Оскарження в рамках зведеного виконавчого провадження: підсудність спору

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикційна підсудність оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій.

14 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду по справі № 660/612/16-ц, провадження № 14-19цс18 (ЄДРСРУ № 73001394) досліджувала питання юрисдикції при оскарженні дій/бездіяльності в рамках зведеного виконавчого провадження відкритого за різними видами судочинства (цивільна та господарська юрисдикції).

Суд вказав, що аналіз правових норм, передбачених частиною першою статті 74 Закону № 1404-VIII, з урахуванням вимог статей 447, 448 ЦПК України та статей 339, 340 ГПК України у редакціях від 03 жовтня 2017 року, дає підстави зробити висновок, що в разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання судового рішення при виконані рішення, ухваленого за правилами цивільного судочинства, зазначена скарга розглядається судом, який ухвалив вказане рішення за правилами цивільного судочинства, а якщо скарга подається на рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб ДВС щодо виконання судового рішення, ухваленого за правилами господарського судочинства, таку скаргу розглядає відповідний господарський суд, який ухвалив таке рішення за правилами господарського судочинства, відповідно.

(!!!) Разом з тим ні в ЦПК України, ні в ГПК України не урегульовано порядок розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб ДВС щодо виконання судових рішень при вчиненні таких дій у зведеному виконавчому провадженні.

Спеціальним законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, є чинний Закон № 1404-VIII та Закон № 606-ХІV, який був чинним на час вчинення виконавчих дій.

За правилами цих законів, як у редакції, що була чинною на час вчинення виконавчих дій, так і на час розгляду справи, передбачалися особливості виконання рішень у разі відкриття кількох виконавчих проваджень щодо одного боржника.

Так, у статті 33 Закону № 606-ХІV, чинного на час вчинення виконавчих дій, передбачалося, що в разі якщо в органі ДВС відкрито кілька виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника, вони об'єднуються у зведене виконавче провадження і на майно боржника накладається арешт у межах загальної суми стягнення, виконавчого збору і можливих витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій.

У разі якщо виконавчі провадження про стягнення коштів з одного боржника відкриті у кількох органах ДВС, об'єднання виконавчих проваджень у зведене здійснюється в порядку, встановленому Міністерством юстиції України.

Детально дії виконавця на час вчинення виконавчих дій регламентувалися Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року за № 512/5 (далі - Інструкція), а саме підпунктами 3.8.1 - 3.8.8 пункту 3.8 розділу ІІІ.

У підпункті 3.8.8 пункту 3.8 розділу ІІІ Інструкції у редакції, що була чинною на час вчинення виконавчих дій, за наявності підстав для завершення виконавчого провадження виконавчий документ виводиться зі зведеного виконавчого провадження за постановою державного виконавця про виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження.

Відповідно до вимог статті 30 Закону № 1404-VIIIу редакції, чинній на час розгляду справи, виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється приватним виконавцем у рамках зведеного виконавчого провадження.

Аналогічні вимоги містить Інструкція у редакції, чинній на час розгляду справи та поширюється на випадки відкриття виконавчого провадження і вчинення виконавчих дій приватним виконавцем.

ВАЖЛИВО: Проаналізувавши вказані норми, можна зробити висновок, що при виконанні судових рішень діє правило існування одного виконавчого провадження про примусове виконання щодо одного боржника, незалежно від кількості судових рішень та юрисдикції, у яких вказані рішення, що підлягають примусовому виконанню, були ухвалені, та кількості стягувачів.

Також існує лише одна підстава для виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження - це наявність підстав для завершення виконавчого провадження. При цьому таким правом наділений лише виконавець, який ухвалює відповідну постанову, що є його дискреційним повноваженням. Суд такими повноваженнями не наділений. 

В той же час Закон не передбачає порядку розгляду скарг на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій.

Суд апеляційної інстанції надав оцінку вказаному доводу, зазначивши, що у зведеному виконавчому провадженні об'єднані виконавчі провадження щодо виконання дев'яти судових рішень, а скарга розглянута лише в частині, яка стосується виконання саме рішень, ухвалених у порядку цивільного судочинства.

(!!!) Погодитися з таким висновком не можна, оскільки за зведеним виконавчим провадженням виконавець вчиняє виконавчі дії щодо виконання усіх судових рішень, незалежно від того, за правилами якої юрисдикції і якими судами вони ухвалені.

Такий висновок апеляційного суду закріплює правову невизначеність щодо порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця при виконанні зведеного виконавчого провадження і зобов'язує учасників виконавчого провадження одні й ті самі рішення, дії чи бездіяльність ДВС, виконавця чи приватного виконавця оскаржувати в судах різних юрисдикцій. При цьому порушується єдність зведеного виконавчого провадження, вилучаються окремо виконавчі документи, оскільки вони розглядаються окремо від зведеного виконавчого провадження, а такі дії можливі лише за наявності підстав для завершення виконавчого провадження і є компетенцією виконавця, у провадженні якого перебуває зведене виконавче провадження.

Водночас статтею 287 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу ДВС, приватного виконавця.

Відповідно до частини першої цієї статті учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Разом з тим у частині п'ятій вказаної статті передбачено, що адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС щодо виконання ними рішень, ухвалених місцевим загальним судом як адміністративним судом, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист.

Тобто частина п'ята статті 287 КАС України передбачає загальне правило оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС щодо виконання ними рішень до того суду, який ухвалив вказане рішення, якщо таке виконання не обтяжене об'єднанням з виконанням рішень, ухвалених судами за правилами іншої юрисдикції.

Оскільки чинним законодавством не врегульовано порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, Велика Палата Верховного Суду вважає, що в такому випадку потрібно застосовувати частину першу статті 287 КАС України і вказані справи слід розглядати за правилами адміністративного судочинства.

ВИСНОВОК: За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 74 Закону № 1404-VIII, з урахуванням вимог статей 447, 448 ЦПК України, статей 339, 340 ГПК України, частини п'ятої статті 287 КАС України у редакціях від 03 жовтня 2017 року, у разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого за правилами цивільного судочинства, зазначена скарга розглядається судом, який ухвалив вказане рішення, за правилами цивільного судочинства.

Якщо скарга подається на рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб ДВС щодо виконання судового рішення, ухваленого за правилами господарського судочинства, таку скаргу розглядає відповідний господарський суд, який ухвалив таке рішення, за правилами господарського судочинства.

Адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС щодо виконання ними рішень, ухвалених місцевим загальним судом як адміністративним судом, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист.

Це правило діє і при виконанні зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднані судові рішення, ухвалені за правилами однієї юрисдикції.

При виконанні судових рішень діє правило існування одного виконавчого провадження про примусове виконання щодо одного боржника незалежно від кількості судових рішень та юрисдикцій, у яких ці судові рішення, що підлягають примусовому виконанню, були ухвалені, та кількості стягувачів.

Існує лише одна підстава для виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження - наявність підстав для завершення виконавчого провадження. Правом виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження наділений лише державний чи приватний виконавець, на виконанні якого перебуває зведене виконавче провадження, про що ухвалюється відповідна постанова. Суд такими повноваженнями не наділений.

Закон не передбачає порядку розгляду скарг на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій.

Оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 287 КАС України.

(!!!) При поданні апеляційної чи касаційної скарги особою, відмінною від позивача, який є стягувачем у виконавчому провадженні, стягується судовий збір.

Відповідно до підпункту 9 пункту 1 частини другої статті 4 Закону № 3674-VI у редакції, що була чинною на час подання касаційних скарг, за подання апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду, заяви про приєднання до апеляційної чи касаційної скарги на ухвалу суду юридичною особою або фізичною особою - підприємцем судовий збір становить 1 розмір мінімальної заробітної плати, а в разі подання таких скарг фізичною особою судовий збір становить 0,2 розміру мінімальної заробітної плати.

Матеріал по темі: «Оскарження дій/рішень виконавчої служби: сплата судового збору»

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку: практика Верховного суду.

19 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-4435/2008, провадження № 61-1950 св 18 (ЄДРСРУ № 73029690) та Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду 29 березня 2018 року у справі № 909/935/15 (ЄДРСРУ № 73032990) підтвердив раніше висловлену правову позицію про те, що визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.

Суд вказав, що частиною 2 статті 331 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Аналіз положень статті 331 Цивільного кодексу України у системному зв'язку з нормами статей 177 - 179, 182 Цивільного кодексу України, частини третьої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації.

Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно зі статтею 18 Закону України "Про основи містобудування" реалізація містобудівної документації полягає у впровадженні рішень відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування при плануванні відповідних територій, комплексній забудові та реконструкції населених пунктів, проектуванні та будівництві об'єктів житлово-цивільного і виробничого призначення, систем транспортного та інженерного забезпечення, впорядкуванні і благоустрої територій.

Закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Експлуатація не прийнятих у встановленому законодавством порядку об'єктів забороняється.

Відповідно до Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1243 від 22.09.2004, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів полягає у підтвердженні державними приймальними комісіями готовності до експлуатації об'єктів нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту будівель і споруд як житлово-громадського, так і виробничого призначення, інженерних мереж та споруд, транспортних магістралей, окремих черг пускових комплексів, їх інженерно-технічного оснащення відповідно до затвердженої в установленому порядку проектної документації, нормативних вимог, вихідних даних на проектування.

ВАЖЛИВО: Отже, державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.

Визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого в експлуатацію, в судовому порядку нормами Цивільного кодексу України чи іншими нормативними актами не передбачено.

Зазначений висновок також міститься і в постановах Верховного Суду України від 19.09.2011 у справі N 3-82гс11, від 27.05.2015 у справі № 6-159цс15.

(!!!) Між тим, 31 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 43/83 (ЄДРСРУ № 72124277) вказав, що згідно статті 876 Цивільного кодексу України, яка вказана як правова підстава заявлених вимог, власником об'єкта будівництва або результату інших будівельних робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором.

Провівши системний аналіз правових норм можна дійти висновку, що стаття 876 Цивільного кодексу України щодо визначення замовника власником об'єкта будівництва застосовується лише у взаємозв'язку зі статтею 331 цього Кодексу щодо вимоги обов'язкової наявності права власності або права користування земельною ділянкою, на якій знаходиться нерухоме майно. В інших випадках відповідно до статті 376 Цивільного кодексу України такі об'єкти будівництва та інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, а особа яка його здійснила не набуває права власності на нього.

ВАЖЛИВО: Судова колегія Касаційного господарського суду вказує на те, що, оскільки Київська міська санітарно-епідеміологічна станція згідно договору про пайове інвестування будівництва виступала замовником будівництва та земельна ділянка відведена під будівництво належала замовнику на праві постійного користування згідно рішення Київради, то в даному конкретному випадку можливо визнавати право власності територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради на об'єкт незавершеного будівництва.

Вказане узгоджується із правовою позицією Верховного Суду України викладеній в постанові від 30.03.2016 № 6-265цс16.

 І на останок необхідно зазначити, що 14 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 369/6360/16-ц, провадження № 61-1920св18 (ЄДРСРУ № 72909107) не прийняла посилання позивача на висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 4 листопада 2015 року у справі№ 6-1920цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-265цс16 виходячи з того, що у вказаних постановах Верховним Судом України проаналізовано визначення майнових прав, закріплене у статті 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» та роз'яснено, що майнові права на нерухомість, що є об'єктом будівництва (інвестування), не є речовими правами на чуже майно, тому що об'єктом цих прав не є «чуже майно», а також не є правом власності.

Отже, майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Таким чином, майнове право - це обумовлене право набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права.

ВИСНОВОК: З огляду на зазначене вбачається, хоча діючим законодавством і не передбачено визнання право власності на об’єкти незавершеного будівництва в судовому порядку але… якщо дуже хочеться + правильно підібрана правова позиція + суб’єктивний склад учасників …то можна!!!

Теги: визнання право власності, об’єкт незавершеного будівництва, визнання право власності в судовому порядку, власник, забудовник, прийняття в експлуатацію, реєстрація право власності, новостворене нерухоме майно, спір про право, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Наслідки порушення кримінальної справи та допиту посадовців контрагента

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки порушення кримінальної справи та допиту посадових осіб контрагентів, які заперечують свою участь у створенні та роботі підприємства у податкових спорах.

27 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 816/809/17, адміністративне провадження № К/9901/1349/17, (ЄДРСРУ № 72983261) під час розгляду податкового спору акцентував увагу на ряді важливих висновків, які допоможуть платникам податку під час подібного роду суперечок.

Суд вказав, що за змістом норм Податкового кодексу України, зокрема ст. 198, право платника податків на включення сум ПДВ до податкового кредиту обумовлено юридичним складом, до якого входять такі юридичні факти, як придбання цим платником податків товарів (робіт, послуг), основних фондів (необоротних активів) (щодо останніх, крім того, будівництво, спорудження, створення), призначених для використання в оподатковуваних операціях, що відповідають цілям його господарської діяльності; підтвердження обліковими, розрахунковими документами, зокрема щодо податкового кредиту - податковою накладною, виписаною постачальником - платником ПДВ, митною декларацією (іншими подібними документами, перелік яких встановлений п. 201.11 ст. 201 Податкового кодексу України) сум витрат на придбання товару (робіт, послуг) та ПДВ, нарахованого (сплаченого) в ціні придбання товару (робіт, послуг).

Статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 1 грудня 2015 року по справі № 826/15034/14 (ВС від 16.01.2018 р. у справі № 2а-7075/12/2670, ЄДРСРУ № 71630425).

Наведені вище норми податкового законодавства у взаємозв'язку з приписами законодавства з питань бухгалтерського обліку та звітності визначають окремі випадки, за яких неможливе формування податкового кредиту, зокрема, це: не пов'язаність здійсненої операції (понесених витрат) з господарською діяльністю покупця (придбання товарів/послуг без мети їх використання у господарській діяльності); фіктивність операцій/нездійснення оподатковуваних операцій; видача податкової накладної особою, яка не є платником податку на додану вартість; відсутність у платника податків юридично значимих первинних документів. (ВС від 17.01.2018 р. у справі №826/1244/13-а, №805/6031/13-а та №804/8943/13-а, ЄДРСРУ № 71692746, № 71692664 та № 71692635 відповідно).

Правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування податкового кредиту наступають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності, що пов'язані з рухом активів, зміною зобов'язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах, що має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами.

Для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, реєстрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків та зборів, ведення яких передбачено законодавством (п. 44.1 ст. 44 Податкового кодексу України).

Необхідно вказати, що ознаки фіктивності господарської діяльності безпосередньо впливають на встановлення чи спростування факту здійснення господарської операції та формування на її підставі правомірної податкової вигоди. Аналогічна висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду від 23.01.18р. у справі № 9901/436/18 (ЄДРСРУ 71766589).

Таким чином, аналіз реальності господарської діяльності повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту. При цьому в первинних документах, які є підставою для бухгалтерського обліку, фіксуються дані лише про фактично здійснені господарські операції.

ВАЖЛИВО: Отже, наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів, що є обов'язковою умовою для формування податкового кредиту, і вказана обставина є визначальною для дослідження судами під час вирішення цієї справи.

При цьому, вищенаведені норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентами, якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності. Порушення певними постачальниками товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування податкового кредиту, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків, зокрема у вигляді позбавлення права на податковий кредит, за можливу неправомірну діяльність його контрагента за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагента та злагодженість дій між ними.

Також, норми податкового законодавства не визначають місце знаходження платника податку (контрагента) та його звітування до контролюючих органів як критерій правового статусу платника податків (позивача) щодо отримання податкової преференції у формі податкового кредиту.

При вирішенні спорів щодо правомірності формування платниками податків своїх даних податкового обліку, зокрема якщо предметом спору є достовірність первинних документів та підтвердження інших обставин реальності відображених у податковому обліку господарських операцій, суди повинні врахувати, що відповідно до вимог ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, (тут і далі у редакції чинній на час вирішення спору), обов'язок доведення відповідних обставин у спорах між особою та суб'єктом владних повноважень покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти позову.

У разі надання контролюючим органом доказів, які в сукупності з іншими доказами у справі свідчать, що документи, на підставі яких платник податків задекларував податкового кредиту, містять інформацію, що не відповідає дійсності, платник податків має спростовувати ці доводи. Наведене випливає зі змісту ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якою кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.

Згідно зі ст.   86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд вказує, що у ході розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції було надано належну оцінку доказам, наданих позивачем та зібраних судами на підставі ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України та іншим обставинами, що спростовують позицію контролюючого органу про порушення позивачем вимог податкового законодавства щодо формування податкового кредиту. Зокрема, судами досліджено первинні документи, які згідно з п. 44.1 ст. 44 Податкового кодексу України, є підставою для податкового обліку, встановлено реальне здійснення господарських операцій, встановлено також і подальшу реалізацію виготовленого позивачем товару на основі поставленої сировини іншим суб'єктам господарювання та фізичним особам.

Вказані документи, містять відомості які у повній мірі відображають суть господарських операцій, що відбулись між позивачем та його контрагентами.

В той же час, колегія суддів зазначає, що контролюючим органом всупереч вимог ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України не було доведено та надано належних доказів, які б свідчили, що наявні у контрагентів трудові ресурси та матеріально - технічне забезпечення були недостатніми для виконання умов договорів поставки, укладених з позивачем, як не було надано і доказів про наявність встановлених судами фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо неправомірної поведінки контрагентів та злагодженості дій між ними.

ВАЖЛИВО: Колегія суддів не бере до уваги і посилання відповідача на податкову інформацію, що наявна в інформаційно - аналітичних базах відносно контрагентів позивача по ланцюгах постачання, а також податкову інформацію надану іншими контролюючими органами, оскільки така інформація не ґрунтується на безпосередньому аналізі первинних документів та не є належним доказом в розумінні процесуального Закону.

20 червня 2017 року в рамках справи № 21-1807а16 судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України зроблено революційний висновок, який стосується фіктивних угод/контрагентів по ланцюгу, суть якого полягає в наступному: якщо третій контрагент по ланцюгу має ознаки фіктивності, то це жодним чином не повинно стосуватися платника податку, який здійснює господарські операції/діяльність з опосередкованим контрагентом, який, в свою чергу, має відносини далі по ланцюгу.

Щодо посилання контролюючого органу на інформацію отриману в межах кримінального провадження і згідно якої первинні документи підписані від імені ТОВ директорами, які не мають жодного відношення до фінансово-господарської діяльності зазначених товариств, колегія суддів зазначила, що відповідно до ч. 4 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України вирок суду у кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою, проте контролюючим органом, всупереч вимог ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, такого доказу як вирок надано не було.

Оцінка документів, як письмових доказів, здійснюється відповідно до положень процесуального принципу допустимості доказів, закріпленого на час вирішення спору статтею 70 Кодексу адміністративного судочинства України, частиною четвертою якої визначено, що обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору. Аналогічна норма закріплена частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції Закону від 03.10.2017).

ВАЖЛИВО: Колегія суддів вказала на те, що сам факт порушення кримінальної справи та отримання свідчень (пояснень) посадових осіб господарюючих суб'єктів, в рамках такої кримінальної справи, не є беззаперечним фактом, що підтверджує відсутність реальних правових наслідків всіх господарських операцій проведених позивачем та його контрагентами. Окрім того, суд також зауважує, що під час проведення господарських операцій платник податків може бути і необізнаним стосовно дійсного стану правосуб'єктності своїх контрагентів і реально отримати від них товари (роботи чи послуги), незважаючи на те, що контрагенти можливо і мають наміри щодо порушення податкового законодавства.

Аналогічна Постанова ВС від 20 лютого 2018 року у справі №826/6280/13-а, адміністративне провадження № К/9901/2848/18, ЄДРСРУ № 72338874).

Між тим фіктивність створення Товариства з моменту його державної реєстрації доводить відсутність законодавчо передбаченої мети створення суб'єкта господарювання, внаслідок чого, господарські операції позивача з його контрагентом не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку (ВС від 23.01.2018 р. у справі № 2а-1870/5800/12, ЄДРСРУ № 71766569).

Матеріал по темі: «Верховний суд: оцінка вироків, як доказ фіктивності контрагентів»

ВИСНОВКИ:

Загальні: 

- наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів (у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності);

-  у податково-правових відносинах діє презумпція правомірності правочину та правило індивідуальної, в тому числі і податкової відповідальності (платник податку не повинен зазнавати негативних наслідків пов’язаних з діяльністю контрагента);

- обов’язок доказування в такого роду спорах лежить на податковому органі, але право спростування відноситься виключно до компетенції платника податку;

Докази реальності господарської операції це: 

- первинно – бухгалтерські документи на підставі яких встановлено реальне здійснення господарських операцій;

- подальша реалізація виготовленого платником податку товару на основі поставленої сировини іншим суб'єктам господарювання та фізичним особам;

- в якості доказу, не приймається інформація з інформаційно - аналітичних баз податкових органів відносно контрагентів платника податку, оскільки вона не ґрунтується на безпосередньому аналізі первинних документів, тобто фактично є чернеткою або особистим записом;

- протоколи допитів посадових осіб контрагентів без наявного вироку суду не є належними або допустимими доказами.

Теги: податкові спори, налоговые споры, ДФС, ГНИ, налоговая проверка, контрагент, уступка, накладная, судебная практика, працівникі, виробничі ресурси, оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, контролюючі органи, податкові органи, Адвокат Морозов

Підтвердження статусу платника єдиного податку четвертої групи

Адвокат Морозов (судовий захист)

Складність підтвердження платником податку статусу «платника єдиного податку четвертої групи» при наявності податкового боргу. 

29 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/2321/17, адміністративне провадження № К/9901/11221/18 (ЄДРСРУ № 73044128) досліджував питання підтвердження платником податку статусу «платника єдиного податку четвертої групи».

Так, фіскальним органом прийнято рішення про відмову у реєстрації платником єдиного податку четвертої групи на 2017 рік фермерське господарство у зв'язку з тим, що підприємством порушено п.п. 291.51.3  п. 291.51  ст. 291 ПК України, а саме: суб'єкт господарювання, станом на 1 січня базового (звітного) року має податковий борг, за винятком безнадійного податкового боргу, який виник внаслідок дії обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин).

Суд досліджуючи вказані обставини, зазначив, що спірні правовідносини регулюються Податковим кодексом України (далі - ПК України) в редакції, що була чинною на момент їх виникнення.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до п. 298.8 ст. 298 ПК України 298.8 порядок обрання або переходу на спрощену систему оподаткування платниками єдиного податку четвертої групи здійснюється відповідно до підпунктів 298.8.1-298.8.4 цієї статті.

Порядок реєстрації та анулювання реєстрації платників єдиного податку врегульований ст. 299 ПК України, відповідно до п. 299.1 якої реєстрація суб'єкта господарювання як платника єдиного податку здійснюється шляхом внесення відповідних записів до реєстру платників єдиного податку.

Згідно з п. 299.2 статті 299 ПК України центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову і митну політику, веде реєстр платників єдиного податку, в якому міститься інформація про осіб, зареєстрованих платниками єдиного податку.

Пунктом 298.1 статті 298 ПК України врегульовано порядок переходу на спрощену систему оподаткування або щорічного підтвердження статусу платника єдиного податку.

ВАЖЛИВО: З аналізу вищевикладених норм вбачається, що законодавством чітко розмежовано поняття переходу на спрощену систему оподаткування та щорічного підтвердження статусу платника єдиного податку.

Колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що позивач, з огляду на реєстрацію його в 2015 році платником єдиного податку четвертої групи та відсутність відповідного рішення податкового про анулювання такої реєстрації, з 01.01.2017 автоматично набув статусу платника єдиного податку четвертої групи на 2017 рік.

Згідно із пунктом 295.9 Податкового кодексу України (далі за текстом – ПКУ) платники єдиного податку четвертої групи самостійно обчислюють суму податку щороку станом на 1 січня і не пізніше 20 лютого поточного року подають відповідному контролюючому органу за місцем розташування земельної ділянки податкову декларацію на поточний рік. Разом з податковою декларацією для переходу на спрощену систему оподаткування або щорічного підтвердження статусу платника єдиного податку подається розрахунок частки сільськогосподарського товаровиробництва та відомості (довідка) про наявність земельних ділянок, у яких зазначаються дані про кожний документ, що встановлює право власності та/або користування земельними ділянками, у тому числі про кожний договір оренди земельної ділянки.

Відповідно до пункту 299.9 статті 299 ПКУ за бажанням зареєстрований платник єдиного податку може безоплатно та безумовно отримати витяг з реєстру платників єдиного податку. Строк надання витягу не повинен перевищувати одного робочого дня з дня надходження запиту. Витяг діє до внесення змін до реєстру.

Суд касаційної інстанції не прийняв до уваги доводи податкового управління про наявність у підприємства податкового боргу, як підставу для відмови у підтверджені статусу платника єдиного податку з посиланням на норми пп.   291.5-1.3. п.   291.5-1   ст.   291 ПК України, оскільки ці норми встановлюють умови за якими суб'єкти господарювання не можуть набувати статусу платника єдиного податку четвертої групи і ці умови не стосуються підтвердження статусу такого платника.

Крім того, суди попередніх інстанцій вірно зазначили, що способом реалізації владних управлінських функцій за наявності встановлення обставин, за яких платник податків не може перебувати на спрощеній системі оподаткування (бути платником єдиного податку), є прийняття рішення про анулювання реєстрації платника єдиного податку, шляхом виключення з реєстру платників цього податку, проте, відповідачем відповідне рішення не приймалося.

Така ж сама правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 06.02.2018 р. у справі № 816/543/17 (К/9901/2404/17).

Теги: фермерське господарство, підтвердження статусу, платник єдиного податку, податковий борг, статус платника єдиного податку, анулювання реєстрації, реєстрація суб'єкта господарювання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов