Закриття кримінального провадження, якщо не встановлено злочинця

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Закриття провадження на підставі п. 3-1 ч. 1 ст. 284 КПК, якщо не встановлено особу, яка вчинила кримінальне правопорушення у разі закінчення строків давності

05 червня 2025 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 552/6926/23, провадження № 51-1333км25 (ЄДРСРУ № 128294963) досліджував питання щодо закриття провадження на підставі п. 3-1 ч. 1 ст. 284 КПК, якщо не встановлено особу, яка вчинила кримінальне правопорушення у разі закінчення строків давності.

Відповідно до ст. 2 КПК завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Законність як засада кримінального провадження з огляду на ч. 2 ст. 9 КПК полягає у тому, що прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий зобов`язані всебічно, повно і  неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом`якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.

Публічність, згідно зі ст. 25 КПК, передбачає, що прокурор, слідчий зобов`язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила.

Пунктом 3-1 ч. 1 ст. 284 КПК передбачено, що кримінальне провадження закривається в разі, якщо не встановлено особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, у разі закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, крім випадків вчинення особливо тяжкого злочину проти життя чи здоров`я особи або злочину, за який згідно із законом може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі.

Закриття кримінального провадження є одним із способів його остаточного вирішення, а тому провадження має закриватися після всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи та оцінки слідчим зібраних та перевірених доказів.

З поданого прокурором клопотання вбачається, що у ході досудового розслідування вжито вичерпних заходів, проведено ряд слідчих дій, спрямованих на встановлення особи, яка вчинила дане кримінальне правопорушення, однак встановити підозрюваного не вдалося.

Попри це, у матеріалах провадження не йдеться, яких саме заходів було вжито та які саме слідчі дії проведено органом досудового розслідування, що були спрямовані на встановлення особи, яка вчинила дане кримінальне правопорушення.

Суд апеляційної інстанції, погоджуючись з рішенням місцевого суду, виходив з того, що строки давності у цьому кримінальному провадженні закінчилися, та з матеріалів провадження вбачав, що проведеними слідчими діями не вдалося встановити особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, підозра жодній особі не вручена.

Суд касаційної інстанції неодноразово зазначав, що в провадженні, де потерпілий вказує на  конкретну особу як на таку, що вчинила кримінальне правопорушення щодо нього, орган досудового розслідування за результатами всебічного, повного і неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження має вирішити питання про наявність чи відсутність події кримінального правопорушення, а за її встановлення - про наявність або  відсутність ознак кримінального правопорушення в діянні конкретної особи, про  достатність доказів для доведення винуватості конкретної особи в суді, про  наявність/відсутність підстав до звільнення від кримінальної відповідальності конкретної особи.

У свою чергу суд під час вирішення питання про закриття кримінального провадження має враховувати, чи дотримано органом досудового розслідування вимоги кримінального процесуального закону щодо всебічного, повного і неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження, що є необхідною умовою належного вирішення завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК).

Вказане узгоджується з практикою Верховного Суду в постановах від 25 серпня 2021  року (справа № 142/536/20, провадження № 51-1546км21), від 29 червня 2022 року (справа № 725/3569/21, провадження № 51-1061км22), від 07 червня 2023 року (справа № 545/51/22, провадження № 51-2327км23), від 18 жовтня 2023 року (справа № 750/1575/23, провадження № 51-4007км23).

Згідно з п. 6 ч. 2 ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Реалізація цього завдання відбувається, зокрема, шляхом здійснення правосуддя, під час якого Верховний Суд у своїх рішеннях висловлює правову позицію щодо правозастосування, орієнтуючи в такий спосіб судову практику на однакове застосування норм права (див. п. 28 постанови ВС від 25 травня 2023 року в справі № 457/885/22).

Відповідно до ч. 6 ст. 13 зазначеного Закону висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. В ухвалі ВП ВС від 25 травня 2023 року в справі № 722/594/22 Велика Палата наголосила, що висновок щодо застосування норми права - це не завжди чітко сформульований висновок у судовому рішенні Касаційного кримінального суду у формі постанови, у тому числі із заголовком «Висновок», це також правове обґрунтування одного чи кількох доводів касаційної скарги сторони кримінального провадження, викладене в судовому рішенні як у формі постанови, так і ухвали, за змістом якого цілком зрозумілою є правова позиція щодо застосування конкретної норми матеріального чи процесуального права.

Верховним судом сформовано наступну судову практику при розгляді проваджень у порядку п. 3-1 ч. 1 ст. 284 КПК:

- за змістом ст. 284 КПК України умовами для закриття кримінального провадження за вказаною підставою є наявність визначених законом умов для закриття кримінального провадження та відповідне клопотання прокурора (постанова від 10 червня 2022 року в справі № 345/1829/21);

-положення вказаного пункту мають застосовуватися з урахуванням строків давності визначених ч. 2 ст. 49 КК, а саме у 5 років щодо проступків та 15 років у відношенні злочинів (постанова від 09 березня 2023 року у справі № 676/5139/22)

- в провадженні, де потерпілий вказує на конкретну особу як на таку, що вчинила кримінальне правопорушення щодо нього, орган досудового розслідування за результатами всебічного, повного і неупередженого дослідження усіх обставин кримінального провадження, має вирішити питання про наявність чи відсутність події кримінального правопорушення, а за її встановлення - про наявність або відсутність ознак кримінального правопорушення в діянні конкретної особи, про достатність доказів для доведення винуватості особи в суді, про наявність/відсутність підстав до звільнення від кримінальної відповідальності конкретної особи. В свою чергу суд, під час вирішення питання про закриття кримінального провадження, має враховувати чи дотримано органом досудового розслідування вимоги кримінального процесуального закону щодо всебічного, повного і неупередженого дослідження усіх обставин кримінального провадження, що є необхідною умовою належного вирішення завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК, постанова ВС від 05 червня 2023 року у справі № 638/16352/21);

- у клопотанні прокурора про закриття має бути викладено об`єктивну сторону кримінального правопорушення, за яким він пропонує закрити кримінальне провадження (постанови від 29 червня 2022 року у справі № 725/3569/21).

Без цих даних, на переконання ККС, суд позбавлений змоги з`ясувати основне питання в цій категорії справа - день вчинення кримінального правопорушення;

Судова практика Верховного суду вказує, що наслідки передбачені п. 3-1 ч. 1 ст. 284 КПК можуть мати місце в ситуації, коли узагалі не встановлено особу імовірно причетну до діяння, а не коли не отримано достатніх доказів для повідомлення певної особи про підозру.

ВИСНОВОК: Верховний суд вказує, що закриття кримінального провадження у зв’язку з невстановленням особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, у випадку, коли потерпілий вказує на конкретну особу як на таку, що вчинила кримінальне правопорушення щодо нього, є істотним порушенням вимог КПК України, без повного дослідження ознак такого правопорушення в діянні конкретної особи.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду по справі № 687/1066/22 від 15 лютого 2024 року

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Оскарження ухвали про відмову в закритті кримінального провадження»

 

 

Теги: оскарження ухвали слідчого судді, закриття кримінального провадження, апеляційне оскарження ухвали слідчого суді, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Оскарження ухвали про відмову в закритті кримінального провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: оскарження ухвали про відмову в закритті кримінального провадження законом не передбачено

19 серпня 2024 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 331/1020/24,  провадження № 51-3939ск24 (ЄДРСРУ № 121130913#) досліджував питання щодо оскарження ухвали про відмову в закритті кримінального провадження.

Статтею 392 КПК визначено судові рішення, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, зокрема за змістом п. 3 ч. 1 цієї статті, апеляційному оскарженню підлягають інші ухвали у випадках, передбачених цим Кодексом.

Порядок розгляду судом питання про закінчення досудового розслідування врегульовано параграфом 1 Глави 24 КПК. Відповідно до п. 3-1 ч. 1 та п. 1-1 ч. 2 ст. 284 КПК кримінальне провадження закривається судом у разі, якщо не встановлено особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, у разі закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, крім випадків вчинення особливо тяжкого злочину проти життя чи здоров`я особи або злочину, за який згідно із законом може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі. Частиною 4 цієї статті передбачено, що закриття кримінального провадження з підстави, передбаченої п. 3-1 ч. 1 цієї статті, здійснюється судом за клопотанням прокурора.

Згідно з ч. 11 ст. 284 КПК в апеляційному порядку може бути оскаржена ухвала про закриття кримінального провадження, а оскарження ухвали про відмову в закритті кримінального провадження, вказаною нормою не передбачено.

Суд апеляційної інстанції у своїй ухвалі зазначив, що прокурором подано апеляційну скаргу на ухвалу суду, якою відмовлено у задоволенні клопотання прокурора про закриття кримінального провадження на підставі п. 3-1 ч. 1 ст. 284 КПК, тобто на судове рішення місцевого суду, яке відповідно до вимог ст. 392 КПК окремому оскарженню не підлягає.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність відмови у відкритті провадження за поданою апеляційною скаргою на підставі ч. 4 ст. 399 КПК, оскільки апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку.

ВИСНОВОК: Згідно з ч. 11 ст. 284 КПК в апеляційному порядку може бути оскаржена ухвала про закриття кримінального провадження, а оскарження ухвали про відмову в закритті кримінального провадження, вказаною нормою не передбачено.

 

 

Матеріал по темі: «Оскарження ухвал слідчих суддів про передачу для реалізації майна  у справах де нікому не повідомлено про підозру»

 

 

Теги: оскарження ухвали слідчого судді, закриття кримінального провадження, апеляційне оскарження ухвали слідчого суді, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Оскарження ухвал слідчих суддів про передачу для реалізації майна у справах де нікому не повідомлено про підозру

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість апеляційного оскарження ухвал слідчих суддів про передачу для реалізації майна (речових доказів) у справах де нікому не повідомлено про підозру

27 березня 2025 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 157/1664/22, провадження № 51-166км25 (ЄДРСРУ № 126153460) досліджував питання щодо апеляційного оскарження ухвал слідчих суддів про передачу для реалізації майна (речових доказів) у справах де нікому не повідомлено про підозру.

Під час досудового розслідування ухвали слідчого судді про арешт майна можуть бути оскаржені в апеляційному порядку (п. 9 ч. 1 ст. 309, ч. 3 ст. 392 КПК); постановлені на стадії провадження в суді першої інстанції такі ухвали окремому оскарженню не підлягають, заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до апеляційної скарги на судове рішення (ч. 2 ст. 392 цього Кодексу).

Статтею 100 КПК визначається порядок зберігання речових доказів і документів та вирішення питання про спеціальну конфіскацію.

За приписами частини 6 вказаної статті речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати по забезпеченню спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню:

1) повертаються власнику (законному володільцю) або передаються йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження;

2) передаються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду для реалізації, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження;

3) знищуються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду, якщо такі товари або продукція, що піддаються швидкому псуванню, мають непридатний стан;

4) передаються для їх технологічної переробки або знищуються за рішенням слідчого судді, суду, якщо вони відносяться до вилучених з обігу предметів чи товарів, а також якщо їх тривале зберігання небезпечне для життя чи здоров`я людей або довкілля.

У випадках, передбачених пунктами 2, 4, слідчий за погодженням із прокурором або прокурор звертається з відповідним клопотанням до слідчого судді місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, або до суду під час судового провадження, яке розглядається згідно із статтями 171-173цього Кодексу (ч. 7 ст. 100 КПК).

Розглядаючи питання допустимих меж обмеження гарантованого Конституцією України права власності, Конституційний Суд України зазначав, що при обмеженні права власності в інтересах суспільства, пропорційними можуть вважатися такі заходи, які є менш обтяжливими для прав і свобод приватних осіб з-поміж усіх доступних для застосування заходів (абз. 7 пп. 2.3 п. 2 мотивувальної частини рішення від 05 червня 2019 року № 3-р(I)/2019).

При цьому, КПК не передбачає апеляційного оскарження ухвал слідчих суддів про передачу для реалізації майна (речових доказів), постановлених в порядку п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК, виконання яких фактично призводить до припинення права власності, зокрема і на майно, що має індивідуальні ознаки, які відрізняють його від будь-яких інших аналогічних предметів матеріального світу.

За приписами ст. 219 КПК строки досудового розслідування обчислюються лише з моменту повідомлення особі про підозру. Отже, в провадженнях, де особі про підозру не повідомлено, обчислювати такі строки підстав немає.

Відповідно до п. 3-1 ч. 1 ст. 284 КПК кримінальне провадження закривається якщо не встановлено особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, у разі закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, крім випадків вчинення особливо тяжкого злочину проти життя чи здоров`я особи або злочину, за який згідно із законом може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі.

В такій ситуації провадження теоретично може здійснюватися невизначений термін, і ніколи не завершитися, або завершитися за умови, якщо особа, яка залишається в цьому провадженні невідомою для сторони обвинувачення, з`явиться до слідчого чи прокурора за власною ініціативою, або якщо у сторони обвинувачення з`являться інші докази, які дозволять з`ясувати таку особу.

В положеннях статей 100, 309, 170-173 КПК фактично встановлено, що на досудовому розслідуванні не передбачено право на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про передачу майна для реалізації, а якщо обвинувальний акт буде направлено до суду, то у суді першої інстанції (ст. 392 КПК) таке право може бути реалізовано лише з  відстрочкою на невизначений термін - до оскарження рішення у  справі по суті.

(!!!) У питаннях такої ваги, як припинення права власності на підставі ухвали слідчого судді, постановленої відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК, необхідним є додатковий завчасний контроль, аніж контроль ex-poste, можливість якого наставатиме тоді, коли повернення майна вже є неможливим, а його наслідком може бути лише відшкодування.

Проте, в положеннях КПК фактично встановлено, що під час досудового розслідування не передбачено право на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про передачу майна (речових доказів) для реалізації на підставі п. 2 ч.  6 ст. 100 КПК та похідне від цього рішення припинення права власності, а у суді першої інстанції це право може бути реалізовано з відстрочкою на невизначений термін до оскарження рішення у справі.

Верховний суд вважає, що неможливість апеляційного перегляду у кримінальному провадженні, де відсутнє повідомлення особі про підозру, ухвали слідчого судді про передачу майна (речових доказів) для реалізації на підставі п. 2 ч.  6 ст.  100 КПК унеможливлює дієву перевірку правомірності припинення конституційного права власності особи на стадії досудового розслідування, строк якого не обчислюється за приписами ст. 219 КПК.

Неможливість оскарження особою в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про передачу майна для реалізації створює умови, за яких помилкове рішення слідчого судді, чинне протягом тривалого часу, може призвести до тяжких невідворотних наслідків для особи у вигляді безпідставного припинення її конституційного права власності.

Надання особі права на апеляційний перегляд ухвали слідчого судді про передачу майна (речових доказів) для реалізації на підставі п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК під час досудового розслідування кримінального провадження, де нікому не повідомлено про підозру, є  проявом гарантії виконання державою міжнародних зобов`язань зі створення умов із забезпечення кожному дієвого і ефективного юридичного засобу захисту його конституційних прав і свобод відповідно до міжнародних стандартів, потрібною гарантією відновлення порушених прав, свобод і інтересів людини, додатковим механізмом усунення помилок, допущених слідчим суддею, до ухвалення судом рішення по суті під час розгляду кримінальних справ або закриття кримінального провадження за спливом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.

За приписами частин 4, 5 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Положення статей 3, 21Конституції України у системному зв`язку з частинами 4, 5 ст.  41, статей 8, 55, 129 Основного Закону при постановленні слідчим суддею ухвали про надання дозволу на передачу майна (речових доказів) на реалізацію у кримінальному провадження, де особі не повідомлено про підозру, гарантують особі, інтересів якої стосується таке рішення, право на судовий захист, у тому числі можливість оскарження в апеляційному порядку вказаного способу припинення її конституційного права на недоторканість права власності.

З аналогічних мотивів Конституційний Суд України виходив у рішенні від 13 червня 2019  року № 4-р/2019.

Чинна редакція п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України, згідно з якою однією із основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення, закріплює гарантії права на апеляційний перегляд справи, а також передбачає, що випадки оскарження судових рішень визначаються в законі. Проте віднесення цього питання на розсуд законодавця не виключає прямого застосування норм Основного Закону в разі відсутності ефективного механізму захисту гарантованих Конституцією України прав людини внаслідок такого регулювання.

Тлумачення кримінального процесуального законодавства, застосоване апеляційним судом в оскарженій ухвалі, не надає заявнику ефективних засобів юридичного захисту до оскарження рішення слідчого судді, постановленого в порядку п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК, про передачу на реалізацію майна в кримінальному провадженні, яке здійснюється стосовно нетяжкого злочину, і де з 2016 року жодній особі не повідомлено про підозру. Таке рішення не відповідає вимогам кримінального процесуального закону в  контексті приписів ч. 5 ст. 9 КПК.

ВИСНОВОК: Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що положення ст. 309 КПК щодо неможливості окремого апеляційного оскарження ухвали слідчого судді про передачу майна (речових доказів) для реалізації, постановленої на підставі п. 2 ч.  6 ст. 100 КПК в кримінальному провадженні, де жодній особі не повідомлено про підозру, не узгоджуються із положеннями ч. 5 ст. 9 КПК, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, не гарантують особі ефективної реалізації її конституційного права на судовий захист, не відповідають критеріям справедливості та співмірності (пропорційності), не забезпечують справедливого балансу інтересів особи та суспільства, а тому суперечать вимогам статей 1, 3, 8, 21, частин 4, 5 ст. 41, статей 55, 129 Конституції України, які в цьому кримінальному провадженні Суд  застосовує як норми прямої дії.

 

 

 

Матеріал по темі: «Процедура припинення розшуку автомобіля»

 

 

 

Теги: оскарження ухвали слідчого судді, арешт майна, зняття арешту з майна, клопотання про скасування арешту, накладення арешту, апеляційне оскарження ухвали слідчого суді, власника, судова практика, Адвокат Морозов

Виконавче провадження відносно боржника корпоративні права якого перебувають в управлінні АРМА

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Щодо можливості Приватного виконавця здійснювати виконання рішень щодо боржника, корпоративні права якого перебувають в управлінні Національного агентства з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів

20 лютого 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  903/62/23 (ЄДРСРУ № 125291900) досліджував питання щодо можливості Приватного виконавця здійснювати виконання рішень щодо боржника, корпоративні права якого перебувають в управлінні Національного агентства.

Статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Частиною першою статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Пунктом 2 частини другої статті 18 вказаного Закону встановлено обов`язок виконавця здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Верховний Суд виходить із системного тлумачення статей 124, 129-1 Конституції України, статей 317, 318 Цивільного кодексу України, статті 1 Закону України "Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів" (далі - Закон № 772-VIII), пункту 2 частини другої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" та доходить висновку, що після запровадження управління майном держава в особі Національного агентства набула тимчасово права власника щодо таких корпоративних прав з метою забезпечення збереження активів та збереження (за можливості - збільшення) їх економічної вартості.

Такий висновок щодо транспозиції права власності відповідає, зокрема, пункту 8 статті 21 Закону № 772-VIII, за вимогами якого у разі надходження винесеного у межах наданих законом повноважень рішення прокурора або судового рішення, що набрало законної сили, якими скасовано арешт прийнятих в управління активів та/або скасовано передачу активів в управління Національному агентству, останнє протягом десяти робочих днів повертає їх законному власнику.

(!) Тобто застосована законодавцем юридична конструкція свідчить про те, що під час здійснення процедури управління активами повноваження власника реалізуються саме Національним агентством, а майно і корпоративні права фактично перебувають у його власності та повертаються власнику лише після відповідного рішення прокурора чи суду.

В такий спосіб, з урахуванням вимог пункту 2 частини другої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" приватний виконавець не мав права відкривати виконавче провадження та здійснювати виконавчі дії щодо майна боржника, оскільки частка держави у статутному капіталі, з урахуванням її перебування в управління Національного агентства, складає більше 25%.

При цьому Верховний Суд звернув увагу, що зазначене не є перешкодою для примусового виконання судового рішення Державною виконавчою службою, не обмежує стягувача у здійсненні відповідних дій у порядку, встановленому законом.

Вищевказані висновки, сформовані у постанові суду касаційної інстанції від 19.12.2024 у справі № 903/62/23.

Отже, під час здійснення процедури управління активами повноваження власника реалізуються саме Національним агентством, а майно і корпоративні права фактично перебувають у його власності та повертаються власнику лише після відповідного рішення прокурора чи суду.

ВИСНОВОК: Якщо до дати відкриття виконавчого провадження частка держави в особі Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів у статутному капіталі боржника перевищує 25 відсотків, то приватний виконавець не має права здійснювати примусове виконання рішення суду.

 

 

 

Матеріал по темі: «Зобов’язання ДВС самостійно розраховувати суму 3% річних та інфляційних втрат»

 

«Скасування передачі активів в управління Національного агентства України»

 

Теги: оскарження ухвали слідчого судді, арешт майна, зняття арешту з майна, клопотання про скасування арешту, накладення арешту, апеляційне оскарження ухвали слідчого суді, власника, судова практика, Адвокат Морозов

Поновлення строку на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правові підстави для поновлення строку на  апеляційне оскарження ухвали слідчого судді

Згідно з правовою позицією Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного суду, висловленої в постанові від 27.05.2019 (справа № 461/1434/18), за змістом ст. 376 КПК України дата оголошення судового рішення, у тому числі й ухвали слідчого судді, безпосередньо пов`язується з датою виходу суду з нарадчої кімнати й саме з цієї дати, яка зазначається у вступній частині ухвали, розпочинається перебіг строку на апеляційне оскарження.

Тобто, у випадку, коли слідчий суддя з посиланням на ч. 2 ст. 376 КПК постановив ухвалу та оголосив її резолютивну частину, а повний текст ухвали оголосив в інший день, строк подачі апеляційної скарги обчислюється з дня оголошення резолютивної частини ухвали.

Оголошення слідчим суддею в порядку ч. 2 ст. 376 КПК України лише резолютивної частини ухвали має місце переважно у виняткових випадках та жодним чином не впливає на визначений процесуальним законом порядок обчислення строку апеляційного оскарження.

Пропущений із поважних причин строк повинен бути поновлений, якщо суд апеляційної інстанції за заявою особи знайде підстави для його поновлення (ч.1 ст.117, п.4 ч.3 ст.399 КПК).

Під поважними причинами пропуску процесуального строку слід розуміти неможливість особи подати апеляційну скаргу у визначений законом строк у зв`язку з такими обставинами, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежали від волевиявлення особи, пов`язані дійсно з істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливлювали або ускладнили можливість своєчасного звернення до суду у визначений законом строк.

Частиною 1 ст. 117 вказаного Кодексу передбачено, що строк виконання процесуальних дій поновлюється лише в тому випадку, якщо судом буде визначено поважність причин його пропуску.

Виходячи із системного аналізу норм процесуального закону під поважними причинами слід розуміти лише ті обставини, які були чи є об`єктивно непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, пов`язані дійсно з  істотними обставинами, перешкодами, труднощами, що унеможливлювали своєчасне звернення до суду у строк, визначений законом. Такі обставини мають бути підтверджені скаржником.

У випадку необізнаності у заінтересованих осіб із мотивами прийнятого слідчим суддею рішення, вказане за їх клопотанням може бути визнано поважною причиною пропуску строку апеляційного оскарження та підставою для його поновлення в порядку, передбаченому ч.1 ст.117 КПК (постанова ОП ККС ВС від 27 травня 2019 року у справі №461/1434/18, провадження №51-6470кмо18).

Необізнаність із мотивами, викладеними в повному тексті ухвали, необхідність їх належного аналізу для обґрунтованого оскарження вищевказаного судового рішення, свідчить про наявність обставини, яка об`єктивно перешкоджала особі реалізувати своє право на апеляційне оскарження в межах визначеного процесуального строку та ускладнила можливість її своєчасного звернення з апеляційною скаргою.

Отже, оголошення повного тексту рішення слідчого суді в інший день ніж вступної та резолютивної його частини, може бути правовою підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження ухвали суду лише за умови подання клопотання про поновлення процесуального строку на оскарження.

ВИСНОВОК: У випадку необізнаності заінтересованих осіб з мотивами прийнятого слідчим суддею рішення, вказане за їх клопотанням може бути визнано поважною причиною пропуску строку апеляційного оскарження та підставою для його поновлення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 117 КПК України. (02 жовтня 2024 року Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду у справі № 991/5835/24, провадження № 11-сс/991/661/24 (ЄДРСРУ № 122112601) та від 03 жовтня 2024 року у справі № 991/7720/24, провадження №11-сс/991/720/24 (ЄДРСРУ № 122175516).

  

 

 

Матеріал по темі: «Встановлення слідчому строку розслідування в кримінальних провадженнях, де нікому не повідомлено про підозру»
 

 

 

Теги: слідчий суддя, оскарження ухвали слідчого судді, строк на оскарження, поновлення строку на оскарження, клопотання про поновлення строку, судове рішення, резолютивна частина судового рішення, судова практика, Адвокат Морозов

Право на оскарження в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про відмову в скасуванні арешту майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова НЕможливість оскарження в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про відмову в скасуванні арешту майна (ухвали про відмову в задоволенні клопотань про скасування арешту майна)

20 травня 2024 року Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду в рамках справи № 712/191/23, провадження № 51-3208 кмо 23 (ЄДРСРУ № 119535382) досліджувала питання щодо  права на оскарження в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про відмову в скасуванні арешту майна.

Стаття 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод гарантує кожному право мирно володіти своїм майном.  Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах  суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України).

Згідно зі ст. 8 КПК кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до пунктів 1, 2, 17 ч. 1 ст. 7 КПК зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відносяться: верховенство права, законність, забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності.

За приписами ст. 2 КПК завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Правовідносини щодо арешту майна, накладеного в межах кримінального провадження, регулюються главою 17 КПК.

Відповідно до ч. 1 ст. 170 КПК арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом кримінального правопорушення, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку. Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.

За змістом статей 173, 174 КПК під час досудового розслідування, судового розгляду питання про накладення арешту на майно та скасування арешту майна вирішують слідчий суддя або суд відповідно.

Відповідно до ч. 1 ст. 174 КПК підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом.

Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.

Згідно з п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Зазначена норма Конституції України гарантує право на апеляційний перегляд справи, а не кожного судового рішення в межах кримінального провадження, у відповідності з чим КПК визначає, в яких випадках і які рішення слідчих суддів, судів першої інстанції підлягають перегляду в апеляційному порядку.

Право на справедливий суд, одним із аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, накладення яких дозволено за змістом щодо умов прийнятності скарги.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово звертав увагу на те, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду, які мають переслідувати легітимну мету, не порушувати саму сутність цього права, а між цією метою і запровадженими заходами має існувати пропорційне співвідношення.

Конституційний Суд України у рішенні від 12 червня 2012 року № 13-рп/2012 зазначив, що, встановлюючи обмеження права на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень, законодавець повинен керуватися такою складовою принципу верховенства права як пропорційність. Обмеження прав і свобод людини і громадянина є допустимим виключно за умови, що таке обмеження є домірним (пропорційним) та суспільно необхідним.

Положення ч. 1 ст. 24 КПК гарантують кожному право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Згідно з ч. 3 ст. 392 КПК в апеляційному порядку також можуть бути оскаржені ухвали слідчого судді у випадках, передбачених цим Кодексом.

Перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування в апеляційному порядку, визначено в ст. 309 КПК.

Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК до цього переліку відносяться ухвали слідчого судді про арешт майна або відмову в ньому.

(!!!) Ухвали слідчого судді про відмову в скасуванні арешту майна, постановлені в порядку ст. 174 КПК, до цього списку не відносяться. При цьому відмова у скасуванні арешту майна не позбавляє особу права звернутися до суду з повторним клопотанням про скасування арешту майна в порядку ст. 174 КПК України як на досудовому розслідуванні, так і під час судового провадження.

Встановлення законодавцем такого обмеження права на апеляційне оскарження рішень слідчих суддів має легітимну мету, не порушує принципу пропорційності між гарантованими правами особи у ст. 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і суспільною необхідністю, а також відповідає принципу правової визначеності.

Крім того, відповідно до висновку про застосування норми права, який міститься в постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 19 лютого 2019 року в справі № 569/17036/118 (провадження № 51-598 кмо 19), ухвала слідчого судді про повне або часткове скасування арешту майна, постановлена за правилами ст. 174 КПК, не підлягає апеляційному оскарженню.

За таких обставин, ухвали слідчого судді про відмову в скасуванні арешту майна, а також про повне або часткове скасування арешту майна відповідно до положень п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК у взаємозв`язку зі статтями 170, 173, 174 КПК апеляційному оскарженню не підлягають.

ВИСНОВОК: Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду наголошує, що ухвали слідчого судді про відмову в скасуванні арешту майна (ухвали про відмову в задоволенні клопотань про скасування арешту майна), постановлені в порядку ст. 174 КПК, апеляційному оскарженню не підлягають, а підхід щодо правозастосування, який міститься в ухвалі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 23 січня 2024 року в справі № 569/19829/21 (провадження № 51-1344 км 22) та постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 15 лютого 2024 року в справі № 154/2859/18 (провадження № 51-4545 км 23), вважає необґрунтованим.

 

 

Матеріал по темі: «Оскарження ухвал слідчого судді про відмову у скасуванні арешту з майна»

 

 

 

Теги: оскарження ухвали слідчого судді, арешт майна, зняття арешту з майна, клопотання про скасування арешту, накладення арешту, апеляційне оскарження ухвали слідчого суді, власника, судова практика, Адвокат Морозов