Скасування рішення третейського суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості, підстави та нормативне обґрунтування для скасування рішення третейського суду

23 грудня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/18537/23, провадження № 61-11536св25 (ЄДРСРУ № 132870934) досліджував питання щодо скасування рішення третейського суду.

За загальним правилом арбітражне застереження це домовленість про передачу майбутніх спорів у арбітраж, міститься в основному договорі і, отже, є однією з умов цього договору, що була погоджена сторонами на стадії розроблення тексту договору та при його підписанні.

Отже, за наявності укладеної між сторонами арбітражної угоди, яка є дійсною, не втратила чинність, щодо якої не встановлено неможливості її виконання, суд застосовує принцип імунітету та автономії арбітражної угоди.

У частині другій статті 1 Закону «Про третейські суди» передбачено, що до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону (стаття 3 Закону «Про третейські суди»).

Юридичні та / або фізичні особи, а також адміністратор за випуском облігацій, який діє в інтересах власників облігацій відповідно до положень Закону «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки», мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону (стаття 5 Закону «Про третейські суди»).

Відповідно до статті 2 Закону «Про третейські суди» третейська угода - угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом.

Третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди (частина перша стаття 12 Закону «Про третейські суди»).

За усталеною практикою Європейського суду з прав людини добровільна відмова від судового порядку вирішення спору на користь арбітражу є загалом прийнятною в аспекті дотримання статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. зокрема рішення у справі Suovaniemi and others v. Finland, заява № 31737/96, 23.02.1999), тому залишення судом без розгляду позову через наявність арбітражної угоди саме по собі не становить неприйнятного обмеження доступу до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 01.11.2023 у справі № 910/3208/22).

Згідно зі статтею 458 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано у разі, якщо: 1) справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; 2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; 3) третейську угоду визнано судом недійсною; 4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону; 5) третейський суд вирішив питання про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі.

(!) Скасування судом рішення третейського суду не позбавляє сторони права повторно звернутися до третейського суду, крім випадків, передбачених законом.

Аналогічні положення містяться у частині третій статті 51 Закону України «Про третейські суди», яка передбачає, що рішення третейського суду може бути оскаржене та скасоване лише з таких підстав: 1) справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; 2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; 3) третейську угоду визнано недійсною компетентним судом; 4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам статей 16-19 цього Закону; 5) третейський суд вирішив питання про права і обов`язки осіб, які не брали участь у справі.

У частині першій статті 1 Закону України «Про третейські суди» передбачено, що цей Закон регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб.

На відміну від звичайного цивільного чи господарського договору як угоди, що має матеріально-правову природу, третейська/арбітражна угода є домовленістю сторін процесуального характеру. Відтак до неї не підлягають застосуванню статті 16 ЦК та 20 ГПК, які передбачають такий спосіб захисту як визнання правочину недійсним. Недійсність угоди регулюється Законом «Про третейські суди», Законом № 4002-XII.

Третейська угода - угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом (абзац п`ятий частини першої статті 2 Закону України «Про третейські суди»).

Відповідно до статті 12 Закону України «Про третейські суди» третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди.

Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд регламент третейського суду розглядається як невід`ємна частина третейської угоди.

За будь-яких обставин у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду застосовуються положення регламенту.

Відповідно до статті 51 Закону «Про третейські суди»: «Рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим Законом.

Рішення третейського суду може бути оскаржене сторонами, третіми особами, а також особами, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов`язки, у випадках, передбачених цим Законом, до компетентного суду відповідно до встановлених законом підвідомчості та підсудності справ.

Рішення третейського суду може бути оскаржене та скасоване лише з таких підстав:

1) справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;

2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;

3) третейську угоду визнано недійсною компетентним судом;

4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам статей 16, 19 цього Закону;

5) третейський суд вирішив питання про права і обов`язки осіб, які не брали участі у справі.

Заяву про скасування рішення третейського суду може бути подано до компетентного суду сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов`язки, - протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейського суду.

Скасування компетентним судом рішення третейського суду не позбавляє сторони права повторно звернутися до третейського суду, крім випадків, передбачених цією статтею.

У разі якщо рішення третейського суду скасовано повністю або частково внаслідок визнання компетентним судом недійсною третейської угоди або через те, що рішення прийнято у спорі, який не передбачений третейською угодою, чи цим рішенням вирішені питання, що виходять за межі третейської угоди, або рішення прийнято у справі, не підвідомчій третейському суду, відповідний спір не підлягає подальшому розгляду в третейських судах.».

За результатами системного аналізу Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 30 серпня 2024 року у справі № 911/1766/22 дійшла висновку, що «компетентним» у розумінні наведеної норми є саме той суд, який розглядає заяву про скасування рішення третейського суду. Вказане випливає зі змісту статті 51 Закону України «Про третейські суди», у якій саме суд, що розглядає таку заяву, іменується компетентним судом. Вжиття зазначеного терміну зумовлене, зокрема, й тим, що заяви про скасування рішення третейського суду можуть розглядатися як у порядку господарського, так і у порядку цивільного судочинства.

Аналогічні висновки випливають і зі змісту статті 458 ЦПК України, яка визначає підставою для скасування рішення третейського суду визнання третейської угоди недійсною.

ВИСНОВОК: Якщо особа звертається до компетентного суду із заявою про скасування рішення третейського суду, і така заява містить доводи про недійсність третейської угоди, компетентний суд має розглянути вказані доводи й вирішити питання щодо недійсності третейської угоди. Такі висновки мають міститися в мотивувальній частині рішення. За необхідності суд може призначити експертизу.

 

 

Матеріал по темі: «Підвідомчість третейському суду спору про стягнення орендної плати та комунальних платежів»
 

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Спосіб захисту щодо визнання недійсною третейської / арбітражної угоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: спосіб судового захисту  щодо визнання недійсною третейської / арбітражної угоди 

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо способу захисту щодо визнання недійсною третейської / арбітражної угоди. 

Статтею 16 ЦК, положення якої корелюються з положеннями ст.20 Господарського кодексу України (далі - ГК), встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Ці положення застосовуються також до права на звернення до суду. 

Відповідно до правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі №912/1856/16 та від 14.05.2019 у справі №910/11511/18, при оцінці доцільності певного способу захисту суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність або відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення або захисту в обраний спосіб. 

Отже, кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, ніж тим, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. 

Положення ч.2 ст.16 ЦК та ст.20 ГК передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (угоди).

 Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. 

Разом із тим, як вже було зазначено вище, третейська (арбітражна) угода не є правочином, договором у класичному значенні, адже породжує виключно процесуальні, а не матеріально-правові наслідки.  

(!!!) Процесуальним наслідком третейської (арбітражної) угоди є виключення спору з юрисдикції  судів господарської чи цивільної юрисдикції. 

Ухвалення третейського (арбітражного) рішення на основі недійсної третейської (арбітражної) угоди є підставою для скасування цього рішення або для відмови у його визнанні й виконанні / видачі наказу на примусове виконання. Третейська (арбітражна) угода як юридичний факт не породжує набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, відтак укладання цієї угоди не може порушувати цивільні права чи охоронювані законом інтереси. За відсутності порушеного матеріального права (інтересу) виключається можливість розгляду судом відповідного позову про захист такого права (інтересу). 

Оскільки третейська (арбітражна) угода забезпечує передачу спорів між сторонами на розгляд третейського суду (арбітражу) і не регулює інших питань, позов про визнання недійсною третейської (арбітражної) угоди може захищати лише одне право - право на доступ до державного  суду. 

Однак наявність третейської (арбітражної) угоди сама по собі за загальним правилом не порушує і не може порушити право особи на доступ до суду в розрізі захисту порушених прав за господарським договором. 

У разі порушення контрагентом господарського договору постраждала сторона завжди має право звернутися до господарського суду за захистом свого порушеного права, і суд має прийняти такий позов до розгляду. Якщо інша сторона не заявлятиме про передачу спору в третейський суд, у господарського суду буде компетенція розглянути відповідний спір та захистити порушене право особи за основним договором. Якщо ж інша сторона заявлятиме про наявність третейської угоди, національний суд перевірить, серед іншого, дійсність третейської угоди, і якщо така угода буде визнана недійсною, також матиме компетенцію розглянути відповідний спір та захистити порушене право особи за основним договором. У разі дійсності третейської угоди суд має передати спір на розгляд третейського суду відповідно до дійсної угоди сторін, що має виконуватися. 

З наведеного чітко видно, що існування третейської угоди саме по собі жодним чином не порушує право особи на доступ до суду, тому самостійний позов про визнання недійсним третейської угоди, як спосіб захисту права, є неналежним, недоцільним і, можна сказати, дефектним - він не поновлює і не захищає право на доступу до суду, адже неможливо відновити чи захистити право, яке взагалі не було порушеним. 

Такий спосіб захисту не лише не відновлює і не захищає право особи на доступ до суду, а навпаки може використовуватися недобросовісно. 

Зміст п.7 ч.1 ст.226 ГПК свідчить про те, що суд вирішує питання про дійсність арбітражної угоди не як позовну вимогу, а як процесуальне питання на підставі заяви сторони про наявність арбітражної угоди, до початку розгляду справи по суті. 

Отже, вимога про визнання третейської угоди недійсною та / або нечинною, невиконуваною ніколи не може бути (єдиним) предметом позову, а по суті є спором між сторонами щодо юрисдикційної належності цього спору, а, отже, така позовна вимога не підлягає розгляду в господарських судах. 

Так, якщо позов містить лише одну вимогу про визнання третейської / арбітражної угоди недійсною, то відповідно до приписів п.7 ч.1 ст.226 ГПК за наявності заперечення однієї зі сторін  суд має до початку розгляду спору по суті  вирішити процесуальне питання про недійсність угоди. 

Якщо суд визнає угоду дійсною, він лишає позов без розгляду, і тоді це питання залишається в компетенції третейського суду. 

Якщо ж суд після розгляду заперечень відповідача проти юрисдикції третейська угода буде визнана недійсною, надалі господарський суд не зможе розглянути позов по суті, адже питання юрисдикції вирішено, а між сторонами не існує матеріально-правового, господарського спору. 

Відтак зазначена позовна вимога за жодних обставин не підлягає розгляду у господарському суді. 

Якщо вимога про визнання третейської / арбітражної угоди недійсною поєднується з іншими позовними вимогами (тобто по суті задоволення цієї вимоги виступає як передумова для подальшого розгляду інших вимог), то суд відповідно до приписів п.7 ч.1 ст. 226 ГПК у разі, якщо не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, має залишити позов без розгляду. 

Окрім цього, Верховний Суд вважає, що повторний розгляд питання щодо дійсності третейської угоди в межах іншої (цієї) судової справи та вимоги про застосування наслідків недійсності цієї угоди суперечитиме принципу правової визначеності (res judicata).

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Правова можливість визнання недійсної третейської угоди»

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Правова можливість визнання недійсної третейської угоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: щодо права на доступ до суду із позовом про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди 

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо права на доступ до суду із позовом про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди. 

Стаття 55 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Відповідно до ч.3 ст.8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Згідно з ч.4 ст.13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання. За змістом ч.6 ст.55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. У ч.3 ст.124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. 

Конституційний Суд України у рішенні від 09.07.2002 №15-рп/2002, серед іншого вказав, що наведені вище норми забезпечують здійснення конституційного права на судовий захист, яким у разі виникнення спору можуть скористатися, зокрема, суб`єкти господарських правовідносин (юридичні особи та інші суб`єкти господарських відносин). 

Право на звернення до суду також передбачене ч.1 ст.6 Конвенції, що ратифікована Україною. Відповідно до Конвенції кожен, у тому числі юридичні особи, має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. 

У частинах 1, 2 ст.7 Закону "Про судоустрій і статус суддів" також вказано, що кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом. Доступність правосуддя для кожної особи забезпечується відповідно до Конституції України та в порядку, встановленому законами України. Частина 1 ст.8 цього Закону проголошує, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом. 

Водночас право на звернення до суду не є абсолютним (рішення Конституційного Суду України від 28.04.2021 №2-р(ІІ)/2021). Держава може регулювати право на доступ до суду та судочинство і встановлювати такі межі доступу до суду, які хоч і будуть обмежувати право на суд, але будуть пропорційними до тої мети, якої прагне досягнути держава, і не будуть порушувати сутнісний зміст права на доступ до суду. 

У низці рішень Конституційний Суд України вказав, що держава може регулювати та обмежувати право особи на доступ до суду і визначив межі, коли таке регулювання буде правомірним. Так, у рішенні від 08.04.2015 №3-рп/2015  Конституційний Суд України зазначив, що згідно з Конституцією України допускається можливість обмеження права на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду, однак таке обмеження не може бути свавільним та несправедливим. Таке обмеження має встановлюватися виключно Конституцією та законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленим суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційним та обґрунтованим. У разі обмеження права на оскарження судових рішень законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію права на судовий захист і не порушувати сутнісний зміст такого права. 

Більш того, у своїй практиці ЄСПЛ також неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ч.1 ст.6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Проте право доступу до суду не має обмежуватися таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження буде відповідати ст.6, лише якщо воно переслідує легітимну мету та є розумно пропорційним до поставленої мети (див. Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany [GC], 42527/98, § 44, ECHR 2001-VIII; Waite and Kennedy v. Germany [GC], no. 26083/94, § 59, ECHR 1999-1; T.P. and KM. v. the United Kingdom [GC], no. 28945/95, § 98, ECHR 2001-V; Zand Others v. the United Kingdom [GC], no. 29392/95, § 93, ECHR 2001-V). 

Таким чином, право на доступ до суду є правом особи (можливістю особи) звернутися до суду за захистом своїх прав чи законних інтересів, що гарантоване Конституцією України, міжнародно-правовими актами та національним законодавством. Право на доступ до суду не є абсолютним, воно може бути піддане допустимим обмеженням з боку держави, якщо таке обмеження не є свавільним та несправедливим, а також існує пропорційність між використаним засобом та поставленою метою, і сутнісний зміст права на доступ до суду не буде зведений нанівець. 

ВИСНОВОК: право на доступ до суду із самостійним позовом про визнання недійсним третейської (арбітражної) угоди є правомірно обмеженим, щоб забезпечити режим сприяння арбітражу в Україні.  

Таке обмеження не є свавільним чи несправедливим; воно переслідує легітимну мету - сприяти визнанню третейських (арбітражних) угод, покращувати ефективність третейського (арбітражного) процесу та виконуваність третейських (арбітражних) рішень, забезпечити гарантії, що будь-які спори між сторонами третейської (арбітражної) угоди будуть вирішуватися саме в третейському суді (арбітражі). Таке обмеження є пропорційним поставленій меті і жодним чином не порушує права на доступ до суду, адже чинне законодавство України передбачає три випадки, коли дійсність третейської (арбітражної) угоди може бути оцінена національним судом. 

Прикметно, що в низці справ з аналогічним предметом позову, які переглядалися Верховним Судом (визнання недійсної третейської угоди), суди ухвалювали рішення про відмову в задоволенні позову: №910/1935/19, №910/8866/17, №941/1928/21, №925/221/21, №904/67/21, №925/891/20, №904/4890/20, №911/1803/19, №910/10275/16, №922/2508/18, №910/8863/17, №910/9841/20 тощо. Наведене опосередковано підтверджує, про неналежність відповідного способу захисту, який використовується не для захисту прав та законних інтересів, а переважно для уникнення боржниками виконання рішень третейських судів або затягування ними розгляду.

 

 

 

Матеріал по темі: «Компетенція національного суду при розгляді питання щодо недійсності третейської угоди»

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Компетенція національного суду при розгляді питання щодо недійсності третейської угоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: щодо меж компетенції національних судів при розгляді питання щодо недійсності третейської угоди у процедурі оспорювання рішень третейських судів 

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо меж компетенції національних судів при розгляді питання щодо недійсності третейської угоди. 

(а) Вирішення питання дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди при оспорюванні арбітражного рішення 

Частина 1 ст.34 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж" встановлює, що оспорювання в суді арбітражного рішення може бути проведено тільки шляхом подання клопотання про скасування згідно з пунктами 2 та 3 цієї статті. 

Згідно з ч.2 ст.34 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж"  арбітражне рішення може бути скасоване судом, зазначеним у п.2 ст.6, лише у разі, якщо: 

1) сторона, що заявляє клопотання про скасування, подасть докази того, що: 

одна із сторін в арбітражній угоді, зазначеній у ст.7, була якоюсь мірою недієздатною; або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки - за законом України; або 

її не було належним чином повідомлено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення; або 

рішення винесено щодо не передбаченого арбітражною угодою спору або такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди, проте, якщо постанови з питань, які охоплюються арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, що не охоплюються такою угодою, то може бути скасована тільки та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що не охоплюються арбітражною угодою; або 

склад третейського суду чи арбітражна процедура не відповідали угоді сторін, якщо тільки така угода не суперечить будь-якому положенню цього Закону, від якого сторони не можуть відступати, або, за відсутності такої угоди, не відповідали цьому Закону; або 

2) суд визначить, що: 

об`єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України; або арбітражне рішення суперечить публічному порядку України. 

Відповідно до ч.3 ст.34 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж" клопотання про скасування не може бути заявлено після закінчення трьох місяців, рахуючи з дня, коли сторона, що заявляє це клопотання, отримала арбітражне рішення, а в разі, якщо було подано прохання згідно із     ст.33, - з дня винесення третейським судом рішення з цього прохання. Суд, до якого подано клопотання про скасування арбітражного рішення, може, якщо визнає це належним і якщо про це просить одна із сторін, зупинити провадження з питання про скасування на встановлений ним строк з тим, щоб надати третейському суду можливість відновити арбітражний розгляд або вжити інших дій, які, на думку третейського суду, дадуть можливість усунути підстави для скасування арбітражного рішення. 

(б) Вирішення питання дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди при визнанні і наданні дозволу на виконання арбітражного рішення 

Стаття 478 ЦПК прямо передбачає, що суд відмовляє у визнанні і наданні дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу, якщо: 

1)     на прохання сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона подасть суду доказ того, що: 

одна із сторін в арбітражній угоді була якоюсь мірою недієздатною;     або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки, - за законом держави, де рішення було винесено; або 

сторону, проти якої винесено рішення, не було належним чином сповіщено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення; або 

рішення винесено щодо спору, не передбаченого арбітражною угодою, або такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди; проте якщо постанови з питань, охоплених арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою, то та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що охоплені арбітражною угодою, може бути визнана і виконана; або 

склад міжнародного комерційного арбітражу або арбітражна процедура не відповідали угоді між сторонами або, за відсутності такої, не відповідали закону тієї держави, де мав місце арбітраж; або 

рішення ще не стало обов`язковим для сторін, або було скасовано, або його виконання зупинено судом держави, в якій або згідно із законом якої воно було прийнято; або 

2) якщо суд визнає, що: 

відповідно до закону спір, з огляду на його предмет, не може бути переданий на вирішення міжнародного комерційного арбітражу; або 

визнання та виконання цього арбітражного рішення суперечить публічному порядку України. 

Аналогічні підстави для відмови у визнанні або у виконанні арбітражного рішення встановлені у ст.36 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж". 

У частині першій статті V Конвенції про визнання та виконання міжнародних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958) також вказано, що у визнанні та виконанні іноземного арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямоване, тільки тоді, якщо ця сторона подасть до компетентної влади за місцем подання клопотання про визнання і виконання, докази того, що: a) сторони в угоді, зазначеній у статті ІІ, були згідно із законом, що мав бути до них застосований, будь-якою мірою недієздатними, або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а за відсутності такої вказівки - згідно із законом країни, в якій було ухвалене рішення; або b) сторона, проти якої ухвалене рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра або про арбітражний розгляд, або з інших причин не могла подати свої пояснення; або c) вказане рішення ухвалене щодо спору, не передбаченого або такого, що не підпадає під умови арбітражної угоди чи арбітражного застереження у договорі, або містить вирішення питань, що виходять за межі арбітражної угоди або арбітражного застереження в договорі, з тим, однак, що якщо рішення з питань, охоплених арбітражною угодою або застереженням, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою або застереженням, то та частина арбітражного рішення, яка містить вирішення питань, охоплених арбітражною угодою або арбітражним застереженням в договорі, може бути визнана та виконана; або d) склад арбітражного органу або арбітражний процес не відповідали угоді між сторонами або за відсутності такої не відповідали закону тієї країни, де мав місце арбітраж; або е) рішення ще не стало остаточним для сторін, або було скасоване, або призупинене виконанням компетентною владою країни, в якій воно було ухвалене, або країни, закон якої застосовується. 

(в) Вирішення питань дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди при надходженні позову до національного суду у питанні, що є предметом арбітражної угоди 

Згідно з вимогами ч.1 ст.8 Закону " Про міжнародний комерційний арбітраж" суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, залишити позов без розгляду і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. 

Відповідно до п.7 ч.1 ст.226 ГПК суд залишає позов без розгляду, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді,     якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. Окрім того, відповідно до п.5 ч.1 ст.231 цього Кодексу господарський суд закриває провадження у справі, якщо після відкриття провадження у справі між сторонами укладено угоду про передачу спору на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу або третейського суду, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. 

Пунктом 3 ст.II Нью-Йоркської Конвенції визначено, що "суд договірної держави, якщо до нього надходить позов із питання, з якого сторони уклали угоду, передбачену цією статтею (арбітражну угоду), повинен на прохання однієї зі сторін направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що згадана угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана". 

Отже, відповідно до національного законодавства та правил міжнародного договору національний суд здійснює перевірку того, чи є арбітражна угода недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, перш за все на етапі, коли до нього надійшов позов із питання, з якого сторони уклали угоду (тобто спір по суті зовнішньоекономічного договору, який містить арбітражне застереження або щодо якого укладена окрема арбітражна угода), і суд за заявою відповідача вирішує питання про залишення позову без розгляду та направлення сторін до арбітражу для вирішення позову у питанні, що є предметом арбітражної угоди. 

У разі необхідності суд на цій стадії призначає експертизу (див. постанову Верховного Суду від 14.06.2023 у справі №914/2039/18). 

Рішення щодо дійсності / недійсності арбітражної угоди має міститися в мотивувальній частині судового рішення, адже це не є позовною вимогою. 

З цих підстав п.7 ч.1 ст.226 ГПК може застосовуватися лише якщо предметом позову у господарській справі є питання, що є предметом арбітражної угоди (тобто спір по суті), а не сама арбітражна угода. 

(!!!) Викладене свідчить, що суд може втручатися в питання арбітражу та здійснити судовий контроль (вирішити питання щодо дійсності арбітражної угоди) виключно у трьох випадках, передбачених у п.74 цієї постанови. 

У постанові Верховного Суду від 20.03.2020 у справі №920/241/19 зазначено, що Нью-Йоркська Конвенція закріплює підхід здійснення примусового виконання арбітражних рішень і арбітражних угод, який ґрунтується на презумпції дійсності та автономності арбітражних угод, формальної і матеріально-правової (ч.1 ст.ІІ). Ця презумпція дійсності може бути спростована лише за обмеженим переліком підстав. 

У постанові від 12.11.2020 у справі № 910/13366/18 Верховний Суд дійшов таких висновків: 

-          арбітражна угода має позитивний і негативний ефекти: вона зобов`язує сторони передавати спори в арбітраж і надавати складу арбітражу компетенцію щодо спорів, охоплених арбітражною угодою (позитивний ефект). Якщо виникає спір, який належить до обсягу арбітражної угоди, будь-яка зі сторін може передати його на розгляд складу арбітражу. З іншої сторони, арбітражна угода перешкоджає сторонам у спробах вирішити їх спори в суді (негативний ефект). Уклавши арбітражну угоду, сторони визначили інший обов`язковий для них порядок реалізації належних їм прав застосування судових засобів правового захисту, саме у певному (або певних) міжнародному комерційному арбітражеві. Сторона, яка уклала арбітражну угоду, не може ігнорувати такі її умови і замість обраного арбітражу звернутися до суду держави, який був би компетентним вирішити спір у разі неукладення між сторонами такого роду арбітражної угоди; 

-          принцип автономності арбітражної угоди     (separability)     свідчить, по-перше, що дійсність основного договору в принципі не впливає на дійсність включеної до нього арбітражної угоди. Така автономність арбітражної угоди дає можливість сторонам спірних правовідносин мати гарантію, що спір буде розглянуто у будь-якому випадку саме арбітражем, оскільки наявність арбітражного застереження унеможливлює звернення до державних судових установ; 

-          укладаючи арбітражне застереження, сторони зазвичай передбачають передачу до арбітражу будь-яких спорів, у тому числі спорів щодо дійсності самого контракту (якщо такі спори прямо не виключені зі сфери дії арбітражного застереження).  У подальшому, якби сторона могла відмовитися від арбітражу і заперечувати компетенцію арбітрів, посилаючись на недійсність контракту, то недобросовісна сторона завжди використовувала би таку можливість для зриву арбітражу. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03.03.2020 зі справи №920/241/19 та постанові Верховного Суду від 24.09.2020 зі справи  №824/198/19; 

-          необхідно враховувати, що принцип автономності арбітражної угоди від основного договору полягає у тому, що арбітражна угода та основний договір розглядаються як дві окремі угоди, тому недійсність договору не може бути підставою для автоматичної недійсності арбітражної угоди; 

-          за змістом Нью-Йоркської Конвенції кожна договірна держава визнає арбітражну угоду, за якою сторони зобов`язуються передавати до арбітражу всі або будь-які суперечки, які виникають або можуть виникнути між ними у зв`язку з якими-небудь конкретними договірними або іншими правовідносинами, об`єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду. Зазначений обов`язок визнання арбітражної угоди вимагає від суду також тлумачити будь-які неточності в тексті арбітражної угоди та розглядати сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності на користь її дійсності, чинності та виконуваності (принцип імунітету та автономії арбітражної угоди). 

Укладаючи арбітражну угоду, сторони зазвичай передбачають передачу до арбітражу будь-яких спорів, у тому числі спорів щодо дійсності самого контракту (якщо такі спори прямо не виключені зі сфери дії арбітражної угоди). Надалі, якби сторона могла відмовитися від арбітражу і заперечувати компетенцію арбітрів, посилаючись на недійсність контракту, то недобросовісна сторона завжди використовувала би таку можливість для зриву арбітражу. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03.03.2020 у справі №920/241/19, від 24.09.2020 у справі №824/198/19 та від 27.03.2019 у справі №756/618/14-ц, від 16.01.2020 у справі №908/2743/18. Це правило стосується і вимог про визнання недійсною арбітражної угоди як частини контракту чи окремої угоди. 

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.08.2018 у справі №906/493/16 зазначено, що національний суд здійснює перевірку того, чи є арбітражна угода недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, лише тоді, коли до нього надійшов позов із питання, з якого сторони уклали угоду, тобто питання, пов`язаного з контрактом, спори щодо якого сторони домовилися передати на розгляд міжнародного комерційного арбітражу. 

Верховний Суд постановою від 03.03.2020 у касаційному порядку переглядав справу №920/241/19, предметом розгляду в якій також було встановлення судом prima facie дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди. Переглядаючи судові рішення у справі №920/241/19, Верховний Суд висловив таку позицію:  "Тобто у наведеному випадку формулювання, вжите у зазначеній арбітражній угоді "будь-яка суперечка, що виникає по цьому контракту або у зв`язку з ним" охоплює також і спори стосовно дійсності контракту". 

Також у постанові від 12.11.2020 у справі №910/13366/18, предметом розгляду якої була вимога про визнання недійсною арбітражної угоди (тобто справа стосувалася подібних правовідносин), Верховний Суд дійшов висновку, що "питання щодо визнання недійсною арбітражної угоди як оспорюваного правочину (з урахуванням презумпції правомірності) і визнання недійсним договору як оспорюваного правочину підлягає розгляду МКАС згідно з пунктом 8.3 Договору". 

ВИСНОВОК: Отже, відповідно до національного законодавства національний суд здійснює перевірку того, чи є третейська угода недійсною, втратила чинність або не може бути виконана на етапі, коли до нього надійшов позов із питання, з якого сторони уклали угоду. Суд за заявою відповідача вирішує питання про залишення позову без розгляду та направлення сторін до третейського суду для вирішення позову у питанні, що є предметом третейської угоди. 

Рішення щодо дійсності / недійсності третейської угоди має міститися в мотивувальній частині судового рішення, адже це не є позовною вимогою. У разі необхідності суд на цій стадії призначає експертизу. 

Аналогічний підхід застосовано законодавцем й щодо арбітражної угоди.

  

 

 

 

Матеріал по темі: «Правова природа третейської та арбітражної угоди»

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов