Донарахування податкових зобов’язань за продану автівку по заниженій вартості

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Донарахування податкових зобов’язань за продану автівку фізичній особі нижче балансової вартості

При продажі авто фізичній особі нижче балансової вартості податковий орган завжди апелює до справи №320/3024/22, де Верховний Суд зробив висновок, що індивідуальна знижка на товар є додатковим благом, який має включатися до оподатковуваного доходу та належним чином оподатковуватися (мають утримуватися та сплачуватися податки та збори). Зважаючи на обов`язок юридичної особи нараховувати та сплачувати податок на доходи фізичних осіб при виплаті (наданні) будь-якого виду доходів, який надається фізичній особі, такий обов`язок розповсюджується на юридичну особу і у випадку наданні індивідуальної знижки фізичній особі при продажу товарів. Тобто, у випадку надання юридичною особою додаткового блага у вигляді індивідуальної знижки на товари фізичній особі, юридична особа набуває статусу податкового агента (продавця) по відношенню до фізичної особи (покупця). Відповідно, у юридичної особи виникає обов`язок протягом трьох днів з дня вчинення операції з індивідуальною знижкою нарахувати та сплатити від імені фізичної особи, якій надано індивідуальну знижку, податок на доходи фізичних осіб.

Разом з цим слід вказати, що аналізуючи положення пп.пп. 14.1.47, 14.1.54 п. 14.1 ст. 14, п. 163.1 ст. 163, абзацу 2 п. 164.1, пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164, ст. 165 Податкового кодексу України вбачається, що отримання додаткового блага покупцями спірних автомобілів у вигляді вартості автомобіля спростовується наявністю договорів купівлі-продажу, згідно з якими, автомобілі придбано за відповідні суми коштів, а не отримано їх безоплатно.

Вищезазначені норми податкового законодавства вказують, що юридична особа виступає податковим агентом у разі виплати фізичній особі доходу (у грошовій або не грошовій формі), а у разі продажу юридичною особою власного транспортного засобу таке товариство не є податковим агентом.

Відтак, висновки контролюючого органу про заниження позивачем податку на доходи з фізичних осіб від реалізації рухомого майна є помилковими.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09.07.2019 у справі №826/15481/18 (ЄДРСРУ № 82898518) , 22 листопада 2022 року справа № 600/2482/21-а (ЄДРСРУ № 107518396).

Оподаткування доходів фізичних осіб регламентується розділом IV Податкового кодексу України, відповідно до пп.162.1.1 п.162.1 ст.162 якого, платниками податку є, зокрема, фізичні особи - резиденти, які отримують доходи з джерела їх походження в Україні.

Згідно пп.163.1.2. п.163.1 ст.163 Податкового кодексу України об`єктом оподаткування є доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання). Згідно з пп.164.2.20 п.164.2 ст.164 Податкового кодексу України базою оподаткування є інші доходи, крім зазначених у статті 165 цього Кодексу.

Порядок нарахування, утримання та сплати (перерахування) податку до бюджету встановлено ст.168 Податкового кодексу України, відповідно до пп.168.1.1 п. 168.1 якої, податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в ст.167 Кодексу. Якщо оподатковуваний дохід нараховується податковим агентом, але не виплачується (не надається) платнику податку, то податок, який підлягає утриманню з такого нарахованого доходу, підлягає перерахуванню до бюджету податковим агентом у строки, встановлені цим Кодексом для місячного податкового періоду (пп.168.1.5).

Згідно з п.171.2. Податкового кодексу України особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з інших доходів, є податковий агент. Відповідно до пп.«а» п.176.2 ст.176 Податкового кодексу України особи, які мають статус податкових агентів, зобов`язані своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходу, що виплачується на користь платника податку та оподатковується до або під час такої виплати за її рахунок.

Також вказаний дохід є об`єктом оподаткування військовим збором (пп.1.2 п.16-1 підрозділу 10 розділу XX Перехідних положень Податкового кодексу України). Податковий агент, який нараховує (виплачує) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний сплатити до бюджету податок на доходи фізичних осіб і військовий збір у повному обсязі відповідно до порядку, визначеного ст.168 Кодексу.

Згідно з пп.1.2 п. 16-1 підрозділу 10 Розділу XX Податкового кодексу України об`єктом оподаткування військовим збором є доходи, визначені ст.163 Податкового кодексу України. Відповідно до пп.1.4 п.16-1 підрозділу 10 розділу ХХ Податкового кодексу України нарахування, утримання та сплата (перерахування) військового збору до бюджету здійснюються у порядку, встановленому ст. 168 Податкового кодексу України, за ставкою, визначеною пп.1.3 п.16-1 підрозділу 10 Розділу XX Перехідних положень Податкового кодексу України. Ставка військового збору становить 1,5 % об`єкта оподаткування, визначеного пп.1.2 п.16-1 підрозділу 10 розділу XX Перехідних положень Податкового кодексу України (пп.1.3 п.16-1 підрозділу 10 розділу XX). Платники збору зобов`язані забезпечити виконання податкових зобов`язань у формі та спосіб, визначені ст.176 Податкового кодексу України (пп.1.6 п.16-1 підрозділу 10 Розділу XX) Відповідальними за утримання (нарахування) та сплату (перерахування) військового збору до бюджету є особи, визначені у ст. 171 Податкового кодексу України (пп.1.5 п.16-1 підрозділу 10 Розділу XX).

При цьому, за вимогами п. «е» пп.164.2.17 п.164.2 ст.164 Податкового кодексу України, до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків, передбачених статтею 165 цього Кодексу) у вигляді вартості безоплатно отриманих товарів (робіт, послуг), визначеної за правилами звичайної ціни, а також суми знижки звичайної ціни (вартості) товарів (робіт, послуг), індивідуально призначеної для такого платника податку, крім сум, зазначених у пп.165.1.53 п.165.1 ст.165 цього Кодексу.

Текстуальне тлумачення цієї норми свідчить на користь того, що базою оподаткування ПДФО, а відтак і військовим збором, є:

1) вартість безоплатно отриманих товарів (робіт, послуг), визначена за правилами звичайної ціни;

2)с ума знижки звичайної ціни (вартості) товарів (робіт, послуг), індивідуально призначена для такого платника податку.

При цьому, у другому випадку, для того, щоб трактувати додаткове благо оподатковуваним доходом необхідна така сукупність умов:

а) дохід отримано у вигляді знижки на товар (роботу, послугу);

б) знижка застосована до звичайної ціни (вартості) товару (роботи, послуги);

в) знижка є індивідуальною, тобто призначена лише для даного платника податку.

В свою чергу, згідно пп.14.1.71. п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України, де наведені значення понять, які вживаються у Податковому кодексі України, звичайна ціна це ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін. Це визначення не поширюється лише на операції, що визнаються контрольованими відповідно до статті 39 цього Кодексу. У разі якщо ціни (націнки) на товари (роботи, послуги) підлягають державному регулюванню згідно із законодавством, звичайною вважається ціна, встановлена відповідно до правил такого регулювання. Це положення не поширюється на випадки, коли встановлюється мінімальна ціна продажу або індикативна ціна. У такому разі звичайною ціною вважається ціна, визначена сторонами договору, але не нижче за мінімальну або індикативну ціну. Якщо під час здійснення операції обов`язковим є проведення оцінки, вартість об`єкта оцінки є підставою для визначення звичайної ціни для цілей оподаткування. Під час проведення аукціону (публічних торгів) звичайною вважається ціна, яка склалася за результатами такого аукціону (публічних торгів), обов`язковість проведення якого передбачено законом. Якщо постачання товарів (робіт, послуг) здійснюється на підставі форвардного або ф`ючерсного контракту, звичайною ціною є ціна, яка відповідає форвардній або ф`ючерсній ціні на дату укладення такого контракту. Якщо продаж (відчуження) товарів, у тому числі майна, переданого у заставу позичальником з метою забезпечення вимог кредитора, здійснюється у примусовому порядку згідно із законодавством, звичайною ціною є ціна, сформована під час такого продажу.

За правилами пп.14.1.71-1., звичайна ціна майна, робіт, послуг при визначенні бази оподаткування резидентами Дія Сіті - платниками податку, що сплачують податок на прибуток підприємств на особливих умовах, при здійсненні операцій, які є об`єктом оподаткування відповідно до пункту 135.2 статті 135, пункту 137.10 статті 137 та пункту 141.9-1 статті 141 цього Кодексу (крім визначення бази оподаткування у разі здійснення контрольованих операцій), визначається на рівні ціни договору, але не нижче ціни придбання майна (робіт, послуг), а для необоротних активів - не нижче балансової (залишкової) вартості за даними бухгалтерського обліку, що склалася станом на початок календарного місяця, протягом якого здійснюються операції продажу (відчуження), ліквідації таких необоротних активів. Для майна (крім необоротних активів), робіт, послуг, вироблених (створених, наданих) платником податку, звичайна ціна визначається на рівні ціни договору, але не нижче виробничої собівартості, яка розрахована за правилами бухгалтерського обліку відповідно до принципів, методів і процедур, визначених в обліковій політиці платника податку. Якщо в обліковій політиці такі принципи, методи і процедури не визначені, контролюючий орган самостійно розраховує виробничу собівартість відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності.

Операції з продажу платником податків власних основних засобів не підпадають під визначення контрольованих операцій. Ціни на вживані автомобілі не підлягають державному регулюванню і для їх продажу проведення оцінки не є обов`язковим.

З урахуванням вимог пп.14.1.71. п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України, звичайною ціною при реалізації платником податків власних основних фондів - транспортних засобів, вважається ціна таких транспортних засобів, визначена сторонами договору. Також вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін, якщо зворотного не доведено.

Прирівнювання показника звичайної ціни до показника залишкової вартості основного засобу, в розрізі застосування такого показника як об`єкта оподаткування за п. «е» пп.164.2.17 п.164.2 ст.164 Податкового кодексу України, жодною нормою не передбачено.

ВИСНОВОК: Визначена сторонами договору купівлі-продажу ціна проданих транспортних засобів вважається звичайною ціною… і така ціна відповідає рівню ринкових цін, якщо зворотного не доведено податковим органом!

 

  

 

Матеріал по темі: «Індивідуальна знижка на товар є додатковим благом, яка повинно оподатковуватися»

 

 

 

Теги: знижка, скидка, додаткове благо, продаж товару зі знижкою, дохід фізособи, військовий збір, оподаткування, податкові спори, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Наслідки не отримання згоди іпотекодержателя на реєстрацію в предметі іпотеки інших осіб

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Виселення з іпотечного майна у разі  порушення іпотекодавцем пункту договору щодо отримання згоди іпотекодержателя на реєстрацію в предметі іпотеки інших осіб

06 березня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 183/1223/22, провадження № 61-13814св24 (ЄДРСРУ№ 125639210) досліджував питання щодо виселення членів сім’ї  з будинку, який за умовами договору іпотеки є іпотечним майном.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною другою статті 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником негативного зобов`язання кредитор незалежно від сплати неустойки та (або) відшкодування збитків і моральної шкоди має право вимагати припинення дії, від вчинення якої боржник зобов`язався утриматися, якщо це не суперечить змісту зобов`язання. Така вимога може бути пред`явлена кредитором і в разі виникнення реальної загрози порушення такого зобов`язання.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (неподільним об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не допускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу). Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 33 Закону України «Про іпотеку»).

У відповідності до статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Частинами першою, третьою статті 109 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) встановлено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Системний аналіз вказаних норм права дозволяє дійти висновку, що виселення з іпотечного майна відбувається при реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на іпотечне майно.

(!!!) При цьому Верховний Суд зауважує, що ні положеннями ЦК України, ні положеннями Закону України «Про іпотеку» не передбачено обмежень прав членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Схожий за змістом висновок викладено у постановах Верховного Суду  від 03 серпня 2022 року у справі № 205/1964/21, від 11 вересня 2023 року у справі № 175/17/23.

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини четвертої статті 9, частин першої, четвертої статті 156 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.

Право дитини на проживання в сім`ї разом з батьками передбачене також статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства».

Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено обов`язок батьків або інших законних представників зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (частина друга статті 156 ЖК України).

ВИСНОВОК: Встановивши, що ні умови договору іпотеки, ні норми законів не передбачають такої самостійної підстави для виселення, як порушення іпотекодавцем пункту договору щодо отримання згоди іпотекодержателя на реєстрацію в предметі іпотеки інших осіб, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

 

 

 

Матеріал по темі: «Виселення з іпотечного житла без надання іншого помешкання»

 

 

Теги: виселення з квартири, ипотека, іпотека, звернення стягнення, позасудовий спосіб, тимчасове, постійне житло, кредитні кошти, виселення члена сімї, постійне житло, співмешканці, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Оскарження протоколу окремо від постанови суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість оскарження протоколу окремо від постанови суду про притягнення до адміністративної відповідальності

07 березня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 200/5854/24, адміністративне провадження № К/990/38731/24 (ЄДРСРУ № 125679608) досліджував питання щодо правової можливості оскарження протоколу окремо від постанови суду.

Порядок і підстави притягнення осіб до відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень визначено в КУпАП.

Частиною першою статті 254 КУпАП передбачено, що про вчинення адміністративного правопорушення складається протокол уповноваженими на те посадовою особою або представником громадської організації чи органу громадської самодіяльності.

Згідно з частиною першою статті 255 КУпАП у справах про адміністративні правопорушення, що розглядаються органами, зазначеними у статтях 218-221 цього Кодексу, протоколи про правопорушення мають право складати, зокрема, уповноважені особи органів Національної поліції (стаття 130 КУпАП).

Відповідно до частини першої статті 257 КУпАП протокол надсилається органу (посадовій особі), уповноваженому розглядати справу про адміністративне правопорушення.

Частиною першою статті 221 КУпАП судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтею 130 цього Кодексу, а також справи про адміністративні правопорушення, вчинені особами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років.

Згідно зі статтею 278 КУпАП орган (посадова особа) при підготовці до розгляду справи про адміністративне правопорушення вирішує такі питання:

1)  чи належить до його компетенції розгляд даної справи;

2)  чи правильно складено протокол та інші матеріали справи про адміністративне правопорушення;

3)  чи сповіщено осіб, які беруть участь у розгляді справи, про час і місце її розгляду;

4)  чи витребувано необхідні додаткові матеріали;

5)  чи підлягають задоволенню клопотання особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілого, їх законних представників і адвоката.

(!) Отже, складення протоколу про адміністративні правопорушення, направлення його до органу, уповноваженого здійснювати розгляд справи про адміністративне правопорушення є процесуальними діями суб`єктів владних повноважень у процедурі притягнення особи до адміністративної відповідальності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.03.2019 у справі №  712/7385/17, вирішуючи питання юрисдикції спору, предметом якого були дії щодо складення протоколу про адміністративне правопорушення та подання цих матеріалів до суду, зазначила, що складання протоколу про адміністративне правопорушення без ухвалення рішення про притягнення особи до адміністративної відповідальності не породжують правових наслідків для позивача та не порушують його права, у зв`язку з чим вони окремо від постанови суду про притягнення до адміністративної відповідальності не оскаржуються.

Зазначена правова позиція також була викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справі №  638/3490/18 та від 22.01.2020 у справі №  2-а/489/7/2016, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27.07.2022 у справі №307/3754/21.

Отже, спір в частині вимог, які стосуються складання та  /  або передачі матеріалів справи про адміністративне правопорушення, у значенні КАС України, не є публічно-правовим спором, що може бути розглянутий за правилами адміністративного судочинства.

Під час складання протоколу, направлення його до суду для розгляду справи про адміністративне правопорушення відповідні посадові особи Національної поліції України здійснюють не публічно-владні управлінські функції, а процесуальні дії, оцінка яким надається під час розгляду справи про адміністративне правопорушення.

Слід зазначити, що поняття "спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

Зазначена правова позиція також відображена у постановах від 24 вересня 2020 року у справі №553/2145/16-а, від 22 березня 2018 року в справі №800/559/17, від 3 квітня 2018 року у справі №9901/152/18, від 30 травня 2018 року в справі №9901/497/18.

Виходячи з зворотного перевірка на предмет законності та правомірності має бути здійснена при розгляді справи про притягнення до адміністративної відповідальності.

ВИСНОВОК: Протокол про адміністративне правопорушення окремо від постанови суду про притягнення до адміністративної відповідальності не оскаржується.

 

Матеріал по темі: «Правова природа протоколу про адмінправопорушення складеного працівником поліції»
 

 

 

 

 

Теги: протокол, постанова, штраф, сплата штрафу, визнання вини, адмінправопорушення, виконавче провадження, повернення коштів, оскарження штрафів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Наслідки неможливості з’ясування дати отримання ППР відправленого поштою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки для платника податків щодо неможливості з’ясування дати проставлення поштовим органом відповідної відмітки з датою та причиною невручення поштового відправлення

07 березня 2025 року Верховний Суд у складі суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в рамках справи № 260/4084/24, адміністративне провадження № К/990/7570/25  (ЄДРСРУ № 125679594) досліджував питання щодо наслідків для платника податків щодо неможливості з’ясування дати проставлення поштовим органом відповідної відмітки з датою та причиною невручення поштового відправлення.

У відповідності до пункту 58.1 статті 58 Податкового кодексу України контролюючий орган надсилає (вручає) платнику податків податкове повідомлення-рішення, зокрема, якщо сума грошового зобов`язання платника податків, передбаченого податковим або іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, розраховується контролюючим органом відповідно до статті 54 цього Кодексу (крім декларування товарів, передбаченого для громадян).

За приписами пункту 58.3 статті 58 Податкового кодексу України визначено, що податкове повідомлення-рішення вважається належним чином врученим платнику податків (крім фізичних осіб), якщо його надіслано у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу.

Пунктом 42.2 статті 42 Податкового кодексу України документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному пунктом 42.4 цієї статті, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику).

Відповідно до пункту 42.5 статті 42 Податкового кодексу України у разі якщо платник податків не подав заяву про бажання отримувати документи через електронний кабінет, листування з платником податків здійснюється шляхом надіслання за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручаються платнику податків (його представнику).

У разі якщо пошта не може вручити платнику податків документ у зв`язку з відсутністю за місцезнаходженням посадових осіб платника податків, їхньою відмовою прийняти документ, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, документ вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення.

Верховний суд акцентує увагу платників податків, що поняття «отримання» ППР у розумінні пункту 56.18 статті 56 ПК України є тотожним поняттю «вважається врученим» в розумінні пункту 58.3 статті 58 ПК України (12 лютого 2020 року Верховний Суд в рамках справи № 826/17798/18, адміністративне провадження №К/9901/22597/19 (ЄДРСРУ № 87602287)

З положення наведених норм чинного законодавства вбачається, що надіслане контролюючим органом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на податкову адресу платника податків, вважається врученим також у разі неможливості вручення адресату такого відправлення після проставлення поштовим органом відповідної відмітки з датою та причиною невручення.

Зі зворотнього поштового повідомлення, яке надано податковим органом до заяви про залишення адміністративного позову без розгляду неможливо з`ясувати дату проставлення поштовим органом відповідної відмітки з датою та причиною невручення поштового відправлення.

(!!!) Не з`ясування дати проставлення поштовим органом відповідної відмітки з датою та причиною невручення поштового відправлення унеможливлює встановлення дати з якої необхідно розраховувати строк звернення до суду з адміністративним позовом.

Суд наголошує, що в даному випадку єдиним належним доказом, який підтверджуватиме неможливості вручення поштового відправлення, яким надсилалися спірні поштові повідомлення-рішення буде оригінал конверту з проставленими поштовим органом відповідними відмітки з датою та причиною невручення.

Стосовно посилання на те, що за трек-номером відправлення на офіційному сайті Укрпошти зазначено - «дані про відправлення за номером ххххх на даний час відсутні, тому що не зареєстровані в системі», Суд звертає увагу на те, що час зберігання даних про трекінг є обмеженим, що унеможливлює отримати інформацію по вказаному вище відправленню.

Слід наголосити, що питання пропуску платником податків строку на оскарження податкових повідомлень-рішень цілком залежить від наявних в матеріалах судової справи доказів (не)отримання податкових повідомлень рішень (09 січня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 260/304/24, касаційне провадження № К/990/38351/24  (ЄДРСРУ № 124313229)

ВИСНОВОК: Верховний Суд звертає увагу на необхідності при вирішенні питання про поновлення строку звернення до суду, з`ясувати дату проставлення поштовим органом відповідної відмітки з датою та причиною невручення поштового відправлення надісланого на адресу платника, при цьому надавши оцінку достовірним доказам у справі.

 

 

Матеріал по темі: «Належне поштове (не)вручення наказу про проведення податкової перевірки»

 

 

Теги: вручення, поштове направлення, рішення контролюючого органу, ППР, НУР, податкова адреса, юридична адреса, місцезнаходження, адреса платника податку, судова практика, Адвокат Морозов

 

Стадія розгляду справи після скасування попередньо ухвалених у справі судових рішень

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стадія розгляду справи після скасування попередньо ухвалених у справі судових рішень касаційною інстанцією

22 січня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 759/13817/18, провадження № 61-16339св23 (ЄДРСРУ № 124772678) досліджував питання щодо стадії розгляду справи після скасування попередньо ухвалених у справі судових рішень касаційною інстанцією.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 травня 2023 року у cправі № 910/21682/15 зазначено, що: «ГПК України не регулює питання, з якої стадії судового процесу починається новий розгляд справи після скасування судового рішення по суті спору касаційною інстанцією.

Разом з тим, Верховний Суд вважає, що новий розгляд справи має відбуватися зі стадії підготовчого провадження, оскільки протилежний підхід означав би, що новий склад суду був би позбавлений можливості вчинення дій, здійснення яких є можливим лише до початку розгляду справи по суті, як то визначення належного складу учасників спору шляхом залучення до участі у справі співвідповідача та заміна неналежного відповідача (стаття 48, пункт 4 частини другої статті 182 ГПК України), самостійного визначення порядку розгляду справи, вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті (пункти 5, 6 частини першої статті 177 ГПК України), залишення позовної заяви без розгляду, закриття провадження у справі, закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті (пункти 1-3 частини першої статті 185 ГПК України), з`ясовування думки сторін щодо дати призначення судового засідання для розгляду справи по суті (частина п`ята статті 185 ГПК України), а учасники судового процесу - можливості вчинення процесуальних дій, притаманних підготовчій стадії судового процесу.

Ураховуючи наведені мотиви, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що, прийнявши справу до свого провадження після скасування попередньо ухвалених у справі судових рішень касаційною інстанцією, місцевий господарський суд розпочав розгляд справи з підготовчого засідання».

ВИСНОВОК: Верховний Суд наголошує, що новий розгляд справи, після перегляду судових рішень в суді касаційної інстанції, повинен відбуватися зі стадії підготовчого провадження.

 

Матеріал по темі: «Суд & ШІ (штучний інтелект)»

 

 

Теги: касаційне оскарження, апеляційний перегляд, скарга, позов, строки на оскарження, позивач, відповідач, судове рішення, захист прав, судове засідання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Позовна вимога до представника за довіреністю

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правомірність позовної вимоги до представника за довіреністю без визнання довіреності недійсної 

24 лютого 2025 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 504/3085/20, провадження № 61-17178сво23 (ЄДРСРУ № 125605148) досліджував питання щодо правомірність позовної вимоги до представника за довіреністю без визнання довіреності недійсної.

Суть справи: Заявляючи вимогу про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним, позивач зазначив відповідачем не лише покупця, а і повіреного, який діяв на підставі виданої позивачем довіреності. За таким складом відповідачів суд задовольнив вказану позовну вимогу. Верховний Суд з цим не погоджується.

Видача довіреності є одностороннім правочином. Позивач не заявляв вимог про визнання недійсним одностороннього правочину - видачу довіреності.

Примітка: У постанові Верховного суду від 24.02.2021 у справі № 200/15072/16-ц вказано по те, що у справі за позовом особи, яка видала довіреність, про визнання недійсною цієї довіреності належним відповідачем є повірений (особа, якій видано довіреність), а не нотаріус чи нотаріальна контора!

Відповідно до ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають, зокрема, з договорів та інших правочинів.

Частина 1 ст. 244 ЦК України визначає, що за довіреністю може здійснюватись представництво, яке ґрунтується на договорі.

Частина 5 ст. 202 ЦК України визначає, що до правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов`язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Отже відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

У статті 237 ЦК України закріплено, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Отже, у справі за позовом сторони, від імені якої договір вчиняв представник, про визнання недійсним договору, належним відповідачем є інша сторона оспорюваного договору, а не представник.  

До подібних висновків дійшов  Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 30 липня 2020 року у справі № 664/1893/17, провадження № 61-329св19 та від 20 жовтня 2021 року в справі № 219/11149/18 (провадження № 61-12723св21))

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Разом з тим, установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Відповідачем є та процесуальна особа, яка на думку позивача, своєю діяльністю (діями або бездіяльністю) порушила його права та до якої позивач направляє свої позовні вимоги (свій позов) звернувшись при цьому до органу суду. Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову, а тому у позові має бути відмовлено саме з цієї правової підстави (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19 (провадження № 61-11144св22), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2023 року в справі № 363/2300/20 (провадження № 61-6922св23), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 грудня 2023 року в справі № 753/8710/21 (провадження № 61-6090св23)).

ВИСНОВОК: У справі за позовом сторони, від імені якої договір вчиняв представник, про визнання недійсним договору, належним відповідачем є саме сторона оспорюваного договору, а не представник.

 

 

Матеріал по темі: «Вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості представника з іншою стороною»
 

 

 

 

 

Теги: правочин, довіреність, представник, угода, недійсність, договір, неотримання коштів, ціна угоди, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов