Ініціювання третейського судпроцесу для ускладнення поділу спільного майна подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ініціювання третейського судового розгляду для унеможливлення чи ускладнення поділу спільного майна подружжя

03 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 31-2401/23, провадження № 61-4382ав24 (ЄДРСРУ № 119594120) досліджував питання щодо ініціювання третейського судового розгляду для унеможливлення чи ускладнення поділу спільного майна подружжя.

Рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим Законом. Рішення третейського суду може бути оскаржене сторонами, третіми особами, а також особами, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов`язки, у випадках, передбачених цим Законом, до компетентного суду відповідно до встановлених законом підвідомчості та підсудності справ (частина перша, друга статті 51 Закону України «Про третейські суди», частина перша статті 454 ЦПК України).

Аналіз частини першої статті 454 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на оскарження рішення третейського суду і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але рішення третейського суду стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків.

Отже, право на оскарження рішення третейського суду мають також особи, які не брали участь у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках (див. постанови Верховного Суду від 05 листопада 2020 року у справі № 824/96/20, від 11 травня 2023 року у справі №  01/11/2021).

Згідно зі статтею 458 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано лише у випадках, передбачених цією статтею. Рішення третейського суду може бути скасовано у разі, якщо:

1) справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;

2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;

3) третейську угоду визнано судом недійсною;

4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону;

5) третейський суд вирішив питання про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі.

Аналогічні положення містяться у статті 51 Закону України «Про третейські суди».

Тлумачення статті 51 Закону України «Про третейські суди», статті 458 ЦПК України дає підстави для висновку, що ними передбачено вичерпний перелік підстав для скасування рішення третейського суду, тягар доведення наявності зазначених підстав покладається на особу, яка звертається із заявою про скасування рішення третейського суду.

(!!!) При розгляді заяви про скасування рішення третейського суду суд не здійснює оцінки законності і обґрунтованості рішення третейського суду в цілому, а лише встановлює відсутність або наявність підстав для його скасування, визначених частиною третьою статті 51 Закону України «Про третейські суди» та статтею 458 ЦПК України.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 457 ЦПК України при розгляді справи в судовому засіданні суд встановлює наявність або відсутність підстав для скасування рішення третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу. Суд не обмежений доводами заяви про скасування рішення третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу, якщо під час розгляду справи буде встановлено підстави для скасування рішення третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу, визначені статтею 458, частиною другою статті 459 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Третейська угода - угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом (абзац 4 частини першої статті 2 Закону України «Про третейські суди»).

Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону (частина перша статті 5 Закону України «Про третейські суди»).

Відповідно до статті 12 Закону України «Про третейські суди» третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд регламент третейського суду розглядається як невід`ємна частина третейської угоди. Третейська угода укладається у письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами або міститься у проспекті цінних паперів (рішенні про емісію цінних паперів), що передбачає призначення адміністратора за випуском облігацій, чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв`язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує. Третейська угода має містити відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце і дату укладання угоди. Посилання у договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору. У разі недодержання правил, передбачених цією статтею, третейська угода є недійсною. Недійсність окремих положень договору, контракту, що містить третейське застереження, не тягне за собою недійсність такого третейського застереження. Третейська угода може містити як вказівку про конкретно визначений третейський суд, так і просте посилання на вирішення відповідних спорів між сторонами третейським судом.

У частині другій статті 21ЦПК України передбачено, що будь-які неточності в тексті угоди про передачу спору на вирішення до третейського суду та (або) сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності повинні тлумачитися судом на користь її дійсності, чинності та виконуваності.

Завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону (стаття 3 Закону України «Про третейські суди»).

Відповідно до статті 3 Закону України «Про третейські суди» третейський суд утворюється та діє на принципах, зокрема, законності, змагальності сторін, обов`язковості для сторін рішень третейського суду, всебічності, повноти та об`єктивності вирішення спорів, сприяння сторонам у досягненні ними мирової угоди на будь-якій стадії третейського розгляду.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20)).

Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (стаття 13 ЦК України).

Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 цього Кодексу (частина третя статті 16 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними. Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див. постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18), від 11 грудня 2023 року у справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23)).

В Дигестах, наприклад, вказувалося, що juris praecepta sunt haec: honeste vivere, alterum non laedere, suum cuique tribuere (норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах). Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їхні дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2019 року у справі № 200/4202/14-ц (провадження № 61-1918св19) зроблено висновок, що «завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб. По своїй суті ініціювання третейського розгляду не для захисту є недопустимим. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання третейського розгляду не для захисту прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу чи створення переваг в процедурі банкрутства».

Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).

(!!!) Суд зауважує, що учасники цивільного обороту доволі часто намагаються використовувати правомірний цивільно-правовий інструментарій для унеможливлення чи ускладнення поділу спільного майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), тобто з неправомірною метою, не для забезпечення визначеності в приватних відносинах, захисту прав та інтересів. Суд не є місцем для «безцеремонної процесуальної гри».

Суд акцентує увагу, що якщо пов`язані чи афілійовані особи, наприклад, родичі, ініціюють третейський розгляд для унеможливлення чи ускладнення поділу спільного майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), формування пасиву (боргів), виключення певного майна з поділу на час виникнення (існування) спору (спорів) про розірвання шлюбу, поділ спільного майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), такі учасники третейського розгляду діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно другого із подружжя (чи жінки або чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Тому в такому разі відбувається використання конструкції третейського розгляду не для захисту прав та інтересів, і судове рішення стосується прав та/або інтересів іншого із подружжя (чи жінки чи чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі).

ВИСНОВОК: Якщо пов`язані чи афілійовані особи, наприклад, родичі, ініціюють третейський розгляд для унеможливлення чи ускладнення поділу спільного майна подружжя, то такі учасники третейського розгляду діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно другого із подружжя, а отже наявні всі підстави для скасування рішення третейського суду на підставі п пункту 5 частини другої статті 458 ЦПК України.

 

 

Матеріал по темі: «Особливості відводу судді третейського суду та скасування його рішення»

 

 

 

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Право на оскарження в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про відмову в скасуванні арешту майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова НЕможливість оскарження в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про відмову в скасуванні арешту майна (ухвали про відмову в задоволенні клопотань про скасування арешту майна)

20 травня 2024 року Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду в рамках справи № 712/191/23, провадження № 51-3208 кмо 23 (ЄДРСРУ № 119535382) досліджувала питання щодо  права на оскарження в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про відмову в скасуванні арешту майна.

Стаття 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод гарантує кожному право мирно володіти своїм майном.  Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах  суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України).

Згідно зі ст. 8 КПК кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до пунктів 1, 2, 17 ч. 1 ст. 7 КПК зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відносяться: верховенство права, законність, забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності.

За приписами ст. 2 КПК завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Правовідносини щодо арешту майна, накладеного в межах кримінального провадження, регулюються главою 17 КПК.

Відповідно до ч. 1 ст. 170 КПК арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом кримінального правопорушення, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку. Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.

За змістом статей 173, 174 КПК під час досудового розслідування, судового розгляду питання про накладення арешту на майно та скасування арешту майна вирішують слідчий суддя або суд відповідно.

Відповідно до ч. 1 ст. 174 КПК підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом.

Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.

Згідно з п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Зазначена норма Конституції України гарантує право на апеляційний перегляд справи, а не кожного судового рішення в межах кримінального провадження, у відповідності з чим КПК визначає, в яких випадках і які рішення слідчих суддів, судів першої інстанції підлягають перегляду в апеляційному порядку.

Право на справедливий суд, одним із аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, накладення яких дозволено за змістом щодо умов прийнятності скарги.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово звертав увагу на те, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду, які мають переслідувати легітимну мету, не порушувати саму сутність цього права, а між цією метою і запровадженими заходами має існувати пропорційне співвідношення.

Конституційний Суд України у рішенні від 12 червня 2012 року № 13-рп/2012 зазначив, що, встановлюючи обмеження права на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень, законодавець повинен керуватися такою складовою принципу верховенства права як пропорційність. Обмеження прав і свобод людини і громадянина є допустимим виключно за умови, що таке обмеження є домірним (пропорційним) та суспільно необхідним.

Положення ч. 1 ст. 24 КПК гарантують кожному право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Згідно з ч. 3 ст. 392 КПК в апеляційному порядку також можуть бути оскаржені ухвали слідчого судді у випадках, передбачених цим Кодексом.

Перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування в апеляційному порядку, визначено в ст. 309 КПК.

Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК до цього переліку відносяться ухвали слідчого судді про арешт майна або відмову в ньому.

(!!!) Ухвали слідчого судді про відмову в скасуванні арешту майна, постановлені в порядку ст. 174 КПК, до цього списку не відносяться. При цьому відмова у скасуванні арешту майна не позбавляє особу права звернутися до суду з повторним клопотанням про скасування арешту майна в порядку ст. 174 КПК України як на досудовому розслідуванні, так і під час судового провадження.

Встановлення законодавцем такого обмеження права на апеляційне оскарження рішень слідчих суддів має легітимну мету, не порушує принципу пропорційності між гарантованими правами особи у ст. 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і суспільною необхідністю, а також відповідає принципу правової визначеності.

Крім того, відповідно до висновку про застосування норми права, який міститься в постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 19 лютого 2019 року в справі № 569/17036/118 (провадження № 51-598 кмо 19), ухвала слідчого судді про повне або часткове скасування арешту майна, постановлена за правилами ст. 174 КПК, не підлягає апеляційному оскарженню.

За таких обставин, ухвали слідчого судді про відмову в скасуванні арешту майна, а також про повне або часткове скасування арешту майна відповідно до положень п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК у взаємозв`язку зі статтями 170, 173, 174 КПК апеляційному оскарженню не підлягають.

ВИСНОВОК: Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду наголошує, що ухвали слідчого судді про відмову в скасуванні арешту майна (ухвали про відмову в задоволенні клопотань про скасування арешту майна), постановлені в порядку ст. 174 КПК, апеляційному оскарженню не підлягають, а підхід щодо правозастосування, який міститься в ухвалі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 23 січня 2024 року в справі № 569/19829/21 (провадження № 51-1344 км 22) та постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 15 лютого 2024 року в справі № 154/2859/18 (провадження № 51-4545 км 23), вважає необґрунтованим.

 

 

Матеріал по темі: «Оскарження ухвал слідчого судді про відмову у скасуванні арешту з майна»

 

 

 

Теги: оскарження ухвали слідчого судді, арешт майна, зняття арешту з майна, клопотання про скасування арешту, накладення арешту, апеляційне оскарження ухвали слідчого суді, власника, судова практика, Адвокат Морозов

Умови виділу частки або поділу домоволодіння в натурі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Виділ частки або поділ домоволодіння в натурі, що знаходиться в спільній частковій власності

12 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 521/4331/21, провадження № 61-1530св24 (ЄДРСРУ № 119681019) досліджував питання щодо виділу частки або поділу домоволодіння в натурі, що знаходиться в спільній частковій власності.

Стаття 321 Цивільного кодексу України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Право власності є недоторканним, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у  статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

Володіння та розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Згідно із статтею 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно), тобто право спільної власності - це право власності кількох суб`єктів на один об`єкт.

Відповідно до статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Згідно з частинами першою, другою статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Частиною третьою статті 358 ЦК України передбачено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

Згідно з частиною першою статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділено в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.

Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності.

За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.

Тлумачення статей 183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК України дає підстави для висновку про те, що поділ будинку, що перебуває в спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або в разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений з присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася.

(!!!) Отже, визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.

Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 03 квітня 2013 року у справі № 6-12цс13, а також у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 545/3753/16-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 205/9065/15-ц, від 27 травня 2020 року у справі № 173/1607/15, від 11 жовтня 2021 року у справі № 607/14338/19-ц.

Оскільки учасники спільної часткової власності мають право власності на майно пропорційно своїй частці у ньому, суд, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), повинен виділити його співвласнику таку частину житлового будинку та нежитлових будівель, яка відповідає розміру та вартості його частки, якщо це можливо без завдання неспівмірної шкоди призначенню будівлі.

(!!!) У тих випадках, коли в результаті виділу співвласнику передається частина житлового будинку, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає у рішенні про зміну часток у праві власності на будинок.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1443цс16 та від 03 квітня 2013 року у справі № 6-12цс13.

Схожі за змістом висновки щодо виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, викладені у постановах Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 205/9065/15-ц, від 27 травня 2020 року у справі № 173/1607/15-ц, від 12 березня 2020 року у справі № 127/5835/16-ц, від 22 лютого 2020 року у справі № 279/4966/16-ц, від 16 червня 2021 року у справі № 369/6871/16-ц, від 15 травня 2024 року у справі № 309/3900/16-ц.

Після виділу частки зі спільного нерухомого майна відповідно до статті 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, при виділі частки із спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України (13 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 583/2924/20, провадження № 61-9357св22 (ЄДРСРУ № 112202575)).

ВИСНОВОК: Виділ частки або поділ домоволодіння в натурі, що знаходиться в спільній частковій власності можливий за таких умов: 

-   виділ (поділ) технічно можливий (можна виділити відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру);

-   така частина житлового будинку або нежитлових будівель відповідає розміру вартості частки співвласника («ідеальні частки»);

- з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, але з присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася;

-     за умови проведення судової будівельно-технічної та оціночної-будівельної, оціночної-земельної експертизи.

 

 

Матеріал по темі: «Поділ (виділ) будинку в натурі між учасникам спільної часткової власності»

 

 

 

 

 

Теги: поділ, виділ, спільна власність, часткова, сумісна, нерухоме майно, поділ будинку, частки в майні, спільна часткова власність, будівельна експертиза, поділ в натурі, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Висновки Великої Палати Верховного Суду при відступленні права вимоги за іпотечним договором

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосуванні норм матеріального права при відступленні права вимоги за іпотечним договором

22 травня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 754/8750/19, провадження № 14-202цс21 (ЄДРСРУ № 119583712) здійснивши тлумачення приписів частини першої статті 17 та частини першої статті 24 Закону № 898-IV, Велика Палата Верховного Суду сформулювала ВИСНОВКИ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ МАТЕРІАЛЬНОГО ПРАВА:

• Іпотекодержателем завжди є кредитор, тому «абстрактну іпотеку» (без зв`язку із належним кредиторові основним зобов`язанням) закон не передбачає.

• Відступлення права вимоги за іпотечним договором, за загальним правилом, має відбуватися одночасно з відступленням права вимоги за кредитним договором. Права вимоги за основним зобов`язанням та права вимоги за іпотечним зобов`язанням як забезпечувальним до такого основного не можуть бути одночасно відступлені кредитором на користь різних осіб.

• Приписи частини першої статті 24 Закону № 898-IV щодо відступлення права вимоги за договором іпотеки за умови одночасного відступлення права вимоги за основним зобов`язанням спрямовані на уникнення ситуації, за якої відступлення права вимоги за іпотечним договором передує відступленню права вимоги за основним зобов`язанням. Тому договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором може укладатися як у той самий день, що й договір про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням, так і через певний проміжок часу після такого відступлення, але не раніше.

• Порушення порядку переходу права іпотеки до його набувача, в результаті чого виникла така аномалія, як «абстрактна іпотека», за змістом статті 17 Закону № 898-IV не припиняє іпотеку.

• Враховуючи фактичні обставини цієї конкретної справи, саме лише нездійснення нотаріального посвідчення правочину, укладеного за результатами проведення торгів з продажу майна (активів) банку, що ліквідується, які були проведені з дотриманням вимог законодавства, не може свідчити про нікчемність торгів загалом, а фактично є недооформленням договірних відносин між банком та переможцем торгів. Це не припиняє іпотеку і не позбавляє первинного іпотекодержателя (первісного кредитора), в разі виконання рішення суду, яким підтверджено його право іпотекодержателя, та внесення запису до державного реєстру про право іпотеки, права завершити процедуру торгів - дооформити договірні відносини, укласти нотаріально посвідчений договір та внести відомості про відступлення права вимоги за іпотечним договором до певного державного реєстру.

 

 

Матеріал по темі: «Неможливість виникнення «абстрактної іпотеки»»

 

 

Теги: іпотека, ипотека, звернення стягнення на предмет іпотеки, письмова вимога, повідомлення іпотекодателя, позасудовий спосіб, боржник, стягнення іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Неможливість виникнення «абстрактної іпотеки»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Припинення цивільно-правового (іпотечного) зобов`язання та неможливість виникнення «абстрактної іпотеки» (від’єднаної від основного зобов’язання)

22 травня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 754/8750/19, провадження № 14-202цс21 (ЄДРСРУ № 119583712) досліджувала питання щодо підстав припинення цивільно-правового зобов`язання

Відповідно до частин першої, другої статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Згідно зі статтями 599-601, 604-609 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, поєднанням боржника і кредитора в одній особі, неможливістю його виконання, смертю фізичної особи, ліквідацією юридичної особи.

За загальним правилом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним у належний спосіб. Так само забезпечувальне зобов`язання припиняється виконанням основного зобов`язання. Інші підстави припинення іпотечного зобов`язання мають бути врегульовані спеціальним законом або певним договором.

За загальним правилом, закріпленим у частині п`ятій статті 3 Закону № 898-IV, іпотека має похідний від основного зобов`язання характер і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Згідно з приписами статті 17 Закону № 898-IV іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її; з інших підстав, передбачених цим Законом.

Оскільки іпотека є обтяженням, яке застосовується задля виконання зобов`язань, що виникли за умовами, зокрема, кредитного договору, то таке обтяження припиняється лише у випадках, установлених спеціальним законом. Припинення іпотеки відрізняється від припинення права іпотекодержателя, яке передбачає не припинення зобов`язань іпотекодавця, а припинення права іпотекодержателя на реалізацію своїх передбачених договором іпотеки прав, зокрема права звернення стягнення на предмет іпотеки, відчуження права вимоги тощо.

У разі відчуження кредитором прав за кредитним договором та договором іпотеки права іпотекодержателя переходять до набувача, лише якщо таке відчуження відбулося у порядку, визначеному законом (у контексті цієї справи - за наслідками торгів з нотаріальним посвідченням правочину про відступлення прав за іпотечним договором та з державною реєстрацією відомостей про таке відступлення).

(!!!) Вочевидь недооформлення у належний спосіб відступлення права вимоги за іпотечним договором не може вражати саме іпотечне зобов`язання настільки, аби бути підставою для припинення самої іпотеки.

Відповідно й порушення порядку переходу права іпотеки до його набувача за змістом статті 17 Закону № 898-IV не припиняє іпотеку і не позбавляє первинного іпотекодержателя (первісного кредитора) права завершити процедуру торгів - дооформити договірні відносини, укласти нотаріально посвідчений договір.

У такому разі новий кредитор набуде право вимоги за іпотечним договором з моменту державної реєстрації відомостей про відступлення права вимоги.

ВИСНОВОК: Отже, оцінюючи неможливість виникнення «абстрактної іпотеки», Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що за українським правом таку заборону потрібно розуміти так, що права вимоги за основним зобов`язанням та права вимоги за іпотечним зобов`язанням як забезпечувальним до такого основного не можуть одночасно бути відступлені кредитором на користь різних осіб.

Утім виникнення такої аномалії не може тлумачитися як підстава для припинення іпотечного зобов`язання.

 

 

Матеріал по темі: «Належне оформлення відступлення права вимоги за забезпечувальним зобов`язанням (іпотека)»

Теги: іпотека, ипотека, звернення стягнення на предмет іпотеки, письмова вимога, повідомлення іпотекодателя, позасудовий спосіб, боржник, стягнення іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов