Відповідальність нотаріуса за реєстраційні дії з нерухомістю при наявності обмежень в Держреєстрі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Майнова та кримінальна відповідальності нотаріуса за реєстраційні дії з нерухомістю при наявності обтяжень (обмежень) в державному реєстрі речових прав

13 лютого 2025 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 643/3313/21, провадження № 51-4101 км 24 (ЄДРСРУ № 125265399)  досліджував питання щодо відповідальності нотаріуса за реєстраційні дії з нерухомістю при наявності обтяжень (обмежень) в державному реєстрі речових прав.

Верховний суд вказує, що з огляду на положення національного законодавства України службова діяльність за своєю суттю передбачає, що службові особи, які її вчиняють, наділяються не тільки правами і повноваженням, але й виконують певні службові обов`язки.

(!) Невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків за наявності умов, визначених у диспозиціях частин 1 та 2 ст. 367 КК, тягне за собою відповідальність за службову недбалість.

Службова недбалість є кримінальним правопорушенням з матеріальним складом, а тому воно визнається закінченим, якщо діяння спричинило істотну шкоду чи заподіяло тяжкі наслідки. Для кваліфікації дій особи за ст. 367 КК необхідною умовою є встановлення невиконання або неналежного виконання службових обов`язків, які відносилися до компетенції особи, та існування прямого або ж у деяких випадках опосередкованого зв`язку між такими діями чи бездіяльністю службової особи та наслідками.

Як визначено абзацом 1 примітки до ст. 364 КК, службовими особами у статтях 364, 368, 368-5, 369 цього Кодексу є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на державних чи комунальних підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, якими особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною особою підприємства, установи, організації, судом або законом.

Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб`єкт при здійсненні ним владних управлінських повноважень на основі законодавства, у тому числі й ті, на яких покладено виконання делегованих повноважень.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Крім того, згідно з п. 9 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» реєстраційна дія - державна реєстрація прав, взяття на облік безхазяйного нерухомого майна, а також інші дії, що здійснюються державним реєстратором у Державному реєстрі прав, крім надання інформації з цього реєстру.

Таким чином, державним реєстратором є посадова особа, яка діє від імені держави, представляє її інтереси і наділяється владними повноваженнями щодо внесення відповідних записів до реєстрів.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб`єкт, на якого покладені функції державного реєстратора речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Також, згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Метою діяльності нотаріату є захист і охорона існуючих суб`єктивних прав та інтересів, а результатом нотаріальної діяльності - нотаріальний акт, як різновид правозастосовного юрисдикційного акта, який у свою чергу вже офіційно підтверджує (встановлює) об`єктивно існуючі факти, закріплює (окреслює) права чи обов`язки.

Згідно ч. 2 ст. 1 Закону України «Про нотаріат» вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси).

Відповідно, нотаріуси (як приватні, так і державні), хоча і не є суб`єктом владних повноважень у класичному розумінні цього поняття, проте у своїй діяльності реалізовують функції держави в частині державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяження, а отже здійснюють відповідні (делеговані) повноваження, надані їм державою у встановленому законом порядку.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» одним з етапів державної реєстрації прав є встановлення черговості розгляду заяв, зареєстрованих у базі даних заяв.

Згідно з ч. 8 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції Закону № 1952-IV, яка діяла на час вчинення злочину) у разі, якщо під час розгляду заяви про державну реєстрацію прав на нерухоме майно державним реєстратором встановлено наявність зареєстрованих у Державному реєстрі прав інших заяв про державну реєстрацію прав на це саме майно, заяви розглядаються в порядку черговості їх надходження. Наступна заява розглядається тільки після прийняття державним реєстратором рішення про державну реєстрацію прав або про відмову в такій реєстрації щодо заяви, зареєстрованої в Державному реєстрі прав раніше. Черговість розгляду заяв щодо одного об`єкта нерухомого майна застосовується як під час розгляду заяв про державну реєстрацію права власності та інших речових прав, так і під час розгляду заяв про державну реєстрацію обтяжень таких прав.

Під час розгляду заяв та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор обов`язково використовує відомості Реєстру прав власності на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек, які є архівною складовою частиною Державного реєстру прав.

Крім того, відповідно до п. 11 Порядку № 1141 (у редакції, яка діяла на час вчинення злочину) пошук відомостей у Державному реєстрі прав здійснюється за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна. 

У разі, коли відомості про реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна у заяві (запиті) не зазначаються, пошук у Державному реєстрі прав відомостей здійснюється за такими ідентифікаторами: 1) за ідентифікаційними даними фізичної або юридичної особи; 2) за адресою об`єкта нерухомого майна/місцезнаходженням земельної ділянки - назва адміністративно-територіальної одиниці (Автономна Республіка Крим, область, м. Київ, м. Севастополь), району, населеного пункту або селищної, сільської ради; 3) за кадастровим номером земельної ділянки; 4) за номером запису.

На підставі досліджених доказів у кримінальному провадженні у їх сукупності, аналіз яких міститься в мотивувальній частині вироку, місцевий суд встановив, що у наслідок неналежного виконання приватним нотаріусом, як державним реєстратором, своїх службових обов`язків через несумлінне ставлення до них, під час здійснення державної реєстрації права власності на квартиру здійснено пошук у базі даних заяв Державного реєстру прав за заявою лише за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна, пошук у базі даних заяв за ідентифікатором, визначеним у пп. 2 п. 11 Порядку № 1141, не було здійснено, що призвело до державної реєстрації права власності об`єкта нерухомого майна за наявності раніше зареєстрованої іншої заяви на це саме нерухоме майно (заява про реєстрацію обмежень у виді арешту), що позбавило можливості невідкладно вжити заходів для повернення коштів переданих продавцю під час укладення договору купівлі-продажу.

(!) Таким чином, приватний нотаріус вчиняючи дії щодо оформлення державної реєстрації права власності на нерухоме майно, виконувала повноваження державного реєстратора, надані їй державою у встановленому законом порядку, тобто делеговані Законом України «Про нотаріат» та Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Що стосується причинного зв`язку між діями нотаріуса та наслідками у виді матеріального збитку потерпілому, то відповідно до фактичним обставин, встановлених у вироку, такі наслідки настали саме через порушення послідовності розгляду заяв, зокрема, заяви про державну реєстрацію обтяжень,  повідомлення приватним нотаріусом про відсутність таких обтяжень стосовно квартири, що підтверджується показаннями потерпілого після чого у приміщенні офісу приватного нотаріуса відбулася передача грошей потерпілим та підписання договору купівлі-продажу, який і був підставою для подальшої реєстрації права власності на нерухоме майно.

Саме ці обставини перешкодили потерпілому вжити відповідні заходи у разі з`ясування факту наявності обтяжень стосовно квартири, не здійснювати подальших дій щодо передачі коштів та підписання договору купівлі-продажу, та вимагати повернення коштів безпосередньо у продавця у приміщенні офісу приватного нотаріуса.

Умови, за яких такі обставини стали можливими по відношенню до потерпілого, і перебувають у причинному зв`язку з недбалими діями приватного нотаріуса, що входили до її безпосередніх обов`язків, як державного реєстратора, та яка надала потерпілому недостовірну інформацію про відсутність обтяжень будь-якого характеру стосовно кватири, яку потерпілий мав намір придбати.

Отже, на підставі досліджених доказів у їх сукупності, місцевий суд обґрунтовано дійшов висновку, що винуватість приватного нотаріуса у вчиненні службової недбалості, що спричинило тяжкі наслідки, знайшла своє підтвердження в ході судового розгляду кримінального провадження за її обвинуваченням.

ВИСНОВОК: Реєстраційні дії нотаріуса з нерухомістю, при наявності обтяжень в державному реєстрі, тягнуть за собою не тільки майнову, а й кримінальну відповідальність.

  

 

Матеріал по темі: «Недотримання сторонами письмової форми правочину та обов`язкового нотаріального посвідчення»
 

 

 

Теги: нотариус, реєстрація прав, держреєстр, арешт майна, обтяження, нерухомість, купівля, продаж, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Земельна ділянка для ведення фермерського господарства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

23 серпня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 539/3886/19, провадження № 61-13186св22 (ЄДРСРУ № 112992734)  досліджував питання щодо особливостей надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства.

Відносини, пов`язані із створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України, ЗК України, Законом України від 19 червня 2003 року № 973-IV «Про фермерське господарство» (далі - Закон № 973-IV) та іншими нормативно-правовими актами України.

Згідно зі статтею 12 Закону № 973-IV землі фермерського господарства можуть складатися із: земельних ділянок, що належать громадянам України - членам фермерського господарства на праві власності, користування; земельних ділянок, що належать фермерському господарству на праві власності, користування.

Відповідно до статті 1 Закону № 973-IV фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

(!) Згідно з частиною першою статті 5 Закону № 973-IV право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство.

Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їхні батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім`ї, родичі, які об`єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень установчого документа фермерського господарства. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом). При створенні фермерського господарства одним із членів сім`ї інші члени сім`ї, а також родичі можуть стати членами цього фермерського господарства після внесення змін до його установчого документа (частини перша, друга статті 3 Закону № 973-IV).

Можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства (стаття 8 цього Закону).

Згідно зі статтею 8 Закону № 973-IV фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою.

Порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства передбачений спеціальним Законом № 973-IV.

Згідно з абзацами 1, 2 частини першої статті 7 Закону № 973-IV для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.

У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі.

Частинами другою та четвертою статті 7 Закону № 973-IV передбачено, що заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується та затверджується відповідно до закону. У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом.

Отже, спеціальний Закон № 973-IV визначає обов`язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 ЗК України до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Зокрема, в заяві про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства потрібно зазначити не лише бажаний розмір і місце розташування ділянки, але й обґрунтувати розміри земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства.

Зазначені вимоги відповідають загальним принципам земельного законодавства (стаття 5 ЗК України) та меті правового регулювання земельних відносин у сфері діяльності фермерських господарств, яка полягає в створенні умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання і охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України (преамбула Закону № 973-IV).

Крім того, Закон № 973-IV передбачає, що заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна бути розглянута по суті. При цьому норми цього Закону не містять імперативної вказівки про задоволення заяви за наявності певних формальних умов, допускаючи можливість прийняття органом державної влади чи органом місцевого самоврядування рішення про відмову в задоволенні заяви без визначення виключного переліку підстав для такої відмови.

Таким чином, при вирішенні позовних вимог про законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування щодо надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства, визначений статтею 7 Закону № 973-IV як спеціального щодо статті 123 ЗК України.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 10 серпня 2022 року у справі № 698/119/18, провадження № 61-21412св21, від 27 червня 2022 року у справі № 634/336/20, провадження № 61-20983св21.

З огляду на вказане нормами Закону № 973-IV запроваджений механізм, за яким земельна ділянка спочатку надається в оренду громадянину з метою здійснення підприємницької діяльності (для ведення фермерського господарства), проте останній може використовувати її лише шляхом створення фермерського господарства як форми здійснення своєї підприємницької діяльності.

Створенню фермерського господарства передує, по-перше, бажання й ініціатива громадянина здійснювати підприємницьку діяльність на власний ризик саме у такій формі з метою отримання прибутку та, по-друге, вирішення питання про отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства у власність та/або користування, що є необхідною умовою реалізації ним права на створення такого фермерського господарства, а також державної реєстрації останнього як юридичної особи. Створення фермерського господарства громадянином України передбачає визначену законом послідовність дій, а земельні ділянки надаються саме для створення фермерського господарства, а не для іншої цілі.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18, провадження № 14-86цс22.

Розглядаючи заяву громадянина, що має намір отримати земельну ділянку для ведення фермерського господарства по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, зокрема щодо трудових і матеріальних ресурсів заявника.

За наслідками вказаної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. Відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб`єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов`язковою процедурою - без проведення земельних торгів.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 633/407/18, провадження № 61-19202св20.

Виходячи зі змісту статей 7, 12 Закону № 973-IV, статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України право на безоплатне отримання земельної ділянки державної або комунальної власності одного виду громадянин, зокрема для ведення фермерського господарства, може використати один раз. Додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримати на конкурентних засадах через участь у торгах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 525/1225/15-ц).

 

Матеріал по темі: «Відчуження частки у статутному капіталі фермерського господарства (ч.3)»

 

 

Теги: фермерське господарство, ФГ, звернення стягнення на частку боржника, викуп, продаж, статутний капітал фермерського господарства, частка в статутному капіталі, кредитори, корпоративних прав, аукціон, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відчуження частки у статутному капіталі фермерського господарства (ч.3)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звернення стягнення для задоволення вимог кредиторів або механізм відчуження частки у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства

07 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/3059/16 досліджував питання:

• оборотоздатності частки у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства;
• звернення стягнення на частку боржника у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства.

Щодо оборотоздатності частки у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства

Правові, економічні та соціальні засади створення та діяльності фермерських господарств визначені Законом України "Про фермерське господарство".

Аналіз положень Закону України "Про фермерське господарство" свідчить про відсутність в ньому норм, які б розкривали поняття частки в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства, прав, які надаються нею (корпоративні права), в тому числі порядок виділення та продажу частки в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства в примусовому порядку.

Такі норми також відсутні й у інших нормативно-правових актах, які регулюють відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням фермерських господарств.

Частиною шостою статті 20 Закону України "Про фермерське господарство" закріплено лише право члена фермерського господарства на отримання частки майна фермерського господарства при його ліквідації або в разі припинення членства у фермерському господарстві, розмір та порядок отримання якої визначаються Статутом фермерського господарства.

Окрім того, частинами другою, третьою статті 22 Закону України "Про фермерське господарство" передбачено можливість продажу фермерського господарства як ЦМК, визначивши, що за рішенням членів фермерського господарства відповідно до закону фермерське господарство як цілісний майновий комплекс може бути відчужене на підставі цивільно-правових угод громадянам України, які мають право на створення фермерського господарства, або юридичним особам України для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Громадяни, які придбали майно фермерського господарства як цілісного майнового комплексу на підставі цивільно-правової угоди, подають у встановленому порядку Статут фермерського господарства на державну реєстрацію.

До складу цілісного майнового комплексу згідно з приписами частини першої статті 22 Закону України "Про фермерське господарство" віднесено майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов`язання.

(!!!) Однак частка у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства не входить до складу цілісного майнового комплексу, адже не належить фермерському господарству, а є власністю його членів.

До того ж за змістом частини другої статті 22 Закону України "Про фермерське господарство" відчуження цілісного майнового комплексу допускається лише за цивільно-правовими угодами та на підставі відповідного рішення членів фермерського господарства.

Отже, наразі питання відчуження частки у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства нормативно невизначене та неурегульоване.

Очевидно, що відсутність чіткого регулювання питання щодо відчуження частки у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства не відповідає якості закону, а тому зумовлює на практиці виникнення низки питань, зокрема щодо:

- можливості відчуження прав на фермерське господарство в інший спосіб, ніж шляхом продажу ЦМК, зокрема шляхом продажу частки у статутному капіталі фермерського господарства без відповідного рішення та згоди членів фермерського господарства;

- можливості відчуження частки у статутному капіталі фермерського господарства у примусовому порядку, в тому числі у складі ліквідаційної маси під час проведення аукціону з продажу майна банкрута;

- поширення на подібні правовідносини інституту переважних прав та можливості їх захисту за аналогією закону із застосуванням механізму переведення прав та обов`язків покупця на позивача.

Зареєстроване як юридична особа фермерське господарство за своє природою є специфічним суб`єктом господарювання, правове регулювання статусу якого має певні, характерні лише для нього, особливості, що відрізняють його від інших суб`єктів господарювання.

Однією з таких особливостей є визначений частиною першою статтею 3 Закону України "Про фермерське господарство" суб`єктний склад фермерського господарства. Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім`ї, родичі, які об`єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень установчого документа фермерського господарства. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом).

При створенні фермерського господарства одним із членів сім`ї інші члени сім`ї, а також родичі можуть стати членами цього фермерського господарства після внесення змін до його установчого документа. Для цілей Закону України "Про фермерське господарство" до членів сім`ї та родичів голови фермерського господарства відносяться дружина (чоловік), батьки, діти, баба, дід, прабаба, прадід, внуки, правнуки, мачуха, вітчим, падчерка, пасинок, рідні та двоюрідні брати та сестри, дядько, тітка, племінники як голови фермерського господарства, так і його дружини (її чоловіка), а також особи, які перебувають у родинних стосунках першого ступеня споріднення з усіма вищезазначеними членами сім`ї та родичами (батьки такої особи та батьки чоловіка або дружини, її чоловік або дружина, діти як такої особи, так і її чоловіка або дружини, у тому числі усиновлені ними діти) (частини друга, третя статті 3 цього Закону).

Згідно з абзацом першим частини п`ятої статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство, зареєстроване як юридична особа, має статус сімейного фермерського господарства, за умови що в його підприємницькій діяльності використовується праця членів такого господарства, якими є виключно члени однієї сім`ї відповідно до статті 3 СК України.

Аналогічні умови визначені абзацом другим частини п`ятої статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" для фермерського господарства без статусу юридичної особи.

Залучення сімейним фермерським господарством інших громадян відповідно до статті 27 Закону України "Про фермерське господарство" може здійснюватися виключно для виконання сезонних та окремих робіт, які безпосередньо пов`язані з діяльністю господарства і потребують спеціальних знань чи навичок (абзац четвертий частини п`ятої статті 1 цього Закону).

Тлумачення норм статей 1, 3 Закону України "Про фермерське господарство" свідчить про те, що фермерське господарство визначається як підприємництво саме сімейного типу, коли його членами можуть бути саме подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім`ї, родичі, тобто головною особливістю фермерського господарства як організаційно-правової форми є його сімейно-трудовий або родинно-трудовий характер.

Отже, фермерське господарство як юридична особа наближена за своїми ознаками до підприємств корпоративного типу, має певні особливості, а саме: 1) воно засновано на членстві, а також майновій та особистій трудовій участі його членів, яка є обов`язковою; 2) коло учасників/членів фермерського господарства обмежується членами сім`ї; діяльність фермерського господарства може стосуватися лише фермерства.

Така специфіка правового статусу фермерського господарства щодо суб`єктного складу членів фермерського господарства зумовлює неможливість набуття статусу члена господарства юридичними особами та особами, не пов`язаними родинними або сімейними зв`язками з існуючими членами господарства.

Більше того, поза межами сімейних/родинних зв`язків такий суб`єкт господарювання існувати не може, адже якщо не залишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства у порядку, встановленому законом, діяльність фермерського господарства припиняється (пункт 4 частини першої статті 35 Закону України "Про фермерське господарство").

Відповідні обмеження щодо суб`єктного складу членів фермерського господарства (за винятком набуття членства юридичною особою) не стосуються у випадку, коли частка в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства належить 100 % одній особі. У такому разі зазначена особа за аналогією механізму відчуження частки учасником товариства з обмеженою відповідальністю, визначеною статтею 21 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", може відчужити належну їй частку (100 %) іншій особі - не обов`язково члену своєї сім`ї, адже бути головою фермерського господарства має право будь-яка особа і не вимагається, щоб вона була пов`язана родинними/сімейними стосунками з відчужувачем частки в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства.

Однак наведені особливості суб`єктного складу членів фермерського господарства не можуть бути не враховані при вирішенні питання щодо можливості відчуження частки у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства, в якому частка в статутному (складеному) капіталі належить декільком особам - членам сім`ї.

Тому, хоча фермерське господарство створене за рахунок об`єднання майна громадян та їх підприємницької діяльності з метою одержання прибутку та за своїми ознаками є наближеним до корпоративного підприємства, не є виправданим та можливим застосування до нього за аналогією на підставі статті 8 ЦК України механізму щодо відчуження частки у статутному капіталі, визначеного статтею 21 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" для товариства з обмеженою відповідальністю, адже на відміну від фермерського господарства, членство в якому обмежене принципом родинної афілійованості та обов`язкової трудової участі, для товариства з обмеженою відповідальністю відповідних обмежень щодо учасників законом не визначено.

Так само відсутні підстави для застосування до фермерського господарства, в якому частка в статутному (складеному) капіталі належить кільком особам - членам сім`ї, механізму передачі паю (його частини), визначеного статтею 166 ЦК України для виробничого кооперативу, яка не передбачає особливостей вимог щодо суб`єктного складу учасників, встановлених законом для фермерського господарства.

Зазначена правова невизначеність механізму відчуження частки у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства зумовлює вплив на права кредиторів боржника щодо можливості задоволення наявних в них вимог до боржника за рахунок його майна.

 

Щодо звернення стягнення на частку боржника у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

В результаті примусового відчуження частки у статутному капіталі фермерського господарства шляхом його продажу на аукціоні, набувачем такої частки (переможцем аукціону) може бути особа, яке не пов`язана сімейними чи родинними відносинами з іншими членами фермерського господарства, що прямо суперечить вимогам щодо суб`єктного складу членів фермерського господарства, визначених Законом України "Про фермерське господарство".

Тож нормативна неврегульованість питання відчуження частки у статутному капіталі фермерського господарства не сприяє, зокрема, виконанню завдань провадження у справі про банкрутство, оскільки, як наслідок, унеможливлює задоволення вимог кредиторів за рахунок майна боржника, яким є також частка у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства.

Очевидно, що наведена невизначеність, у тому числі в розумінні практики ЄСПЛ, покладає несправедливий та непропорційний тягар на кредиторів, оскільки вони можуть бути позбавлені можливості задовольнити свої вимоги до боржника за наявності у нього активів у вигляді частки у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства з огляду на відсутність у законодавстві закріплення порядку відчуження такої частки.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

ЄСПЛ зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення від 06.12.2007 у справі "Воловік проти України").

Отже, наразі за відсутності юридичної визначеності можливості відчуження частки у статутному капіталі фермерського господарства та відповідного правового регулювання постає питання про формування моделі звернення стягнення на частку в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства, яка б враховувала особливості природи фермерського господарства і забезпечувала дотримання прав й інтересів членів фермерського господарства, кредиторів та боржника.

До такої моделі можна віднести механізм звернення стягнення на частку в разі неможливості її виділу в натурі зі спільного майна, закріплений у статтях 366, 371 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 371 "Звернення стягнення на частку майна, що є у спільній сумісній власності" ЦК України кредитор співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред`явити позов про виділ частки зі спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.

Частиною другою статті 371 ЦК України визначено, що виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, для звернення стягнення на неї здійснюється у порядку, встановленому статтею 366 цього Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 366 ЦК України кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред`явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї. Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом.

Відповідно до абзацу першого частини другої статті 366 ЦК України у разі неможливості виділу в натурі частки зі спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу.

У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов`язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку (абзац другий частини другої статті 366 ЦК України).

Аналіз змісту частини другої статті 366 ЦК України свідчить, що продаж боржником своєї частки в праві спільної сумісної власності з направленням суми виторгу на погашення боргу відповідно до абзацу першого цієї частини відбувається на вимогу кредитора, а за відсутності згоди боржника на продаж своєї частки або відмови інших співвласників від придбання частки кредитор набуває право звернути стягнення на частку в спосіб, передбачений абзацом другим частини другої цієї статті.

У будь-якому випадку продаж боржником його частки з направленням суми виторгу на погашення боргу здійснюється з дотриманням переважного права купівлі частки в праві часткової власності. Зокрема, статтею 362 ЦК України встановлено обов`язок продавця-співвласника майна письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку за відповідною ціною та про інші умови продажу, а також правові наслідки порушення ним права переважної купівлі.

Відповідно до частини другої статті 362 ЦК України продавець частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає. Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснюють цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.

(!!!) У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред`явити до суду позов про переведення на нього прав та обов`язків покупця. Одночасно позивач зобов`язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець (частина четверта статті 362 ЦК України).

ВАЖЛИВО: Тлумачення статті 366 ЦК України дає змогу зробити висновок, що кредитор для звернення стягнення на частку в майні, що є в спільній частковій власності, може пред`явити:

1) позов про виділ частки боржника зі спільного майна в натурі з подальшим зверненням стягнення на неї;

2) вимогу про продаж боржником своєї частки в праві спільної часткової власності, у тому числі іншим співвласникам;

3) вимогу або позов про продаж частки з публічних торгів;

4) вимогу або позов про переведення на кредитора прав та обов`язків співвласника-боржника.

Відповідно до частини другої статті 366 ЦК України звернення стягнення на майно боржника шляхом виділу його частки із спільного майна в певних випадках буває неможливим. Це може бути викликане специфікою майна або незгодою інших співвласників на виділ частки.

Верховний Суд звертає увагу, що частка в статутному капіталі є специфічним майном - майновим правом, виділ з якого в натурі неможливий. Тому може йтися лише про поділ частки із набуттям права пропорційно цієї частки іншим(-и) із співвласників.

За відсутності на це згоди співвласника(-ів) боржника наділення його(їх) правом на частку в статутному капіталі пропорційно його(їх) частці неможливе. За наявності згоди іншого(-их) співвласника(-ів) на визнання за ним(-и) права на частку в статутному капіталі фермерського господарства у розмірі пропорційно його(їх) частці воно(-и) має(-ють) одночасно погодитися з придбанням цієї частки, на яке буде звернено стягнення за боргами одного із членів (боржника) у порядку реалізації свого переважного права, передбаченого статтею 362 ЦК України.

Натомість у разі відмови іншого(-их) співвласника(-ів) від придбання частки боржника у статутному капіталі фермерського господарства звернення стягнення на таку частку може бути здійснено за аналогією зі статтею 131 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 131 ЦК України звернення стягнення на частку учасника у складеному капіталі повного товариства за його власними зобов`язаннями допускається тільки у разі недостатності іншого майна для задоволення вимог кредиторів. У разі недостатності майна учасника повного товариства для виконання його зобов`язань перед кредиторами вони можуть вимагати у встановленому порядку виділу частини майна повного товариства, пропорційної частці учасника-боржника у складеному капіталі товариства.

Частиною другою статті 131 ЦК України визначено, що частина майна повного товариства, пропорційна частці учасника-боржника у складеному капіталі, виділяється у грошовій формі чи в натурі відповідно до балансу, складеного на момент вибуття такого учасника з товариства.

(!!!) Отже, за змістом цієї норми стягнення може звертатися на частку члена фермерського господарства-боржника шляхом виділення частини майна фермерського господарства, пропорційної частці члена-боржника у складеному капіталі господарства.

У такому випадку майно фермерського господарства може бути виділено пропорційно частці боржника (члена фермерського господарства) в статутному капіталі або може бути виплачена його вартість пропорційно частці боржника в статутному капіталі господарства на вимогу кредитора, тобто частка може виділятися в грошовій формі чи в натурі відповідно до балансу, складеного на момент вибуття такого члена з господарства.

Водночас виплата вартості частки майна або виділення частки майна боржника, пропорційної частці боржника в статутному капіталі, повинні відбуватися з дотриманням положень закону та статуту товариства (близький за змістом висновок викладений в постанові Верховного Суду України від 17.09.2014 у справі № 6-31цс14).

З наведеного слідує, що законодавець дозволяє виділення не лише частки у складеному капіталі, а й частки у майні товариства.

Зазначене означає, що в разі коли член товариства має право на прибуток товариства, частка виділяється з урахуванням прибутку товариства. Або ж навпаки - при збитковій діяльності товариства кредитори мають розраховувати тільки на частку відповідно до балансу.

Екстраполяція положень наведених норм на правовідносини щодо відчуження частки у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства з урахуванням особливостей правового статусу фермерського господарства свідчить про обмежену оборотоздатність частки у статутному капіталі фермерського господарства та дає змогу сформувати правову модель звернення стягнення на частку боржника у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства (в якому частка в статутному (складеному) капіталі належить декільком особам - членам сім`ї), яка на практиці реалізовується так:

- за наявності згоди іншого (-их) співвласника(-ів) на визнання за ним(-ми) права на частку в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства звернення стягнення на таку частку здійснюється у порядку, встановленому статтею 366 ЦК України, з дотриманням переважного права співвласника, передбаченого статтею 362 ЦК України, на придбання частки;

- у разі відмови іншого (-их) співвласника(-ів) від придбання частки боржника у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства - звернення стягнення на таку частку здійснюється за аналогією зі статтею 131 ЦК України.

Така модель відчуження частки у статутному капіталі фермерського господарства: 1) враховує особливості статусу фермерського господарства; 2) забезпечує можливість відчуження фермерського господарства в інший спосіб, ніж шляхом продажу ЦМК, зокрема шляхом продажу частки у статутному капіталі фермерського господарства без відповідного рішення та згоди членів фермерського господарства, а також можливість відчуження частки у статутному капіталі фермерського господарства у примусовому порядку, в тому числі у складі ліквідаційної маси; 3) дає змогу зберегти фермерське господарство як самостійну одиницю господарського обороту у визначеній законодавством організаційно-правовій формі і одночасно задовольнити вимоги кредиторів, які існують до будь-якого із членів фермерського господарства; 4) надає можливість іншим членам фермерського господарства при зверненні стягнення на частку боржника у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства реалізувати переважне право на придбання такої частки; 5) гарантує дотримання балансу прав та інтересів членів фермерського господарства, кредиторів та боржника тощо.

Висновки щодо застосування норм права:

• Частка у статутному капіталі фермерського господарства є обмежено обороноздатною;
• У разі коли частка в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства належить 100-відстоково одній особі, така особа за аналогією механізму відчуження частки учасником товариства з обмеженою відповідальністю, визначеного статтею 21 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", може відчужити належну їй частку (100 %) іншій особі - не обов`язково члену своєї сім`ї;
• Звернення стягнення на частку боржника у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства, в якому частка в статутному (складеному) капіталі належить декільком особам - членам сім`ї, реалізовується так:

- за наявності згоди іншого (-их) співвласника(-ів) на визнання за ним права на частку в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства звернення стягнення на таку частку здійснюється у порядку, встановленому статтею 366 ЦК України, з дотриманням переважного права співвласника, передбаченого статтею 362 ЦК України, на придбання частки;

- у разі відмови іншого (-их) співвласника(-ів) від придбання частки боржника у статутному (складеному) капіталі фермерського господарства звернення стягнення на таку частку здійснюється за аналогією зі статтею 131 ЦК України.

 

Матеріал по темі: «Оборотоздатність корпоративних прав та правовий статус фермерських господарств (ч. 1)»

 

 

Теги: фермерське господарство, ФГ, звернення стягнення на частку боржника, статутний капітал фермерського господарства, частка в статутному капіталі, кредитори, викуп, продаж корпоративних прав, аукціон, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Визначення ціни іпотеки при її реалізації на підставі судового рішення

Адвокат Морозов (судебная защита)

Посилання суду у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам Закону України «Про іпотеку».

01.03.2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-2284цс16 зробив правовий висновок, яким в черговий раз підтвердив алгоритм реалізації іпотечного (заставного) майна на підставі судового рішення.

Зокрема суд вказав, що положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: 1) загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; 2) опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; 3) заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; 4) спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; 5) пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; 6) початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

ВАЖЛИВО: Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця.

(!!!) Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду.

За змістом частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду.

Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, беручи до уваги аналіз норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

ВАЖЛИВО: Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку».   

Аналогічний правовий висновок Верховний Суд України вже сформулював у постанові від 8 червня 2016 року (справа № 6-1239цс16), наданій заявницею для порівняння, та в постановах від 13 травня 2015 року (№ 6-53цс15, 6-63цс15), 16 вересня 2015 року (№ 6-495цс15 та 6-1193цс15), 27 травня 2015 року (№ 6-332цс15), 10 червня 2015 року (№ 6-449цс15),  7 жовтня 2015 року (№ 6-1935цс15), 21 жовтня 2015 року (№ 6-1561цс15), 4 листопада 2015 року (№ 6-340цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2026цс15).

Між тим необхідно вказати, що норми законодавства дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов’язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем; дотримання порядку реалізації майна, визначеного Законом України «Про іпотеку».

Аналогічне положення містяться в рішенні Верховного суду України від 28.09.2016 р. по справі № 6-1680цс16.

P.s. Якщо кредитор не скористався своїм правом на проведення стягнення за виконавчим листом та задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки в строки, передбачені Законом України «Про виконавче провадження», це не є підставою для припинення іпотеки (Верховний суд України, 22.02.2017 р. у справі № 6-133цс17).

Теги:  ипотека, припинення іпотеки, продаж заставного майна, застава,  залог, іпотека, стягнення, іпотекодержатель, банк, кредит, кошти, оцінка іпотеки,, рішення суду, продаж, прилюдні торги,  судова практика, мораторій, заборона, виконавчі дії, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов