Щомісячні комісії за обслуговування споживчого кредиту є незаконними

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВСУ: вимога банку про стягнення комісії за обслуговування споживчого кредиту не підлягає до задоволення.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

При цьому законодавством визначено декілька наслідків невідповідності правочину нормам актів цивільного законодавства: недійсність правочину або його нікчемність у випадках, визначених законом (стаття 215 ЦК України).

За положеннями частини другої статті 215 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його недійсність прямо встановлена законом. Визнання у такому випадку правочину недійсним в окремому порядку не вимагається.

Зазначені положення законодавства поширюються як на договори як вид правочинів загалом, так і на окремі положення певних видів договорів, зокрема договорів кредиту.

Згідно із частинами першою, третьою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник – повернути кредит та сплатити відсотки.

Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

ВАЖЛИВО: Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Згідно із цим Законом послуга – це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживчий кредит – це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункти 17 і 23 статті 1).

Отже, послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними (Верховний суд України від 06.09.17 р. у справі № 6-2071цс16).

Між тим є ще висновки, які були зроблені в постановах  Верховного Суду України, зокрема у постанові №6-1746цс16 від 16.11.2016р. – щомісячні комісії за обслуговування кредиту є незаконними, якщо банк не доведе, які саме послуги надаються позичальнику і включаються в таку комісію; №6-80цс13 від 25.09.2013р. та  №6-80цс12 від 12.09.2013р. - несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та дострокове його погашення.

ВИСНОВОК: оскільки споживач є  вразливою стороною договірних відносин, законодавець визначився з посиленим захистом споживачів шляхом прийняття Закону України «Про захист прав споживачів» та Закону України «Про споживче кредитування», який набрав чинності 10 червня 2017 року то за положеннями абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Теги: кредит, банк, комиссии, проценты, ставка, штраф, пеня, боржник, захист прав споживачів, відсотки, комісії, платежі, обслуговування кредиту, кредитний договір, судова практика, Адвокат Морозов

Про «завірені копії судових рішень» які додаються до касаційної скарги

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вищий адміністративний суд України про «належним чином завірені копії судового рішення», які додаються до касаційної скарги.

Вищий адміністративний суд України в ухвалах від 12 жовтня 2017 року у справі № К/800/32966/17, (ЄДРСРУ № 69590569), від 10 жовтня 2017 у справі № К/800/32569/17 (ЄДРСРУ №69590528), від 10 жовтня 2017 р. № К/800/32565/17 (ЄДРСРУ № 69590463) та ін. зазначав, що скаржником до касаційної скарги додано роздрукований із Єдиного державного реєстру судових рішень текст рішення апеляційної інстанції.

Водночас, надаючи копію оскаржуваного судового рішення, скаржнику необхідно врахувати наступне.

За приписами частини 1 статті 158 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яким суд вирішує спір по суті, викладається у формі постанови.

В свою чергу, визначення поняття судового рішення та копії судового рішення, міститься також у абзацах 6 і 9 Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 2006 року № 740.

(!!!) Судовим рішенням, у розумінні вищезазначених норм Порядку, є вирок, рішення, постанова, ухвала, окрема ухвала (постанова) суду, що ухвалені (постановлені) судами у кримінальних, цивільних, господарських справах, у справах адміністративної юрисдикції та у справах про адміністративні правопорушення, а також судовий наказ, виданий в порядку наказного провадження у цивільних справах.

Копією судового рішення на паперовому носії є документ, виготовлений в апараті суду з використанням або без використання комп'ютерної техніки, інформація в якому викладена у формі текстових даних та зафіксована на папері.

Отже, чинне законодавство України розрізняє поняття «судове рішення» та «копія судового рішення» і наділяє їх конкретним змістом.

Також, правила ведення діловодства у Вищому адміністративному суді України, апеляційних та окружних адміністративних судах встановлює, а порядок роботи з документами регламентує Інструкція з діловодства в адміністративних судах України, затверджена наказом Державної судової адміністрації України від 17 грудня 2013 року № 174 (далі - Інструкція).

За приписами пунктів 6.6.19, 6.6.18, абзацу 2 пункту 6.8.9 помічник судді або особа, яка його заміщує, здійснює оформлення копій судових рішень для надіслання сторонам у справі відповідно до вимог процесуального законодавства.

ВАЖЛИВО: Копії ухвали повинні бути засвідчені написом «З оригіналом згідно» із зазначенням найменування посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища. Підпис помічника судді або особи, яка його заміщує, яким засвідчується копія документа, скріплюється номерною печаткою, закріпленою за відповідним помічником судді таким чином, щоб відбиток печатки охоплював останні кілька літер найменування посади особи, яка підписала документ.

Аналогічний порядок засвідчення копій документів визначений пунктами 5.26, 5.27 Національного стандарту України Державної уніфікованої системи документації, Уніфікованої системи організаційно - розпорядчої документації ”Вимоги до оформлювання документів” (ДСТУ 4163-2003, затвердженого наказом Держспоживстандарту України від 07.04.2003 № 55.

За вказаним нормативно-правовим актом, відмітка про засвідчення копії документа складається:

-зі слів "Згідно з оригіналом",

-назви посади,

-особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища,

-дати засвідчення копії, яка проставляється нижче підпису.

Якщо копія викладена на кількох аркушах, вони, як правило, повинні бути прошнуровані нитками через три проколювання голкою та на зворотному боці останнього аркуша скріплені підписом відповідальної особи апарату суду і печаткою із зазначенням кількості зшитих аркушів, посади, прізвища, імені, по батькові відповідного працівника апарату суду.

ВИСНОВОК: Надання саме таких копій оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій і вимагає частина 5 статті 213 Кодексу адміністративного судочинства України, а отже роздрукований із Єдиного державного реєстру судових рішень текст рішення суду першої та апеляційної інстанції не є належним та допустимим документом для відкриття касаційного провадження у справі.

Теги: судове рішення, касаційна скарга, касационное производство, обжалование, оскарження, касаційна інстанція, вимоги до скарги, належним чином, згідно з оригіналом, судова практика, Адвокат Морозов

Припинення поруки: правові підстави та умови

Адвокат Морозов (судовий захист)

Припинення договору поруки внаслідок непред’явлення кредитором позовної вимоги до поручителя в строки встановлені ст. 559 ЦК України. Судова практика Верховного суду України. 

Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга стаття 251 та частина друга стаття 252 ЦК України).

В більшості договорів поруки не визначено строку, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що його дія закінчується повним виконанням позичальником чи поручителем зобов'язань за кредитним договором.

Таким чином, у договорі поруки не встановлено строку її дії відповідно до статті 252 ЦК України, а тому підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

У відповідності до п. 24 роз'яснень Пленуму ВССУ, наданих у постанові від 30.03.2012р. №5 Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин, постанов ВСУ від 21 травня 2012 року у справі №6-20цс11, від 18 липня 2012 року у справі №6-78цс12, від 29 січня 2014 року у справі №6-155цс13, умова договору поруки про припинення поруки після повного виконання позичальником своїх кредитних зобов’язань за кредитним договором не може вважатися встановленим сторонами договору поруки строком припинення поруки. За таких обставин, порука на підставі ч. 4 ст. 559 ЦК України припиняється, якщо кредитор протягом 6 місяців від дня настання строку виконання основного кредитного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, сплив цього строку припиняє суб'єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків.

У постановах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року (справа № 6-170цс13), 2 вересня 2015 року (справа № 6-1077цс15) та від 27 січня 2016 року (справа № 6-990цс15) викладено правовий висновок, відповідно до якого вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинно бути пред’явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

Більше того,  якщо кредитор на підставі частини другої ст. 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обрахуванню від цієї дати (від 21 січня 2015 року № 6-190цс14; 22 червня 2016 року № 6-368цс16).

ВИСНОВОК: Отже, непред’явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов’язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов’язанням.

Матеріал по темі: «Виключні підстави для припинення договору поруки: судова практика»

Теги: кредитный договор, порука, припинення поруки, прекращение поручительства, срок исковой давности, кредитор, должник, поручитель, банк, требование, претензия, иск, обжалование, юрист, Адвокат  Морозов

Строки позовної давності у справах про ДТП: зміна акцентів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: зміна акцентів у справах про ДТП щодо початку (моменту) відліку строків позовної давності .

Відповідно до висновків Верховного суду України у цивільних справах за II півріччя 2015 року в підрозділі 1.3 Спори щодо відшкодування майнової та або моральної шкоди в п. 1.3.4 зазначено, що за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа дізналася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст. 261 ЦК України).

Так, у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року по справі № 6-309цс15 міститься висновок про те, що день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль позивача і йому завдано майнової та моральної шкоди, є тим днем, коли позивач довідався про порушення свого права та про особу, яка його порушила, і саме із цього часу в нього виникло право вимоги як до безпосереднього заподіювача шкоди, так і до страхової компанії, відповідальної за останнього.

Разом з цим Верховний суд України розглядаючи справу № 6-192цс16 постановою від 29.06.2016 р. відступив від своєї ж правової позиції викладеній у постанові ВСУ від 11 листопада 2015 року у справі № 309цс15 обґрунтувавши це наступним: право особи на звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права виникає (та відповідно перебіг позовної давності починається) з моменту, коли право цієї особи порушене (особа довідалася про порушення свого права), тобто з моменту відмови страховика у виплаті страхового відшкодування, а не з дня скоєння ДТП.

Однак, 11.10.2017 р. в контексті справи № 6-1365цс17 Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України знову змінила вищевикладену правову позицію вказавши наступне.

Так, відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків.

Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

ВАЖЛИВО: Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту – шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).

Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин.

Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права.

Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше – регулятивне, друге – охоронне.

Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Позивач дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила (водія, що спричинив ДТП) в день скоєння ДТП, то саме із цього часу у останнього виникло право вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди, а так як до суду за захистом свого порушеного права позивач звернувся зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, то це є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

ВИСНОВОК: постійна зміна правових позицій Верховного суду України жодним чином не створює єдності судової практики, а лише призводить до дестабілізації правової системи, внаслідок чого суд апріорі не може ухвалити законе рішення, оскільки кожна із сторін є по своєму правою, а отже виграє справу та сторона, яка більш обізнана про «судову практику Верховного суду України».

Теги: ДТП, позовна давність, справи про дтп, стягнення шкоди, вимога до страховика, автоцивілка, ОСАГО, обов’язкове страхування, автомобільна аварія, судова практика, Адвокат Морозов

Витрати на відрядження не входять в структуру заробітної плати

Адвокат Морозов (судовий захист)

До структури заробітної плати не входять витрати на відрядження (командировочні витрати), виплата яких регулюється положеннями статті 121 КЗпП України.

11.10.2017 р. в рамках справи № 6-1638цс17 Верховний суд України досліджував питання щодо стягнення з роботодавця на корить звільненого працівника витрат на відрядження, які заявлені поза межами трьох місячного строку.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вказала, що згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

(!!!) При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, у разі якщо він у цей день не був на роботі, – наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час  затримки  розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи.

Оскільки у даній справі  вимоги позивача щодо розміру належних йому при звільненні сум суд, який розглядав спір щодо стягнення  невиплаченої компенсації за відрядження, задовольнив частково наявні підстави для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні.

Одночасно слід зазначити, що відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

ВАЖЛИВО: У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.

Позовні вимоги ґрунтуються на стягненні з відповідача витрат на відрядження, виплата яких регулюється положеннями статті 121 КЗпП України.

Згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітною платою є винагорода у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу.

До структури заробітної плати, визначеної у статті 2 цього Закону, входять: основна заробітна плата, додаткова заробітна плата та інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 Закону України «Про оплату праці»).

Згідно з підпунктом 3.15 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5, не належать до фонду оплати праці витрати на відрядження: добові (у повному обсязі), вартість проїзду, витрати на наймання житлового приміщення.

ВИСНОВОК: враховуючи те, що заявлена позивачем сума невиплачених витрат на відрядження не входить до фонду оплати праці, то позивач пропустив строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні він звернувся поза межами строку передбаченими статтею 233 КЗпП України.

Аналогічна позиція викладена в ухвалі Верховного суду України від 25 грудня 2008 року у справі № 6-16282вов08 (ЄДРСРУ № 2984580) та від 04 лютого 2009 р. у справі № 6-17656св08 (ЄДРСРУ № 3111400).

P.s. поряд з цим в аналах Верховного суду України міститься ухвала від 11.08.2004 р. (документ n0328700-04), яка встановлює що службові відрядження все ж таки входять в структуру  заробітної плати,  а тому  на  вказані  вимоги  згідно з чинним законодавством не поширюється тримісячний строк позовної давності.

Матеріал по темі: «Позов про стягнення заробітної плати не обмежується будь-яким строком»

Теги: командировочні витрати, витрати на відрядження, фонд оплати праці, трудовий спір, строк звернення до суду, працівник, роботодавець, заробітна платня, стягнення середнього заробітку, судова практика, Адвокат Морозов

Припинення провадження у справі та ефективний спосіб захисту

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВСУ: припинення провадження у справі та ефективний спосіб захисту порушеного права. 

04.10.2017 р. Судова палата у господарських справах Верховного Суду України в контексті справи № 3-568гс17 дослідила декілька важливих питань щодо припинення провадження у справі та ефективного способу захисту порушеного права.

Суд вказав, що за змістом положень ст.ст. 1, 4, 12, 13 ГПК місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, а отже розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам ст. 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер.

Припинення провадження у справі – це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення у зв'язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов'язує неможливість судового розгляду справи.

Так, відповідно до п. 1. ч. 1 ст. 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.

Тобто провадження у справі підлягає припиненню, якщо при її розгляді буде встановлена непідвідомчість господарському суду (ст. 12 ГПК).

Оскільки внаслідок припинення провадження у господарській справі з підстави непідвідомчості господарському суду повторне звернення до господарського суду зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав не допускається, суд має визначити, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

У порушення наведених норм права у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції свого обов’язку не виконав та не зазначив, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд цього спору, чим порушив право позивача на ефективний засіб правового захисту, передбачений ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція).

ВИСНОВОК 1: в разі прийняття судом рішення про припинення провадження у справі останній має визначити, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ та роз’яснити сторонам процесуальні наслідки цього рішення.

Що стосується питання належності/неналежності обраного позивачем способу захисту свого права/інтересу слід виходити з наступного.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Статтею 16 ЦК, положення якої кореспондуються з положеннями ст. 20 ГК, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту  прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Таким чином, суд зобов’язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Отже, саме по собі формулювання позовної вимоги, без з’ясування судом зазначених обставин, не є підставою для припинення провадження у справі або для беззаперечної відмови у задоволенні позову.

При цьому Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить  саме із положень ст. 13 Конвенції, відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст.ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту й у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11 та від 12 червня 2013 року у справі № 6-32цс13.

ВИСНОВОК 2: Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення – гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Тобто, порушення права чи інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним способом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Матеріал по темі: «РАДИКАЛЬНИЙ СПОСІБ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ»

теги: захист інтересів, порушення прав, звернення до суду, ефективний спосіб захисту, припинення провадження, судовий захист, юрист, Адвокат Морозов