Продовження строку проведення перевірки ДАБК: документальне оформлення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутність окремого наказу про продовження строку проведення перевірки НЕ може слугувати самостійною підставою для скасування результатів перевірки ДАБК

17 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/4194/19, адміністративне провадження № К/9901/34876/20 (ЄДРСРУ № 94938163 ) досліджував питання щодо наслідків відсутність окремого наказу про продовження строку проведення перевірки Департаментом з питань державного архітектурно-будівельного контролю (ДАБК).

Законодавством, чинним на час виникнення спірних правовідносин, не передбачено чіткого порядку попереднього повідомлення суб`єкта містобудування про проведення позапланової перевірки, як обов`язкової передумови її проведення, однак, для забезпечення присутності уповноваженого представника під час проведення такої, відповідач в рамках підготовки до проведення позапланової перевірки повинен вчинити дії щодо повідомлення суб`єкта містобудування про її проведення.

Наведене узгоджується із правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 15.01.2020 року у справі № 818/1617/16.

Відповідно до правової позиції, що міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі №757/40310/16-а, продовження строку перевірки на підставі службової записки чи шляхом проставлення резолюції може вважатися письмовим рішенням керівника відповідного органу ДАБК. Зазначену правову позицію підтримано також Верховним Судом у постановах від 15 січня 2020 року у справі № 818/1617/16 та від 20 травня 2020 року у справі № 809/1031/16.

У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що з метою продовження строку проведення перевірки посадовою особою ДАБК складено службову записку, на якій проставлено резолюцію керівника «продовжити на два робочих дні». Необхідність у продовженні строку проведення перевірки зумовлена тим, що під час проведення позапланового заходу державного архітектурно-будівельного контролю суб`єктами містобудування, щодо яких проводилась перевірка, були надані не всі документи, що вимагались відповідачем.

З огляду на встановлені обставини справи, виходячи з положень абзацу третього пункту 7 Порядку № 533 та враховуючи правову позицію Верховного Суду щодо порядку застосування цієї правової норми, Верховний суд зазначає про передчасність висновків судів попередніх інстанцій щодо неправомірності продовження строку перевірки Департаментом ДАБК.

Окрім цього, формальні недоліки направлення на проведення перевірки щодо продовження строку перевірки не у формі окремого рішення не спростовують встановлені під час перевірки правопорушення та не можуть слугувати самостійною підставою для скасування результатів перевірки.

Аналогічна права позиція міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду  від 20 травня 2020 року у справі № 809/1031/16 (ЄДРСРУ № 89325381).

Матеріал по темі: «Скасування декларації про готовність до експлуатації: наслідки»

 

Теги: ДАБК, дабі, державний архітектурно-будівельний контроль, суб`єкти містобудування, відповідальність забудовника, замовник будівництва, будівельник, застройщик, судова практика, Адвокат Морозов

Наявність повноважень у заступника прокурора на підписання позовної заяви

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наявність повноважень у заступника прокурора області на підписання позовної заяви за наявністю на дату її підписання прокурора області та його першого заступника

17 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 822/589/17, адміністративне провадження № К/9901/30317/20 (ЄДРСРУ № 94938150) досліджував питання щодо наявність повноважень у заступника прокурора області на підписання позовної заяви за наявністю на дату її підписання прокурора області та його першого заступника.

З приводу представництва інтересів держави в суді прокурором, як окремої форми представництва Верховний суд вказав, що за приписами статті  1311  Конституції України  в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.

Так, 13 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 810/2509/17, адміністративне провадження №К/9901/16792/20 (ЄДРСРУ № 92173225) вказав, що перевірка права прокурора на звернення до адміністративного суду передує розгляду справи по суті. Встановлення обставин, що свідчать про відсутність у прокурора підстав для представництва інтересів держави, а отже і права на звернення до суду, є перешкодою для розгляду справи по суті.

Положення пункту 3 частини 1 статті  1311   Конституції України  відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є  Закон України "Про прокуратуру".

Відповідно до частини 1  статті 23 Закону України "Про прокуратуру"  представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Так, відповідно до абзацу 1 частини 3 та абзаців 1, 2 частини 4  статті 23 Закону України "Про прокуратуру"  прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

В даній справі суди першої та апеляційної інстанцій, послалися на те, що керівник окружної прокуратури представляє окружну прокуратуру у відносинах з органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, особами, підприємствами, установами та організаціями (п.1 ч. 1  ст. 13 Закону №1697-VII). Зі змісту частини третьої  статті 13 Закону № 1697-VІІ  слідує, що у разі відсутності керівника окружної прокуратури його повноваження здійснює перший заступник керівника місцевої прокуратури, а в разі його відсутності - один із заступників керівника місцевої прокуратури.

Виходячи з наведеного, суди зазначили, що заступник прокурора області був уповноважений підписувати позовну заяву лише за відсутності на дату її підписання прокурора області та його першого заступника.

Тобто, вказали на відсутність у особи, яка підписала позовну заяву (заступника прокурора області) повноважень на здійснення самопредставництва.

Відповідаючи на вищевказане питання, а саме щодо наявності у заступника прокурора повноважень на підписання позовної заяви в даному випадку, колегія суддів зазначає, що таке право звернення до суду положеннями  статті 1311  Конституції України,  статті 53 КАС України  та  статті    23    Закону України "Про прокуратуру"  надано прокурору.

Відповідно до пункту 10 частини 1  статті 15 Закону України "Про прокуратуру"  прокурором органу прокуратури є зокрема заступник керівника обласної прокуратури.

Частиною 2  статті 15 Закону України "Про прокуратуру"  передбачено, що прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає у прокуратурі.

Втім слід зауважити, що частиною 3 статті 11 Закону України "Про прокуратуру" повноваження щодо здійснення представництва регіональної прокуратури у відносинах з органами державної влади надано її керівнику, і лише у разі його відсутності повноваження керівника має виконувати перший заступник, а у разі відсутності першого заступника - один із заступників.

Так, наприклад, 15 лютого 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі  Касаційного адміністративного суду в рамках справи №  723/3390/17, адміністративне провадження № К/9901/3923/21 (ЄДРСРУ № 94873492) передбачено, що системний аналіз наведених норм Закону України «Про прокуратуру» та положення Кодексу адміністративного судочинства України дає підстави для висновку, що виконувач обов`язків керівника обласної прокуратури був уповноважений підписувати касаційну скаргу обласної прокуратури лише у разі відсутності на дату її підписання і подання прокурора обласної прокуратури та його першого заступника, проте, доказів відсутності керівника обласної прокуратури та першого заступника станом на день підписання касаційної скарги та її подання до суду касаційна скарга не містить, а отже відсутні підстави для прийняття вказаної касаційної скарги, оскільки її підписано особою, право якої на вчинення таких дій не підтверджено у встановленому законом порядку

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 819/198/17 та від 27 травня 2020 року у справі № 819/478/17, а також в ухвалі Верховного Суду від 09 лютого 2021 року у справі № 200/7112/20-а (ЄДРСРУ № 94737490).

ВИСНОВОК: Однак, підсумовуючи викладене вище, в досліджуємій справі Верховний Суд зазначає, що заступник прокурора подав позовну заяву, діючи у статусі прокурора, якому надані такі повноваження, а отже висновок судів попередніх інстанцій про те, що заступник прокурора області був уповноважений підписувати позовну заяву лише за відсутності на дату її підписання прокурора області та його першого заступника, є помилковим.

 

P.s. З приводу, зокрема справи № 819/478/17, Верховний суд вказав, що апеляційний суд помилково послався на правову позицію, висловлену в постановах Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі №  819/198/17 та від 27 травня 2020 року у справі № 819/478/17, через те, що у зазначених справах позовна заява подана на захист прав, свобод та інтересів прокуратури, як самостійного позивача у статусі юридичної особи, а не на виконання прокурорської функції представництва інтересів в суді.

 

Матеріал по темі: «Звернення прокурора до суду: критерій «бездіяльності» компетентного органу»

 

Теги: представництво інтересів держави прокурором, виключні підстави, звернення прокурора до суду, представництво прокуратурою, прокурор в інтересах міської ради, судова практика, Адвокат Морозов

Ефективний спосіб захисту при оскарженні державної реєстрації права власності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Спосіб судового захисту - скасування запису про державну реєстрацію права власності є неефективним

18 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 756/13679/16-ц, провадження №61-9961св20  (ЄДРСРУ № 94974065) досліджував питання щодо ефективного способу захисту при оскарженні державної реєстрації права власності.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні за змістом правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17-ц, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16-ц, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, від 15.09.2020 у справі №469/1044/17-ц.

Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом.

Так, згідно висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 635/2208/16-ц (провадження №61-23269св18) та висновків Великої Палати Верховного Суду у постановах від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18), від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження  № 11-474апп19), згідно із якими рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності.

Проте Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України № 1952 викладено у новій редакції.

Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України № 1952 (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

За змістом наведеної норми у чинній редакції на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України № 1952 у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є:  1) судове рішення  про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; 2) судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; 3) судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Викладене свідчить, що з 16 січня 2020 року такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права закон не передбачає.

У пункті 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» встановлено, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до набрання чинності цим Законом.

Отже, за змістом цієї норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16 січня 2020 року цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України № 1952.

Аналогічні правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 16.09.2020 у справі №352/1021/19, від 03.09.2020 у справі №914/1201/19, від 03 лютого 2021 року у справі №278/3367/19 (провадження №61-13586св20).

ВИСНОВОК: З урахуванням істотної зміни з 16 січня 2020 року діючого законодавства позовна вимога щодо скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки відповідає вимогам закону та є ефективним.

 

Матеріал по темі: «Ефективний спосіб захисту права власника: витребування майна із чужого володіння»

 

Момент часу з якого особа має право володіти та користуватися спадковим майном

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутність реєстрації права власності на спадкове майно не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння нерухомим майном

18 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 609/1231/19, провадження №61-13902св20 (ЄДРСРУ № 94974095) досліджував питання щодо моменту часу з якого особа має право володіти та користуватися спадковим майном.

Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов`язків, що зазначені  у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.

Частиною п`ятою статті 1268 ЦК України встановлено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

У спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно  до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Зазначене відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12 та у постановах Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 303/6974/16-ц, від 04 червня 2020 року у справі № 760/16793/16-ц, від 15 липня 2020 року у справі № 355/340/17-ц та від 02 вересня 2020 року у справі №522/19969/16-ц, від 16 грудня 2020 року у справі № 522/18100/15-ц (ЄДРСРУ № 93666968), від 27 січня 2021 року у справі № 755/10916/18 (ЄДРСРУ № 94591769).

Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Однак, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Отже, системний аналіз зазначених норм права та їх тлумачення свідчить про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.

Проте відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухому майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.

Такий же висновок міститься у постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі №303/6974/16 (провадження №61-39511св18), від 14.08.2019 у справі № 523/3522/16-ц.

ВИСНОВОК: Відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухому майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном, однак зумовлює обмеження у праві розпорядження майном.

 

Матеріал по темі: «Сповіщення (повідомлення) спадкоємців про наявність заповіту»

 

Теги:  спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Верховний суд,  Адвокат Морозов

Майнові вимоги до боржника – банкрута: підсудність спору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність спору з вимогами до боржника відносно якого порушена справа про банкрутство

15 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 442/2978/19, провадження № 61-7163св20 (ЄДРСРУ № 94938701) та 08 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/23068/16-ц, провадження № 61-16231св20 (ЄДРСРУ № 94737841) досліджували питання щодо підсудності спору з вимогами до боржника відносно якого порушена справа про банкрутство.

21 жовтня 2019 року набрав чинності Кодекс України з процедур банкрутства від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII (далі - Кодекс  № 2597-VIII).

У пункті 4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу встановлено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону про банкрутство.

Відповідно до статті 7 Кодексу № 2597-VIII спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею (частина перша).

Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України. Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення. У разі якщо відповідачем у такому спорі є суб`єкт владних повноважень, суд керується принципом офіційного з`ясування всіх обставин у справі та вживає визначених законом заходів, необхідних для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів, з власної ініціативи (частина друга статті 7 Кодексу  № 2597-VIII).

Матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо майнових спорів з вимогами до боржника та його майна, провадження в якій відкрито до відкриття провадження у справі про банкрутство, надсилаються до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, який розглядає спір по суті в межах цієї справи (частина третя статті 7 Кодексу № 2597-VIII).

Згідно з частинами першою - третьою статті 3 ГПК України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Тобто законодавець указав, що у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» містяться процесуальні норми, які передбачають особливості розгляду справ указаної категорії.

Наведене дає підстави дійти висновку, що зазначений Кодекс № 2597-VIII передбачає також особливості розгляду справ про банкрутство, що і підтверджено у статті 7 цього Кодексу.

(!!!) Законодавець вкотре підкреслив, що розгляд всіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.

Саме такий та подібні до нього правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц, від 18 лютого 2020 року у справі № 918/335/17, а також Верховним Судом у постановах від 30 січня 2020 року у справі № 921/557/15-г/10, від 06 лютого 2020 року у справі № 910/1116/18, у постановах від 19 лютого 2020 року у справі № 200/12041/17, від 19 лютого 2020 року у справі № 334/1939/16-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 199/6577/16-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 200/10257/14-ц, від 20 травня 2020 року у справі № 161/18582/17, від 10 червня 2020 року у справі № 640/20224/15-ц.

Отже, ч. 2 ст. 7 КУзПБ визначає підсудність спорів одному господарському суду, який акумулює усі майнові вимоги за участю боржника.

Таким чином, з огляду на вказані положення законодавства України, розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.

ВИСНОВОК: Велика Палата Верховного Суду зазначає, що з дня введення в дію КУзПБ з 21 жовтня 2019 року господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі без виключення майнові спори, стороною в яких є боржник, незалежно від суб`єктного складу сторін у справі.

 

Матеріал по темі: «Право податкового органу на оскарження судових рішень у справах про банкрутство»

 

Звернення стягнення на предмет іпотеки є відмінною вимогою від стягнення заборгованості

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: звернення стягнення на предмет іпотеки є відмінною вимогою від вимоги про стягнення заборгованості за кредитом

10 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-412/10, провадження № 61-16187св20 (ЄДРСРУ № 94873664) досліджував питання щодо способів стягнення заборгованості за кредитним договором, зокрема звернення стягнення на предмет іпотеки є відмінною вимогою від стягнення заборгованості.

Під час виконання судового рішення про стягнення з боржника грошової суми в інтересах іпотекодержателя у межах виконавчого провадження звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється з урахуванням відповідних норм Закону України «Про іпотеку» та статті 572 ЦК України, зокрема з урахуванням права стягувача, який є іпотекодержателем, одержати задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки переважне перед іншими стягувачами.

При цьому з метою забезпечення однозначного розуміння ухваленого рішення у резолютивній частині слід зазначати, що звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається у рахунок стягнення заборгованості за основним договором, а отже таке звернення стягнення не є додатковим стягненням, яке могло б розумітися як подвійне.

(!!!) Тобто стягнення заборгованості за основним зобов`язанням не виключає можливості задоволення вимог кредиторів за рахунок забезпечувального зобов`язання.

Велика Палата Верховного Суду погодилась з такими висновками у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 18 вересня 2018 року у справі №921/107/15-г (провадження №12-117гс18) та від 19 травня 2020 року у справі № 361/7543/17 (провадження № 14-546 цс 19).

Отже, наявність самого судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов`язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством.

Відповідні висновки про застосування норм права викладені у постановах Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-1080цс15 та від 13 березня 2017 року у справі № 6-224цс17 та аналогічна правова позиція викладена 27 січня 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 640/11185/18, провадження № 61-11556св19 (ЄДРСРУ № 94591738) та 09 грудня 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 599/916/17, провадження № 61-1978св19 (ЄДРСРУ № 93793241).

З урахуванням вказаного вбачається, що звернення стягнення на предмет іпотеки є відмінною вимогою від вимоги про стягнення заборгованості за кредитом, адже порядок задоволення вимог іпотекодержателя, врегульовано спеціальною нормою - статтею 33 Закону України «Про іпотеку», а не загальними нормами ЦК України, які регулюють відносини, пов`язані з основним зобов`язанням.

До подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 вересня 2018 року у справі № 921/107/15-г/16, провадження №12-117гс18 та від 19.05.2020 у справі № 361/7543/17.

ВИСНОВОК: Таким чином, дії приватного/державного виконавця щодо звернення стягнення на заробітну плату, арешт рахунків і т.і. в рамках виконання судового рішення щодо звернення стягнення на предмет іпотеки є безпідставною зміною суті самого судового рішення, а самостійна зміна способу виконання судового рішення є втручанням у право боржника на мирне володіння майном, тобто порушенням статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод.

 

P.s. При цьому ніщо не перешкоджає: 1) кредитору, який вважав, що судом невірно визначено спосіб захисту цивільного права - звернення стягнення на предмет іпотеки, замість стягнення кредитної заборгованості, звернутися до суду з новим позовом; 2) державному/приватному виконавцю звернутися до суду за роз'ясненням порядку виконання судового рішення, але самому не змінювати зміст рішення суду при його виконанні.

 

Матеріал по темі: «Визнання іпотеки припиненою»

 

 

Виселення членів сім’ї попереднього власника у разі переходу права власності на нерухомість

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім’ї попереднього власника у тому числі і колишніх

09 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 682/2422/19, провадження № 61-7719св20 (ЄДРСРУ № 94737861) досліджував питання щодо виселення членів сім’ї попереднього власника у разі переходу права власності на нерухомість.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Однак слід вказати, що неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) та підтримані 03 лютого 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 501/2010/18, провадження № 61-4594св20 (ЄДРСРУ № 94770604).

(!!!) Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.

Матеріал по темі: «Різниця між негаторним та віндикаційним позовами»

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» ЄСПЛ зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації            у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Згідно зі статтею 150 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла таких висновків.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

Як вже було зазначено вище у всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Один із прикладів викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду у від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) в якій суд дійшов висновку, що до правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті  40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР.

Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону України «Про іпотеку», є передбачуваними.

Згідно з наведеними нормами права особам, яких виселяють з жилого приміщення, що є предметом іпотеки, придбаного не за рахунок отриманих у борг грошових коштів і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Ураховуючи зазначене відповідачі у такій справі можуть бути позбавлені права на спірне житло лише із забезпеченням їх іншим житловим приміщенням у порядку, визначеному статтею 109 ЖК Української РСР, про що повинно бути зазначено у рішенні суду (03 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 641/1128/18, провадження № 61-4464св20 (ЄДРСРУ № 94803192)).

Інший приклад, застосував Верховний Суд у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц де погоджуючись з рішенням місцевого суду про відмову у визнанні особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, дійшов висновку про те, що позивач, прийнявши квартиру у дар, тобто безоплатно набувши у власність майно, знав про проживання в ньому відповідачки - члена сім`ї колишнього власника цього житла, яка не має іншого житла, тому його право на це майно не може бути захищено, шляхом визнання відповідачки такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яка внаслідок цього стане безхатченком, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи. Отримана позивачем у дарунок квартира не є єдиним можливим місцем його проживання (03 лютого 2021року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 336/4526/17, провадження № 61-11088св20 (ЄДРСРУ № 94803193).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-33530св18 (ЄДРСРУ № 84153043) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, а й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

ВИСНОВОК: Отже, вирішуючи справу про наявність правових підстав для виселення особи з житлового приміщення, суд повинен у кожній конкретній справі здійснити оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Аналогічні підходи до вирішення справ у подібних правовідносинах сформулював Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постановах від 21 жовтня 2019 року у справі №452/2387/17, від 23 жовтня 2019 року у справі №757/19753/15-ц, від 23 жовтня 2019 року, справа № 757/19753/15-ц (провадження № 61-17210св18, ЄДРСРУ № 86105224), від 06 листопада 2019 року у справі №362/3042/17, від 13 листопада 2019 року, справа № 188/242/18-ц (провадження № 61-10769св19, ЄДРСРУ № 86275677), від 13 листопада 2019 року, справа № 369/9908/15-ц (провадження № 61-13962св18, ЄДРСРУ № 86275619), від 20 листопада 2019 року, справа № 462/1553/17 (провадження № 61-2538св19, ЄДРСРУ № 85966163), від 20 листопада 2019 року, справа № 369/7576/17 (провадження № 61-44060св18, ЄДРСРУ № 86137624), від 15 січня 2020 року № 754/613/18-ц.

Матеріал по темі: «Виселення з квартири (будинку) після припинення шлюбних відносин»

 

Теги: виселення з квартири, колишнього із подружжя, виселення члена сімї, припинення шлюбу як підстава для виселення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов