Договір купівлі продажу корпоративних прав не є «інвестицією в капітал»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звільнення дивідендів від оподаткування (застосування нульової ставки) податком на прибуток компанія-отримувач дивідендів (інша ніж партнерство)

01 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/28565/23, адміністративне провадження № К/990/39836/25; К990/45653/25 (ЄДРСРУ № 139534643) досліджував питання щодо оподаткування дивідендів, виплачених на користь нерезидентів.

Підпунктами 141.4.1, 141.4.2 пункту 141.4 статті 141 Податкового кодексу України передбачено, що доходи, отримані нерезидентом із джерелом їх походження з України, оподатковуються в порядку і за ставками, визначеними цією статтею. Для цілей цього пункту такими доходами, зокрема, є дивіденди, які сплачуються резидентом.

Резидент або постійне представництво нерезидента, що здійснюють на користь нерезидента або уповноваженої ним особи (крім постійного представництва нерезидента на території України) будь-яку виплату з доходу з джерелом його походження з України, отриманого таким нерезидентом від провадження господарської діяльності (у тому числі на рахунки нерезидента, що ведуться в національній валюті), утримують податок з таких доходів, зазначених у підпункті 141.4.1 цього пункту, за ставкою в розмірі 15 відсотків (крім доходів, зазначених у підпунктах 141.4.3-141.4.6 та 141.4.11 цього пункту) їх суми та за їх рахунок, який сплачується до бюджету під час такої виплати, якщо інше не передбачено положеннями міжнародних договорів України з країнами резиденції осіб, на користь яких здійснюються виплати, що набрали чинності.

За визначенням, наведеним у підпункті 14.1.49 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України дивіденди - платіж, що здійснюється юридичною особою, у тому числі емітентом корпоративних прав, інвестиційних сертифікатів чи інших цінних паперів на користь власника таких корпоративних прав, інвестиційних сертифікатів та інших цінних паперів, що засвідчують право власності інвестора на частку (пай) у майні (активах) емітента, у зв`язку з розподілом частини його прибутку, розрахованого за правилами бухгалтерського обліку. Для цілей оподаткування до дивідендів прирівнюється також платіж у грошовій формі, що здійснюється юридичною особою на користь її засновника та/або учасника (учасників) у зв`язку з розподілом чистого прибутку (його частини).

Між Урядом України і Урядом Королівства Нідерланди укладена Конвенція про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і майно від 24.10.1995, ратифікованої державою Україна Законом України №332/96-ВР від 12.07.1996 «Про ратифікацію Конвенції між Україною і Королівством Нідерланди про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і майно», положення якої застосовуються до осіб, які є резидентами однієї або обох Договірних Держав.

Відповідно до пункту 2 статі 3 Конвенції при застосуванні цієї Конвенції Договірною Державою будь-який термін, не визначений у ній, матиме те значення, якщо із контексту не випливає інше, яке він має згідно із законодавством цієї Держави стосовно податків, на які поширюється Конвенція.

Пунктом 1 статті 10 Конвенції передбачено, що дивіденди, що сплачуються компанією, яка є резидентом Договірної Держави, резиденту другої Договірної Держави, можуть оподатковуватись у цій другій Державі.

Однак такі дивіденди можуть також оподатковуватись у Договірній Державі, резидентом якої є компанія, що сплачує дивіденди, і відповідно до законодавства цієї Держави, але якщо одержувач є фактичним власником дивідендів, податок, що стягується, не повинен перевищувати: а) 5 відсотків валової суми дивідендів, якщо фактичним власником є компанія (інша ніж партнерство), що володіє щонайменше 20 відсотками капіталу компанії, що сплачує дивіденди; b) 15 відсотків валової суми дивідендів у всіх інших випадках (пункт 2 статті 10 Конвенції).

Відповідно до підпункту «і» пункту 3 статті 10 Конвенції незважаючи на положення пунктів 1 і 2 цієї статті, дивіденди, що сплачуються компанією-резидентом Договірної Держави, компанії-резиденту другої Договірної Держави, будуть оподатковуватись тільки в другій Договірній Державі за умови, якщо резидентом є компанія (інша ніж партнерство): і) яка володіє прямо щонайменше 50 відсотками капіталу компанії, що сплачує дивіденди, і передбачається, що інвестицію в розмірі щонайменше 300.000 доларів США або їх еквівалент у національній валюті Договірної Держави було внесено в капітал компанії, що виплачує дивіденди.

Компетентні органи влади Договірних Держав за взаємною згодою встановлять порядок застосування пунктів 2 та 3 цієї статті (пункт 4 статті 10 Конвенції).

З аналізу наведених норм міжнародного права слідує, що для звільнення дивідендів від оподаткування (застосування нульової ставки) податком на прибуток компанія-отримувач дивідендів (інша ніж партнерство) має: 1) бути резидентом Нідерландів; 2) володіти щонайменше 50 % капіталу компанії, що сплачує дивіденди, та 3) внести в капітал компанії, що виплачує дивіденди, інвестицію в розмірі щонайменше 300.000 доларів США або їх еквівалент у національній валюті.

(!!!) Тобто компанія-отримувач дивідендів має відповідати всім вимогам, встановлених підпунктом «і» пункту 3 статті 10 Конвенції, в сукупності.

Конвенція не містить визначення поняття «інвестування». Поряд з цим пункт 2 статті 3 Конвенції встановлює, що при застосуванні цієї Конвенції Договірною Державою будь-який термін, не визначений у ній, матиме те значення, якщо із контексту не випливає інше, яке він має згідно із законодавством цієї Держави стосовно податків, на які поширюється Конвенція.

Керуючись статтею 5 Податкового кодексу України, Верховний суд вважає застосовними до спірних правовідносин наступні поняття, приведені у Податковому кодексі України.

Відповідно до підпункту 14.1.81 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України інвестиції - господарські операції, які передбачають придбання основних засобів, нематеріальних активів, корпоративних прав та/або цінних паперів в обмін на кошти або майно. Інвестиції поділяються на:

а) капітальні інвестиції - господарські операції, що передбачають придбання будинків, споруд, інших об`єктів нерухомої власності, інших основних засобів і нематеріальних активів, що підлягають амортизації відповідно до норм цього Кодексу;

б) фінансові інвестиції - господарські операції, що передбачають придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та/або інших фінансових інструментів. Фінансові інвестиції поділяються на:

прямі інвестиції - господарські операції, що передбачають внесення коштів або майна в обмін на корпоративні права, емітовані юридичною особою при їх розміщенні такою особою;

портфельні інвестиції - господарські операції, що передбачають купівлю цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів за кошти на фондовому ринку або біржовому товарному ринку;

в) реінвестиції - господарські операції, що передбачають здійснення капітальних або фінансових інвестицій за рахунок прибутку, отриманого від інвестиційних операцій.

За визначенням, наведеним у підпункті 14.1.90 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, корпоративні права - права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

З аналізу наведеного свідчить, що Податковий кодекс України під «інвестицією» розуміє, серед іншого, господарську операцію із придбання корпоративних прав, зокрема, в обмін на кошти.

Особливості режиму іноземного інвестування на території України, виходячи з цілей, принципів і положень законодавства України, визначені Законом України «Про режим іноземного інвестування» від 19.03.1996 №93/96-ВР (далі - Закон №93/96-ВР).

Відповідно до пункту 2 статті 1 Закону №93/96-ВР іноземні інвестиції - цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об`єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному капіталі юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті (абзац п`ятий статті 2 Закону №93/96-ВР).

Статтею 3 вказаного Закону встановлено, що іноземні інвестиції можуть здійснюватися у таких формах: часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств; створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю; придбання не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об`єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів; придбання самостійно чи за участю українських юридичних або фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України; придбання інших майнових прав; господарської (підприємницької) діяльності на основі угод про розподіл продукції; в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб`єктами господарської діяльності України.

І Податковий кодекс України і Закон №93/96-ВР придбання корпоративних прав відносять до інвестування, однак не звернули увагу на ключову вимогу підпункту «і» пункту 3 статті 10 Конвенції, а саме, що інвестицію в розмірі щонайменше 300.000 доларів США або їх еквівалент у національній валюті Договірної Держави має бути внесено в капітал компанії, що виплачує дивіденди». Тобто має бути не просто «інвестиція», а така інвестиція, яка має бути внесена саме в капітал компанії.

Капітал компанії - це сукупність усіх грошових, матеріальних та нематеріальних ресурсів, які інвестуються в діяльність підприємства задля отримання прибутку.

Внесення в капітал компанії - це передача засновниками (учасниками, акціонерами) або новими інвесторами грошових коштів, майна чи інших цінностей у власність підприємства для забезпечення його діяльності. Натомість особа, яка здійснює такий внесок, отримує частку в бізнесі (корпоративні права), право на участь в управлінні компанією та право на отримання частини прибутку у вигляді дивідендів.

Підпунктом «і» пункту 3 статті 10 Конвенції, встановлено вимогу саме щодо прямої інвестиції безпосередньо в компанію. Тобто така інвестиція (кошти, майно) перераховуються безпосередньо на банківський чи балансовий рахунок компанії, в результаті чого така компанія реально отримує нові активи, а її статутний або додатковий капітал збільшується.

Натомість придбання частки у статутному капіталі за договором відступлення (купівлі-продажу) прав та обов`язків у попереднього власника  (Кіпр) не є внесенням інвестиції в капітал компанії, оскільки фактично компанія (позивач) не отримала жодних додаткових грошових коштів чи майна на свій баланс для ведення своєї господарської діяльності, адже кошти за договором відступлення (купівлі-продажу) були сплачені на користь продавця (попереднього учасника), а не самого Підприємства, що не призвело до збільшення її капіталу.

Тобто, у спірних правовідносинах компанія, яку придбали не отримав жодної інвестиції (коштів, майна), у її бухгалтерському балансі загальний обсяг капіталу (статутного чи додаткового) залишився незмінним, а кошти сплачені за договором відступлення (купівлі-продажу) отримав продавець (Кіпр).

ВИСНОВОК: З метою застосування підпункту «і» пункту 3 статті 10 Конвенції (нульова ставка податку) інвестиція має бути внесена безпосередньо в капітал компанії (наприклад, але не виключно, в статутний капітал в грошовій чи іншій формі) у сумі не менше 300 000 USD (або еквівалент).

Іншими словами капітал компанії, що виплачує дивіденди, має бути збільшений за рахунок інвестиції, щоб претендувати на нульову ставку.

Договір купівлі продажу корпоративних прав не є «інвестицією в капітал»

   

Матеріал по темі: «Правовий режим дивідендів від частки в статутному капіталі, що належить одному з подружжя»

 

 

Теги: інвестиції в капітал, режим дивідендів, виплати дивідендів нерезиденту, статутний капітал, нульова ставка, конвенція, податкові спори, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Накладення та звільнення з-під арешту морських суден

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та порядок забезпечення позову шляхом накладення арешту на морське судно для забезпечення морської вимоги

13 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/1403/25 (ЄДРСРУ № 129492834) досліджував питання щодо накладення та звільнення з-під арешту морських суден шляхом забезпечення позову.

Порядок накладення та звільнення з-під арешту морських суден врегульовано Конвенцією, до якої Україна приєдналася відповідно Закону України від 07.09.2011 № 3702-VІ.

Так, згідно з положеннями статті 1 Конвенції "морська вимога" означає вимогу, що виникає на підставі одного чи більше із зазначених нижче пунктів: збитку, завданого будь-яким судном у результаті зіткнення або в інший спосіб; загибелі людей або тілесного ушкодження, що заподіяні будь-яким судном або пов`язані з його експлуатацією; рятування судна або вантажу; договору, що стосується використання або здачі будь-якого судна в наймання за договором про фрахтування або інакше; договору, що стосується перевезення вантажів будь-яким судном за договором про фрахтування або інакше; втрати вантажу або шкоди, завданої вантажу, в тому числі багажу, який перевозиться будь-яким судном; загальної аварії; морської позики; буксирування; лоцманства; поставок товарів або матеріалів, що здійснюються для судна з метою його експлуатації або технічного обслуговування, незалежно від того, де ці поставки здійснюються; будування, ремонту або спорядження судна чи докових зборів; заробітної плати капітанів, офіцерів чи екіпажу; витрат капітана, у тому числі витрат вантажовідправників, фрахтувальників чи агентів, що здійснені за дорученням судна або його власника; спорів, що стосуються права власності на морське судно; спорів між співвласниками будь-якого судна стосовно права власності на це судно, його експлуатації або доходів від його експлуатації; іпотеки або морської застави будь-якого судна.

Згідно зі статтею 2 Конвенції судно, яке ходить під прапором однієї з Договірних Держав, може бути заарештоване в межах юрисдикції будь-якої з Договірних Держав лише стосовно морської вимоги й жодної іншої, але ніщо в цій Конвенції не може розглядатися як розширення чи обмеження прав і повноважень, якими наділені уряди чи їхні установи, органи державної влади чи портові або докові власті згідно з їхніми чинними внутрішніми законами або правилами щодо арешту, затримання або іншого способу перешкоджання відходу суден, які перебувають у межах їхньої юрисдикції.

Відповідно до положень частини першої статті 3 Конвенції, з урахуванням положень пункту 4 цієї статті й статті 10, позивач може накласти арешт або на конкретне судно, щодо якого виникла морська вимога, або на будь-яке інше судно, власником якого є особа, яка була в момент виникнення морської вимоги власником конкретного судна, навіть якщо заарештоване судно готове до відплиття, але жодне судно, за винятком окремого судна, щодо якого виникла морська вимога, не може бути заарештоване стосовно будь-якої з морських вимог, перелічених у підпунктах "о", "p" або "q" пункту 1 статті 1.

Згідно частиною четвертою статті 3 Конвенції якщо у випадку договору оренди судна з передачею володіння фрахтувальнику фрахтувальник, а не зареєстрований власник несе відповідальність щодо морської вимоги, яка стосується цього судна, позивач може накласти арешт на таке судно чи на будь-яке інше судно, що належить такому фрахтувальникові, з дотриманням положень цієї Конвенції, але жодне інше судно, що належить зареєстрованому власникові, не може бути піддано арештові у зв`язку з такими морськими вимогами. Положення цього пункту застосовуються до будь-якого випадку, коли особа, яка не є зареєстрованим власником судна, є відповідальною щодо морської вимоги, яка стосується цього судна.

(!!!) За змістом статті 4 Конвенції на судно може бути накладений арешт не інакше, як з дозволу суду або відповідного судового органу Договірної Держави, в якій здійснено арешт.

Частиною другою статті 6 Конвенції визначено, що процесуальні норми, що стосуються арешту судна, клопотання про одержання дозволу, згаданого в статті 4, та всіх інших процесуальних питань, що можуть виникнути у зв`язку з арештом, визначаються правом Договірної Держави, в якій арешт був здійснений чи було подано клопотання щодо його здійснення.

Згідно з положеннями частини другої статті 8 Конвенції судно, що ходить під прапором Держави, яка не є Договірною Державою Конвенції, може бути заарештоване в межах юрисдикції будь-якої з Договірних Держав щодо будь-якої із морських вимог, що перераховані у статті 1, чи будь-якої іншої вимоги, щодо якої закон цієї Договірної Держави дозволяє арешт.

Згідно з положеннями частини першої статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до Законів України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ про арешт на морські судна" від 20.12.2011 №4190-VI та «Про приєднання України до Міжнародної конвенції з уніфікації деяких правил щодо накладення арешту на морські судна" від 07.09.2011 №3702-VI із 16.05.2012 до господарського процесу України був запроваджений процесуальний інститут арешту судна для забезпечення морської вимоги.

Такі зміни розроблені та внесені до діючого законодавства України з метою його приведення у відповідність до статті 4 Конвенції.

Завданням національного законодавства країни-учасниці Конвенції про арешт 1952 року є: забезпечення можливості своєчасного арешту судна; захист інтересів судновласника від зловживання правом на арешт шляхом вимоги від заявника внесення забезпечення для покриття можливих збитків; можливість судновласника звільнити судно з-під арешту шляхом надання грошового забезпечення позову (за виключенням випадків оскарження права власності на само судно); встановлення розумного строку, в продовж якого заявник повинен надати докази про початок розгляду його морської вимоги компетентним судом.

При розгляді справ про арешт морських суден судові органи керуються положеннями Конвенції. При цьому, процесуальні норми чітко визначені та передбачені процесуальними кодексами.

Крім того, право про арешт морського судна регулюється Кодексом торговельного мореплавства України, зокрема статті 41 - 47 цього кодексу.

Будучи специфічним інститутом матеріального морського права, арешт морських суден розглядається в Україні за процесуальними вимогами забезпечення позову.

(!) При цьому, ЦПК України та ГПК України регулюють заходи забезпечення позову дещо різним чином, що відповідно, перебуває у залежності від того, фізична чи юридична особа пред`являє вимоги до судновласника.

Згідно зі статтею 136 ГПК України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Положеннями пункту 9 частини першої статті 137 ГПК України визначені заходи забезпечення позову, згідно з якими позов забезпечується, зокрема, арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги.

Пунктом 3 частини третьої статті 139 ГПК України передбачено, що заява про забезпечення позову у вигляді арешту морського судна подається в письмовій формі і повинна містити розмір та суть морської вимоги, що є підставою для арешту судна.

Згідно з правовими висновками які викладені у постанові Верховного Суду від 18.10.2019 у справі № 915/1301/19, обґрунтування заявником належним чином необхідності забезпечення позову не є обов`язковою умовою для задоволення відповідної заяви в силу пункту 3 частини третьої статті 139 ГПК України.

Верховний Суд наголошує, що відповідно до положень частини другої статті 30 ГПК України справи про арешт судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням морського порту України, в якому перебуває або до якого прямує судно, або порту реєстрації судна.

Заява про арешт морського судна подається за місцезнаходженням порту реєстрації судна або за місцезнаходженням морського порту, в якому судно знаходиться або до якого прямує, незалежно від того, чи має такий суд юрисдикцію щодо розгляду по суті справи щодо морської вимоги, яка є підставою для арешту (частина друга статті 138 ГПК України).

Чинним ГПК України господарському суду надані повноваження щодо розгляду заяви про арешт морського судна (за місцезнаходженням порту реєстрації судна або за місцезнаходженням морського порту, в якому судно знаходиться або до якого прямує), незалежно від того, чи має такий суд юрисдикцію щодо розгляду по суті справи щодо морської вимоги, яка є підставою для арешту.

Верховний Суд також зауважує, що положення чинного ГПК України не містять будь-яких застережень щодо підсудності таких заяв (про забезпечення позову у справі, яка передана на розгляд міжнародного комерційного арбітражу) суду апеляційної інстанції.

У цьому контексті Суд також вважає слушними доводи у частині того, що станом на час звернення Заявника до Господарського суду Одеської області із заявою про забезпечення позову жодного арбітражного провадження проти Компанії розпочато не було.

Верховний  Суд наголошує на тому, що питання вирішення заяви про вжиття запобіжних заходів для забезпечення позову до подання позовної заяви урегульовано Розділом І ГПК України Глава 10 "Забезпечення позову". Разом із тим, положення частини першої статті 175 ГПК України містяться у Розділі ІІІ ГПК України Глава 2 "Відкриття провадження у справі".

Верховний Суд акцентує, що Глава 10 "Забезпечення позову" є окремим видом судового провадження, який містить у собі окремий процесуальний режим розгляду, а тому до заяв, якими ініційовано питання щодо вжиття заходів забезпечення позову, як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи не підлягають положення норм процесуального кодексу, які підлягають застосуванню у позовному провадженні.

ВИСНОВОК: Арешт морських суден розглядається в Україні за процесуальними вимогами забезпечення позову з особливостями визначеними процесуальним законодавством та Конвенції.

 

 

Матеріал по темі: «Недоцільність чи неспівмірність заходів забезпечення позову»

 

 

 

 

Теги: арешт судна, морське судна, морська вимога, забезпечення позову, підсудність, конвенція, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Вручення судових та позасудових документів нерезиденту

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном сторонам судового провадження (нерезиденту)

26 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/9962/16 (ЄДРСРУ № 88430617) досліджував питання щодо порядку передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном.

Відповідно до статті 7 ГПК України правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин; рівності всіх фізичних осіб незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; рівності фізичних та юридичних осіб незалежно від будь-яких ознак чи обставин.

За приписами до частин першої - четвертої статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Статтею 365 ГПК України передбачено, що іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов`язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно із частинами першою та другою статті 367 ГПК України у разі якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України; судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.

Водночас, слід враховувати, що названою нормою встановлено право суду, а не обов`язок у разі необхідності, з урахуванням обставин конкретної справи та вимог закону, звертатись до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави з судовим дорученням.

Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном регулюється Конвенцією, до якої Україна приєдналася 19.10.2000 відповідно до Закону України "Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах" від 19.10.2000.

Відповідно до частини першої статті 1 Конвенції, ця Конвенція застосовується у цивільних та комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном.

Згідно із частиною першою статті 2 Конвенції кожна Договірна Держава призначає Центральний Орган, обов`язком якого є отримання прохань про вручення документів, що виходять від інших Договірних Держав, і здійснення процесуальних дій відповідно до положень статей 3- 6.

Відповідно до статті 5 Конвенції Центральний Орган запитуваної Держави власноручно вручає документ або забезпечує його вручення відповідним органом: a) у спосіб, визначений його внутрішнім правом для вручення документів, складених в цій державі, особам, що перебувають на її території, або b) в особливий спосіб, обумовлений запитуючим органом, якщо такий спосіб не є несумісним з законами запитуваної Держави. З урахуванням положень пункту (b) частини першої цієї статті документ може завжди бути вручений шляхом безпосередньої доставки одержувачу, який приймає його добровільно.

Водночас, статтею 10 Конвенції передбачено, що якщо запитувана Держава не заперечує, то ця Конвенція не обмежує: a) можливості надсилати судові документи безпосередньо поштою особам, які перебувають за кордоном, b) можливості для судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуючої Держави здійснювати вручення судових документів безпосередньо через судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуваної Держави, c) можливості для будь-якої заінтересованої в судовому процесі особи здійснювати вручення судових документів безпосередньо через судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуваної Держави.

Наприклад, з інформації, розміщеної на офіційному сайті Постійного бюро Гаазької конференції з міжнародного приватного права www.hcch.net, вбачається, що Нотою, датованою 05.01.1984, уряд Кіпру зазначив, що не заперечує проти способів передачі документів особам, які перебувають на території його країни безпосередньо поштою, відповідно до положень статті 10 Конвенції.

Відповідно до статті 15 Конвенції якщо документ про виклик до суду або аналогічний документ підлягав передачі за кордон з метою вручення відповідно до положень цієї Конвенції і якщо відповідач не з`явився, то судове рішення не може бути винесене, поки не буде встановлено, що: a) документ був вручений у спосіб, передбачений внутрішнім правом запитуваної Держави для вручення документів, складених у цій країні, особам, які перебувають на її території, b) документ був дійсно доставлений особисто відповідачеві або за його місцем проживання в інший спосіб, передбачений цією Конвенцією, і що, в кожному з цих випадків, вручення або безпосередня доставка були здійснені в належний строк, достатній для здійснення відповідачем захисту.

Кожна Договірна Держава може заявити, що суддя, незалежно від положень частини першої цієї статті, може постановити рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку, у разі, якщо виконані всі наступні умови: a) документ було передано одним із способів, передбачених цією Конвенцією, b) з дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців, c) не було отримано будь-якого підтвердження, незважаючи на всі розумні зусилля для отримання його через компетентні органи запитуваної Держави.

Незважаючи на положення попередніх частин, суддя може в термінових випадках прийняти рішення про застосування будь-яких тимчасових чи охоронних заходів.

У випадку, передбаченому частиною другою статті 15 Конвенції, суд може прийняти рішення, якщо з дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців.

Разом з тим відповідно до положень статті 15 Конвенції вбачається, що ця норма застосовується за умов необхідності повідомлення юридичної особи-нерезидента, який є відповідачем у справі (а не позивачем чи третьою особою), про наявність справи, яка розглядається судом, для надання відповідачу можливості вжиття заходів захисту.

Тобто положення Конвенції не допускають винесення судом рішення у справі до виконання певних умов у разі неявки саме відповідача, а не будь-якого іншого учасника провадження.

Така ж правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 11.10.2019 у справі №911/165/18 (ЄДРСРУ № 84879761), від 27.01.2020 у справі № 910/29287/15 (ЄДРСРУ № 87150952), від 12 березня 2020 року у справі № 910/28827/15 (ЄДРСРУ № 88171823) та від 26 березня 2020 року у справі № 910/9962/16 (ЄДРСРУ № 88430617).

Судове рішення не може бути винесене, поки не буде встановлено, що документ був дійсно доставлений особисто відповідачеві та це було здійснено в належний строк, достатній для здійснення відповідачем захисту.

Водночас повідомлення позивача та/або третьої особи про хід справи на підставі статті 15 Конвенції є таким, що ґрунтується на помилковому тлумаченні норм міжнародного (зокрема Конвенції) та процесуального права.

ВИСНОВОК: Отже, неправомірне застосування порядку передачі судових та позасудових документів, врегульованого статтею 367 ГПК України, статтею 15 Конвенції та пов`язане із цим зупинення провадження у справі  призводить до невиправданого затягування розгляду справи і є порушенням права учасників судового процесу на розгляд справи упродовж розумного строку.

Матеріал по темі: "Надіслання поштового відправлення нерезиденту з описом вкладення"

Теги: повістка, повідомлення нерезидента, вручення повістки, іноземний елемент, учасник провадження, конвенція, вручення за кордоном судових та позасудових документів, судова практика, Адвокат Морозов