Можливість надання адвокату статусу безробітного

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Адвокат не може вважатися незайнятою особою з часу отримання ним свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю та до моменту зупинення / припинення цього права

28 серпня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 761/38813/21, провадження № 14-76цс24 (ЄДРСРУ № 121571331) досліджувала питання щодо можливості присвоєння адвокату статусу безробітного

Безробітний - особа віком від 15 до 70 років, яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів як джерела існування, готова та здатна приступити до роботи (пункт 2 частини першої статті 1 Закону України «Про зайнятість населення»)

Безробіття - соціально-економічне явище, за якого частина осіб не має змоги реалізувати своє право на працю та отримання заробітної плати (винагороди) як джерела існування (пункт 1 частини першої статті 1 Закону України «Про зайнятість населення»).

У пунктах 1 та 2 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» наведено такі визначення: адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом; адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту.

Згідно з частинами другою та третьою статті 4 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат України здійснює адвокатську діяльність на всій території України та за її межами, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або законодавством іноземної держави. Адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).

Відповідно до частини першої статті 13 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат, який здійснює адвокатську діяльність і працює індивідуально, є самозайнятою особою.

У пункті 14.1.226 статті 14 ПК України визначено, що самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою - підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької діяльності чи працівником у межах незалежної професійної діяльності.

Згідно зі статтею 4 Закону України «Про зайнятість населення» до зайнятого населення належать особи, які працюють за наймом на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, особи, які забезпечують себе роботою самостійно (у тому числі члени особистих селянських господарств), проходять військову чи альтернативну (невійськову) службу, на законних підставах працюють за кордоном та які мають доходи від такої зайнятості, а також особи, які навчаються за денною або дуальною формою здобуття освіти у закладах загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти та поєднують навчання з роботою.

У пункті 5 частини першої статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» та підпункті 7 пункту 11 Прикінцевих та перехідних положень цього ж Закону, у редакції, що діяла до 31 грудня 2014 року, законодавець визначив, які особи забезпечують себе роботою самостійно. До них належать особи, які займаються незалежною професійною діяльністю, а саме науковою, літературною, артистичною, художньою, освітньою або викладацькою, а також медичною, юридичною практикою, в тому числі адвокатською, нотаріальною діяльністю, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід безпосередньо від цієї діяльності, за умови, що такі особи не є найманими працівниками чи підприємцями.

У подальшому Законом України від 28 грудня 2014 року № 77-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов`язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» пункт 5 частини першої статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» викладено в новій редакції, якою замість визначення осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, наведено визначення осіб, які провадять незалежну професійну діяльність. При цьому у цій редакції перелік осіб, як провадять незалежну професійну діяльність, залишився аналогічним тому, що був раніше.

Відповідно до пункту 14.1.226 статті 14 ПК України незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем (за виключенням випадку, передбаченого пунктом 65.9 статті 65 ПК) та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.

За правилами пункту 63.5 статті 63 ПК України всі фізичні особи - платники податків та зборів реєструються у контролюючих органах шляхом включення відомостей про них до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків у порядку, визначеному цим Кодексом. Фізичні особи - підприємці та особи, які мають намір провадити незалежну професійну діяльність, підлягають взяттю на облік як самозайняті особи у контролюючих органах згідно з цим Кодексом.

Якщо фізична особа зареєстрована як підприємець та при цьому така особа провадить незалежну професійну діяльність, така фізична особа обліковується як фізична особа - підприємець з ознакою провадження незалежної професійної діяльності (пункт 65.9 статті 65 ПК України).

Так, у справі № 757/17820/17-ц Верховний Суд виснував, що необхідними умовами для визнання особи безробітною і для виплати відповідної грошової допомоги є не формальна реєстрація особи як суб`єкта підприємницької діяльності, фізичної особи - підприємця чи приватного підприємця, а реальне зайняття підприємницькою діяльністю та отримання доходу (прибутку) від такої діяльності, який необхідний людині для забезпечення її фізичного існування.

При цьому прирівняння осіб, що провадять незалежну професійну діяльність, до фізичних осіб - підприємців є некоректним та безпідставним.

В іншій справі № 545/163/17 суди встановили, що відповідач у період призначення та виплати йому допомоги по безробіттю був працевлаштований у товаристві та отримував заробітну плату.

Для вирішення питання залежності допомоги по безробіттю з наявністю в особи, що провадить незалежну професійну діяльність, зокрема в адвоката, роботи (праці) та отримання ним заробітку (доходу) доцільно проаналізувати, крім Законів України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», «Про зайнятість населення» та «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», також положення Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування».

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Пунктом 5 частини першої статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» до платників єдиного внеску віднесено осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що особа після отримання свідоцтва про право заняття адвокатською діяльністю має право на роботу та отримання доходу від цієї роботи, набуває статусу самозайнятої особи і повинна сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування. При цьому законодавець не позбавляє адвоката статусу особи, яка провадить незалежну професійну діяльність, на період неотримання останнім заробітку (доходу) та не звільняє адвоката від обов`язку сплачувати цей єдиний внесок.

Відповідно до усталеної судової практики Верховного Суду адвокат звільняється від сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у разі, якщо він є найманим працівником, оскільки в цьому випадку мета збору єдиного внеску досягається за рахунок його сплати роботодавцем (постанови Верховного Суду від 05 листопада 2018 року у справі № 820/1538/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 160/3114/19, від 05 березня 2020 року у справі № 824/509/19-а, від 18 листопада 2021 року у справі № 520/6094/19, від 19 грудня 2022 року у справі №640/9262/19, від 19 червня 2024 року у справі № 480/4744/18).

Крім того, адвокат має право на власний розсуд та без зазначення конкретних причин у будь-який час зупинити свою адвокатську діяльність після чого він втрачає статус особи, яка провадить незалежну професійну діяльність, та відповідно самозайнятої особи, оскільки такий адвокат не має права здійснювати адвокатську діяльність (стаття 31 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Також право на заняття адвокатською діяльністю може бути припинено відповідно до частини третьої статті 32 того ж Закону. У разі припинення права на заняття адвокатською діяльністю особа також не може працювати адвокатом.

Відомості про зупинення чи припинення права на заняття адвокатською діяльністю вносяться до Єдиного реєстру адвокатів України (частина шоста статті 31 та частина сьома статті 32 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

(!!!) У таких випадках та за відсутності іншого виду зайнятості і неможливості реалізувати своє право на працю в інший спосіб така особа може набути статусу безробітного.

ВИСНОВОК: Проаналізувавши наведене вище, Велика Палата Верховного Суду виснує, що відповідно до статті 4 Закону України «Про зайнятість населення» адвокат, право на заняття адвокатською діяльністю якого не зупинено і не припинено, є особою, яка провадить незалежну професійну діяльність (забезпечує себе роботою самостійно), та віднесений до категорії зайнятого роботою населення і це виключає можливість надання йому статусу безробітного.

 

 

Матеріал по темі: «Складові правничої допомоги адвоката які підлягають компенсації»
 

 

 

Висновки Великої Палати Верховного Суду при відступленні права вимоги за іпотечним договором

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосуванні норм матеріального права при відступленні права вимоги за іпотечним договором

22 травня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 754/8750/19, провадження № 14-202цс21 (ЄДРСРУ № 119583712) здійснивши тлумачення приписів частини першої статті 17 та частини першої статті 24 Закону № 898-IV, Велика Палата Верховного Суду сформулювала ВИСНОВКИ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ МАТЕРІАЛЬНОГО ПРАВА:

• Іпотекодержателем завжди є кредитор, тому «абстрактну іпотеку» (без зв`язку із належним кредиторові основним зобов`язанням) закон не передбачає.

• Відступлення права вимоги за іпотечним договором, за загальним правилом, має відбуватися одночасно з відступленням права вимоги за кредитним договором. Права вимоги за основним зобов`язанням та права вимоги за іпотечним зобов`язанням як забезпечувальним до такого основного не можуть бути одночасно відступлені кредитором на користь різних осіб.

• Приписи частини першої статті 24 Закону № 898-IV щодо відступлення права вимоги за договором іпотеки за умови одночасного відступлення права вимоги за основним зобов`язанням спрямовані на уникнення ситуації, за якої відступлення права вимоги за іпотечним договором передує відступленню права вимоги за основним зобов`язанням. Тому договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором може укладатися як у той самий день, що й договір про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням, так і через певний проміжок часу після такого відступлення, але не раніше.

• Порушення порядку переходу права іпотеки до його набувача, в результаті чого виникла така аномалія, як «абстрактна іпотека», за змістом статті 17 Закону № 898-IV не припиняє іпотеку.

• Враховуючи фактичні обставини цієї конкретної справи, саме лише нездійснення нотаріального посвідчення правочину, укладеного за результатами проведення торгів з продажу майна (активів) банку, що ліквідується, які були проведені з дотриманням вимог законодавства, не може свідчити про нікчемність торгів загалом, а фактично є недооформленням договірних відносин між банком та переможцем торгів. Це не припиняє іпотеку і не позбавляє первинного іпотекодержателя (первісного кредитора), в разі виконання рішення суду, яким підтверджено його право іпотекодержателя, та внесення запису до державного реєстру про право іпотеки, права завершити процедуру торгів - дооформити договірні відносини, укласти нотаріально посвідчений договір та внести відомості про відступлення права вимоги за іпотечним договором до певного державного реєстру.

 

 

Матеріал по темі: «Неможливість виникнення «абстрактної іпотеки»»

 

 

Теги: іпотека, ипотека, звернення стягнення на предмет іпотеки, письмова вимога, повідомлення іпотекодателя, позасудовий спосіб, боржник, стягнення іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

«Гонорар успіху», як форма оплати винагороди адвокату

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: «Чи є гонорар, у тому числі гонорар успіху, ціною договору про надання правничої допомоги?»

28 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №903/781/21 (ЄДРСРУ № 105493740) досліджував питання щодо умов стягнення гонорару успіху за надані адвокатські послуги.

Слід відмітити, що висновки Верховного Суду щодо законності «гонорару успіху», викладені у постановах:

- від 12 травня 2020 року у справі №  904/4507/18 (щодо законності «гонорару успіху», застосування статей 627, 632, 903 Цивільного кодексу України, статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність"),

- від 25 листопада 2020 року у справі № 754/3571/16-ц (щодо законності «гонорару успіху», застосування статей 627, 632, 903 Цивільного кодексу України, статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність"),

- від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (щодо презумпції правомірності правочину, застосування статті 204 Цивільного кодексу України),

- від 04 листопада 2020 року у справі № 463/4901/16-ц (щодо законності «гонорару успіху», застосування статей 627, 632, 903 Цивільного кодексу України, статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність").

Разом з тим, 25 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 903/868/21 (ЄДРСРУ № 105435894) досліджуючи вищевказане питання вказав.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону про адвокатуру договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права (ч.3 ст.27 Закону про адвокатуру).

Верховний Суд неодноразово зазначав, що договір про надання правової допомоги за своєю правовою природою є договором про надання послуг та на нього поширює своє регулювання гл.63 ЦК (постанови Верховного Суду від 03.02.2022 у справі №910/17183/20, від 21.06.2022 у справі №904/2925/18, від 30.06.2022 у справі №915/517/21 тощо).

Стаття 903 ЦК передбачає, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Вимоги щодо оплати послуг за договором про надання правової допомоги передбачені, зокрема, ст.30 Закону про адвокатуру, у ч.1 якої зазначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги (ч.2 ст.30 Закону про адвокатуру).

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ч.3 ст.30 зазначеного Закону).

Аналогічні положення містяться і у ст.28 Правил адвокатської етики, затверджених звітно-виборним з`їздом адвокатів України 2017 року 09.06.2017 (далі - Правила адвокатської етики).

Відповідно до ч.3 ст.28 Правил адвокатської етики розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та / або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. У разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання), розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Не погодження клієнтом та / або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката (ч.4 ст.28 Правил адвокатської етики).

Адвокат, який надає безоплатну правову допомогу, отримує винагороду виключно за рахунок держави у порядку та розмірах, встановлених законодавством (ч.6 ст.28 Правил адвокатської етики).

(!!!) З наведеного вбачається, що договір про надання правової допомоги, як і будь-який договір про надання послуг, може бути оплатним або безоплатним.

Верховний Суд погоджується що передбачена між сторонами у справі договору винагорода є додатковою винагородою адвоката, платою за досягнутий адвокатом результат, та є за своєю суттю так званим «гонораром успіху», нарахування та сплата якого залежать від настання певної події.

Чинне законодавство хоча і не містить визначення такого виду гонорару, як гонорар успіху, проте Верховний Суд враховує те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 фактично дійшла висновку про можливість існування «гонорару успіху» як форми оплати винагороди адвокату, визнала законність визначення між адвокатом та клієнтом у договорі про надання правової допомоги такого виду винагороди як «гонорар успіху», що відповідає принципу свободи договору та численній практиці Європейського суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) у рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) вирішував питання обов`язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов`язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов`язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов`язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).

Разом з цим Верховний Суд вважає помилковим висновок судів попередніх інстанцій, що передбачена сторонами договору додаткова винагорода не є ціною договору з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За змістом частин першої та четвертої статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорів встановлюється за домовленістю сторін.

Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Відповідно до частин першої та другої статті 189 Господарського кодексу України ціна в цьому Кодексі є вираженим у грошовій формі еквівалентом одиниці товару (продукції, робіт, послуг, матеріально-технічних ресурсів, майнових та немайнових прав), що підлягає продажу (реалізації), який повинен застосовуватися як тариф, розмір плати, ставки або збору, крім ставок і зборів, що використовуються в системі оподаткування.

Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях.

Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що важливою умовою відплатних договорів є ціна, яка є істотною умовою відплатного договору.

У випадку, коли ціна є істотною умовою договору, вона має бути обов`язково встановлена ним. Проте невизначеність ціни у відплатному договору не звільняє покупця (замовника) від обов`язку оплатити прийнятий ним товар (роботи, послуги).

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та статті 28 Правил адвокатської етики гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

ВАЖЛИВО: Отже ціна в договорі про надання правової допомоги встановлюється сторонами шляхом зазначення розміру та порядку обчислення адвокатського гонорару.

Відповідно до тлумачного словника української мови слово «винагорода» вживається у такому значенні: те, що є платою за працю, нагородою за які-небудь заслуги. Слово «гонорар» є синонімом слова «винагорода». (Словник української мови: в 11 тт./ АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. - К.: Наукова думка, 1970 - 1980. - Т.1. - с. 438; Словарь української мови: в 4-х тт./За ред. Б. Грінченка. - К., 1907 - 1909. - Т.1. - с. 172).

При цьому Верховний Суд зазначає про те, що Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та Правила адвокатської етики надають визначення поняття «гонорар» без поділу цього поняття на види. Зокрема норми зазначених закону та Правил не передбачають такі різновиди винагороди (гонорару) як основний, додатковий чи «гонорар успіху», що свідчить про те, що поняття «гонорар», яке міститься у зазначених нормативно-правових актах, є загальним, під яким розуміється як основна, так і додаткова винагороди. 

З огляду на викладене Верховний Суд зазначає про те, що погоджений сторонами у договорі про надання правової допомоги розмір гонорару загалом (як основний так і додатковий) є за своєю суттю погодженою сторонами ціною договору в розумінні статей 632, 903 Цивільного кодексу України, статті 189 Господарського кодексу України, оскільки відповідно до вимог чинного законодавства гонорар безвідносно до його виду (основний, додатковий (гонорар успіху)) є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту, тобто є платою за виконану роботу / надані послуги.

Верховний Суд зазначає про те, що «гонорар успіху», погоджений сторонами у договорі під відкладальною умовою (у разі досягнення результату: зменшення судом заявленої до стягнення з Клієнта у межах справи суми заборгованості та набрання судовим рішенням у зазначеній справі законної сили), є складовою частиною гонорару адвоката. Зазначене узгоджується і з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у пункті 5.46. постанови від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, відповідно до якого відповідна сума, обумовлена сторонами до сплати у твердому розмірі під відкладальною умовою (прим.: гонорар успіху), є складовою частиною гонорару адвоката.

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Отже статті 204 Цивільного кодексу України закріплює презумпцію правомірності правочину, яка означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18).

Відповідно до вимог чинного законодавства адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.

При цьому Верховний Суд зазначає про те, що визначення сторонами у договорі про надання правової допомоги порядку обчислення гонорару у відсотковому відношенні до певної грошової суми (у даному випадку - від розміру суми, на яку судом у справі буде зменшена заявлена до стягнення з відповідача сума заборгованості, тобто від розміру досягнутого адвокатом результату наданих послуг у справі з майновими вимогам) відповідає такій формі обчислення гонорару як фіксований розмір. При такому порядку обчислення гонорару фактична кількість витраченого адвокатом часу на надання послуг клієнту не має значення, а у підсумку визначається саме чітка фіксована грошова сума.

ВИСНОВОК: Обставина того, що обчислення гонорару успіху пов`язане з настанням певної події  є обґрунтованою та логічною в силу самої суті гонорару успіху, можливість обчислення якого залежить виключно від певних подій - досягнутих адвокатом та обумовлених в договорі результатів при наданні послуг правової допомоги.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає помилковим висновок судів попередніх інстанцій про те, що визначений у договорі «гонорар успіху» за формою його обчислення не є фіксованим розміром та не відповідає вимогам чинного законодавства.

 

Матеріал по темі: «Визначення форми гонорару адвоката у твердій (фіксованій) сумі»

 

 

 

Списання грошових коштів з поточних рахунків відкритих у проблемному банку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заборона на перерахування (списання) грошових коштів з поточних рахунків відкритих у проблемному банку

18 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/4216/16, адміністративне провадження № К/9901/32509/18 (ЄДРСРУ № 92930770), № 810/3118/17, адміністративне провадження № К/9901/47723/18 (ЄДРСРУ № 92930782), № 815/4215/16, адміністративне провадження № К/9901/3621/18 (ЄДРСРУ № 92930778) досліджував питання щодо визнання правочину щодо перерахування грошових коштів з поточного рахунку проблемного банку  на рахунок іншої особи  відповідно до п. 9 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI нікчемним.

Верховний Суд зауважує, що необхідною та достатньою умовою для віднесення правочинів до числа нікчемних з підстав, передбачених пунктом 9 частини третьої статті 38 Закону №4452-VI, є встановлення факту здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов`язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства.

Уповноважена особа дійсно наділена правом перевірки правочинів на предмет виявлення серед них нікчемних, але це право не є абсолютним та кореспондується з обов`язком встановити обставини, з якими закон пов`язує нікчемність правочину. Висновок про нікчемність правочину має ґрунтуватися виключно на встановлених та доведених обставинах, які за законом тягнуть за собою застосування певних наслідків, зокрема щодо не включення особи до переліку вкладників банку для отримання в подальшому гарантованої суми вкладу.

За наслідками розгляду справи №816/378/16 Велика Палата Верховного Суду дійшла наступних висновків.

"…ні Законом України "Про банки і банківську діяльність", ні Положенням про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженим постановою Правління НБУ від 17.08.2012р. №346, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 17.09.2012 за №1590/21902, не встановлено заборони банку після визнання його проблемним укладати договори, відкривати поточні рахунки та зараховувати на рахунок кошти.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18 червня 2020 року у справі № 826/6958/17 (ЄДРСРУ № 89896381), від 06.08.2020 у справі № 826/3311/17, від 23.09.2020 у справі № 826/3151/17 та в постановах Великої Палати Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі № 816/378/16 (провадження № 11-17апп20), 08 липня 2020 року у справі № 826/1807/16 (провадження № 11-386апп19) та від 30 вересня 2020 року у справі № 826/192/17, провадження № 11-565апп19 (ЄДРСРУ № 92137259)

Водночас постанова НБУ про віднесення банку до числа проблемних згідно зі статтею 75 Закону України "Про банки і банківську діяльність" є банківською таємницею, доказів обізнаності позивача про встановлені для банку обмеження відповідач надати не може. При цьому невиконання посадовими особами Банку наведених у постанові НБУ приписів про його віднесення до категорії проблемних саме по собі не може бути підставою для висновку про нікчемність або недійсність правочинів Банку.

Згідно з постановою НБУ про віднесення банку до числа проблемних, Банк було віднесено до категорії проблемних. Разом із цим віднесення Банку до категорії проблемних не передбачало введення до нього тимчасової адміністрації, але обмежувало певні види діяльності Банку, наведені в цій постанові.

Зазначений правовий акт НБУ, зважаючи на його юридичну силу та властивості, є правовим актом індивідуальної дії, має чітко виражений організаційно-розпорядчий, персоніфікований характер, чинність та юридична сила якого спрямовані передусім на особу, якій він адресований, і породжує конкретні правовідносини, обумовлені ним, зокрема спрямований на реалізацію заходів впливу щодо конкретного проблемного банку, а не стосовно невизначеного кола осіб, та дія його вичерпується одноразовим застосуванням.

Отже, така постанова НБУ з огляду на її правову природу не є актом цивільного законодавства в розумінні положень статті 4 ЦК України, у зв`язку з чим підстав для застосування норм статей 203, 215 ЦК України до спірного правочину як акта законодавства в контексті невідповідності його зазначеній постанові НБУ немає.

Також у постанові НБУ про віднесення банку до числа проблемних не передбачено заборони на перерахування (списання) грошових коштів з поточних рахунків фізичних осіб, відкритих у такому банку."

Такі висновки Великої Палати Верховного Суду підтримано у постановах Верховного Суду від 06.08.2020 у справі №826/18684/16 та від 13.08.2020 у справі №826/1897/16.

ВИСНОВОК: Наведене свідчить, що норми чинного законодавства не встановлюють заборони  на перерахування (списання) грошових коштів з поточних рахунків відкритих у проблемному банку (фактично до введення тимчасової адміністрації), а отже визнання такого правочину нікчемним суперечить вимогам Закону.

Матеріал по темі: «Висновки Великої палати Верховного Суду стосовно спорів ФГВФО»

 

Теги: ФГВФО, фонд гарантування, уповноважена особа, велика палата верховного суду, судова практика, Верховний суд, Велика палата Верховного суду, судова практика, Адвокат Морозов

Висновки Великої плати Верховного Суду стосовно спорів ФГВФО

Адвокат Морозов (судовий захист)

Висновки Великої плати Верховного Суду стосовно спорів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

1) Спір стосовно права фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду у сумі, що не перевищує 200 тис. грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування), є публічно-правовим і пов`язаний із виконанням Фондом владної управлінської функції з організації виплати цього відшкодування. А тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 6 червня 2018 року у справах № П/811/3526/15, № 813/6392/15, № 818/377/16, № 804/15159/15, № 815/863/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 127/25132/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 592/13020/17, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17, від 27 березня 2019 року у справі № 820/11253/15 та інших).

Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду в рамках постанови від 05 червня 2019 року по справі № 638/17125/17, провадження № 14-255цс19 (ЄДРСРУ № 82308659) погоджується, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням установленого частиною першою статті 26 Закону № 4452-VI граничного розміру відшкодування за вкладами. Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 820/11591/15, від 4 липня 2018 року у справі № 826/1476/15, від 23 січня 2019 року у справі № 761/2512/18, від 24 квітня 2019 року у справі № 761/2499/18 та інших.

2) Уповноважена особа Фонду не заміняє Фонд у спірних правовідносинах і не має самостійної процесуальної дієздатності у цивільному процесі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц).

3) Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц; від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц; від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц; від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц; від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 15 травня 2019 року у справах № № 552/91/18, 554/9144/17).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті чи для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та приймає рішення щодо суті заявлених до належного відповідача вимог (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц та від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц).

Велика Палата Верховного Суду  від 29 травня 2019 року у справі № 554/10303/17-ц, провадження № 14-121цс19 (ЄДРСРУ № 82188556)

Судовий збір

15 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи №  817/777/16 (К/9901/6605/18), Провадження № 11-11апп19 (ЄДРСРУ № 81877667) вказала, що відповідно до ст. 2 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Преамбула Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-III) визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону № 2664-III фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (ч. 1 ст. 1058 Цивільного кодексу України).

У свою чергу, за змістом ст. 1 Закону № 1023-XII споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (п. 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (п. 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (п. 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (п. 3).

З аналізу наведених законодавчих норм убачається, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, а тому вкладник, звертаючись до суду з позовом, що пов`язаний з порушенням його прав за договором банківського вкладу, звільнений від сплати судового збору на підставі ч. 3 ст. 22 Закону № 1023-XII.

Подібна за змістом правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від такого висновку.

Крім того, у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц Велика Палата Верховного Суду встановила, що при зверненні до суду з позовом про стягнення з Фонду майнової відповідальності за договором банківського вкладу позивач, як споживач фінансових послуг, звільнений від сплати судового збору за ч. 3 ст. 22 Закону № 1023-XII не тільки при поданні позовної заяви, а й на наступних стадіях цивільного процесу.

Таким чином, вкладник (споживач фінансових послуг), звертаючись до суду з позовом до банку (виконавця фінансових послуг) за захистом його порушених прав, серед іншого, у зв’язку з неналежним виконанням договору банківського вкладу, звільнений від сплати судового збору на підставі ч. 3 ст. 22 Закону № 1023-XII.

Разом з цим, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що дія ч. 3 ст. 22 Закону № 1023-XII не поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та ФГВФО під час здійснення останнім владних управлінських функцій (виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі п. 4 ч. 2 ст. 4 Закону № 4452-VI).

Теги: ФГВФО, фонд гарантування, велика палата верховного суду, судова практика, Адвокат Морозов