Строки позовної давності у справах про ДТП: зміна акцентів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: зміна акцентів у справах про ДТП щодо початку (моменту) відліку строків позовної давності .

Відповідно до висновків Верховного суду України у цивільних справах за II півріччя 2015 року в підрозділі 1.3 Спори щодо відшкодування майнової та або моральної шкоди в п. 1.3.4 зазначено, що за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа дізналася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст. 261 ЦК України).

Так, у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року по справі № 6-309цс15 міститься висновок про те, що день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль позивача і йому завдано майнової та моральної шкоди, є тим днем, коли позивач довідався про порушення свого права та про особу, яка його порушила, і саме із цього часу в нього виникло право вимоги як до безпосереднього заподіювача шкоди, так і до страхової компанії, відповідальної за останнього.

Разом з цим Верховний суд України розглядаючи справу № 6-192цс16 постановою від 29.06.2016 р. відступив від своєї ж правової позиції викладеній у постанові ВСУ від 11 листопада 2015 року у справі № 309цс15 обґрунтувавши це наступним: право особи на звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права виникає (та відповідно перебіг позовної давності починається) з моменту, коли право цієї особи порушене (особа довідалася про порушення свого права), тобто з моменту відмови страховика у виплаті страхового відшкодування, а не з дня скоєння ДТП.

Однак, 11.10.2017 р. в контексті справи № 6-1365цс17 Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України знову змінила вищевикладену правову позицію вказавши наступне.

Так, відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків.

Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

ВАЖЛИВО: Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту – шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).

Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин.

Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права.

Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше – регулятивне, друге – охоронне.

Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Позивач дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила (водія, що спричинив ДТП) в день скоєння ДТП, то саме із цього часу у останнього виникло право вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди, а так як до суду за захистом свого порушеного права позивач звернувся зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, то це є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

ВИСНОВОК: постійна зміна правових позицій Верховного суду України жодним чином не створює єдності судової практики, а лише призводить до дестабілізації правової системи, внаслідок чого суд апріорі не може ухвалити законе рішення, оскільки кожна із сторін є по своєму правою, а отже виграє справу та сторона, яка більш обізнана про «судову практику Верховного суду України».

Теги: ДТП, позовна давність, справи про дтп, стягнення шкоди, вимога до страховика, автоцивілка, ОСАГО, обов’язкове страхування, автомобільна аварія, судова практика, Адвокат Морозов

Зворотна вимога страховика до винної у ДТП особи: розмір шкоди

Адвокат Морозов (судовий захист)

Виплативши страхове відшкодування, відповідно до умов договору добровільного страхування, страховик набуває право зворотної вимоги до винної у ДТП особи у сумі страхового відшкодування, тобто у межах фактичних затрат за вирахуванням франшизи.

Частиною 1 ст.1166 ЦК України передбачено, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до ч.2 ст.1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Відповідно до п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27.03.1992 року джерелом підвищеної небезпеки належить визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену імовірність заподіяння шкоди через неможливість контролю за нею людини, а також діяльність по використанню, транспортуванню, зберіганню предметів, речовин і інших об'єктів виробничого, господарського чи іншого призначення, які мають такі ж властивості. Майнова відповідальність за шкоду, заподіяну діями таких джерел, має наставати як при цілеспрямованому їх використанні, так і при мимовільному прояву їх шкідливих властивостей (наприклад, у випадку заподіяння шкоди внаслідок мимовільного руху автомобіля).

Під володільцем джерела підвищеної небезпеки розуміється юридична особа або громадянин, що здійснюють експлуатацію джерела підвищеної небезпеки в силу права власності, повного господарського відання, оперативного управління або з інших підстав (договору оренди, довіреності тощо).

ВАЖЛИВО: Не вважається володільцем джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки в силу трудових відносин з володільцем цього джерела (шофер, машиніст, оператор і т.ін.).

Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом, що передбачено ч.1 ст.1191 ЦК України.

Між тим відповідно до правової позиції, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 30 березня 2016 року у справі  № 6-2598цс15 вбачається, що перехід права вимоги за нормами статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» слід відрізняти від зворотної вимоги (регресу), яка регулюється положеннями статті 1191 ЦК України, статті 38 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

Так, відповідно до частини першої статті 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Системний аналіз цієї норми дає підстави для висновку про її застосування за таких умов: 1. Право регресної вимоги до винної особи має третя особа після виконання нею зобов’язання перед потерпілим; 2. Регрес застосовується після припиненні зобов’язання з відшкодування шкоди.

ВАЖЛИВО: За регресними зобов’язаннями  перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов’язання, зокрема виплати страхового відшкодування (частина шоста статті 261 ЦК України

Однак відповідно до положень ст. 993 ЦК України та ст.27 Закону України “Про страхування” від дня страхового випадку внаслідок заміни кредитора у зобов’язанні з відшкодування шкоди до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат й у межах загального строку позовної давності, переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані страхувальнику збитки (Правова позиція Верховного Суду України від 25.12.2013 р. у справі № 6-112цс13).

Відповідно до п.п.33.1.4 п.33.1 ст.33 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у разі настання дорожньо-транспортної пригоди, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати), водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов'язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання дорожньо-транспортної пригоди, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - МТСБУ), повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду встановленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначений обов'язок, він має підтвердити це документально.

Згідно з п.п.38.1.1.«ґ» п.38.01. ст.38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив дорожньо-транспортну пригоду якщо він не повідомив страховика у строки і за умов, визначених у підпункті 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 цього Закону.

Так, предметом судового розгляду Вищого господарського суду України (справа №910/3650/16) є зворотна вимога страховика до особи, відповідальної за завдану шкоду, про стягнення компенсації страхового відшкодування, виплаченого страхувальнику за договором добровільного страхування.

Суди попередніх інстанцій задовольняючи позов про стягнення недоплаченої частини страхового відшкодування виходили з того, що виплативши страхове відшкодування відповідно до умов договору добровільного страхування позивач набув права зворотної вимоги до відповідача у сумі страхового відшкодування у межах фактичних затрат за вирахуванням франшизи.

Відповідно до ст. 993 ЦК України та ст. 27 Закону України "Про страхування" до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

ВАЖЛИВО:  до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування перейшло право вимоги, яке страхувальник мав до особи, відповідальної за завдані збитки - у межах фактичних затрат.

Разом з тим, згідно з ч.ч. 4, 16, 17, 18 ст. 9 Закону України "Про страхування" розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат визначаються за домовленістю між страховиком та страхувальником під час укладання договору страхування або внесення змін до договору страхування, або у випадках, передбачених чинним законодавством.

Страхове відшкодування - страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку.

ВАЖЛИВО: Страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник.

Франшиза - частина збитків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування.

При цьому, зазначеним Законом та Законом України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" не передбачено зобов'язання страховика за договором добровільного страхування визначати розмір страхового відшкодування тільки в розмірі суми, встановленої звітом про оцінку транспортного засобу, оскільки цей звіт є попереднім оціночним документом, що визначає можливу, але не остаточну суму, необхідну для відновлення транспортного засобу.

Таку ж правову позицію у подібних правовідносинах викладено в постанові Верховного Суду України від 15.04.2015 року у справі № 910/7163/14, зокрема: «Суди обґрунтовано визнали, що Законами України «Про страхування» та «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» не передбачено зобов’язання страховика за договором добровільного страхування визначати розмір страхового відшкодування тільки в розмірі суми, встановленої звітом про оцінку транспортного засобу, оскільки цей звіт є попереднім оціночним документом, що визначає можливу, але не остаточну суму, необхідну для відновлення транспортного засобу».

В той же час, стаття 29 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" регулює правовідносини між відповідачем як страховиком та його застрахованою особою, а не між відповідачем як особою, зобов'язаною відшкодувати збитки за винну особу, та позивачем як особою, яка відшкодувала збитки постраждалій особі.

Окремо необхідно вказати, що 20 січня 2016 року Верховний суд України у справі № 6-2808цс15 дійшов до висновку, якщо страхової виплати (страхового відшкодування) недостатньо для повного відшкодування шкоди, завданої особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, ця особа зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Таким чином, зворотна вимога страховика до винної у ДТП особи визначається не тільки розміром завданої ТЗ шкоди, а й сукупністю фактичних затрат, які понесені страховиком і які, в свою чергу, підтверджені відповідним платіжним дорученням.

P.s. Між тим страховик несе цивільно – правову (грошову - ст. 625 ЦК України) відповідальність за заборгованість по страховим виплатам.

Вищевказаний висновок зробив Верховний суд України вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, при розгляді справи № 6927цс16 від 01.06.2016 р.

Теги: ДТП, відшкодування, ответственность, страховщик, гражданско – правовая, выплаты, страховка, договор, суд, защита, взыскание, ТЗ, ОСАГО, полис,  КАСКО, иск, возмещение, ущерб, авто, Адвокат Морозов

Страховик несе цивільно – правову (грошову - ст. 625 ЦК України) відповідальність за заборгованість по страховим виплатам.

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вищевказаний висновок зробив Верховний суд України вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, при розгляді справи № 6927цс16 від 01.06.2016 р.

Суд зазначив, що у частині другій статті 625 ЦК України передбачено обов’язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 901 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 8 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон № 85/96-ВР) страховий випадок – це подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.

Згідно зі статтею 16 цього Закону договір страхування – це письмова угода між страхувальником і страховиком, за якою страховик бере на себе зобов’язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначенні строки та виконувати інші умови договору.

Відповідно до статті 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується в разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 511 ЦК України у випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Відповідно до частини першої статті 636 ЦК України договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі.

Проаналізувавши норми статей 524, 533 – 535, 625 ЦК України, можна дійти висновку, що грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів.

Таким чином, грошовим зобов’язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

У частині третій статті 510 ЦК України визначено, що якщо кожна зі сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

Отже, грошовим слід вважати зобов’язання, що складається, зокрема, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов’язок боржника сплатити кошти на користь кредитора.

Таким чином, правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачається передача грошей як предмета договору або сплата їх як ціни договору, є грошовим зобов’язанням.

Саме до таких грошових зобов’язань належить укладений договір про надання послуг, оскільки він установлює ціну договору –  страхову суму.

Сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння ДТП за участю забезпеченого транспортного засобу.

Завдання потерпілому внаслідок ДТП шкоди особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника, яким у цих правовідносинах виступає страховик.

При цьому потерпілий не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, але наділяється правами за цим договором: на його або третьої особи користь страховик зобов’язаний здійснити страхове відшкодування.

З огляду на викладене слід дійти висновку про те, що правовідносини, які склалися між сторонами у справі на підставі укладеного між ними договору добровільного страхування наземного транспорту, є грошовим зобов’язанням.

Висновок: Таким чином, зважаючи на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов’язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання.