Земельна ділянка для ведення фермерського господарства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

23 серпня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 539/3886/19, провадження № 61-13186св22 (ЄДРСРУ № 112992734)  досліджував питання щодо особливостей надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства.

Відносини, пов`язані із створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України, ЗК України, Законом України від 19 червня 2003 року № 973-IV «Про фермерське господарство» (далі - Закон № 973-IV) та іншими нормативно-правовими актами України.

Згідно зі статтею 12 Закону № 973-IV землі фермерського господарства можуть складатися із: земельних ділянок, що належать громадянам України - членам фермерського господарства на праві власності, користування; земельних ділянок, що належать фермерському господарству на праві власності, користування.

Відповідно до статті 1 Закону № 973-IV фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

(!) Згідно з частиною першою статті 5 Закону № 973-IV право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство.

Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їхні батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім`ї, родичі, які об`єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень установчого документа фермерського господарства. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом). При створенні фермерського господарства одним із членів сім`ї інші члени сім`ї, а також родичі можуть стати членами цього фермерського господарства після внесення змін до його установчого документа (частини перша, друга статті 3 Закону № 973-IV).

Можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства (стаття 8 цього Закону).

Згідно зі статтею 8 Закону № 973-IV фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою.

Порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства передбачений спеціальним Законом № 973-IV.

Згідно з абзацами 1, 2 частини першої статті 7 Закону № 973-IV для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.

У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі.

Частинами другою та четвертою статті 7 Закону № 973-IV передбачено, що заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується та затверджується відповідно до закону. У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом.

Отже, спеціальний Закон № 973-IV визначає обов`язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 ЗК України до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Зокрема, в заяві про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства потрібно зазначити не лише бажаний розмір і місце розташування ділянки, але й обґрунтувати розміри земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства.

Зазначені вимоги відповідають загальним принципам земельного законодавства (стаття 5 ЗК України) та меті правового регулювання земельних відносин у сфері діяльності фермерських господарств, яка полягає в створенні умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання і охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України (преамбула Закону № 973-IV).

Крім того, Закон № 973-IV передбачає, що заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна бути розглянута по суті. При цьому норми цього Закону не містять імперативної вказівки про задоволення заяви за наявності певних формальних умов, допускаючи можливість прийняття органом державної влади чи органом місцевого самоврядування рішення про відмову в задоволенні заяви без визначення виключного переліку підстав для такої відмови.

Таким чином, при вирішенні позовних вимог про законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування щодо надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства, визначений статтею 7 Закону № 973-IV як спеціального щодо статті 123 ЗК України.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 10 серпня 2022 року у справі № 698/119/18, провадження № 61-21412св21, від 27 червня 2022 року у справі № 634/336/20, провадження № 61-20983св21.

З огляду на вказане нормами Закону № 973-IV запроваджений механізм, за яким земельна ділянка спочатку надається в оренду громадянину з метою здійснення підприємницької діяльності (для ведення фермерського господарства), проте останній може використовувати її лише шляхом створення фермерського господарства як форми здійснення своєї підприємницької діяльності.

Створенню фермерського господарства передує, по-перше, бажання й ініціатива громадянина здійснювати підприємницьку діяльність на власний ризик саме у такій формі з метою отримання прибутку та, по-друге, вирішення питання про отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства у власність та/або користування, що є необхідною умовою реалізації ним права на створення такого фермерського господарства, а також державної реєстрації останнього як юридичної особи. Створення фермерського господарства громадянином України передбачає визначену законом послідовність дій, а земельні ділянки надаються саме для створення фермерського господарства, а не для іншої цілі.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18, провадження № 14-86цс22.

Розглядаючи заяву громадянина, що має намір отримати земельну ділянку для ведення фермерського господарства по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, зокрема щодо трудових і матеріальних ресурсів заявника.

За наслідками вказаної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. Відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб`єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов`язковою процедурою - без проведення земельних торгів.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 633/407/18, провадження № 61-19202св20.

Виходячи зі змісту статей 7, 12 Закону № 973-IV, статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України право на безоплатне отримання земельної ділянки державної або комунальної власності одного виду громадянин, зокрема для ведення фермерського господарства, може використати один раз. Додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримати на конкурентних засадах через участь у торгах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 525/1225/15-ц).

 

Матеріал по темі: «Відчуження частки у статутному капіталі фермерського господарства (ч.3)»

 

 

Теги: фермерське господарство, ФГ, звернення стягнення на частку боржника, викуп, продаж, статутний капітал фермерського господарства, частка в статутному капіталі, кредитори, корпоративних прав, аукціон, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відчуження частки у статутному капіталі фермерського господарства (ч.3)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звернення стягнення для задоволення вимог кредиторів або механізм відчуження частки у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства

07 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/3059/16 досліджував питання:

• оборотоздатності частки у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства;
• звернення стягнення на частку боржника у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства.

Щодо оборотоздатності частки у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства

Правові, економічні та соціальні засади створення та діяльності фермерських господарств визначені Законом України "Про фермерське господарство".

Аналіз положень Закону України "Про фермерське господарство" свідчить про відсутність в ньому норм, які б розкривали поняття частки в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства, прав, які надаються нею (корпоративні права), в тому числі порядок виділення та продажу частки в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства в примусовому порядку.

Такі норми також відсутні й у інших нормативно-правових актах, які регулюють відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням фермерських господарств.

Частиною шостою статті 20 Закону України "Про фермерське господарство" закріплено лише право члена фермерського господарства на отримання частки майна фермерського господарства при його ліквідації або в разі припинення членства у фермерському господарстві, розмір та порядок отримання якої визначаються Статутом фермерського господарства.

Окрім того, частинами другою, третьою статті 22 Закону України "Про фермерське господарство" передбачено можливість продажу фермерського господарства як ЦМК, визначивши, що за рішенням членів фермерського господарства відповідно до закону фермерське господарство як цілісний майновий комплекс може бути відчужене на підставі цивільно-правових угод громадянам України, які мають право на створення фермерського господарства, або юридичним особам України для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Громадяни, які придбали майно фермерського господарства як цілісного майнового комплексу на підставі цивільно-правової угоди, подають у встановленому порядку Статут фермерського господарства на державну реєстрацію.

До складу цілісного майнового комплексу згідно з приписами частини першої статті 22 Закону України "Про фермерське господарство" віднесено майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов`язання.

(!!!) Однак частка у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства не входить до складу цілісного майнового комплексу, адже не належить фермерському господарству, а є власністю його членів.

До того ж за змістом частини другої статті 22 Закону України "Про фермерське господарство" відчуження цілісного майнового комплексу допускається лише за цивільно-правовими угодами та на підставі відповідного рішення членів фермерського господарства.

Отже, наразі питання відчуження частки у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства нормативно невизначене та неурегульоване.

Очевидно, що відсутність чіткого регулювання питання щодо відчуження частки у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства не відповідає якості закону, а тому зумовлює на практиці виникнення низки питань, зокрема щодо:

- можливості відчуження прав на фермерське господарство в інший спосіб, ніж шляхом продажу ЦМК, зокрема шляхом продажу частки у статутному капіталі фермерського господарства без відповідного рішення та згоди членів фермерського господарства;

- можливості відчуження частки у статутному капіталі фермерського господарства у примусовому порядку, в тому числі у складі ліквідаційної маси під час проведення аукціону з продажу майна банкрута;

- поширення на подібні правовідносини інституту переважних прав та можливості їх захисту за аналогією закону із застосуванням механізму переведення прав та обов`язків покупця на позивача.

Зареєстроване як юридична особа фермерське господарство за своє природою є специфічним суб`єктом господарювання, правове регулювання статусу якого має певні, характерні лише для нього, особливості, що відрізняють його від інших суб`єктів господарювання.

Однією з таких особливостей є визначений частиною першою статтею 3 Закону України "Про фермерське господарство" суб`єктний склад фермерського господарства. Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім`ї, родичі, які об`єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень установчого документа фермерського господарства. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом).

При створенні фермерського господарства одним із членів сім`ї інші члени сім`ї, а також родичі можуть стати членами цього фермерського господарства після внесення змін до його установчого документа. Для цілей Закону України "Про фермерське господарство" до членів сім`ї та родичів голови фермерського господарства відносяться дружина (чоловік), батьки, діти, баба, дід, прабаба, прадід, внуки, правнуки, мачуха, вітчим, падчерка, пасинок, рідні та двоюрідні брати та сестри, дядько, тітка, племінники як голови фермерського господарства, так і його дружини (її чоловіка), а також особи, які перебувають у родинних стосунках першого ступеня споріднення з усіма вищезазначеними членами сім`ї та родичами (батьки такої особи та батьки чоловіка або дружини, її чоловік або дружина, діти як такої особи, так і її чоловіка або дружини, у тому числі усиновлені ними діти) (частини друга, третя статті 3 цього Закону).

Згідно з абзацом першим частини п`ятої статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство, зареєстроване як юридична особа, має статус сімейного фермерського господарства, за умови що в його підприємницькій діяльності використовується праця членів такого господарства, якими є виключно члени однієї сім`ї відповідно до статті 3 СК України.

Аналогічні умови визначені абзацом другим частини п`ятої статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" для фермерського господарства без статусу юридичної особи.

Залучення сімейним фермерським господарством інших громадян відповідно до статті 27 Закону України "Про фермерське господарство" може здійснюватися виключно для виконання сезонних та окремих робіт, які безпосередньо пов`язані з діяльністю господарства і потребують спеціальних знань чи навичок (абзац четвертий частини п`ятої статті 1 цього Закону).

Тлумачення норм статей 1, 3 Закону України "Про фермерське господарство" свідчить про те, що фермерське господарство визначається як підприємництво саме сімейного типу, коли його членами можуть бути саме подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім`ї, родичі, тобто головною особливістю фермерського господарства як організаційно-правової форми є його сімейно-трудовий або родинно-трудовий характер.

Отже, фермерське господарство як юридична особа наближена за своїми ознаками до підприємств корпоративного типу, має певні особливості, а саме: 1) воно засновано на членстві, а також майновій та особистій трудовій участі його членів, яка є обов`язковою; 2) коло учасників/членів фермерського господарства обмежується членами сім`ї; діяльність фермерського господарства може стосуватися лише фермерства.

Така специфіка правового статусу фермерського господарства щодо суб`єктного складу членів фермерського господарства зумовлює неможливість набуття статусу члена господарства юридичними особами та особами, не пов`язаними родинними або сімейними зв`язками з існуючими членами господарства.

Більше того, поза межами сімейних/родинних зв`язків такий суб`єкт господарювання існувати не може, адже якщо не залишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства у порядку, встановленому законом, діяльність фермерського господарства припиняється (пункт 4 частини першої статті 35 Закону України "Про фермерське господарство").

Відповідні обмеження щодо суб`єктного складу членів фермерського господарства (за винятком набуття членства юридичною особою) не стосуються у випадку, коли частка в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства належить 100 % одній особі. У такому разі зазначена особа за аналогією механізму відчуження частки учасником товариства з обмеженою відповідальністю, визначеною статтею 21 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", може відчужити належну їй частку (100 %) іншій особі - не обов`язково члену своєї сім`ї, адже бути головою фермерського господарства має право будь-яка особа і не вимагається, щоб вона була пов`язана родинними/сімейними стосунками з відчужувачем частки в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства.

Однак наведені особливості суб`єктного складу членів фермерського господарства не можуть бути не враховані при вирішенні питання щодо можливості відчуження частки у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства, в якому частка в статутному (складеному) капіталі належить декільком особам - членам сім`ї.

Тому, хоча фермерське господарство створене за рахунок об`єднання майна громадян та їх підприємницької діяльності з метою одержання прибутку та за своїми ознаками є наближеним до корпоративного підприємства, не є виправданим та можливим застосування до нього за аналогією на підставі статті 8 ЦК України механізму щодо відчуження частки у статутному капіталі, визначеного статтею 21 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" для товариства з обмеженою відповідальністю, адже на відміну від фермерського господарства, членство в якому обмежене принципом родинної афілійованості та обов`язкової трудової участі, для товариства з обмеженою відповідальністю відповідних обмежень щодо учасників законом не визначено.

Так само відсутні підстави для застосування до фермерського господарства, в якому частка в статутному (складеному) капіталі належить кільком особам - членам сім`ї, механізму передачі паю (його частини), визначеного статтею 166 ЦК України для виробничого кооперативу, яка не передбачає особливостей вимог щодо суб`єктного складу учасників, встановлених законом для фермерського господарства.

Зазначена правова невизначеність механізму відчуження частки у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства зумовлює вплив на права кредиторів боржника щодо можливості задоволення наявних в них вимог до боржника за рахунок його майна.

 

Щодо звернення стягнення на частку боржника у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

В результаті примусового відчуження частки у статутному капіталі фермерського господарства шляхом його продажу на аукціоні, набувачем такої частки (переможцем аукціону) може бути особа, яке не пов`язана сімейними чи родинними відносинами з іншими членами фермерського господарства, що прямо суперечить вимогам щодо суб`єктного складу членів фермерського господарства, визначених Законом України "Про фермерське господарство".

Тож нормативна неврегульованість питання відчуження частки у статутному капіталі фермерського господарства не сприяє, зокрема, виконанню завдань провадження у справі про банкрутство, оскільки, як наслідок, унеможливлює задоволення вимог кредиторів за рахунок майна боржника, яким є також частка у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства.

Очевидно, що наведена невизначеність, у тому числі в розумінні практики ЄСПЛ, покладає несправедливий та непропорційний тягар на кредиторів, оскільки вони можуть бути позбавлені можливості задовольнити свої вимоги до боржника за наявності у нього активів у вигляді частки у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства з огляду на відсутність у законодавстві закріплення порядку відчуження такої частки.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

ЄСПЛ зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення від 06.12.2007 у справі "Воловік проти України").

Отже, наразі за відсутності юридичної визначеності можливості відчуження частки у статутному капіталі фермерського господарства та відповідного правового регулювання постає питання про формування моделі звернення стягнення на частку в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства, яка б враховувала особливості природи фермерського господарства і забезпечувала дотримання прав й інтересів членів фермерського господарства, кредиторів та боржника.

До такої моделі можна віднести механізм звернення стягнення на частку в разі неможливості її виділу в натурі зі спільного майна, закріплений у статтях 366, 371 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 371 "Звернення стягнення на частку майна, що є у спільній сумісній власності" ЦК України кредитор співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред`явити позов про виділ частки зі спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.

Частиною другою статті 371 ЦК України визначено, що виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, для звернення стягнення на неї здійснюється у порядку, встановленому статтею 366 цього Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 366 ЦК України кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред`явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї. Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом.

Відповідно до абзацу першого частини другої статті 366 ЦК України у разі неможливості виділу в натурі частки зі спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу.

У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов`язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку (абзац другий частини другої статті 366 ЦК України).

Аналіз змісту частини другої статті 366 ЦК України свідчить, що продаж боржником своєї частки в праві спільної сумісної власності з направленням суми виторгу на погашення боргу відповідно до абзацу першого цієї частини відбувається на вимогу кредитора, а за відсутності згоди боржника на продаж своєї частки або відмови інших співвласників від придбання частки кредитор набуває право звернути стягнення на частку в спосіб, передбачений абзацом другим частини другої цієї статті.

У будь-якому випадку продаж боржником його частки з направленням суми виторгу на погашення боргу здійснюється з дотриманням переважного права купівлі частки в праві часткової власності. Зокрема, статтею 362 ЦК України встановлено обов`язок продавця-співвласника майна письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку за відповідною ціною та про інші умови продажу, а також правові наслідки порушення ним права переважної купівлі.

Відповідно до частини другої статті 362 ЦК України продавець частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає. Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснюють цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.

(!!!) У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред`явити до суду позов про переведення на нього прав та обов`язків покупця. Одночасно позивач зобов`язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець (частина четверта статті 362 ЦК України).

ВАЖЛИВО: Тлумачення статті 366 ЦК України дає змогу зробити висновок, що кредитор для звернення стягнення на частку в майні, що є в спільній частковій власності, може пред`явити:

1) позов про виділ частки боржника зі спільного майна в натурі з подальшим зверненням стягнення на неї;

2) вимогу про продаж боржником своєї частки в праві спільної часткової власності, у тому числі іншим співвласникам;

3) вимогу або позов про продаж частки з публічних торгів;

4) вимогу або позов про переведення на кредитора прав та обов`язків співвласника-боржника.

Відповідно до частини другої статті 366 ЦК України звернення стягнення на майно боржника шляхом виділу його частки із спільного майна в певних випадках буває неможливим. Це може бути викликане специфікою майна або незгодою інших співвласників на виділ частки.

Верховний Суд звертає увагу, що частка в статутному капіталі є специфічним майном - майновим правом, виділ з якого в натурі неможливий. Тому може йтися лише про поділ частки із набуттям права пропорційно цієї частки іншим(-и) із співвласників.

За відсутності на це згоди співвласника(-ів) боржника наділення його(їх) правом на частку в статутному капіталі пропорційно його(їх) частці неможливе. За наявності згоди іншого(-их) співвласника(-ів) на визнання за ним(-и) права на частку в статутному капіталі фермерського господарства у розмірі пропорційно його(їх) частці воно(-и) має(-ють) одночасно погодитися з придбанням цієї частки, на яке буде звернено стягнення за боргами одного із членів (боржника) у порядку реалізації свого переважного права, передбаченого статтею 362 ЦК України.

Натомість у разі відмови іншого(-их) співвласника(-ів) від придбання частки боржника у статутному капіталі фермерського господарства звернення стягнення на таку частку може бути здійснено за аналогією зі статтею 131 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 131 ЦК України звернення стягнення на частку учасника у складеному капіталі повного товариства за його власними зобов`язаннями допускається тільки у разі недостатності іншого майна для задоволення вимог кредиторів. У разі недостатності майна учасника повного товариства для виконання його зобов`язань перед кредиторами вони можуть вимагати у встановленому порядку виділу частини майна повного товариства, пропорційної частці учасника-боржника у складеному капіталі товариства.

Частиною другою статті 131 ЦК України визначено, що частина майна повного товариства, пропорційна частці учасника-боржника у складеному капіталі, виділяється у грошовій формі чи в натурі відповідно до балансу, складеного на момент вибуття такого учасника з товариства.

(!!!) Отже, за змістом цієї норми стягнення може звертатися на частку члена фермерського господарства-боржника шляхом виділення частини майна фермерського господарства, пропорційної частці члена-боржника у складеному капіталі господарства.

У такому випадку майно фермерського господарства може бути виділено пропорційно частці боржника (члена фермерського господарства) в статутному капіталі або може бути виплачена його вартість пропорційно частці боржника в статутному капіталі господарства на вимогу кредитора, тобто частка може виділятися в грошовій формі чи в натурі відповідно до балансу, складеного на момент вибуття такого члена з господарства.

Водночас виплата вартості частки майна або виділення частки майна боржника, пропорційної частці боржника в статутному капіталі, повинні відбуватися з дотриманням положень закону та статуту товариства (близький за змістом висновок викладений в постанові Верховного Суду України від 17.09.2014 у справі № 6-31цс14).

З наведеного слідує, що законодавець дозволяє виділення не лише частки у складеному капіталі, а й частки у майні товариства.

Зазначене означає, що в разі коли член товариства має право на прибуток товариства, частка виділяється з урахуванням прибутку товариства. Або ж навпаки - при збитковій діяльності товариства кредитори мають розраховувати тільки на частку відповідно до балансу.

Екстраполяція положень наведених норм на правовідносини щодо відчуження частки у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства з урахуванням особливостей правового статусу фермерського господарства свідчить про обмежену оборотоздатність частки у статутному капіталі фермерського господарства та дає змогу сформувати правову модель звернення стягнення на частку боржника у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства (в якому частка в статутному (складеному) капіталі належить декільком особам - членам сім`ї), яка на практиці реалізовується так:

- за наявності згоди іншого (-их) співвласника(-ів) на визнання за ним(-ми) права на частку в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства звернення стягнення на таку частку здійснюється у порядку, встановленому статтею 366 ЦК України, з дотриманням переважного права співвласника, передбаченого статтею 362 ЦК України, на придбання частки;

- у разі відмови іншого (-их) співвласника(-ів) від придбання частки боржника у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства - звернення стягнення на таку частку здійснюється за аналогією зі статтею 131 ЦК України.

Така модель відчуження частки у статутному капіталі фермерського господарства: 1) враховує особливості статусу фермерського господарства; 2) забезпечує можливість відчуження фермерського господарства в інший спосіб, ніж шляхом продажу ЦМК, зокрема шляхом продажу частки у статутному капіталі фермерського господарства без відповідного рішення та згоди членів фермерського господарства, а також можливість відчуження частки у статутному капіталі фермерського господарства у примусовому порядку, в тому числі у складі ліквідаційної маси; 3) дає змогу зберегти фермерське господарство як самостійну одиницю господарського обороту у визначеній законодавством організаційно-правовій формі і одночасно задовольнити вимоги кредиторів, які існують до будь-якого із членів фермерського господарства; 4) надає можливість іншим членам фермерського господарства при зверненні стягнення на частку боржника у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства реалізувати переважне право на придбання такої частки; 5) гарантує дотримання балансу прав та інтересів членів фермерського господарства, кредиторів та боржника тощо.

Висновки щодо застосування норм права:

• Частка у статутному капіталі фермерського господарства є обмежено обороноздатною;
• У разі коли частка в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства належить 100-відстоково одній особі, така особа за аналогією механізму відчуження частки учасником товариства з обмеженою відповідальністю, визначеного статтею 21 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", може відчужити належну їй частку (100 %) іншій особі - не обов`язково члену своєї сім`ї;
• Звернення стягнення на частку боржника у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства, в якому частка в статутному (складеному) капіталі належить декільком особам - членам сім`ї, реалізовується так:

- за наявності згоди іншого (-их) співвласника(-ів) на визнання за ним права на частку в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства звернення стягнення на таку частку здійснюється у порядку, встановленому статтею 366 ЦК України, з дотриманням переважного права співвласника, передбаченого статтею 362 ЦК України, на придбання частки;

- у разі відмови іншого (-их) співвласника(-ів) від придбання частки боржника у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства звернення стягнення на таку частку здійснюється за аналогією зі статтею 131 ЦК України.

 

Матеріал по темі: «Оборотоздатність корпоративних прав та правовий статус фермерських господарств (ч. 1)»

 

 

Теги: фермерське господарство, ФГ, звернення стягнення на частку боржника, статутний капітал фермерського господарства, частка в статутному капіталі, кредитори, викуп, продаж корпоративних прав, аукціон, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Визначення ціни іпотеки при її реалізації на підставі судового рішення

Адвокат Морозов (судебная защита)

Посилання суду у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам Закону України «Про іпотеку».

01.03.2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-2284цс16 зробив правовий висновок, яким в черговий раз підтвердив алгоритм реалізації іпотечного (заставного) майна на підставі судового рішення.

Зокрема суд вказав, що положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: 1) загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; 2) опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; 3) заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; 4) спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; 5) пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; 6) початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

ВАЖЛИВО: Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця.

(!!!) Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду.

За змістом частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду.

Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, беручи до уваги аналіз норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

ВАЖЛИВО: Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку».   

Аналогічний правовий висновок Верховний Суд України вже сформулював у постанові від 8 червня 2016 року (справа № 6-1239цс16), наданій заявницею для порівняння, та в постановах від 13 травня 2015 року (№ 6-53цс15, 6-63цс15), 16 вересня 2015 року (№ 6-495цс15 та 6-1193цс15), 27 травня 2015 року (№ 6-332цс15), 10 червня 2015 року (№ 6-449цс15),  7 жовтня 2015 року (№ 6-1935цс15), 21 жовтня 2015 року (№ 6-1561цс15), 4 листопада 2015 року (№ 6-340цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2026цс15).

Між тим необхідно вказати, що норми законодавства дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов’язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем; дотримання порядку реалізації майна, визначеного Законом України «Про іпотеку».

Аналогічне положення містяться в рішенні Верховного суду України від 28.09.2016 р. по справі № 6-1680цс16.

P.s. Якщо кредитор не скористався своїм правом на проведення стягнення за виконавчим листом та задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки в строки, передбачені Законом України «Про виконавче провадження», це не є підставою для припинення іпотеки (Верховний суд України, 22.02.2017 р. у справі № 6-133цс17).

Теги:  ипотека, припинення іпотеки, продаж заставного майна, застава,  залог, іпотека, стягнення, іпотекодержатель, банк, кредит, кошти, оцінка іпотеки,, рішення суду, продаж, прилюдні торги,  судова практика, мораторій, заборона, виконавчі дії, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Законодавчо закріплені способи звернення стягнення на предмет іпотеки

Адвокат Морозов (судебная защита)

Верховний суд України, захищаючи права забезпеченого іпотекою кредитора, розкрив зміст судового, позасудового … та вигадав «змішаний» спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 125 Основного Закону нашої Держави – Конституції України система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації, а найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Надалі, згідно з ч. 4 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Таким чином, функція Верховного суду України – це забезпечення єдності судової практики згідно з вимогами діючого законодавства.

Верховний суд України 14 вересня 2016 року вирішуючи справу № 6-1219цс16 зробив правовий висновок стосовно суспільно – правових відносин пов’язаних із звернення стягнення на предмет іпотеки, який,  на мою думку,  повинен бути предметом судово – правових дебатів юридичної спільноти.

Зокрема суд вказав, що частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

ВАЖЛИВО: Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Вказане підтверджується і правовою позицією Верховного суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 6-1851цс15, яка передбачає що відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється:

-     на підставі рішення суду;

-     виконавчого напису нотаріуса;

-     згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України “Про іпотеку” договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”.

ВАЖЛИВО: Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті  328 ЦК України).

Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Таким чином ВСУ зазначив, що судам слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки.

У частині першій статті 36 Закону України “Про іпотеку” зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно із положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:

 - передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”;

- право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

При цьому згідно частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності.

ВАЖЛИВО: договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).

Предметом дискусії є те, що у справі, яка переглядається судами нижчих інстанцій встановлено, що умови договору відповідач не виконував, кредит не погасив, в зв’язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто банк має право на визнання права власності на предмет іпотеки, або на укладення від імені банку договору купівлі-продажу іпотечного майна.

«Хоча, у справі, яка переглядається, суд ухвалюючи судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак установивши факт невиконання позичальником грошових зобов’язань за кредитним договором, суд вірно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою».

Помилковість застосування вищевказаних норм підтверджується правовою позицією Верховного суду України у справі № 6-1685цс16 від 21.09.2016 р., якою передбачено, що порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, відповідно до якої у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки:

а) шляхом проведення прилюдних торгів;

б) застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.

(!!!) На мою думку, Верховний суд України застосував так зване правило «спір по суті вирішен правильно, але норми Закону застосовані не вірно» і, виходячи з цього принципу,  рішення судів попередніх інстанцій не скасував, а справу не передав на новий розгляд.

Між тим,  ще раніше Верховний суд України вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права у справах щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження, при розгляді справи  № 6-969цс16 своєю постановою від 06 липня 2016 р. зробив наступний висновок.

Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання.

Однак, 7 червня 2014 року набув чинності Закон № 1304-VII, згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо:

-     таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті;

-  таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об’єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

-    загальна площа такого нерухомого житлового майна (об’єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов’язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України), що повною мірою відповідає значенню цього слова, поданому в тлумачному словнику української мови.

Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов’язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону № 1304-VII протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Таким чином дія  Закону № 1304-VII не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов’язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.

Саме до цього зводяться висновки, викладені в судових рішеннях у справах № 6-35023св15, № 6-482цс15.

Отже, кредитор, розуміючи складність процедури продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах, вирішив йти «шляхом найменшого супротиву» та визнав право власності на предмет іпотеки на підставі рішення суду і, як не дивно, дане рішення було підтримано («скрізь стиснуті зуби») Верховним судом України, а отже утворився ПРЕЦЕНДЕНТ – тобто, як говорив  Остап Бендер, ще один «відносно законний спосіб» відбирання предмету іпотеки.

ВИСНОВОК: аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки:

        1. судовий – на підставі рішення суду:

а) шляхом проведення прилюдних торгів;

б) застосування процедури продажу згідно ст. 38 ЗУ «Про іпотеку» (право  іпотекодержателя  на  продаж  предмета іпотеки будь-якій  особі-покупцеві);

2. два позасудових способи захисту:

а) на підставі виконавчого напису нотаріуса;

б) згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

3. «змішаний»: в рамках правової позиції Верховного суду України від 14 вересня 2016 року по справі № 6-1219цс16;

P.s. Верховний суд України 14 вересня 2016 року вирішуючи справу № 6-1219цс16 відступив від своєї правової позиції (суд не вправі визнавати право власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем – див. п.1) однак залишив в силі рішення попередніх інстанцій, якими саме на підставі рішення суду за іпотекодержателем визнано право власності на предмет іпотеки.

Питання № 1: Як можна керуватися правовими позиціями Верховного суду України, якщо одна суперечить інший (справа № 6-1219цс16 & № 6-1685цс16)  ?

Питання № 2: Якщо Закон застосовано не правильно, однак рішення суду без змін – навіщо нам Верховний суд, який не може забезпечити «єдність судової практики»???

Теги: ипотека, застава, залог, іпотека, стягнення, іпотекодержатель, банк, кредит, кошти, виконавчий напис нотаріуса, суд, продаж, прилюдні торги, надання житла, закон, право власності, судова практика, мораторій, заборона, виконавчі дії, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов