення основної винагороди, в якій наводить розрахунок та зазначає порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).

Відповідно до частини третьої  статті 45 Закону №1404-VIII  основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.

Частиною першою  статті 42 Закону №1404-VIII    передбачено, що кошти виконавчого провадження складаються з: 1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому  статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; 2) авансового внеску стягувача; 3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.

На виконання  статті 31 Закону №1403-VIII  постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2016 року №643  затверджено Порядок виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця (далі - Порядок № 643).

Відповідно до пункту 19 Порядку №643 приватний виконавець, який забезпечив повне або часткове виконання виконавчого документа майнового характеру в порядку, встановленому  Законом України «Про виконавче провадження», одержує основну винагороду у розмірі 10 відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.

ВИСНОВОК: Верховний суд зазначає, що аналіз положення  статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень та рішень інших органів»  свідчить про те, що одночасно з відкриттям виконавчого провадження приватний виконавець повинен вирішити питання про стягнення основної винагороди та винесення постанови про стягнення основної винагороди разом з постановою про відкриття виконавчого провадження є обов`язком приватного виконавця.       

Водночас право на стягнення суми основної винагороди, визначеної у постанові про стягнення основної винагороди, залежить від того чи виконане рішення в повному або частковому обсязі внаслідок дій приватного виконавця.

Сума основної винагороди, визначена приватним виконавцем у постанові про її стягнення, яка винесена одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, не є винагородою, яка гарантовано має бути стягнута за наслідками фактичного виконання виконавчого провадження у випадках неповного виконання або ж невиконання відповідного виконавчого документа.

Подібна правова позиція уже була висловлена Верховним Судом в постанові від 03.06.2021 у справі  № 640/17286/20 (ЄДРСРУ №97393464).

 

Матеріал по темі: «Момент часу з яким пов’язане обов’язкове стягнення виконавчого збору»

 

 

Теги: исполнительная служба, обжалование действий госиполнителя, подсудность, постанова про стягнення, виконавчий збір, винагорода виконавцю, виконавча служба, оскарження дій, бездіяльність держвиконавця,  судебная практика, Адвокат Морозов

Порядок нарахування пені на узгоджене податкове зобов’язання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Нарахування пені може здійснюватись лише після закінчення граничного строку сплати узгодженого податкового зобов`язання

06 серпня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/432/20, адміністративне провадження № К/9901/19944/21 (ЄДРСРУ № 98839733) досліджував питання щодо порядку нарахування пені на узгоджене податкове зобов’язання.

Порядок нарахування пені визначено у статті 129 ПК України. Зміна правового врегулювання даного питання відбувалось наступним чином.

Пунктом 129.1 статті 129 ПК України (у редакції, чинній до 01 січня 2017 року) було встановлено, що після закінчення встановлених цим Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов`язання на суму податкового боргу нараховується пеня.

Нарахування пені розпочинається, зокрема: б) при нарахуванні суми грошового зобов`язання контролюючими органами - від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов`язання, визначеного у податковому повідомленні-рішенні згідно із цим Кодексом.

За правилами підпункту 129.1.2 пункту 129.1 статті 129 ПК України пеня нараховується у день настання строку погашення податкового зобов`язання, нарахованого контролюючим органом або платником податків у разі виявлення його заниження на суму такого заниження та за весь період заниження (в тому числі за період адміністративного та/або судового оскарження).

Тобто наведена редакція статті 129 ПК України передбачала застосування фінансової санкції до платників податків у вигляді нарахування пені за весь період заниження податкового зобов`язання на суму такого заниження, оскільки платник весь період, коли не декларував та не сплачував податки, користувався коштами, які був зобов`язаний, але не сплатив до бюджету.

У зв`язку з прийняттям Закону №1797-VIII, який набрав чинності з 01 січня 2017 року, підпункту 129.1.1 пункту 129.1 викладений в такій редакції:

« 129.1. Нарахування пені розпочинається:

129.1.1 при нарахуванні суми грошового зобов`язання, визначеного контролюючим органом за результатами податкової перевірки, - починаючи з першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати платником податків податкового зобов`язання, визначеного цим Кодексом (у тому числі за період адміністративного та/або судового оскарження)».

Відтак редакція норми була змінена. Зокрема, за правилами підпункту 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 ПК України пеня розпочинає нараховуватись з першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати платником податків податкового зобов`язання, визначеного цим Кодексом (у тому числі за період адміністративного та/або судового оскарження).

Отже, право на нарахування пені виникло у податкового управління після проведення перевірки та оформлення її результатів. Наявність цієї обставини є обов`язковою умовою, за якої розпочинається процедура нарахування пені.

Таким чином, якщо на момент застосування такої процедури вже діяла норма у новій редакції, саме за правилами цієї норми і має відбуватись таке нарахування.

Аналогічний правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема у постановах від 27 листопада 2018 року у справі №822/2591/17, від 05 грудня 2019 року у справі №520/10442/18,  від 11 лютого 2021 року у справі №825/1198/17 та від 06.04.2021 по справі №825/1198/17.

Згідно з позицією Верховного Суду викладеною  в постанові від 8 травня 2018 року у справі №822/2821/17 об`єктом нарахування пені, яка увійшла до складу податкової вимоги є грошове зобов`язання визначене контролюючим органом згідно з підпунктом 54.3.2 пункту 54.3 статті 54 ПК України, яке за умовами пункту 57.3 статті 57 ПК України платник податків зобов`язаний сплатити протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення - рішення. Суд, вважає, що сплата узгодженої суми грошового зобов`язання у встановлений кодексом строк виключає одну із умов нарахування пені, доводить відсутність складу податкового правопорушення, що унеможливлює прийняття позиції податкового органу про правомірність нарахування пені, правила обчислення якої встановлені статтею 129 Податкового кодексу України та діють тільки за умов наявності підстав її нарахування.

ВИСНОВОК: Статтею 129 ПК України, в редакції чинній з 01.01.2017, не встановлено нарахування пені у разі виявлення контролюючим органом заниження податкових зобов`язань на суму такого заниження та за весь період заниження, оскільки нарахування пені може здійснюватись лише після закінчення граничного строку сплати зобов`язання, тобто з моменту узгодження податкового зобов`язання.

 

Матеріал по темі: «Нарахування пені на податковий борг та черговість його погашення»

Теги: податковий борг, нарахування пені, розстрочення, відстрочення, погашення боргу, ППР, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Забезпечення позову до вирішення питання про відкриття провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість забезпечення позову до вирішення питання про відкриття провадження

14 червня 2021 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 308/8567/20, провадження № 61-3480сво21 (ЄДРСРУ № 97656944) досліджував питання щодо правової можливості забезпечення позову до вирішення питання про відкриття провадження.

Суть справи: Чи правомірно суд, розглянув заяву про вжиття заходів забезпечення позову, подану одночасно з позовною заявою, раніше ніж вирішив питання про відкриття провадження у справі?

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

Метою забезпечення позову є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Слід також вказати, що 11 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №  640/23179/19, адміністративні провадження №К/9901/8097/20, №К/9901/8898/20 (ЄДРСРУ №95439044) наголосив, що твердження про «очевидність» порушення до розгляду справи по суті є висновком, який свідчить про правову позицію суду наперед. Тому застосування заходів забезпечення позову з цієї підстави допускається у виключних випадках.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 26.12.2019 у справі №640/13245/19.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду (частина друга статті 149 ЦПК України).

Заява про забезпечення позову подається: 1) до подання позовної заяви - за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом для відповідного позову, або до суду за місцезнаходженням предмета спору - якщо суд, до підсудності якого відноситься справа, визначити неможливо; 2) одночасно з пред`явленням позову - до суду, до якого подається позовна заява, за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом; 3) після відкриття провадження у справі - до суду, у провадженні якого перебуває справа (частина перша статті 152 ЦПК України).

Заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи (учасників третейського (арбітражного) розгляду), крім випадків, передбачених частиною п`ятою цієї статті (частина перша статті 153 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 187 ЦПК України за відсутності підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження суд відкриває провадження у справі протягом п`яти днів з дня надходження позовної заяви або заяви про усунення недоліків, поданої в порядку, передбаченому статтею 185 цього Кодексу.

Заходи забезпечення позову, вжиті судом до подання позовної заяви, скасовуються судом також у разі: 1) неподання заявником відповідної позовної заяви згідно з вимогами частини третьої статті 152 цього Кодексу; 2) повернення позовної заяви; 3) відмови у відкритті провадження у справі (частина тринадцята статті 158 ЦПК України)

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Системне тлумачення частини першої статті 153, частини тринадцятої статті 158, частини першої статті 187 ЦПК України дає можливість дійти ВИСНОВКУ, що:

• законодавець передбачив відповідний процесуальний порядок розгляду заяви про забезпечення позову та вирішення питання про відкриття провадження у справі;

• для розгляду заяви про забезпечення позову та вирішення питання про відкриття провадження у справі встановлені різні процесуальні строки: два та п`ять днів відповідно;

• першочерговим при надходженні на розгляд суду заяви про забезпечення позову є надання оцінки щодо порядку звернення з нею до суду, за умови дотримання якого здійснюється її розгляд по суті;

• у випадку одночасного подання позовної заяви та заяви про забезпечення позову, розгляд заяви про забезпечення позову не залежить від вирішення питання про відкриття провадження у справі. Законодавець не покладає обов`язку на суд відкрити провадження у справі, а тільки потім вирішувати питання про забезпечення позову;

• у разі повернення позовної заяви, відмови у відкритті провадження у справі передбачений процесуальний механізм скасування заходів забезпечення позову.

У зв`язку із наведеним Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку, викладеному у постанові Верховного Суду в складі колегії судів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 серпня 2020 року в справі № 520/9674/19 (провадження № 61-4032св20).

 

Матеріал по темі: «Забезпечення позову при вирішені судових спорів з контролюючими органами»

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Вчинення виконавчого напису на кредитному договорі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість вчинення виконавчого напису нотаріусом на кредитному договорі, який нотаріально не посвідчений

21 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 751/3731/20, провадження № 61-6810св21 (ЄДРСРУ № 98548339) серед іншого досліджував питання щодо правової можливості вчинення виконавчого напису нотаріусом на кредитному договорі.

Відповідно до ст. 18 Цивільного кодексу України, нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Виконавчим написом є розпорядження нотаріуса про примусове стягнення з боржника на користь кредитора грошових сум або передачі чи повернення майна кредитору, здійснене на документах, які підтверджують зобов’язання боржника.

Відповідно до ч.1 ст. 88 Закону України «Про нотаріат», нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.

ВАЖЛИВО: Отже нотаріус при вчиненні виконавчого напису має перевірити: безспірність заборгованості, факт, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, має бути оригінал договору, засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків його погашення.

Крім цього, стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1172 від 29 червня 1999 р. (далі - Постанова).

Проте вказана Постанова не відносить кредитний договір до Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.

Відповідні зміни до Постанови та віднесення кредитного договору до Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, були внесені Постанову Кабінету Міністрів України за № 662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів».

(!!!) Разом з тим, Постанова Кабінету Міністрів України за № 662 від 26.11.2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» відповідно до Постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року в справі № 826/20084/14 визнана судом незаконною та нечинною.

Так, Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 22.02.2017, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01.11.2017 у справі № 826/20084/14, визнав незаконною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України № 662 від 26.11.2014 «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів», зокрема в частині пункту 2 змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року було відмовлено в задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 01 листопада 2017 року.

Тобто, Перелік передбачає можливість вчинення виконавчого напису лише на підставі оригіналу нотаріально посвідченого договору.

Згідно з пунктом 10.2. постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 7 від 20.05.2013 «Про судове рішення в адміністративній справі», визнання акта суб`єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта.

Київський апеляційний адміністративний суд, взявши до уваги зазначений пункт 10.2. постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 7 від 20.05.2013 «Про судове рішення в адміністративній справі», дійшов висновку про необхідність визнання нечинною Постанови Кабінету міністрів України № 662 від 26.11.2014 «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» в частині, з моменту її прийняття.

З огляду на викладене до аналогічних правовідносин підлягає застосуванню постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» № 1172 в редакції, яка діяла до моменту доповнення Переліку п. 2 Розділу «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин».

Аналогічного висновку дійшов Верховний суд у своїй постанові у справі № 910/13233/17 від 29 січня 2019 року.

Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від   29 червня 1999 року № 1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріуса», для одержання виконавчого напису для стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами подаються, зокрема, оригінал нотаріально посвідченої угоди; документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання.

Також, пп. б п. 2 Переліку передбачено, що для одержання виконавчого напису для стягнення заборгованості за кредитними договорами, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов`язаннями, зокрема, подаються засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення відміткою стягувача про непогашення заборгованості.

Таким чином, у нотаріуса відсутні повноваження на вчинення виконавчого напису на кредитному договорі, який не був нотаріально посвідчений та не відносився до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.

Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Водночас порушення нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису є самостійною і достатньою підставою для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 14-84цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису».

Безспірність заборгованості - це обов`язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису.

ВИСНОВОК: Вчинення виконавчого напису нотаріусом можливе лише на підставі нотаріально посвідченого договору, лише при  наявності безспірності заборгованості перед стягувачем та  з дотримання строків звернення.

Матеріал по темі: «Умови вчинення виконавчого напису нотаріуса на борговому документі»

 

 

Теги: виконавчий напис нотаріуса, безспірність заборгованості, строк звернення, позовна давність, підтвердження безспірності заборгованості, визнання виконавчого напису таким що не підлягає виконанню, судова практика, Адвокат Морозов

 

Не відповідність ринковим/звичайним цінам = заниження ПДВ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звичайна/ринкова ціна або ціноутворення на ринку ідентичних послуг в рамках податкової перевірки

29 липня 2021 року Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 460/87/20, адміністративне провадження № К/9901/10203/21 (ЄДРСРУ № 98646087) досліджував питання щодо ціноутворення та звичайної ціни в рамках податкової перевірки.

Суть справи: Нарахування податкових зобов`язань за цінами, «що не відповідають ринковим», у зв`язку із чим було зроблено висновок про заниження платником податків бази оподаткування ПДВ.

Відповідно до підпункту 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, господарська діяльність - діяльність особи, що пов`язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Пунктом 188.1 статті 188 Податкового кодексу України визначено, що база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної вартості з урахуванням загальнодержавних податків та зборів. При цьому база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг не може бути нижче звичайних цін, а база оподаткування операцій з постачання необоротних активів не може бути нижче балансової (залишкової) вартості за даними бухгалтерського обліку, що склалася станом на початок звітного (податкового) періоду, протягом якого здійснюються такі операції (у разі відсутності обліку необоротних активів - виходячи із звичайної ціни), за винятком: товарів (послуг), ціни на які підлягають державному регулюванню; газу, який постачається для потреб населення; електричної енергії, ціна на яку склалася на ринку електричної енергії.

Згідно із підпунктом 14.1.71 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України звичайна ціна - це ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін. Це визначення не поширюється на операції, що визнаються контрольованими відповідно до статті 39 цього Кодексу.

Тобто, у розумінні норм Податкового кодексу України  звичайною ціною для здійснення розрахунку бази оподаткування податком на додану вартість операцій з постачання самостійно виготовлених товарів/послуг  є ціна, визначена зацікавленими сторонами у цивільно-правовому договорі, яка у свою чергу повинна відповідати ринковій ціні (ціні, що склалася на ринку товарів/послуг).

Слід вказати, що згідно з пунктом 39.2. статті 39 Податкового кодексу України визначення звичайної ціни у випадках, встановлених цим Кодексом, здійснюється за одним з методів, вказаних в цьому пункті. Встановлюються такі методи визначення звичайної ціни: а)порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу); б)ціни перепродажу; в)"витрати плюс"; г) розподілення прибутку; ґ) чистого прибутку.

(!!!) Таким чином, стверджувати про отримання послуг за цінами вищими від звичайних лише на підставі договорів на ідентичні товари без застосування інших умов є безпідставним та необґрунтованим (27 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 818/35/17, адміністративне провадження № К/9901/42195/18 (ЄДРСРУ № 91252402).

Відповідно до підпункту 14.1.219 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України ринкова ціна це ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати на добровільній основі, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) у порівняних економічних (комерційних) умовах.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (постанова від 05.03.2019 у справі №815/3424/17 (адміністративне провадження №К/9901/52271/18)) зробив наступний висновок, що договірна ціна є звичайною ціною та є ринковою ціною, якщо іншого не доведено передбаченими Податковим кодексом України методами визначення звичайної ціни, і такий обов`язок щодо доведення покладено саме на контролюючий орган.

До ідентичних товарів (робіт, послуг) підпунктом 14.1.80 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України віднесено товари (роботи, послуги), що мають однакові характерні для них основні ознаки. При цьому під ідентичними розуміються товари, що мають однакові ознаки з оцінюваними товарами, у тому числі такі, як: фізичні характеристики; якість та репутація на ринку; країна виробництва (походження); виробник.

Підпунктом 14.1.131 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України визначено, що до однорідних (подібних) товарів (робіт, послуг) належать товари (роботи, послуги), що не є ідентичними, але мають схожі характеристики і складаються із схожих компонентів, у результаті чого виконують однакові функції порівняно з товарами, що оцінюються, та вважаються комерційно взаємозамінними. Для визначення товарів однорідними (подібними) враховуються такі ознаки: якість та ділова репутація на ринку; наявність торговельної марки; країна виробництва (походження); виробник; рік виробництва; новий чи вживаний; термін придатності.

Статтею 10 Закону України «Про ціни і ціноутворення» визначено, що суб`єкти господарювання під час провадження господарської діяльності використовують: вільні ціни; державні регульовані ціни. Ціни на товари, які призначені для реалізації на внутрішньому ринку України, установлюються виключно у валюті України, якщо інше не передбачено міжнародними угодами, ратифікованими Україною, та постановами Кабінету Міністрів України.

Відповідно до статті 11 вказаного Закону вільні ціни встановлюються суб`єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін.

ВАЖЛИВО: Системний аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що суб`єкти господарювання реалізують продукцію за цінами, самостійно визначеними сторонами договору. Така ціна, якщо не доведено зворотне, вважається такою, що відповідає рівню ринкових цін.

Відповідно до пункту 13 Указу Президента України «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» від 23.07.1998 № 817/98 індикативні або звичайні ціни на товари (роботи, послуги) для застосування їх у податкових або митних цілях установлюються на підставі статистичної оцінки рівня цін реалізації таких товарів (робіт, послуг) на внутрішньому ринку України, яка проводиться уповноваженим державним органом у визначеному ним порядку.

Отже, з`ясування рівня звичайних цін має відбуватись відповідно до визначеної процедури, а необхідна інформація - надаватись уповноваженим державним органом.

Таким чином, будь-які дані, надані приватними структурами чи не уповноваженими на це державними органами (висновки, результати досліджень, витяги з реєстру прав власності на нерухоме майно тощо), не є статистичними документами стосовно звичайних цін на товари (роботи, послуги) та не можуть бути підставою для визначення звичайної ціни.

ВИСНОВОК: Договірна ціна є звичайною ціною та є ринковою ціною доти, поки іншого не доведено контролюючим органом в рамках діючого законодавства України на підставі належних, допустимих та прийнятних доказів.

Матеріал по темі: «Реалізація товару за ціною, нижчою від ціни придбання: наслідки»

 

Теги: ринкова ціна, звичайна ціна, рыночная стоимость, обычная стоимость, ценообразование, ціноутворення, заниження ПДВ, ндс, податкові спори, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Строк на оскарження відмови в реєстрації податкової накладної в ЄРПН

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строк подання позовної заяви про визнання протиправним і скасування рішення про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН

30 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/19506/18, адміністративне провадження № К/9901/8241/19 (ЄДРСРУ № 98710825) досліджував питання щодо строку подання позовної заяви про визнання протиправним і скасування рішення про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН.

Правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення таких причин - вони повинні бути поважними, реальними або, як згадано вище, непереборними і об`єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду. Ці причини (чи фактори об`єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб`єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інші подібні за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки.

Судова практика щодо застосування строків звернення до суду в спорах про оскарження рішень контролюючого органу про відмову в реєстрації податкових накладних є неоднозначною, зокрема, у деяких справах суди розглядали позов по суті, незважаючи на те, що позов подано за межами шестимісячного строку звернення до суду (№823/1685/16, №0940/2167/18), в інших - суди визнали, що строк звернення до суду складає 1095 днів (№640/46/19, №813/4921/17) тощо.

В подальшому Верховний Суд у постанові від 2 липня 2020 року у справі №1.380.2019.006119 висловив правову позицію, за якою строк звернення до суду з позовом про визнання протиправним і скасування рішення про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН з похідною вимогою про зобов`язання її зареєструвати, у разі, коли платником податків не використовувалася процедура адміністративного оскарження таких рішень як досудового порядку вирішення спору, визначається частиною першою статті 122 КАС України і становить шість місяців з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (

23 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/1927/20, адміністративне провадження № К/9901/1544/21 (ЄДРСРУ № 95076309)

При чому слід вказати, що Верховний Суд у постанові від 26 листопада 2020 року у справі № 500/2486/19 здійснив висновок, що задля додержання принципу правової визначеності та забезпечення права на справедливий суд, які є елементами принципу верховенства права, зміна сталої судової практики, яка відбулася в бік тлумачення норм права щодо застосування коротших строків звернення до суду, може розглядатися судами як поважна причина при вирішенні питання поновлення строків звернення до суду в податкових правовідносинах, які виникли та набули характеру спірних до зміни такої судової практики.

Стаття 122 КАС України встановлює загальний строк звернення до адміністративного суду у публічно-правових спорах, водночас, передбачаючи можливість встановлення строків звернення до адміністративного суду іншими законами.

Спеціальними нормами, якими встановлені окремий порядок захисту порушених прав платників податків, в тому числі і в судовому порядку, є норми ПК України.

Згідно із пунктом 56.1 статті 56 ПК України рішення, прийняті контролюючим органом, можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку.

Абзацами першим - третім пункту 56.18 статті 56 ПК України визначено, що з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення. Рішення контролюючого органу, оскаржене в судовому порядку, не підлягає адміністративному оскарженню. Процедура адміністративного оскарження вважається досудовим порядком вирішення спору.

За змістом пункту 58.19 статті 58 ПК України у разі коли до подання позовної заяви проводилася процедура адміністративного оскарження, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов`язання протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до пункту 56.17 цієї статті.

Відповідно ж до пункту 102.1 статті 102 ПК України контролюючий орган, крім випадків, визначених пунктом 102.2 цієї статті, має право провести перевірку та самостійно визначити суму грошових зобов`язань платника податків у випадках, визначених цим Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня (2555 дня у разі проведення перевірки контрольованої операції відповідно до статті 39 цього Кодексу), що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, звіту про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, визначеної пунктом 133.4 статті 133 цього Кодексу, та/або граничного строку сплати грошових зобов`язань, нарахованих контролюючим органом, а якщо така податкова декларація була надана пізніше, - за днем її фактичного подання. Якщо протягом зазначеного строку контролюючий орган не визначає суму грошових зобов`язань, платник податків вважається вільним від такого грошового зобов`язання (в тому числі від нарахованої пені), а спір стосовно такої декларації та/або податкового повідомлення не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку. У разі подання платником податку уточнюючого розрахунку до податкової декларації контролюючий орган має право визначити суму податкових зобов`язань за такою податковою декларацією протягом 1095 днів з дня подання уточнюючого розрахунку.

Застосування норм пунктів 56.18, 56.19 статті 56, пункту 102.1 статті 102 ПК України в системному зв`язку дає підстави для висновку, що нормою пункту 56.18 встановлено спеціальний строк на оскарження платником податків податкових повідомлень-рішень та інших рішень про нарахування грошових зобов`язань.

(!!!) У постанові від 24 квітня 2020 року (справа №520/6895/19) Верховний Суд, застосовуючи наведені норми, зробив висновок, що законодавець в абзаці 1 пункту 56.18 статті 56 ПК України під висловом "або інше рішення контролюючого органу" розумів саме рішення контролюючого органу, яке безпосередньо впливає на розмір грошового (податкового) зобов`язання платника податків.

Отже, ПК України не встановлює спеціального строку звернення до суду з позовом про оскарження рішень контролюючих органів, які не стосуються нарахування грошових зобов`язань платника податків, а відтак, до позовів платників податків про визнання протиправними рішень контролюючого органу про відмову в реєстрації податкових накладних застосовуються загальні строки звернення до суду, визначені нормами статті 122 КАС України, а не ПК України.

Саме такий підхід до розуміння норм права щодо строку звернення до суду з позовом про скасування рішення суб`єкта владних повноважень, не пов`язаного із визначенням грошових зобов`язань, викладено у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду від 11 жовтня 2019 року у справі №640/20468/18 (адміністративне провадження №К/9901/16396/19).

При цьому, незважаючи на те, що судом сформульовано у цій постанові правовий висновок щодо строку оскарження у судовому порядку інших рішень контролюючих органів, які не стосуються нарахування грошових зобов`язань платника податків, за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору, це не змінює підхід до застосування строку звернення до суду з позовами про визнання протиправним рішення контролюючого органу у сфері оподаткування.

Відтак, строк подання позовної заяви про визнання протиправним і скасування рішення про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН з похідною вимогою про зобов`язання її зареєструвати у разі, коли платником податків не використовувалась процедура адміністративного оскарження таких рішень як досудовий порядок вирішення спору, становить шість місяців з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Подібна правова позиція викладена і в постановах Верховного Суду, зокрема, від 23 квітня 2021 року у справі №380/10006/20 (адміністративне провадження №К/9901/4883/21), від 25 травня 2021 року у справі №420/8997/20 (адміністративне провадження №К/9901/5822/21), від 30 червня 2021 року у справі №420/6333/20 (адміністративне провадження №К/9901/6215/21).

У разі, коли платником податків використовувалася процедура адміністративного оскарження таких рішень як досудового порядку вирішення спору, визначається частиною четвертою статті 122 КАС України і становить три місяці з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 420/8997/20 (ЄДРСРУ № 97150070) та ухвалі від 03 червня 2021 року у справі  № 200/2600/21-а.

ВИСНОВОК: Спеціальні строки для звернення до суду з позовом про скасування рішень контролюючих органів, що не пов`язані з нарахуванням грошових зобов`язань, нормами Податкового кодексу України не визначені, а відтак до позовів платників податків про визнання протиправними рішень контролюючих органів, що не пов`язані з нарахуванням грошових зобов`язань, застосовуються загальні строки звернення до суду, визначені нормами статті 122 КАС, а не Податковим кодексом України.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 10 червня 2021 року у справі №280/371/19.

 

Матеріал по темі: «Відмова в реєстрації податкової накладної в ЄРПН: строк на оскарження рішення»

 

 

Теги: реєстрація податкової накладної, відмова в реєстрації, штрафні санкції, зупинення реєстрації податкової накладної, ЄРПН, реєстр податкових накладних, судова практика, Адвокат Морозов

Принципи перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду щодо загальних принципів перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами

25 травня 2021 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи №  752/4995/17, провадження № 14-41цс21 (ЄДРСРУ № 98483124) досліджувала питання щодо загальних принципів перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами.

Рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими обставинами. Підставами для такого перегляду є, зокрема, істотні для справи обставини, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи (частина перша та пункт 1 частини другої статті 423 ЦПК України). Близькі за змістом приписи є у частині першій і пункті 1 частини другої статті 320 Господарського процесуального кодексу України, частині першій і пункті 1 частини другої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України.

Процедура перегляду остаточного судового рішення за нововиявленими обставинами не є тотожною новому розгляду справи та не передбачає повторної оцінки всіх доводів сторін. Суд має переглянути раніше ухвалене рішення лише в межах нововиявлених обставин. Підставою такого перегляду є не недоліки розгляду справи судом (незаконність та (або) необґрунтованість судового рішення, постанови чи ухвали, неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права), а те, що на час ухвалення рішення суд не мав можливості врахувати істотну обставину, яка могла суттєво вплинути на вирішення справи, оскільки її учасники не знали про цю обставину та, відповідно, не могли підтвердити її у суді. Тобто перегляд справи у зв`язку з нововиявленими обставинами спрямований не на усунення судових помилок, а на перегляд судового рішення у вже розглянутій справі з урахуванням обставини, про існування якої стало відомо після ухвалення такого рішення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду у справі № 19/028-10/13 від 30 червня 2020 року (пункти 7.4-7.5)).

Нововиявлені обставини - це юридичні факти, які мають істотне значення для розгляду справи, існували на час її розгляду, але не були і не могли бути відомі заявнику, а також обставини, які виникли після набрання судовим рішенням законної сили та віднесені законом до нововиявлених обставин. Питання про те, які обставини вважати істотними, є оціночним. Суд вирішує його у кожному конкретному випадку з урахуванням того, чи ці обставини могли спростувати факти, покладені в основу судового рішення, та вплинути на висновки суду під час його ухвалення так, що якби вказана обставина була відома особам, які беруть участь у справі, то зміст судового рішення був би іншим (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 726/938/18).

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 423 ЦПК України нововиявленими є обставини, які: входять до предмета доказування у відповідній справі; обґрунтовують вимоги або заперечення сторін; можуть вплинути на висновки суду про права й обов`язки її учасників або мають інше істотне значення для правильного вирішення спору; існували на час розгляду справи, рішення в якій переглядається; спростовують фактичні дані, покладені в основу такого рішення; не були встановлені, коли суд ухвалював це рішення; не були та не могли бути відомі на час розгляду справи особі, яка звертається із заявою про перегляд рішення; стали відомими тільки після його ухвалення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду у справі № 127/10129/17 від 22 січня 2019 року (пункт 26)).

(!!!) Не є нововиявленою обставина, яка ґрунтується на переоцінці доказів, які вже оцінив суд у процесі розгляду справи. Крім того, судове рішення не можна переглядати у зв`язку з нововиявленими обставинами у разі, якщо обставини, передбачені частиною другою статті 423 ЦПК України, відсутні, а також якщо обставини, визначені частиною другою статті 423 ЦПК України, були або могли бути відомі заявникові на час розгляду справи (див. зазначену постанову у справі № 127/10129/17 (пункти 27, 28)).

Не належать до нововиявлених нові обставини, які виникли або змінилися після ухвалення судом рішення, новий доказ або нове обґрунтування позовних вимог чи заперечень проти позову. Не може вважатися нововиявленою обставина, яка ґрунтується на переоцінці тих доказів, які вже оцінювали суди під час розгляду справи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду у справі № 9901/819/18 від 14 квітня 2021 року (пункт 6.38)).

ВИСНОВОК: До нововиявлених обставин належать факти об`єктивної дійсності, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші факти, які мають значення для правильного розв`язання спору.

Необхідними та загальними ознаками нововиявлених обставин є: існування цих обставин під час розгляду та вирішення справи і ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява; на час розгляду справи ці обставини об`єктивно не могли бути відомі ні заявникові, ні суду; істотність цих обставин для розгляду справи (тобто коли врахування цих обставин судом мало б наслідком прийняття іншого судового рішення, ніж те, яке було прийняте).

Нововиявлені обставини відрізняються від нових обставин, обставин, що змінилися, та нових доказів за часовими ознаками, предметом доказування та істотністю впливу на судове рішення.

Матеріал по темі: «Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами»

 

Теги: нововиявлені обставини, новий доказ, подання доказів, виникнення обставин, істотність даних, розгляд справи, судова практика, ЄСПЛ, ЕСПЧ, обстоятельства, вновь открывшиеся обстоятельства, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов