Рахунок (квитанція) на оплату = вимога в розумінні ст.530 ЦК?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи може вважатися рахунок на оплату послуги – вимогою в розумінні ст.530 ЦК?

13 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/2625/23 (ЄДРСРУ № 129576763) досліджував питання «Чи може вважатися рахунок на оплату послуги – вимогою в розумінні ст.530 ЦК»?

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч.1 ст.530 ЦК).

Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, крім випадків, установлених законом про банки і банківську діяльність. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства (ч.2 ст.530 ЦК).

Так, Верховний Суд у постанові від 23.10.2018 у справі №910/17838/17 вказав, що у ст.530 ЦК не визначена форма пред`явлення вимоги кредитором, відтак останній може здійснити своє право як шляхом надіслання платіжної вимоги-доручення, так і шляхом звернення до боржника з листом, телеграмою, надіслання йому рахунка (рахунка-фактури) тощо.

Суди попередніх інстанцій у цій справі вказали, що рахунок на оплату послуги не може вважатись вимогою, оскільки він не є первинним документом, а є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перерахувати грошові кошти як оплату за надані послуги, тобто носить інформаційний характер.

(!) Дійсно, рахунок на оплату не є первинним документом, оскільки не фіксує факт здійснення господарської операції, а лише інформує про її умови та необхідність сплати коштів за договором.

Втім, Верховний Суд не погоджується з тим, що рахунок на оплату містить тільки платіжні реквізити.

Усталеною в Україні комерційною практикою є виставлення рахунку на оплату. Така дія означає, що контрагент очікує платіж за договором на конкретно визначену суму за конкретні послуги/роботи/товар. Тобто такий рахунок є вимогою.

Втім, Верховний Суд (колегія суддів: Чумак Ю.Я., Дроботова Т.Б., Багай Н.О.) у постанові від 15.07.2025 у справі №914/3621/23 погодився з позицією судів першої та апеляційної інстанції, які вважали, що рахунок на оплату не є вимогою про оплату, вказавши таке:

"25. До того ж, суди попередніх інстанцій встановили, що умовами договору № 0521-03041 також не врегульовано строк оплати вартості фактично наданої послуги, оскільки сторони по різному трактують умови договору щодо визначення, що саме є вимогою, від отримання якої обліковуватиметься строк оплати в розумінні частини 2 статті 530 ЦК України. Так, позивач вважає, що вимогою в розумінні частини 2 статті 530 ЦК України є акт наданих послуг та рахунки (рахунки-фактури), скеровані з проектами актів, однак суди попередніх інстанцій не погодилися з такими доводами позивача, оскільки в розумінні частини 2 статті 530 ЦК України акт надання послуги не є вимогою, позаяк такий не містить в собі власне вимоги про оплату, як і терміну оплати, тощо.

…

62. Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи скаржника про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно та без будь-якої оцінки проігнорували наявні в матеріалах справи рахунки-фактури, які є вимогами кредитора в розумінні частини 2 статті 230 ЦК України, з огляду на мотиви судів попередніх інстанцій, наведені у пунктах 26-29 цієї постанови".

Верховний Суд у постанові від 15.07.2025 у справі №914/3621/23 не зробив висновок щодо застосування ст.530 ЦК у подібних правовідносинах, але погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що виставлені рахунки на суми попередньої оплати не можна вважати вимогами в розумінні ст.530 ЦК.

В свою чергу, Верховний суд вважає,  що рахунок на оплату в розумінні ч.2 ст.530 ЦК є платіжною вимогою, яка містить: 1) підставу, з якої має бути здійснена оплата коштів; 2) суму, яка підлягає сплаті; 3) платіжні реквізити, на які потрібно перерахувати грошові кошти як оплату за надані послуги. Такий рахунок інформує відповідну сторону договору (користувача) про необхідність здійснення оплати за обумовлені договором послуги.

ВИСНОВОК: … існують підстави для передачі цієї справи на розгляд Об`єднаної палати.

 

 

 

Матеріал по темі: «Типовий договір: умови, зміст, відступ»

 

 

 

Теги: рахунок на оплату, квитанція, вимога, первино-бухгалтерський документ, користувач, сума до оплати, рахунок-фактура, боржник, кредитор, первинка, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Типовий договір: умови, зміст, відступ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: право сторін відступати від змісту та умов типового договору

13 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/2625/23 (ЄДРСРУ № 129576763) нагадав позицію стосовно відступу від типового договору.

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі, зокрема,  типового договору,  затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади,  коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови.

Водночас, необхідно мати на увазі, що укладення господарських договорів на основі примірних і типових договорів має здійснюватися з додержанням умов діючого законодавства, не інакше як шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами  та відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного або типового договору.

Отже, договір повинен бути розроблений та відповідати типовому договору. Законодавець забороняє відступати від змісту типового договору, затвердженого органом державної влади,  сторони наділені правом тільки конкретизувати його умови.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 11.12.2018 у справі № 921/375/17-г/14.

Згідно правової позиції, висловленої у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 904/7024/17 від 06.11.2018 р. проект договору повинен бути розроблений та відповідати типовому договору, який затверджений Кабінетом Міністрів України.

ВИСНОВОК: Законодавець забороняє відступати від змісту типового договору, сторони наділені правом тільки конкретизувати його умови.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду у справі № 908/2598/19 від 25.11.2020 р., у справі № 904/1984/19 від 28.05.2020 р., у справі № 904/1983/19 від 27.02.2020 р.

 

 

 

Матеріал по темі: «Новий власник не повинен сплачувати борги попередника за електропостачання»

 

 

Теги: типовий договір, КМУ, примірний договір, умови, зміст договору, відступ, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Правовий статус зміненого податкового повідомлення-рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення правового статусу податкового повідомлення-рішення, яке змінено в процедурі адміністративного або судового оскарження

13 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/14314/22, адміністративне провадження № К/990/4542/25 (ЄДРСРУ № 129510398) досліджував питання щодо правового статусу зміненого податкового повідомлення-рішення.

Підпунктом 60.1.5 пункту 60.1 статті 60 ПК України визначено, що податкове повідомлення-рішення або податкова вимога вважаються відкликаними, якщо рішенням суду, що набрало законної сили, зменшується сума грошового зобов`язання, визначена у податковому повідомленні-рішенні контролюючого органу, або сума податкового боргу, визначена в податковій вимозі.

За змістом пункту 60.4 статті 60 ПК України у випадках, визначених підпунктами 60.1.3 і 60.1.5 пункту 60.1 цієї статті, податкове повідомлення-рішення або податкова вимога вважаються відкликаними з дня надходження до платника податків податкового повідомлення-рішення   або податкової вимоги, які містять зменшену суму грошового зобов`язання або податкового боргу.

Відповідно до підпункту 60.1.5 пункту 60.1 статті 60 ПК  України податкове повідомлення-рішення або податкова вимога вважаються відкликаними, якщо рішенням суду, що набрало законної сили, зменшується сума грошового зобов`язання, визначена у податковому повідомленні-рішенні контролюючого органу, або сума податкового боргу, визначена в податковій вимозі.

Згідно з пунктом 60.4 статті 60 ПК України у випадках, визначених підпунктами 60.1.3 і 60.1.5 пункту 60.1 цієї статті, податкове повідомлення-рішення або податкова вимога вважаються відкликаними з дня надходження до платника податків податкового повідомлення-рішення або податкової вимоги, які містять зменшену суму грошового зобов`язання або податкового боргу.

Згідно з пунктом 7 Порядку надіслання контролюючими органами податкових повідомлень-рішень платникам податків, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 28.12.2015 №1204 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22.01.2016 за N124/28254) (далі - Порядок №1204) якщо за результатами адміністративного або судового оскарження грошове зобов`язання, зменшення (збільшення) суми податкових зобов`язань та/або інших зобов`язань, контроль за сплатою яких покладено на контролюючі органи та/або податкового кредиту та/або зменшення бюджетного відшкодування з податку на додану вартість та/або зменшення від`ємного значення об`єкта оподаткування податком на прибуток або від`ємного значення суми податку на додану вартість, або зменшення суми податку на доходи фізичних осіб, що підлягає поверненню з бюджету у зв`язку з використанням платником податку права на податкову знижку, штрафна (фінансова) санкція (штраф) та пеня, у тому числі за порушення норм іншого законодавства, зазначені у податковому повідомленні-рішенні, зменшуються, то шляхом опрацювання інформації щодо прийнятих рішень за результатами розгляду скарг в адміністративному та/або судовому порядку, наданої відповідними підрозділами контролюючого органу, до функцій яких належить розгляд скарг в адміністративному порядку та/або супроводження справ у судах, складається податкове повідомлення-рішення, яке містить зменшену суму грошового зобов`язання, зменшену суму зменшення (збільшення) податкових зобов`язань та/або інших зобов`язань, контроль за сплатою яких покладено на контролюючі органи та/або податкового кредиту та/або зменшення бюджетного відшкодування з податку на додану вартість та/або зменшення від`ємного значення об`єкта оподаткування податком на прибуток або від`ємного значення суми податку на додану вартість, або зменшення суми податку на доходи фізичних осіб, що підлягає поверненню з бюджету у зв`язку з використанням платником податку права на податкову знижку, штрафної (фінансової) санкції (штрафу) та пені, у тому числі за порушення норм іншого законодавства.

Згідно з підпунктом 4 пункту 1 розділу V Порядку податкове повідомлення-рішення вважається відкликаним, якщо рішенням суду, що набрало законної сили, зменшується сума грошового зобов`язання, сума зменшення (збільшення) податкових зобов`язань та/або податкового кредиту та/або зменшення бюджетного відшкодування з податку на додану вартість та/або зменшення від`ємного значення об`єкта оподаткування податком на прибуток або від`ємного значення суми податку на додану вартість, штрафної (фінансової) санкції (штрафу) та пені в тому числі за порушення норм іншого законодавства, що визначені у податковому повідомленні-рішенні контролюючого органу.

(!) Отже, у разі якщо податкове повідомлення-рішення контролюючого органу про визначення грошового зобов`язання оскаржено в судовому порядку, то таке зобов`язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили.

З дня набрання законної сили судовим рішенням про оскарження податкового повідомлення-рішення податкове зобов`язання (частина податкового зобов`язання) стає узгодженим, а у платника податку виникає податковий обов`язок самостійно погасити узгоджену суму протягом 10 календарних днів, наступних за днем такого узгодження.

Тобто, у разі якщо податкове повідомлення-рішення контролюючого органу про визначення грошового зобов`язання оскаржено в судовому або в адміністративному порядку, то у разі зменшення за наслідками останнього грошового зобов`язання, визначеного платнику податків оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням, платникові податків направляється окреме податкове повідомлення-рішення, яке містить зменшену суму грошового зобов`язання.

Сукупний аналіз наведених вище норм  ПК України  та Порядку № 1204 дає підстави для висновку про те, що, податкове повідомлення-рішення, сума грошового зобов`язання за яким є зменшеною за рішенням суду, що набрало законної сили, вважається відкликаним, а податкове повідомлення-рішення, яке містить зменшену суму грошового зобов`язання, є рішенням, що складається на виконання вимог законодавства у зв`язку зі зменшенням судом суми грошового зобов`язання і не містить в собі нових підстав для визначення такого зобов`язання. Аналогічні висновки наведені у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 813/3211/16 та від 25 червня 2020 року у справі № 804/15181/15.

Більш того відповідно до сформованого Верховним Судом усталеного підходу до розуміння правової природи податкових повідомлень-рішень, прийнятих контролюючим органом в порядку статей  54  і  60 ПК України (постанови касаційного суду від 03 квітня 2018 року у справі № 810/5546/15, від 24 квітня 2019 року у справі № 820/212/16, від 31 липня 2018 року у справі № 812/1196/17, від 04 грудня 2019 року у справі № 360/4447/18, від 11 грудня 2019 року у справі № 813/3211/16, від 30 липня 2021 року у справі № 819/315/18, від 26 листопада 2021 року у справі № 805/1701/16-а) податкове повідомлення-рішення є формою реалізації податковим органом владних управлінських функцій щодо повідомлення платника податків про обов`язок сплати грошового зобов`язання. Водночас суб`єкт владних повноважень одночасно з прийняттям податкових повідомлень-рішень не завжди визначає нові грошові зобов`язання. Така ситуація виникає, зокрема, в разі прийняття податкового повідомлення-рішення на підставі рішення про скасування (у тому числі часткового) збільшених грошових зобов`язань. Відтак, у разі якщо податкове повідомлення-рішення контролюючого органу про визначення грошового зобов`язання оскаржено в адміністративному/судовому порядку, то у разі зменшення за наслідками останнього грошового зобов`язання, визначеного платнику податків оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням, платникові податків направляється окреме податкове повідомлення-рішення, яке містить зменшену суму грошового зобов`язання.

У цьому контексті Верховний Суд також зазначає, що прийняття податковим органом похідних податкових повідомлень-рішень у зв`язку зі зміною/скасуванням за наслідками оскарження основного податкового повідомлення-рішення має формальний характер та здійснюється з метою доведення до відома платника податків нових термінів сплати первинно визначеного податкового зобов`язання. У той же час законодавство визначає, що первинне податкове повідомлення-рішення вважається відкликаним саме з дня надходження до платника податків податкового повідомлення-рішення, яке містить зменшену суму грошового зобов`язання.

Окрім того, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду (постанова від 27 вересня 2022 року у справі № 380/7694/20), проаналізувавши зміст норм  статті 60 ПК України, сформував правову позицію, яка полягає у наступному: «Норми  ПК України хоча і передбачають направлення нового податкового повідомлення-рішення у випадку зменшення в судовому порядку суми грошового зобов`язання, однак, воно має інше юридичне значення та наслідки. Зокрема, на таке рішення не розповсюджується процедура узгодження грошового зобов`язання та/або виникнення права на його повторне оскарження. До прикладу, останній з наведених випадків був предметом розгляду Верховним Судом у справах № 826/15527/17 (постанова від 07 грудня 2020 року), № 804/3114/16 (постанова від 12 серпня 2021 року)».

При цьому, Верховний Суд зауважує, що прийняття «нового» податкового повідомлення-рішення на зменшену суму грошового зобов`язання є імперативним обов`язком відповідача, заснованим на факті набрання судовим рішенням законної сили, та не передбачає для податкового органу альтернативи.

ВИСНОВОК: Податкове повідомлення-рішення прийняте в результаті судового оскарження попереднього (відкликаного) податкового повідомлення-рішення, що є заключним етапом процедури оскарження запровадженої процедури, встановленої ПК України, та не може розглядатися окремо від усієї процедури, включаючи результати судового оскарження.

Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 31 січня 2023 року у справі №815/5702/16.

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Господарська операція в призмі податкових відносин»

 

 

 

 

 

Теги: податкова перевірка, наказ, направлення, вручення, платник податків, ППР, оскарження, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Подання платником податків первинних документів після закінчення перевірки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Подання контролюючому органу первинних документів після проведення податкової перевірки – до прийняття ППР, після його прийняття або при оскаржені в адміністративному чи судовому порядку

13 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/26019/23, адміністративне провадження № К/990/19084/25 (ЄДРСРУ № 129510309) досліджував питання щодо подання контролюючому органу первинних документів після проведення податкової перевірки – до прийняття ППР, після його прийняття при оскаржені в адміністративному чи судовому порядку.

Порядок надання платниками податків документів до податкової перевірки регламентовано статтею 85 ПК України.

Згідно з вимогами пункту 85.2 статті 85 ПК України платник податків зобов`язаний надати посадовим (службовим) особам контролюючих органів у повному обсязі всі документи, що належать або пов`язані з предметом перевірки. Такий обов`язок виникає у платника податків після початку перевірки.

Відповідно до пункту 85.4 статті 85 ПК України, при проведенні перевірок посадові (службові) особи контролюючого органу мають право отримувати у платників податків належним чином завірені копії первинних фінансово-господарських, бухгалтерських та інших документів, що свідчать про приховування (заниження) об`єктів оподаткування, несплату податків, зборів, платежів, порушення вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Такі копії повинні бути засвідчені підписом платника податків або його посадової особи та скріплені печаткою (за наявності).

Відповідний запит на отримання копій документів повинен бути поданий посадовою (службовою) особою контролюючого органу не пізніше ніж за п`ять робочих днів до дати закінчення перевірки.

У разі відмови платника податків або його законних представників надати копії документів посадовій (службовій) особі контролюючого органу така особа складає акт у довільній формі, що засвідчує факт відмови, із зазначенням посади, прізвища, імені, по батькові платника податків (його законного представника) та переліку документів, які йому запропоновано подати. Зазначений акт підписується посадовою (службовою) особою контролюючого органу та платником податків або його законним представником. У разі відмови платника податків або його законного представника від підписання зазначеного акта в ньому вчиняється відповідний запис (пункт 85.6 статті 85 ПК України).

Підпунктом 20.1.6 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючим органам надано право запитувати та вивчати під час проведення перевірок первинні документи, що використовуються в бухгалтерському обліку, регістри, фінансову, статистичну та іншу звітність, пов`язану з обчисленням і сплатою податків, зборів, платежів, виконанням вимог законодавства, контроль за додержанням якого покладено на контролюючі органи.

Відповідно до вимог пункту 44.6 статті 44 ПК України у разі якщо до закінчення перевірки або у терміни, визначені в пункті 86.7 статті 86 цього Кодексу платник податків не надає посадовим особам контролюючого органу, які проводять перевірку, документи (незалежно від причин такого ненадання, крім випадків виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними органами), що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, вважається, що такі документи були відсутні у такого платника податків на час складення такої звітності. Якщо платник податків після закінчення перевірки та до прийняття рішення контролюючим органом за результатами такої перевірки надає в порядку пункту 86.7 статті 86 цього Кодексу документи, що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, не надані під час перевірки, такі документи повинні бути враховані контролюючим органом під час розгляду ним питання про прийняття рішення.

Згідно приписів пункту 44.7 статті 44 ПК України у разі якщо під час проведення перевірки платник податків надає документи менше ніж за три дні до дня її завершення або коли надіслані у передбаченому абзацом першим цього пункту порядку документи надійшли до контролюючого органу менше ніж за три дні до дня завершення перевірки, проведення перевірки продовжується на строк, визначений статтею 82 цього Кодексу. У разі якщо надіслані у передбаченому абзацом першим цього пункту порядку документи надійшли до контролюючого органу після завершення перевірки, контролюючий орган має право не приймати рішення за результатами проведеної перевірки та призначити позапланову документальну перевірку такого платника податків.

(!) Тобто, у разі якщо до закінчення перевірки або протягом десяти робочих днів з дня отримання акту перевірки платник податків не надає посадовим особам контролюючого органу документи, що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, вважається, що такі документи були відсутні у такого платника податків на час складення такої звітності.

Водночас, факт відмови надання платником податків документів під час податкової перевірки повинен фіксуватися у визначений законом спосіб, а саме шляхом складання акта про відмову у наданні документів. Про це Верховний Суд неодноразово зазначав, зокрема, у постановах від 26 січня 2021 року у справі № 814/3617/14, від 03 березня 2021 року у справі №  824/638/18-а, від 08 вересня 2022 року у справі № 640/26351/20, від 11 липня 2023 року у справі № 822/554/17, від 10 січня 2023 року у справі № 814/876/16 тощо.

У постановах від 29 травня 2020 року у справі № 826/27811/15, від 06 серпня 2019 року у справі № 160/8441/18, від 31 січня 2020 року у справі № 826/15328/18, від 03 жовтня 2023 року у справі № 420/534/20 Верховний Суд сформулював такі висновки. Надання платником податків фінансово-господарських документів під час проведення перевірки є необхідною умовою підтвердження правомірності задекларованих платником показників податкового обліку. Обов`язок платника податків зберігати документи й надавати їх під час перевірки контролюючому органу кореспондує з компетенцією контролюючого органу здійснювати перевірку на підставі документів. Ненадання платником податків документів на підтвердження задекларованих показників податкового обліку прирівнюється нормами пункту 44.6 статті 44 ПК України до їх відсутності. Винятком є випадки виїмки документів або іншого їх вилучення правоохоронними органами та іншими компетентними органами. Якщо платник податків після закінчення перевірки та до прийняття рішення контролюючим органом за результатами такої перевірки надає документи, що підтверджують показники, відображені ним у податковій звітності, але не надані під час перевірки (у випадках, передбачених абзацами другим і четвертим пункту 44.7 цієї статті), такі документи повинні бути враховані контролюючим органом під час розгляду ним питання про прийняття рішення.

Поряд з цим у постанові від 08 вересня 2019 року у справі № 802/1069/13-а Верховний Суд також зауважував, що обставина щодо порушення платником податків обов`язку, встановленого пунктом 85.2 статті 85 ПК України, надати після початку перевірки всі документи, які пов`язані з предметом перевірки, не означає, що платник не має права додатково їх надати до прийняття контролюючим органом відповідного рішення за результатами перевірки та не звільняє контролюючий орган від обов`язку врахувати при прийнятті рішення додатково надані платником документи у строк, встановлений абзацом другим пункту 44.7 статті 44 ПК України, що прямо передбачено нормами пункту 44.6 статті 44 ПК України.

Також у постановах від 08 вересня 2019 року у справі № 802/1069/13-а, від 01 квітня 2020 року у справі № 640/637/19, від 04 березня 2020 року у справі № 0440/5658/18 Верховний Суд висловив позицію про те, що законодавцем передбачено право платника податків надати контролюючому органу документи, які були відсутні під час перевірки. При цьому, якщо платник податків у запереченнях на акт перевірки посилається на обставини, що не були досліджені під час перевірки, контролюючий орган до прийняття рішення за результатами такої перевірки зобов`язаний призначити та провести позапланову перевірку.

У постановах від 24 лютого 2020 року у справі № 440/4443/18, від 27 квітня 2022 року у справі № 420/13197/20 Верховний Суд виснував, що суд не може обмежити право платника податків довести у судовому процесі обставини, на яких ґрунтуються його вимоги. Разом з тим, з огляду на визначені нормами ПК України мету й повноваження контролюючого органу під час проведення податкової перевірки, у разі якщо рішення контролюючого органу вмотивоване саме не наданням платником податків на вимогу контролюючого органу первинних документів, адміністративний суд, виходячи з окреслених процесуальним законом меж судового доказування, повинен перевіряти і враховувати такі обставини й винятки з них при вирішенні спору.

Узагальнюючи наведені вище підходи, суд касаційної інстанції у постанові від 14 серпня 2024 року у справі № 560/12984/23 зазначав, що платник податків має право на подання документів, що належать або пов`язані з предметом перевірки, після закінчення такої перевірки. Проте реалізація такого права має здійснюватися відповідно до вимог, встановлених ПК України, і до прийняття рішення за результатами такої перевірки. Поряд з цим платник податків не позбавлений права довести у судовому процесі, що він вжив всіх залежних від нього заходів для забезпечення повної та об`єктивної перевірки, не ухилявся від її проведення, тобто, його поведінка жодним чином не була спрямована на перешкоджання контролюючому органу у здійсненні податкового контролю.

Отже, після початку перевірки саме на платника було покладено обов`язок надати у повному обсязі всі документи, що належать або пов`язані з предметом перевірки, а у податкового органу їх прийняти та оцінити. Право контролюючого органу під час проведення перевірок додатково запитувати документи не означає, що за відсутності відповідного запиту вважається, що документи були надані у повному обсязі.

ВИСНОВОК: Ненадання у повному обсязі документів, що стосується предмету перевірки під час проведення та до її завершення, не позбавляє можливості платнику податків подати такі документи, які на думку податкового органу не було надано до перевірки, до прийняття ППР, після його прийняття при оскаржені в адміністративному порядку, чи до суду.

 

 

Матеріал по темі: «Використання первинних документів з недостовірними даними»

 

 

Теги: податкова перевірка, фактична, направлення, вручення, платник податків, ППР, оскарження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Додаткове судове рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Коли додаткове судове рішення втрачає свою законну силу та підлягає обов’язковому скасуванню?

13 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/1403/25 (ЄДРСРУ № 129492834) досліджував питання щодо законної сили відносно додаткового судового рішення.

Додатковим судовим рішенням вирішуються окремі вимоги позивача, котрі не вирішені основним рішенням, за умови, якщо з приводу цих позовних вимог досліджувалися докази.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 9901/118/19 зазначено, що додаткове судове рішення є засобом усунення неповноти судового рішення (постанови чи ухвали), внаслідок якої залишилися невирішеними певні вимоги особи, яка бере участь у справі.

Додаткове рішення є невід`ємною частиною прийнятого по суті рішення суду і може бути оскаржено відповідно до статті 287 ГПК України (відповідний правовий висновок викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 15.05.2020 у справі № 910/5410/19).

Проте додаткове рішення не може існувати окремо від первісного (основного) рішення та у разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09.02.2022 у справі № 910/17345/20, від 06.04.2023 у справі № 910/18417/21, від 11.05.2023 у справі № 910/17047/20, від 17.08.2023 у справі № 910/16718/20.

Отже, додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі і у випадку, якщо судом вищої інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Аналогічна правова позиція висловлена 12 серпня 2025 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/18049/20 (ЄДРСРУ № 129492833).

ВИСНОВОК: Додаткове судове рішення не може існувати окремо від первісного (основного) рішення та у разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу.

 

 

Матеріал по темі: «Додаткове заочне рішення»

 

 

додаткове_судове_рішення, первісне_рішення, перегляд_судового_рішення, заява_про_перегляд, апеляційне_оскарження, суд, Адвокат_Морозов

Накладення та звільнення з-під арешту морських суден

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та порядок забезпечення позову шляхом накладення арешту на морське судно для забезпечення морської вимоги

13 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/1403/25 (ЄДРСРУ № 129492834) досліджував питання щодо накладення та звільнення з-під арешту морських суден шляхом забезпечення позову.

Порядок накладення та звільнення з-під арешту морських суден врегульовано Конвенцією, до якої Україна приєдналася відповідно Закону України від 07.09.2011 № 3702-VІ.

Так, згідно з положеннями статті 1 Конвенції "морська вимога" означає вимогу, що виникає на підставі одного чи більше із зазначених нижче пунктів: збитку, завданого будь-яким судном у результаті зіткнення або в інший спосіб; загибелі людей або тілесного ушкодження, що заподіяні будь-яким судном або пов`язані з його експлуатацією; рятування судна або вантажу; договору, що стосується використання або здачі будь-якого судна в наймання за договором про фрахтування або інакше; договору, що стосується перевезення вантажів будь-яким судном за договором про фрахтування або інакше; втрати вантажу або шкоди, завданої вантажу, в тому числі багажу, який перевозиться будь-яким судном; загальної аварії; морської позики; буксирування; лоцманства; поставок товарів або матеріалів, що здійснюються для судна з метою його експлуатації або технічного обслуговування, незалежно від того, де ці поставки здійснюються; будування, ремонту або спорядження судна чи докових зборів; заробітної плати капітанів, офіцерів чи екіпажу; витрат капітана, у тому числі витрат вантажовідправників, фрахтувальників чи агентів, що здійснені за дорученням судна або його власника; спорів, що стосуються права власності на морське судно; спорів між співвласниками будь-якого судна стосовно права власності на це судно, його експлуатації або доходів від його експлуатації; іпотеки або морської застави будь-якого судна.

Згідно зі статтею 2 Конвенції судно, яке ходить під прапором однієї з Договірних Держав, може бути заарештоване в межах юрисдикції будь-якої з Договірних Держав лише стосовно морської вимоги й жодної іншої, але ніщо в цій Конвенції не може розглядатися як розширення чи обмеження прав і повноважень, якими наділені уряди чи їхні установи, органи державної влади чи портові або докові власті згідно з їхніми чинними внутрішніми законами або правилами щодо арешту, затримання або іншого способу перешкоджання відходу суден, які перебувають у межах їхньої юрисдикції.

Відповідно до положень частини першої статті 3 Конвенції, з урахуванням положень пункту 4 цієї статті й статті 10, позивач може накласти арешт або на конкретне судно, щодо якого виникла морська вимога, або на будь-яке інше судно, власником якого є особа, яка була в момент виникнення морської вимоги власником конкретного судна, навіть якщо заарештоване судно готове до відплиття, але жодне судно, за винятком окремого судна, щодо якого виникла морська вимога, не може бути заарештоване стосовно будь-якої з морських вимог, перелічених у підпунктах "о", "p" або "q" пункту 1 статті 1.

Згідно частиною четвертою статті 3 Конвенції якщо у випадку договору оренди судна з передачею володіння фрахтувальнику фрахтувальник, а не зареєстрований власник несе відповідальність щодо морської вимоги, яка стосується цього судна, позивач може накласти арешт на таке судно чи на будь-яке інше судно, що належить такому фрахтувальникові, з дотриманням положень цієї Конвенції, але жодне інше судно, що належить зареєстрованому власникові, не може бути піддано арештові у зв`язку з такими морськими вимогами. Положення цього пункту застосовуються до будь-якого випадку, коли особа, яка не є зареєстрованим власником судна, є відповідальною щодо морської вимоги, яка стосується цього судна.

(!!!) За змістом статті 4 Конвенції на судно може бути накладений арешт не інакше, як з дозволу суду або відповідного судового органу Договірної Держави, в якій здійснено арешт.

Частиною другою статті 6 Конвенції визначено, що процесуальні норми, що стосуються арешту судна, клопотання про одержання дозволу, згаданого в статті 4, та всіх інших процесуальних питань, що можуть виникнути у зв`язку з арештом, визначаються правом Договірної Держави, в якій арешт був здійснений чи було подано клопотання щодо його здійснення.

Згідно з положеннями частини другої статті 8 Конвенції судно, що ходить під прапором Держави, яка не є Договірною Державою Конвенції, може бути заарештоване в межах юрисдикції будь-якої з Договірних Держав щодо будь-якої із морських вимог, що перераховані у статті 1, чи будь-якої іншої вимоги, щодо якої закон цієї Договірної Держави дозволяє арешт.

Згідно з положеннями частини першої статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до Законів України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ про арешт на морські судна" від 20.12.2011 №4190-VI та «Про приєднання України до Міжнародної конвенції з уніфікації деяких правил щодо накладення арешту на морські судна" від 07.09.2011 №3702-VI із 16.05.2012 до господарського процесу України був запроваджений процесуальний інститут арешту судна для забезпечення морської вимоги.

Такі зміни розроблені та внесені до діючого законодавства України з метою його приведення у відповідність до статті 4 Конвенції.

Завданням національного законодавства країни-учасниці Конвенції про арешт 1952 року є: забезпечення можливості своєчасного арешту судна; захист інтересів судновласника від зловживання правом на арешт шляхом вимоги від заявника внесення забезпечення для покриття можливих збитків; можливість судновласника звільнити судно з-під арешту шляхом надання грошового забезпечення позову (за виключенням випадків оскарження права власності на само судно); встановлення розумного строку, в продовж якого заявник повинен надати докази про початок розгляду його морської вимоги компетентним судом.

При розгляді справ про арешт морських суден судові органи керуються положеннями Конвенції. При цьому, процесуальні норми чітко визначені та передбачені процесуальними кодексами.

Крім того, право про арешт морського судна регулюється Кодексом торговельного мореплавства України, зокрема статті 41 - 47 цього кодексу.

Будучи специфічним інститутом матеріального морського права, арешт морських суден розглядається в Україні за процесуальними вимогами забезпечення позову.

(!) При цьому, ЦПК України та ГПК України регулюють заходи забезпечення позову дещо різним чином, що відповідно, перебуває у залежності від того, фізична чи юридична особа пред`являє вимоги до судновласника.

Згідно зі статтею 136 ГПК України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Положеннями пункту 9 частини першої статті 137 ГПК України визначені заходи забезпечення позову, згідно з якими позов забезпечується, зокрема, арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги.

Пунктом 3 частини третьої статті 139 ГПК України передбачено, що заява про забезпечення позову у вигляді арешту морського судна подається в письмовій формі і повинна містити розмір та суть морської вимоги, що є підставою для арешту судна.

Згідно з правовими висновками які викладені у постанові Верховного Суду від 18.10.2019 у справі № 915/1301/19, обґрунтування заявником належним чином необхідності забезпечення позову не є обов`язковою умовою для задоволення відповідної заяви в силу пункту 3 частини третьої статті 139 ГПК України.

Верховний Суд наголошує, що відповідно до положень частини другої статті 30 ГПК України справи про арешт судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням морського порту України, в якому перебуває або до якого прямує судно, або порту реєстрації судна.

Заява про арешт морського судна подається за місцезнаходженням порту реєстрації судна або за місцезнаходженням морського порту, в якому судно знаходиться або до якого прямує, незалежно від того, чи має такий суд юрисдикцію щодо розгляду по суті справи щодо морської вимоги, яка є підставою для арешту (частина друга статті 138 ГПК України).

Чинним ГПК України господарському суду надані повноваження щодо розгляду заяви про арешт морського судна (за місцезнаходженням порту реєстрації судна або за місцезнаходженням морського порту, в якому судно знаходиться або до якого прямує), незалежно від того, чи має такий суд юрисдикцію щодо розгляду по суті справи щодо морської вимоги, яка є підставою для арешту.

Верховний Суд також зауважує, що положення чинного ГПК України не містять будь-яких застережень щодо підсудності таких заяв (про забезпечення позову у справі, яка передана на розгляд міжнародного комерційного арбітражу) суду апеляційної інстанції.

У цьому контексті Суд також вважає слушними доводи у частині того, що станом на час звернення Заявника до Господарського суду Одеської області із заявою про забезпечення позову жодного арбітражного провадження проти Компанії розпочато не було.

Верховний  Суд наголошує на тому, що питання вирішення заяви про вжиття запобіжних заходів для забезпечення позову до подання позовної заяви урегульовано Розділом І ГПК України Глава 10 "Забезпечення позову". Разом із тим, положення частини першої статті 175 ГПК України містяться у Розділі ІІІ ГПК України Глава 2 "Відкриття провадження у справі".

Верховний Суд акцентує, що Глава 10 "Забезпечення позову" є окремим видом судового провадження, який містить у собі окремий процесуальний режим розгляду, а тому до заяв, якими ініційовано питання щодо вжиття заходів забезпечення позову, як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи не підлягають положення норм процесуального кодексу, які підлягають застосуванню у позовному провадженні.

ВИСНОВОК: Арешт морських суден розглядається в Україні за процесуальними вимогами забезпечення позову з особливостями визначеними процесуальним законодавством та Конвенції.

 

 

Матеріал по темі: «Недоцільність чи неспівмірність заходів забезпечення позову»

 

 

 

 

Теги: арешт судна, морське судна, морська вимога, забезпечення позову, підсудність, конвенція, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов