Адвокат Морозов (судебная защита)
Верховний
суд України, захищаючи права забезпеченого іпотекою кредитора, розкрив зміст
судового, позасудового … та вигадав «змішаний» спосіб звернення стягнення на
предмет іпотеки.
Відповідно
до ч. 1 та 2 ст. 125 Основного Закону нашої Держави – Конституції України
система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами
територіальності і спеціалізації, а найвищим
судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.
Надалі,
згідно з ч. 4 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у
постановах Верховного Суду України, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних
повноважень, які
застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну
норму права.
Таким
чином, функція Верховного суду України – це забезпечення єдності судової
практики згідно з вимогами діючого законодавства.
Верховний
суд України 14 вересня 2016 року вирішуючи справу № 6-1219цс16 зробив правовий
висновок стосовно суспільно – правових відносин пов’язаних із звернення
стягнення на предмет іпотеки, який, на мою думку, повинен бути предметом судово –
правових дебатів юридичної спільноти.
Зокрема
суд вказав, що частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із
способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в
тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право
або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
ВАЖЛИВО: Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України
“Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі
рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про
задоволення вимог іпотекодержателя.
Вказане
підтверджується і правовою позицією Верховного суду України від 30 березня 2016
р. у справі № 6-1851цс15, яка передбачає що відповідно до частини третьої
статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки
здійснюється:
- на підставі рішення суду;
- виконавчого напису нотаріуса;
- згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Згідно із
частиною третьою статті 36 Закону України “Про іпотеку” договір про задоволення
вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке
прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може
передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в
рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37
Закону України “Про іпотеку”.
ВАЖЛИВО: Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду
врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення
судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема,
спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або
застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.
Можливість
виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у
статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності
набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів
(частина перша статті 328 ЦК України).
Стаття 392
ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а
підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних
підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює
наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа,
який посвідчує його право власності.
Таким
чином ВСУ зазначив, що судам слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання
питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі
іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання
забезпечених іпотекою зобов’язань, а також здійснення виконавчого напису
нотаріусом, як правову
підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови
передбачені умовами договору іпотеки.
У частині
першій статті 36 Закону України “Про іпотеку” зазначено, що сторони іпотечного
договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки
шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Позасудове
врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог
іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим
договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог
іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути
укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання
законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Згідно із
положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог
іпотекодержателя або відповідне застереження
в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими
наслідками, може передбачати:
- передачу іпотекодержателю права власності на предмет
іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому
статтею 37 Закону України “Про іпотеку”;
- право
іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі
договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
При цьому
згідно частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою
для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є
предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або
відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого
договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю
права власності.
ВАЖЛИВО: договір про задоволення вимог іпотекодержателя або
відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу
іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права
власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону
України «Про іпотеку»).
Предметом
дискусії є те, що у справі, яка переглядається судами нижчих інстанцій
встановлено, що умови договору відповідач не виконував, кредит не погасив, в
зв’язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору
передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки
відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто банк має право на визнання права власності на
предмет іпотеки, або на укладення від імені банку договору купівлі-продажу
іпотечного майна.
«Хоча, у
справі, яка переглядається, суд ухвалюючи судові рішення про звернення стягнення на
предмет іпотеки шляхом
передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно
застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак
установивши факт невиконання позичальником грошових зобов’язань за кредитним
договором, суд вірно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця
щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою».
Помилковість
застосування вищевказаних норм підтверджується правовою позицією Верховного суду України у справі №
6-1685цс16 від 21.09.2016 р., якою
передбачено, що порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду
врегульоване статтею 39 цього Закону, відповідно до якої у разі задоволення
судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду
зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки:
а) шляхом проведення прилюдних торгів;
б) застосування процедури продажу, встановленої статтею
38 цього Закону.
(!!!) На мою думку, Верховний суд України застосував так зване
правило «спір по суті вирішен правильно, але норми Закону
застосовані не вірно» і,
виходячи з цього принципу, рішення судів попередніх інстанцій не
скасував, а справу не передав на новий розгляд.
Між тим,
ще раніше Верховний суд України вирішуючи питання про усунення
розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права
у справах щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого
провадження, при розгляді справи № 6-969цс16 своєю постановою від 06 липня 2016 р. зробив наступний висновок.
Відповідно
до статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за кредитним
договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується
надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах,
встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та
сплатити проценти.
Згідно зі
статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно
до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Частинами
першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право
іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом
звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного
виконання боржником основного зобов’язання.
Однак, 7 червня 2014 року набув чинності
Закон № 1304-VII, згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте
(відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом
застави згідно
із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із
статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо:
-
таке майно виступає як забезпечення
зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за
споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України
в іноземній валюті;
- таке нерухоме житлове майно використовується
як місце постійного проживання позичальника/майнового
поручителя або є об’єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна,
яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового
поручителя у
власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;
-
загальна площа такого нерухомого житлового
майна (об’єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не
перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.
Поняття
«мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання
зобов’язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України), що повною мірою
відповідає значенню цього слова, поданому в тлумачному словнику української
мови.
Отже, мораторій є відстроченням виконання
зобов’язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом № 1304-VII
мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній
валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет
іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а
лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди
власника).
Крім того,
згідно з пунктом 4 Закону № 1304-VII протягом дії цього Закону інші закони
України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
Таким
чином дія Закону № 1304-VII не зупиняє дії решти
нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов’язань, то й не може
бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і
посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення
стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати
заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої
категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього
Закону на період його чинності.
Саме до
цього зводяться висновки, викладені в судових рішеннях у справах № 6-35023св15,
№ 6-482цс15.
Отже,
кредитор, розуміючи складність процедури продажу предмета іпотеки на прилюдних
торгах, вирішив йти «шляхом найменшого супротиву» та визнав право власності на
предмет іпотеки на підставі рішення суду і, як не дивно, дане рішення було
підтримано («скрізь стиснуті зуби») Верховним судом України, а отже утворився ПРЕЦЕНДЕНТ – тобто, як говорив Остап
Бендер, ще один «відносно законний спосіб» відбирання предмету іпотеки.
ВИСНОВОК: аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України
«Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що
законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які
забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки:
1. судовий – на підставі рішення суду:
а) шляхом проведення прилюдних торгів;
б) застосування процедури продажу згідно ст. 38 ЗУ «Про
іпотеку» (право іпотекодержателя на продаж предмета
іпотеки будь-якій особі-покупцеві);
2. два позасудових способи захисту:
а) на підставі виконавчого напису нотаріуса;
б) згідно з договором про задоволення вимог
іпотекодержателя.
3. «змішаний»: в рамках правової позиції
Верховного суду України від 14 вересня 2016 року по справі № 6-1219цс16;
P.s.
Верховний суд України 14 вересня 2016 року вирішуючи справу № 6-1219цс16
відступив від своєї правової позиції (суд не вправі визнавати право власності
на предмет іпотеки за іпотекодержателем – див. п.1) однак залишив в силі
рішення попередніх інстанцій, якими саме на підставі рішення суду за іпотекодержателем
визнано право власності на предмет іпотеки.
Питання
№ 1: Як можна
керуватися правовими позиціями Верховного суду України, якщо одна суперечить
інший (справа № 6-1219цс16 & № 6-1685цс16) ?
Питання
№ 2: Якщо
Закон застосовано не правильно, однак рішення суду без змін – навіщо нам
Верховний суд, який не може забезпечити «єдність судової практики»???
Теги: ипотека, застава, залог, іпотека, стягнення,
іпотекодержатель, банк, кредит, кошти, виконавчий напис нотаріуса, суд, продаж,
прилюдні торги, надання житла, закон, право власності, судова практика,
мораторій, заборона, виконавчі дії, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов
Немає коментарів:
Дописати коментар