Законодавчо закріплені способи звернення стягнення на предмет іпотеки

Адвокат Морозов (судебная защита)

Верховний суд України, захищаючи права забезпеченого іпотекою кредитора, розкрив зміст судового, позасудового … та вигадав «змішаний» спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 125 Основного Закону нашої Держави – Конституції України система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації, а найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Надалі, згідно з ч. 4 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Таким чином, функція Верховного суду України – це забезпечення єдності судової практики згідно з вимогами діючого законодавства.

Верховний суд України 14 вересня 2016 року вирішуючи справу № 6-1219цс16 зробив правовий висновок стосовно суспільно – правових відносин пов’язаних із звернення стягнення на предмет іпотеки, який,  на мою думку,  повинен бути предметом судово – правових дебатів юридичної спільноти.

Зокрема суд вказав, що частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

ВАЖЛИВО: Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Вказане підтверджується і правовою позицією Верховного суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 6-1851цс15, яка передбачає що відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється:

-     на підставі рішення суду;

-     виконавчого напису нотаріуса;

-     згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України “Про іпотеку” договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”.

ВАЖЛИВО: Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті  328 ЦК України).

Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Таким чином ВСУ зазначив, що судам слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки.

У частині першій статті 36 Закону України “Про іпотеку” зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно із положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:

 - передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”;

- право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

При цьому згідно частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності.

ВАЖЛИВО: договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).

Предметом дискусії є те, що у справі, яка переглядається судами нижчих інстанцій встановлено, що умови договору відповідач не виконував, кредит не погасив, в зв’язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто банк має право на визнання права власності на предмет іпотеки, або на укладення від імені банку договору купівлі-продажу іпотечного майна.

«Хоча, у справі, яка переглядається, суд ухвалюючи судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак установивши факт невиконання позичальником грошових зобов’язань за кредитним договором, суд вірно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою».

Помилковість застосування вищевказаних норм підтверджується правовою позицією Верховного суду України у справі № 6-1685цс16 від 21.09.2016 р., якою передбачено, що порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, відповідно до якої у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки:

а) шляхом проведення прилюдних торгів;

б) застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.

(!!!) На мою думку, Верховний суд України застосував так зване правило «спір по суті вирішен правильно, але норми Закону застосовані не вірно» і, виходячи з цього принципу,  рішення судів попередніх інстанцій не скасував, а справу не передав на новий розгляд.

Між тим,  ще раніше Верховний суд України вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права у справах щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження, при розгляді справи  № 6-969цс16 своєю постановою від 06 липня 2016 р. зробив наступний висновок.

Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання.

Однак, 7 червня 2014 року набув чинності Закон № 1304-VII, згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо:

-     таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті;

-  таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об’єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

-    загальна площа такого нерухомого житлового майна (об’єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов’язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України), що повною мірою відповідає значенню цього слова, поданому в тлумачному словнику української мови.

Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов’язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону № 1304-VII протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Таким чином дія  Закону № 1304-VII не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов’язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.

Саме до цього зводяться висновки, викладені в судових рішеннях у справах № 6-35023св15, № 6-482цс15.

Отже, кредитор, розуміючи складність процедури продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах, вирішив йти «шляхом найменшого супротиву» та визнав право власності на предмет іпотеки на підставі рішення суду і, як не дивно, дане рішення було підтримано («скрізь стиснуті зуби») Верховним судом України, а отже утворився ПРЕЦЕНДЕНТ – тобто, як говорив  Остап Бендер, ще один «відносно законний спосіб» відбирання предмету іпотеки.

ВИСНОВОК: аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки:

        1. судовий – на підставі рішення суду:

а) шляхом проведення прилюдних торгів;

б) застосування процедури продажу згідно ст. 38 ЗУ «Про іпотеку» (право  іпотекодержателя  на  продаж  предмета іпотеки будь-якій  особі-покупцеві);

2. два позасудових способи захисту:

а) на підставі виконавчого напису нотаріуса;

б) згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

3. «змішаний»: в рамках правової позиції Верховного суду України від 14 вересня 2016 року по справі № 6-1219цс16;

P.s. Верховний суд України 14 вересня 2016 року вирішуючи справу № 6-1219цс16 відступив від своєї правової позиції (суд не вправі визнавати право власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем – див. п.1) однак залишив в силі рішення попередніх інстанцій, якими саме на підставі рішення суду за іпотекодержателем визнано право власності на предмет іпотеки.

Питання № 1: Як можна керуватися правовими позиціями Верховного суду України, якщо одна суперечить інший (справа № 6-1219цс16 & № 6-1685цс16)  ?

Питання № 2: Якщо Закон застосовано не правильно, однак рішення суду без змін – навіщо нам Верховний суд, який не може забезпечити «єдність судової практики»???

Теги: ипотека, застава, залог, іпотека, стягнення, іпотекодержатель, банк, кредит, кошти, виконавчий напис нотаріуса, суд, продаж, прилюдні торги, надання житла, закон, право власності, судова практика, мораторій, заборона, виконавчі дії, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

«Цивільний шлюб»: розпорядження майном без згоди іншого із подружжя

Адвокат Морозов (судебная защита)

Правомірність відчуження майна придбаного в «цивільному шлюбі» без згоди іншого із подружжя.

07 вересня 2016 р. предметом судового розгляду Верховним судом України була справа № 6-727цс16 суть якої полягала в тому, що суди попередніх інстанцій установивши факт проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без шлюбу вважали, що квартира, придбана ними за час спільного проживання за спільні кошти, є їх спільною сумісною власністю, а отже подальше укладання угоди, договору купівлі – продажу щодо спірної квартири, без згоди «іншого із подружжя» є незаконним.

Однак, вища судова ланка з даним твердженням не погодилась виходячи з наступного.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 Цивільного кодексу України; далі – ЦК України).

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (стаття 658 ЦК України).

ВАЖЛИВО: Згідно із частиною першою статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Необхідно також відмітити, що відповідно до п. 20 Постанови Пленуму Верховного суду України від 21.12.2007 р.  N 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюб визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» при застосуванні ст.  74 СК що регулює поділ майна осіб,  які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати,  що правило зазначеної норми поширюється на випадки,  коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і  між  ними  склалися  усталені  відносини,  що  притаманні подружжю.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК суд вправі розглядати справи про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу за таких умов: має місце спільне проживання чоловіка та жінки однією сім’єю, термін спільного проживання (не менше п’яти років); мета встановлення факту (розподіл спільно набутого майна, спадкування за законом), крім того, важливою складовою є відсутність спору про право.

Разом з тим, досліджуючи судову практику щодо зміни правового режиму майна «подружжя» у випадку його поділу, необхідно звернути увагу на Постанову Верховного суду України від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15. Знаковою цю постанову робить те, що суд назвав критерії, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна, зокрема це:

1) час набуття такого майна,

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття),

3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.

ВАЖЛИВО: належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. (Постанова Верховного суду України від 01.07.2015 р. справа № 6-612цс15 та від 16.12.2015 р. справа № 6-2641цс15).

Відповідно до частини п’ятої статті 11 ЦК України цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України.

У всіх інших випадках право власності набувається з інших, не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Стаття 392 ЦК України про визнання права власності не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

ВАЖЛИВО: З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору про розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Аналогічний правовий висновок міститься й у постановах Верховного Суду України від 07 жовтня 2015 р. (справа № 6-1622цс15), від 21 жовтня 2015 року (справа №6-1568цс15),  від 27 січня 2016 року   (справа   №6-1912цс15)    та від 30 березня 2016 року (справа № 6-533цс16).

Таким чином, у випадку виникнення подібної ситуації у судовому порядку покупцю необхідно доводити той факт, що останній не знав та і не міг знати про те, що спірне нерухоме майно належить на праві спільної сумісної власності «цивільному подружжю», а отже під час оформлення угоди ані нотаріус, ані покупець не повинні були пересвідчуватися у наданні «згоди іншого із подружжя» на укладення цього договору і, за таких обставин, правових підстав, передбачених частиною першою статті 74 та частиною другою статті 65 СК України, для задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу немає. 

Теги: шлюб, поділ майна, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Пропущення строку для прийняття спадщини: поважні причини

Адвокат Морозов (судебная защита)

У випадку пропущення 6-ти місячного строку для прийняття спадщини та у разі  незгоди інших спадкоємців про вступ у спадщину, спадкоємець може звернутися до суду для визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, в обов’язковому порядку вказавши при цьому, поважність причин пропуску.

Які причини пропуску є поважними, а які навпаки - дослідив Верховний суд України узагальнюючи судову практику.

14 вересня 2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 755/7357/15-ц, провадження № 6-1215цс16 дійшов до досить суперечливого висновку, суть якого полягає в наступному: «…якщо спадкоємець не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні».

Розглядаючи вказану справу суд вказав на те, що за загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, а спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою і для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

ВАЖЛИВО: Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов’язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

За змістом  цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини вважаються причини, пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення дій для прийняття спадщини.

Аналогічна норма міститься в п. 24 постанови Пленуму Верховного суду України від 30.05.2008 р. за  N 7 «Про судову практику у справах про спадкування».

Правова позиція, висловлена Верховним судом України при розгляді справи № 6-1486цс15 передбачає, що відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. За змістом вищезазначеної статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є ті, які пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Отже, правила частини третьої статті 1272 ЦК України можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви;  2) ці обставини визнані судом поважними.

Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні.

Більше того, Верховний суд України в цій же постанові від 4 листопада 2015 року по справі № 6-1486цс15 вказав, що причина пропуску строку для прийняття спадщини не може бути визнана поважною, оскільки саме по собі незнання про смерть спадкодавця без установлення інших об’єктивних, непереборних, істотних труднощів на вчинення дій щодо прийняття спадщини не свідчить про поважність пропуску зазначеного строку.

Такий висновок узгоджується з нормами, викладеними в ст.ст. 1222, 1220, 1269,1270, 1272 ЦК, якими регулюються питання порядку прийняття спадщини.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 26 вересня 2012 року (справа № 6-85цс12).

Разом з тим необхідно вказати, що  відповідно до частин 3, 4 ст. 1268 ЦК спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 ЦК, він не заявив про відмову від неї.

ВАЖЛИВО: Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків відмови від спадщини у встановленому законодавством України порядку.

Зазначені особи вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків їхньої відмови від спадщини, а щодо малолітніх та недієздатних осіб - відмови, здійсненої від їхнього імені батьками (усиновлювачами), опікуном із дозволу органу опіки та піклування (встановлених частинами 2 - 4 ст. 1273 ЦК).

Необхідно зазначити, що згідно рекомендацій наданих у Листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 р. за № 24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» належними відповідачами у спорах про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини є спадкоємці, які прийняли спадщину, або територіальні громади в особі органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

При розгляді справи про визначення додаткового строку на прийняття спадщини не потрібно залучати нотаріуса, державну нотаріальну контору в якості третіх осіб, адже вони є учасниками правовідносини із спадкування та заінтересованими особами.

ВАЖЛИВО: ВССУ вказує, що суди визнають поважними причини пропуску строку такі як: тривала хвороба, перебування спадкоємця тривалий час за межами України, відбування покарання в місцях позбавлення волі, перебування на строковій військовій службі в Збройних Силах України тощо.

Разом з цим, судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини як:  

а) юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини;

б) необізнаність особи про наявність спадкового майна;

в) похилий вік;

г) непрацездатність;

д) незнання про існування заповіту;

е) встановлення судом факту, що має юридичне значення для прийняття спадщини (наприклад, встановлення факту проживання однією сім'єю);

ж) невизначеність між спадкоємцями хто буде приймати спадщину;

з) відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини;

ї) несприятливі погодні умови.

ВАЖЛИВО: Також  слід звернути увагу на роз'яснення Пленуму ВСУ, відповідно до якого повторне визначення судом додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини одним і тим же спадкоємцем законодавством не передбачено (абз. 5 п. 24 ППВСУ від 30 травня 2008 року № 7).

Якщо рішенням суду спадкоємцю раніше було визначено додатко­вий строк для прийняття спадщини і він цим не скористався та не прийняв спадщину, то в подаль­шому цей спадкоємець не може знову ставити питання про визначення йому додаткового строку для прийняття спадщини.

ВИСНОВОК: Аналіз всього вищезазначеного дає підстави стверджувати, що у разі пропущення строку на прийняття спадщину у спадкоємця є два шляхи:

перший: подати заяву нотаріусу про прийняття спадщини, за наявності письмової згоди всіх спадкоємців, які прийняли спадщину; 

другий: звернутися до суду з заявою про встановлення додаткового строку для прийняття спадщини.

Між тим необхідно враховувати, що судова практика виходить з того, що оскільки саме по собі незнання про смерть спадкодавця без установлення інших об’єктивних, непереборних, істотних труднощів на вчинення дій щодо прийняття спадщини не свідчить про поважність пропуску зазначеного строку,  то у заяві, в обов’язковому порядку,  необхідно порушувати питання про поважність причин пропуску зазначеного строку (тривала хвороба, перебування спадкоємця тривалий час за межами України, відбування покарання в місцях позбавлення волі, перебування на строковій військовій службі в Збройних Силах України тощо) та доводити цей факт належними та допустимими доказами в судовому процесі.

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Відсутність контрагентів за юридичною адресою: судова практика

Адвокат Морозов (судебная защита)

Судова практика обмежується тим, що відсутність контрагента за юридичною адресою, вказаною в установчих документах, свідчить лише про недотримання цим контрагентом порядку державної реєстрації або внесення змін до установчих документів, однак не доводить факту відсутності фінансово – господарської операції. 

Вищий адміністративний суд України у ряді рішень вказує, що не є обґрунтованими  доводи контролюючого (фіскального) органу про відсутність контрагентів за місцезнаходженням, оскільки цей факт не може однозначно свідчити про невиконання цими суб'єктами договірних зобов`язань перед платником, на момент виникнення спірних правовідносин вказані юридичні особи не була позбавлені права укладати з іншими суб`єктами господарювання договори з метою забезпечення власної господарської діяльності, були належним чином зареєстровані (Ухвала Вищого адміністративного суду України від 14 вересня 2016 р. справа № К/9991/11294/11; від 08 вересня 2016 р. у справі № К/800/37886/15; від 07 вересня 2016 р. справа № К/800/28971/14).

ВИСНОВОК: чинне податкове законодавство не пов'язує право платника на податковий кредит із знаходженням підприємства-постачальника за юридичною адресою.

У свою чергу, платник податків не зобов'язаний перевіряти наявність його контрагента за місцем реєстрації під час здійснення підприємницької діяльності, на нього не може бути покладено надмірний тягар доказування своєї добросовісності.

Податкові органи не вправі тлумачити поняття добросовісності платника як таке, що породжує у останнього додаткові обов'язки, не передбачені чинним законодавством.

ВАЖЛИВО: Посилання контролюючого органу на акти перевірок, складених відносно контрагентів платника не можуть бути взяті до уваги, оскільки нормами діючого законодавства України не передбачено можливість посилання податкового органу в ході проведення перевірки суб'єкта господарювання на акти перевірок інших суб'єктів господарювання.

Чинним законодавством України на сторону цивільно-правової угоди, яка є платником податків, не покладено обов'язку перевірки відповідності законодавству установчих документів постачальників товару та дотримання ними вимог податкового законодавства. Навіть якщо контрагенти позивача не виконали своїх зобов'язань по сплаті податку, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цих осіб.

Таким чином судова практика обмежується тим, що відсутність контрагента за юридичною адресою, вказаною в установчих документах, свідчить лише про недотримання цим контрагентом порядку державної реєстрації або внесення змін до установчих документів, однак не доводить того, що товар насправді не поставлявся (Ухвали Вищого адміністративного суду України від 28.01.2015 р. у справі  № К/9991/19740/12 та від 03.06. 2015 року у справі № К/800/3137/13).

Верховний суд України ще 16 жовтня 2012 року у справі № 21-281а12 зазначив, що у разі відсутністі контрагента за юридичною адресою згідно з пунктом 17 статті 11 Закону № 509-XII органи ДПС у випадках, в межах компетенції та у порядку, встановлених законами України, мають право звертатись у передбачених законом випадках до судових органів із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності. ВСУ констатував, що суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що відсутність юридичної особи за місцезнаходженням не призводить до скасування або визнання неправомірним запису в Реєстрі стосовно місцезнаходження юридичної особи і відсутність юридичної особи за місцезнаходженням є підставою для внесення таких відомостей до Реєстру та постановлення судового рішення про припинення юридичної особи.

Компетенція контролюючих органів, повноважень і обов'язків їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, урегульовані ПК України. Способом здійснення такого контролю є, зокрема, інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів. Інформація, зібрана відповідно до цього Кодексу, може зберігатися та опрацьовуватися в інформаційних базах контролюючих органів або безпосередньо посадовими (службовими) особами  контролюючих органів. Висновки, викладені в акті перевірки, є відображенням дій податкових інспекторів та не породжують правових наслідків для платника податків і, відповідно, такий акт не порушує прав останнього.

ВАЖЛИВО:  Дії контролюючого органу щодо внесення до Інтегрованої системи змін показників податкової звітності суб'єктів господарювання в частині податкового кредиту та податкових зобов'язань на підставі акта перевірки без прийняття податкових повідомлень-рішень не породжують правових наслідків для платників податків та не порушують їхні права, оскільки розміщена в цій системі інформація є службовою та використовується податковими органами для обробки зібраної інформації в автоматичному режимі (використовуються для виконання покладених на контролюючі органи функцій та завдань) з метою здійснення податкового контролю.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 09.12.2014 року, 03.11.2015 року та 17.11.2015 року у справах №№ 21-511а14, 21-99а15 та 21-4133а15 відповідно.

Більше того, стосовно відповідальності позивача за можливі протиправні дії його контрагентів ВАСУ в ухвалі від  13 вересня 2016 р. по справі № 876/5987/15 зазначає, що для висновків про наявність порушень податкового законодавства у діях платника податків в обов'язковому порядку необхідно з'ясувати можливу обізнаність такого платника щодо дефектів у правовому статусі його контрагентів (відсутність реєстрації їх як платників ПДВ, відсутність у відповідних посадових осіб чи інших представників контрагента повноважень на складання первинних, розрахункових документів, податкових накладних тощо).

Зазначені доводи підтверджуються висновками судової практики Вищого адміністративного суду України зокрема Ухвалами від 04 березня 2014 р. по справі К/9991/27474/12, від 26 червня 2013 р. по справі К/9991/71450/12, від 20 листопада 2013 р. по справі № К/800/39966/13, від 13 грудня 2012 р. по справі № К/9991/32048/12.

Теги: податкові спори, налоговые споры, контрагент, уступка, поступка, ТТН, накладная, судебная практика, працівникі, виробничі ресурси, оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, фіскальні органи,  контролюючі органи, податкові органи, Адвокат Морозов, адвокат Киев, юридическая консультация, судебная защита

Виключні підстави для припинення договору поруки: судова практика

Адвокат Морозов (судовий захист)

Досліджуючи питання припинення акцесорного зобов’язання - договору поруки, Верховний суд України 14 вересня 2016 р. по справі № 6-1451цс16 в черговий раз сформував та підтвердив раніше прийняту правову позицію.

 Зокрема суд вказав, що відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку.

Згідно із частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України).

Порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків.

Разом із тим позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). При цьому відповідно до частин першої та п’ятої               статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання.

ВАЖЛИВО: Якщо порука припинилася (у тому числі й на підставі непред’явлення кредитором відповідної вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов‘язання), інститут позовної давності застосовано бути не може, тому що право кредитора на пред’явлення вимоги до поручителя та обов’язок поручителя відповідати перед кредитором за порушене позичальником зобов’язання припинилися.

Отже, непред’явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов’язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов’язанням.

ВИСНОВОК: Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя по його закінченні припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може.

Необхідно також зазначити, що умови договору поруки про його дію «до повного припинення зобов’язань боржника» не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя (Постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 23 травня 2012 р.).

Під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій з реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором.

Суд також зробив висновок, що, "основне зобов’язання" - це не зміст кредитного договору, а реально існуючі правовідносини, зміст яких складають права та обов’язки сторін кредитного договору.

Разом з тим,  якщо умовами договору кредиту передбачені окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання  цього обов’язку, то у разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 ЦК України) повинні застосовуватись і до поручителя.

Таким чином, Верховний суд України дійшов висновку про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Більше того, Верховний суд України розглядаючи справу № 6-272цс16 від 29.06.2016 р. зробив правовий висновок про те, що, регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв’язку із закінченням строку її чинності, частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки:

1)  протягом строку, установленого договором поруки (перше речення частини четвертої статті 559 ЦК України);

2)  протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, якщо кредитор не пред’явить вимоги до поручителя (друге речення частини четвертої статті 559 ЦК України);

3)  протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов’язання не встановлено або встановлено моментом пред’явлення вимоги), якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя (третє речення частини четвертої статті 559 ЦК України).

Окремо необхідно наголосити, що Верховний суд України розглядаючи справу № 6-125цс14 зробив важливий висновок: «…пред’явленням вимоги до поручителя є пред’явлення до нього позову.».

Разом з цим існує і окрема думка судді ВСУ Сеніна Ю.Л. у цій же справі: «Судова палата дійшла висновку, що пред’явленням вимоги до поручителя є пред’явлення до нього позову.  Такий висновок вважаю помилковим, виходячи з наступного.

 Термін «вимога» є більш широким, ніж «позов», ці поняття не є тотожними.  Термін «вимога» вживається в різних нормах Цивільного кодексу по-різному й має різне значення залежно від контексту. Якщо порівняти частину четверту статті 559 ЦК України із частиною першою статті 555 цього Кодексу, то стає очевидним, що законодавець припускає як звернення з вимогою до поручителя, так і пред’явлення позову до нього. Саме тому стаття 555 ЦК України встановлює різні права та обов’язки поручителя  у разі пред’явлення до нього вимоги або позову.

 Вважаю, що в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України йдеться про вимогу до поручителя безпосередньо. Це преклюзивний строк, який не може бути перерваний заявленням вимог до суду, його закінчення свідчить про припинення зобов’язання поручителя і саме з таких підстав слід виходити при ухваленні рішення.

 ЦК України не передбачає скороченого строку позовної давності для пред’явлення вимог до поручителя у разі невиконання кредитного зобов’язання боржником, якщо у договорі поруки не встановлено строк його дії. А якщо погодитись з висновком про те, що пред’явленням вимоги до поручителя є пред’явлення до нього позову, то виключається можливість пред’явлення позову до суду після спливу шести місяців, встановлених частиною четвертою статті 559 ЦК України».

Теги: кредитный договор, прекращение поручительства, срок исковой давности, кредитор, должник, поручитель, банк, требование, претензия, иск, обжалование, юрист, адвокат, Евгений Морозов