Спосіб судового захисту як стягнення суми попередньої оплати

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право продавця стягнути з покупця суму попередньої оплати у разі якщо продавець не передав товар або вимога розірвати договір

18 серпня 2023 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 927/211/22 (ЄДРСРУ № 112967141) зробив уточнення висновків щодо застосування ст.538 ЦК України та дослідив право продавця стягнути з покупця суму попередньої оплати у разі якщо продавець не передав товар або вимога розірвати договір.

Згідно з п.1 ч.2 ст.11 ЦК підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно із ч.1 ст.509 ЦК зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до ст.629 ЦК договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтею 599 ЦК передбачено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (ст.610 ЦК).

Відповідно до ст.530 ЦК, якщо у зобов`язанні  встановлений  строк  (термін)  його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст.612 ЦК).

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст.655 ЦК).

Частинами 1, 2 ст.692 ЦК встановлено, що покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов`язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.

У разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами (ч.3 ст.692 ЦК).

Якщо покупець відмовився прийняти та оплатити товар, продавець має право за своїм вибором вимагати оплати товару або відмовитися від договору купівлі-продажу (ч.4 ст. 692 ЦК).

Продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень ст.530 ЦК (ст.663 ЦК).

Двосторонній характер договору купівлі-продажу зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. Так, з укладенням такого договору продавець приймає на себе обов`язок передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її оплати, а покупець у свою чергу зобов`язаний здійснити оплату придбаної речі та водночас набуває права вимагати від продавця її передачі.

Якщо договором встановлений обов`язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до ст.530 ЦК. У разі невиконання покупцем обов`язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення ст.538 ЦК (ч.1 ст.693 ЦК).

Згідно з ч.1 ст.664 ЦК обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов`язку передати товар.

Відповідно до ч.1 ст.697 ЦК договором може бути встановлено, що право власності на переданий покупцеві товар зберігається за продавцем до оплати товару або настання інших обставин. У цьому разі покупець не має права до переходу до нього права власності розпоряджатися товаром, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із призначення та властивостей товару.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №918/631/19 вказано, що попередня оплата - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар, який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані.

Системне тлумачення ч.1 ст.693 ЦК, ч. 1 ст.655, ч.1 ст.664, ч.1 ст.697 ЦК свідчить, що термін "передача товару" охоплює як передачу у власність, так і передачу у користування.

Право власності на товар може переходити від продавця до покупця у момент передачі товару, до  цього моменту, або після нього - відповідно до умов договору купівлі-продажу. Це випливає зі змісту ч.1 ст.655, ч.1 ст.677, ч.1 ст.697 ЦК. 

Об`єднана палата погоджується, що  оплата за товар є попередньою, якщо  відповідно до договору вона має бути здійснена до моменту виконання продавцем свого обов`язку з передачі товару саме у власність, тобто до моменту переходу права власності на товар від продавця до покупця. Це випливає з визначення договору купівлі-продажу, наведеного у ч.1 ст.655 ЦК, яка встановлює обов`язок продавця передати товар саме у власність покупця.

Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Договір купівлі продажу крім основного зобов`язання продавця передати у власність товар, а покупця - оплатити його, може передбачати низку додаткових зобов`язань, встановлювати певну послідовність вчинення дій продавцем та покупцем.

Виконання свого обов`язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов`язку, є зустрічним виконанням зобов`язання (ч.1 ст.538 ЦК).

Правилами зустрічного виконання зобов`язання, встановленими ст.538 ЦК, передбачено одночасне виконання кожною із сторін свого обов`язку.

У разі невиконання однією із сторін у зобов`язанні свого обов`язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов`язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов`язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі (ч.3 ст.538 ЦК).

Якщо зустрічне виконання обов`язку здійснено однією із сторін, незважаючи на невиконання другою стороною свого обов`язку, друга сторона повинна виконати свій обов`язок (ч.4 ст.538 ЦК).

Як було зазначено, Верховний Суд у постановах від 20.05.2019 у справі №908/523/18, від 29.01.2020 у справі №903/154/19, від 25.02.2020 у справі №922/1705/19 зазначив, що виходячи з вимог ст.538 ЦК, у разі нездійснення покупцем попередньої оплати товару, зобов`язання продавця щодо поставки товару не виникає, а нездійснення ним на свій ризик поставки товару без попередньої оплати, не надає продавцю права вимагати оплати такого товару.

Однак таке тлумачення приписів ч.3 ст.538 ЦК є помилковим, оскільки ця норма спрямована на захист інтересів насамперед постраждалої від невиконання договору сторони, яка має право (а не зобов`язана) зупинити виконання свого обов`язку або відмовитися від його виконання у разі порушення або очікуваного порушення свого зобов`язання з боку іншої сторони.

Вказівка "має право" означає, що сторона може скористатися таким додатковим захистом, але ця норма не може тлумачитися як така, що звільняє іншу сторону від виконання зобов`язання.

Верховний Суд вважає, що таке тлумачення приписів ст.538 ЦК по суті прирівнює невнесення передоплати до розірвання договору покупцем в односторонньому порядку (відмови від договору), що є неприпустимим, адже договір є дійсним. І право на його розірвання внаслідок неотримання попередньої оплати виникає саме у продавця, а не покупця.

(!!!) Відповідно до наведених вище приписів чинного законодавства продавець, який не отримав попередню оплату за товар, який ще не перейшов у власність покупця, має право скористатися одним із наступних способів захисту:

1) стягнути суму попередньої оплати відповідно з умовами договору і продовжувати виконувати договір;

2) розірвати договір та вимагати компенсації збитків.

Покупець, який не здійснив попередню оплату відповідно до умов договору, є стороною, яка порушила зобов`язання. Втім, керуючись вказаним висновком Верховного Суду, суд має відмовити продавцю у стягненні попередньої оплати за товар, мотивуючи це тим, що до покупця ще не перейшло право власності на товар (не виконано поставку). Надання покупцю, який порушив умови договору, такого додаткового захисту порушує розумний баланс між захистом інтересів сторін договору, адже суд має захистити права та інтереси саме тієї сторони, щодо якої відбулося порушення договору (постраждалої сторони), а не тієї, яка порушила договір (порушника).

Відмовляючи у стягненні попередньої оплати, суд позбавляє продавця права вибору, передбаченого ЦК - наполягати на виконанні в натурі укладеного договору чи вимагати його розірвання та стягнення збитків.

Більше того, така правова позиція Верховного Суду по суті змушує продавця, зацікавленого у виконанні договору, на власний ризик здійснити виконання (поставку товару) без отримання попередньої оплати, що суперечить приписам частин 3, 4 ст.538, частинам 3, 4 ст. 292 ЦК та умовам договору.

У ст.620 ЦК передбачені правові наслідки невиконання обов`язку передати річ, визначену індивідуальними ознаками. У разі невиконання боржником обов`язку передати кредиторові у власність або у користування річ, визначену індивідуальними ознаками, кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобов`язання (ч.1 ст.620 ЦК).

Аналогічні приписи містяться у ст.665 ЦК щодо договору купівлі-продажу.

ВАЖЛИВО: Отже, права покупця, який попередньо оплатив товар (або з якого суд стягнув суму попередньої оплати), захищені можливістю вимагати у продавця передати йому цей товар у власність.

Інше тлумачення ст.538 ЦК нівелює зміст норм щодо належного виконання зобов`язання за договором, та щодо розірвання договору (відмови від договору) в передбаченому законом та договором порядку.

У ст.193 ГК передбачено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться (ч.1). Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом (ч.7).

Залежно від моменту, з якого договір вважається укладеним, розрізняють консенсуальні договори - вважаються укладеними з моменту, як тільки сторони досягли згоди по всіх істотних умовах договору, що має знайти відображення у формі, яка передбачена для даного виду договору; та реальні договори - є дійсними лише після вчинення на основі досягнутої згоди певної дії з передачі предмета договору (перевезення вантажу, позика, дарування).

Договір купівлі-продажу є консенсуальним договором, який вважається укладеним з моменту досягнення згоди щодо істотних умов договору, що підтверджується його підписанням сторонами. Отже, сторона, яка не здійснила попередню оплату за договором купівлі-продажу, всупереч своїм договірним обов`язкам не може вважати договір неукладеним, а обов`язки зі здійснення попередньої оплати неіснуючими. 

Якщо сторона втратила інтерес до виконання договору, зокрема до придбання товару, або не вносить попередню оплату через порушення своїх обов`язків продавцем, то така сторона може скористатися правом розірвання договору. Без здійснення відповідних дій її обов`язки з внесення попередньої оплати,  передбачені договором, не є припиненими або виконаними, і відповідно інша сторона може звернутися до суду для стягнення відповідних сум заборгованості  за договором  в примусовому порядку.

З огляду на зазначене, Об`єднана палата дійшла висновку про наявність підстав для відступу (уточнення) висновків щодо застосування ст.538 ЦК, викладених в постановах Верховного Суду від 20.05.2019 у справі №908/523/18, від 29.01.2020 у справі №903/154/19, від 25.02.2020 у справі №922/1705/19.

Системне тлумачення ст.538, ч.2 ст.625, ч.1 ст.655, ст.692, ч.1 ст.697 ЦК дозволяє дійти ВИСНОВКУ про те, що у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати від покупця оплати товару, сплати процентів за користування чужими грошовими коштами та інфляційних втрат, навіть якщо товар ще не був переданий продавцем у власність покупця. При  цьому суд повинен враховувати заперечення іншої сторони (покупця) щодо невиконання продавцем своїх інших зустрічних зобов`язань,  передбачених договором (не виставлення рахунку-фактури, неповідомлення інформації про готовність товару до відправки, передбаченої договором,  недопуск представників покупця для огляду та перевірки товару тощо).

Покупець, заперечуючи проти вимоги продавця про стягнення попередньої оплати, також може доводити очікувану неможливість виконання продавцем свого зобов`язання з передачі товару в натурі (знищення, втрату товару) або істотну затримку у виконанні  продавцем своїх обов`язків з передачі товару (очікуване істотне порушення).

 

Матеріал по темі: «Прийняття та оплата робіт за договором підряду»

 

Теги: попередня оплата, оплата товару, продавець, покупець, стягнення збитків, продовження договору, компенсація, витрати, зобовязання укласти договір, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Зупинення провадження у справі через перебування сторони в ЗСУ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язковість зупинення провадження у справі у разі перебування сторони в Збройних силах України

15 серпня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 174/760/21, провадження № 61-8044св23(ЄДРСРУ № 112896497) досліджував питання щодо обов’язковості зупинення провадження у справі у разі перебування сторони в Збройних силах України.

У статті 129 Конституції України одними із основних засад судочинства проголошено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а також забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках -на касаційне оскарження судового рішення.

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.

Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об`єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення.

За приписами пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

(!!!) Отже, процесуальний закон пов`язує необхідність зупинення провадження у справі з фактом перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про Збройні Сили України» Збройні Сили України - це військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності.

Військова служба у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком осіб (за винятком випадків, визначених законом), пов`язаній із захистом України.

Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (стаття 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).

Воєнний стан введено в Україні з 24 лютого 2022 року.

Виходячи зі змісту статті 12, частини третьої статті 13 ЦПК України кожна сторона реалізує свої процесуальні права на власний розсуд з метою досягнення бажаного процесуального результату.

Приписи пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України мають своєю метою захист процесуальних прав учасника цивільного процесу, який перебуває у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан. Вони покликані забезпечити об`єктивний розгляд справи.

Провадження у справі підлягає зупиненню лише у випадку наявності обставин, які перешкоджають розгляду справи.

ВИСНОВОК: При вирішенні питання про зупинення провадження у справі суд, окрім процесуального обов’язку щодо зупинення провадження, повинен враховувати особисту думку сторони (представника), яка перебуває на воєнній службі і у разі, якщо остання наполягає на розгляді справи без її участі/за участю представника, то у суду відсутні підстави для зупинення провадження у справі.

 

Матеріал по темі: «Зупинення провадження у справі на стадії апеляційного перегляду»

 

Теги: зупинення провадження, остановка производства, призупинення судової справи, клопотання про зупинення, неможливість розгляду справи, ухвала про зупинення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відчуження майна, яке перебуває під арештом на підставі рішення суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість та наслідки відчуження майна, яке перебуває під арештом або забороною на підставі рішення суду

29 серпня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 758/55/21, провадження № 61-10630св22 (ЄДРСРУ № 113121899) та від 17 серпня 2023 року у справі № 442/5491/19, провадження № 61-8768св22 (ЄДРСРУ № 112872890) досліджував питання щодо можливості та наслідків відчуження майна, яке перебуває під арештом або забороною на підставі рішення суду.

Статтею 129-1 Конституції України визначено принцип обов`язковості судових рішень, який з огляду на положення статті 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини другої статті 149 цього ж Кодексу забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника).

Зазначені обмеження суд установлює в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2021 року в справі № 454/3657/18 (провадження № 61-569св21) зроблено висновок, що забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження суд установлює в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. Той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про існування у відповідача права вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому було відомо. Отже, правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи незалежно від того, чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» на час його укладення, якщо про встановлену заборону сторонам правочину було відомо.

Відповідно до частини другої статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного правочину, записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.

З огляду на викладене вбачається правильним висновок про те, що відсутність у момент вчинення оспорюваного правочину в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про накладення арешту на спірне нерухоме майно не свідчить про відсутність будь-яких обтяжень на таке майно та право відповідача вільно ним розпоряджатися.

Правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи, незалежно від того, чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» на час його укладення, якщо про встановлену заборону сторонам правочину було відомо.

До таких висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд України у постановах від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-640цс17 та від 18 січня 2017 року у справі № 6-2552цс16, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року у справі № 543/730/14-ц (провадження № 14-149цс18) та Верховний Суд у постанові від 11 березня 2020 року у справі № 404/6619/17 (провадження № 61-10105св19).

Отже, суду необхідно довести обставини про факт обізнаності відповідача про встановлену ухвалою суду заборону вчиняти певні дії щодо відчуження майна або його арешт.

ВИСНОВОК: Правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи, незалежно від того, чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» на час його укладення, якщо про встановлену заборону сторонам правочину було відомо.

Такі правові висновки наведені у постановах Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2552цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-640цс17 та постанові Верховного Суду від 22 квітня 2021 року в справі № 454/3657/18 (провадження № 61-569св21).

 

Матеріал по темі: «Придбання нерухомого майна, яке знаходиться під НЕзареєстрованим обтяженням»

 

 

Теги: іпотека, ипотека, заборона, запрет, арешт, арест, придбання іпотечного майна, незареєстрованого в реєстрі, реєстр речових прав на нерухоме майно, ухвала про забезпечення позову, відчуження арештованого майна, судова практика, Адвокат Морозов

Право третьої особи з самостійними вимогами пред’явити зустрічний позов

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальна можливість третьої особи з самостійними вимогами пред’явити зустрічний позов

30 серпня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/12744/22 (ЄДРСРУ № 113121834) досліджував питання щодо право третьої особи з самостійними вимогами пред’явити зустрічний позов.

Відповідно до статті 49 ГПК України треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, подавши позов до однієї або декількох сторін.

Про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу суд постановляє ухвалу.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, користуються усіма правами і несуть усі обов`язки позивача.

Після вступу в справу третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, справа за клопотанням учасника справи розглядається спочатку.

До позовів третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору у справі, в якій відкрито провадження, застосовуються положення статті 180 цього Кодексу.

Статтею 180 ГПК України передбачено, що відповідач має право пред`явити зустрічний позов у строк для подання відзиву.

Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов`язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

Вимоги за зустрічним позовом ухвалою суду об`єднуються в одне провадження з первісним позовом.

Зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред`явлення позову, повинна відповідати вимогам статей 162, 164, 172, 173 цього Кодексу.

До зустрічної позовної заяви, поданої з порушенням вимог, встановлених частиною четвертою цієї статті, застосовуються положення статті 174 цього Кодексу.

Зустрічна позовна заява, подана з порушенням вимог частин першої та другої цієї статті, ухвалою суду повертається заявнику. Копія зустрічної позовної заяви долучається до матеріалів справи.

У випадку подання зустрічного позову у справі, яка розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, суд постановляє ухвалу про перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження.

Верховний Суд неодноразово та послідовно вказував на те, що передбачене статтею 49 ГПК України право особи вступити у справу шляхом подання позову до однієї або декількох сторін не є абсолютним. Таке право можна реалізувати лише за умови дотримання вимог процесуального законодавства.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.06.2019 у справі №916/542/18 вказала, що позовна заява третьої особи відповідно до положень частини першої статті 49 ГПК України має містити самостійні вимоги саме на предмет спору у справі. При цьому як предмет спору слід розуміти матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем. Відтак вимога третьої особи, спрямована на будь-що поза предметом спору між позивачем та відповідачем, не може бути визнана вимогою третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. Водночас така позовна вимога може бути заявлена у самостійному позові.

Слід акцентувати, що предмет спору - це об`єкт спірних правовідносин, щодо якого виник спір між позивачем і відповідачем. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Водночас підстава позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Підставу позову становлять фактична й правова підстава. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога позивача. Правильне встановлення підстави позову визначає межі доказування, є гарантією прав відповідача на захист проти позову.

ВИСНОВОК: Отже, позовна заява третьої особи має містити саме самостійні вимоги заявника щодо предмета спору у справі. 

У свою чергу, самостійність вимог полягає в тому, що саме третя особа перебуває у правовідносинах із відповідачем, і що саме її право порушене. Тобто третя особа із самостійними вимогами заперечує/частково заперечує вимогу(ги) позивача і переслідує мету вирішити спір не на користь позивача, а на свою користь.

 

Матеріал по темі: «Верховний суд: зміна предмету або підстав позову»

 

Теги: зміна предмета позову, зміна підстав позову, клопотання, заява про доповнення вимог, уточнення позовних вимог, ухвала, судова практика, Верховий суд, Адвокат Морозов

Вказівка про призначення платежу, як доказ укладання договору позики

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підтвердження укладання договору позики тільки вказівкою про призначення платежу при перерахунку коштів на картку

09 серпня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 755/16831/19, провадження № 61-17567св21 (ЄДРСРУ № 112845633) досліджував питання: «Чи може укладення договору позики грошей між юридичною особою (позикодавець) та фізичною особою підтверджуватися тільки вказівкою призначення платежу при перерахунку коштів на картку»?

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку (частина перша статті 207 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторін та/або його фіксація. Правочин оформлюється шляхом фіксації волі сторони (сторін) та його змісту. Така фіксація здійснюється різними способами. Першим і найпоширенішим з них є складання одного або кількох документів, які текстуально відтворюють волю сторін. Зазвичай правочин фіксується в одному документі. Це стосується як односторонніх правочинів (наприклад, складення заповіту), так і договорів (дво- і багатосторонніх правочинів). Домовленість сторін дво або багатостороннього правочину, якої вони досягли, фіксується в його тексті, який має бути ідентичним у всіх сторін правочину (див. зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 травня 2022 року у справі № 393/126/20 (провадження № 61-14545сво20).

Реальним (від латинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18).

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Отже, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такий правовий висновок щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, на які є посилання в касаційній скарзі.

У постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16 зроблено висновок, що «договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику».

Обміркувавши викладене, Верховний суд зауважує, що:

по своїй юридичній сутності договір позики грошових коштів є реальним договором, і для його укладення необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача (сплата) коштів позикодавцем позичальнику;

законодавець імперативно в частині першій статті 1047 ЦК визначив необхідність вчинення в письмовій формі договору позики грошових коштів у разі якщо позикодавцем є юридична особа;

розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми. Розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником;

вказівка призначення платежу при перерахунку коштів на картку, з урахуванням принципу розумності, не може бути кваліфікована як дотримання письмової форми (єдиний документ, чи декілька документів, розписка чи інший документ), що підтверджує домовленість про отримання грошей в позику та умови такої позики, оскільки призначення платежу вказує особа, яка перераховує грошові кошти. Дійсно, в певних випадках в приватному праві призначення платежу може мати значення, наприклад при визначенні того, яке грошове зобов`язання погашається, але не для підтвердження укладення певного договору.

 

Матеріал по темі: «Заміна позики новим позиковим зобов`язанням»

 

 

Теги: безгрошова розписка, безгрошовий договір позики, повернення боргу, іпотечне застереження, боргова розписка, договір позики, займ, долг, деньги в долг, курсова різниця, пеня, штрафні санкції, інфляційні втрати, стягнення боргу, позика, судова практика, Адвокат Морозов

СУД: ТЦК не має права комплектувати ЗСУ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки не уповноваженні комплектувати Збройні Сили України, а Міністерство оборони України є органом приватного права

23 серпня 2023 р. Зіньківський районний суд Полтавської області в рамках кримінальної справи № 530/337/23, провадження 1-кп/530/72/23 (ЄДРСРУ № 112988151) досліджував питання щодо

Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворені відповідно до Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки затвердженого Положенням Кабінету Міністрів України 23 лютого 2022 року № 154.

Абзац перший Статті 5 Закону України «Про Збройні Сили України» №1934-ХІІ від 06.12.1991 визначає Основний склад Збройних Сил України, який складається з військовослужбовців і працівників ЗСУ.

Згідно абзацу четвертого цієї ж статті трудові відносини працівників ЗСУ регулюються законодавством про працю.

Абзац другий Пункту шостого «ПОЛОЖЕННЯ про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки» зазначає, що добір військовослужбовців для комплектування територіальних центрів комплектації та соціальної підтримки, їх призначення на посаду, проходження військової служби та звільнення з неї здійснюється відповідно до Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України.

Суд звертає увагу, що у «Положенні про територіальні центри комплектації та соціальної підтримки» ідеться про комплектування особового складу територіальних центрів комплектації та соціальної підтримки, а не Збройних Сил України, а Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» та Положення про проходження громадянами України військової служби у ЗСУ, затвердженого Указом Президента України надає правову підставу для такого комплектування і жодним чином не стосується комплектування Збройних Сил України, а тому не дають працівникам та державним службовцям територіального центру комплектування та соціальної підтримки повноважень комплектувати Збройні Сили України військовослужбовцями, а лише відповідно законодавства про працю, за трудовим договором (контрактом), що має бути вольовим рішенням такого найманого працівника. Примус до трудового контракту є формою рабства.

Пунктом 2 «ПОЛОЖЕННЯ про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки» встановлено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України.

Згідно з «ПОЛОЖЕННЯМ про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки» одним із завдань територіального центру комплектування та соціальної підтримки ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів (далі - Реєстр).

Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки забезпечують захист цілісності бази Реєстру, достовірності даних Реєстру, захист від несанкціонованого доступу, незаконного використання, копіювання, спотворення, знищення даних, безпеку персональних даних відповідно до Законів України «Про захист персональних даних» та міжнародних договорів у сфері захисту інформації, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України.

Таким чином, визнаючи Закони України «Про захист персональних даних» та міжнародні договори у сфері захисту інформації, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, юридична особа приватного права має право отримати персональні дані для внесення до Реєстру лише на підставі Закону, в рамках Закону та у спосіб, визначений Законом. Жодні повноваження, надані інструкцією, положенням, наказом, указом не можуть бути вищими закону, а тим більше вищими ніж положення Основного Закону України. Положення, що суперечать закону чи Основному Закону України являються нікчемними. Вимога передати майнові права на персональні дані своєї фізичної особи, що містить конфіденційну інформацію про людину юридичній особі приватного права з назвою ТЦК для внесення в свій Реєстр є незаконними, являється примушенням до цивільно-правових зобов`язань, вимаганням, шахрайські дії з метою заволодіння чужим майном.

Абзац четвертий пункту 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки ….територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються, реорганізовуються та ліквідовуються Міноборони.

Відповідно до статті 10 Закону України «Про Збройні Сили України» №1934-ХІІ від 06.12.1991 Міністерство оборони України у сфері управління Збройними Силами України має такі повноваження:

- здійснює військово-політичне та адміністративне управління Збройними Силами України;

- реалізує політику держави у Збройних Силах України, розробляє принципи їх будівництва, визначає напрями розвитку Збройних Сил України і підготовки їх у мирний та воєнний час;

- забезпечує життєдіяльність Збройних Сил України, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, підтримання справності, технічної придатності та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил України в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил України;

- провадить розвідувальну та інформаційно-аналітичну діяльність з метою забезпечення виконання завдань, які покладені на Збройні Сили України;

- взаємодіє з органами державної влади та громадськими організаціями, контролює дотримання законодавства у Збройних Силах України;

- розглядає звернення, здійснює прийом громадян з питань, що належать до компетенції Міністерства оборони України;

- здійснює в межах своєї компетенції міжнародне співробітництво за воєнно-політичним, військово-технічним та іншими напрямами, а також з питань цивільно-військових відносин з відповідними органами інших держав та міжнародними організаціями;

- здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Забезпечення окремих видів діяльності Збройних Сил України може проводитися державними підприємствами, що створюються у встановленому порядку Міністерством оборони України.

Організація діяльності Міністерства оборони України визначається законами України та Положенням, яке затверджується Президентом України.

Відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи серії АОО №698817 Міністерство оборони України має ідентифікаційний код юридичної особи 0034022. Форма власності - приватна власність. Дані про основний вид економічної діяльності: 84.22 діяльність у сфері оборони.

Прізвище особи, яка має право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності та наявності щодо представництва від імені юридичної особи або фізичної особи-підприємця: керівник.

Органом в системі органів виконавчої влади є Міністерство оборони України, який у відповідності до Конституції та законів України, існує як орган державної влади, який не є суб"єктом господарювання, а є юридичною особою не публічного права, що має бути створений на підставі закону прийнятого ВРУ, згідно ст.8 Господарського кодексу України та ч.2 , ч.3 ст. 81 ЦК України. Відповідно до ст. 8 ГК України, держава, органи державної влади не є суб’єктами господарювання . В зв"язку з цим Міністерство оборони України є органом приватного права.

Визначення: КОМПАНІЯ - суб`єкт господарювання юридична особа або фізична особа підприємець, або суб`єкт незалежної професійної діяльності, який надає професійні послуги, на умовах, передбачених цими Правилами.

Визначення: Код ЄДРПОУ (Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України) унікальний ідентифікаційний номер юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України, створеному 1996 року.

Визначення: Класифікація видів економічної діяльності» (КВЕД) складова частина державної системи класифікації і кодування техніко-економічної та соціальної інформації в Україні. Класифікація призначена для використання органами державного управління, фінансовими органами та органами статистики.

Визначення: Директор (від лат, dirigo, фр. directeur «спрямовую, керую») посада, керівник підприємства чи навчального закладу, організації чи структурного підрозділу (колективу).

Жодна комерційна діяльність не може здійснюватися у правовому полі без реєстрації, включаючи присвоєння кодів КВЕД отримати їх зобов`язані абсолютно всі підприємства, навіть ті, які працюють без формування юридичної особи. Тому перед реєстрацією на власників створюваного бізнесу покладається обов`язок по визначенню специфіки майбутньої діяльності і фіксації свого рішення в цифровому позначенні. З цієї причини дуже важливо правильно підбирати коди, перед тим, як звернутися до того, хто привласнює КВЕД ОРГАНІЗАЦІЇ.

Привласнює КВЕД Фіскальна Податкова Служба.

Відповідно пункту 1 «Положення про Міністерство оборони України» (документ № 671-2014-п), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №671 26 листопада 2014 року, Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 12 статті 92 Конституції України зазначено, що виключно законами України визначається ОРГАНІЗАЦІЯ і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики.

Аналіз вищенаведеного свідчить про те, що положення Закону України «Про Збройні Сили України» №1934-ХІІ від 06.12.1991 щодо організації діяльності Міністерства оборони України суперечить Конституції (Основному Закону) України, а Положення про Міністерство оборони України, суперечить Конституції України та Закону України «Про Збройні Сили України».

(!!!) Наразі, суб`єкт «Міністерство оборони України» не утворений Законом України, а зареєстрований як суб`єкт господарювання з кодом ЄДРПОУ 0034022 та діє не відповідно Закону України, як того вимагає Конституція України (Основний Закон), а відповідно до «Положення про Міністерство оборони України» (документ № 671-2014-п), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №671 26 листопада 2014 року, що ідентифікує суб`єкта Міністерство оборони України як суб`єкта поза правовим полем.

В Законі України «Про Збройні Сили України» повноваження Міністерства оборони України не має жодної згадки про суб`єкт права Міноборони, жодного посилання на те, що Міноборони та Міністерство оборони України тотожні суб`єкти. Скільки б разів не використовувалось посилання на Міністерство оборони України в Законі «Про Збройні Сили України» назва суб`єкта Міністерство оборони України прописується незмінно повністю, що є юридично вірним, дає змогу ідентифікувати суб`єкта, не вводить в оману. Тому твердження, що Міноборони це Міністерство оборони України юридично нікчемне, означає суб`єкта поза правовим полем.

 

 

Матеріал по темі: «Оскарження в судовому порядку повістки до військомату»

 

Оскарження оцінки при примусовому відчуженні майна в умовах воєнного стану: підсудність спору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність спору щодо оскарження оцінки майна в разі його примусового відчуження для потреб Держави в умовах воєнного стану

22 серпня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 725/3969/22, провадження № 61-11721св22 (ЄДРСРУ № 112992690) досліджував питання щодо підсудності спору щодо оскарження оцінки майна у разі його примусового відчуження в умовах воєнного стану.

Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (стаття 124 Конституції України).

Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який, зокрема, вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Європейський суд з прав людини зазначає, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № № 29458/04 і 29465/0, пункт 24).

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 712/9272/17, провадження  № 14-345цс19).

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи (пункти 1, 2 частини першої статті 4 КАС України).

Суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України (частина третя статті 5 КАС України).

Згідно з частиною першою статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

Відповідно до частини другої статті 46 КАС України позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень.

Відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом (частина четверта статті 46 КАС України).

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами (частина перша статті 19 ЦПК України).

Якщо порушенням своїх прав особа вважає наслідки, спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав чи обов`язків, то такі відносини мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією особою її майнових чи особистих немайнових інтересів, тому визнання незаконними (протиправними) таких рішень суб`єкта владних повноважень є способом захисту цивільних прав та інтересів відповідно до пункту 10 статті 16 ЦК України.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 520/13190/17, провадження № 11-1066апп18, від 27 листопада 2018 року у справі № 820/3534/17, провадження № 11-870апп18.

Відповідно до змісту статті 9 Закону фізичні особи, у яких відчужені будівлі, споруди, транспортні засоби та інше майно для потреб держави в умовах правового режиму воєнного стану мають право на відшкодування вартості у разі його примусового відчуження в умовах правового режиму воєнного стану.

Згідно з частиною першою статті 11 Закону попереднє повне відшкодування вартості примусово відчуженого майна здійснюється на підставі документа, що містить висновок про вартість майна на дату його оцінки, яка проведена у зв`язку з прийняттям рішення про його примусове відчуження.

Відповідно до пункту 3 Порядку розгляду заяв та здійснення виплат для наступної повної компенсації за майно, примусово відчужене в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 2012 року № 998, заява про виплату наступної повної компенсації за примусово відчужене майно (далі - заява) приймається, обліковується і розглядається за місцем відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану - територіальним центром комплектування та соціальної підтримки. До заяви додаються акт про примусове відчуження майна та висновок про вартість такого майна.

Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку, що оцінка майна, проведена з метою визначення його ринкової вартості, у подальшому є підставою для отримання компенсації вартості примусово відчуженого майна колишньому власнику, тобто захисту його майнового права.

Спір між сторонами у справі виник у зв`язку з незгодою з визначеною вартістю її майна, яке примусово відчужено на підставі Закону, отже, є таким, що стосується виникнення, зміни або припинення цивільних прав фізичної особи, незалежно від того, що стороною спору є суб`єкт публічного права.

З огляду на зазначене за своїм суб`єктним складом, предметом спору, обраним позивачем способом захисту порушених прав та характером спірних правовідносин спір є приватно-правовим і підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. 

Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2023 року у справі № 904/868/22.

Верховний Суд бере також до уваги також висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 686/8141/22, провадження № 61-5313св23, зокрема, що у разі прийняття рішення про примусове відчуження майна, яке порушує, на думку позивача, його цивільне право, судовий захист цього права здійснюється в порядку цивільного судочинства. 

ВИСНОВОК: Зважаючи на те, що спір фактично пов`язаний з реалізацією цивільних прав позивача, компетентним судом для вирішення аналогічного  спору є суд цивільної юрисдикції, навіть не зважаючи на те, що спір виник у площині публічного інтересу, а відповідачами можуть бути як військові адміністрації так і територіальний центр комплектування та соціальної підтримки.

 

Матеріал по темі: «Відчуження або вилучення майна в умовах воєнного стану»

 

 

 

Теги: вилучення майна, примусове відчуження, воєнний стан, оцінка майна, підсудність спору, оскарження оцінки, акт вилучення, ТЦК, військова адміністрація, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов