Транспортний засіб, який не рухається, не є джерелом підвищеної небезпеки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: транспортний засіб, що не рухається, не може розглядатися як об`єкт, який є джерелом підвищеної небезпеки

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у зв`язку з необхідністю відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2019 року у справі № 308/3620/15-ц (ЄДРСРУ № 83821077)

Необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у вказаній постанові, викликана тим, що при вирішенні аналогічного спору колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду застосувала до спірних правовідносин статтю 1187 ЦК України як підставу для відшкодування заподіяної шкоди власнику транспортного засобу, який було пошкоджено загоранням іншого транспортного засобу, за відсутністю вини особи - володільця транспортного засобу, на якому виникла пожежа.

Так, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (ч. 1ст. 1166 ЦК України).

Відповідно до ч. 1ст. 1187 ЦК України, джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Згідно із ч. 5 ст. 1187 ЦК України, особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Відповідно до статей 1166, 1187 ЦК України шкода, завдана особі чи майну фізичної або юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала. Обов`язок відшкодувати завдану шкоду виникає у її заподіювача за умови, що дії останнього були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, - незалежно від наявності вини.

Згідно Закону України «Про дорожній рух» власники транспортних засобів або особи, які їх експлуатують, зобов`язані забезпечувати своєчасне і в повному обсязі проведення робіт по їх технічному обслуговуванню і ремонту згідно з нормативами, встановленими виробниками відповідних транспортних засобів.

ВИСНОВОК (до моменту відступу від правової позиції): Отже, внаслідок бездіяльності відповідача, що проявлялася в неналежному утриманні та зберіганні автомобіля, який перебував у його користуванні, було спричинено шкоду автомобілю позивача, і між такою бездіяльністю та спричиненою шкодою існує безпосередній причинно-наслідковий зв`язок. Доведення наявності вини в даному випадку не є необхідним.

Такий висновок відповідає правовій позиції викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду України від 05.06.2018 у справі №243/10982/15-ц.

Втім, 29 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №  214/7462/20, провадження № 61-21130св21 (ЄДРСРУ № 105056384) вказав наступне.

В пунктах 2, 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 роз`яснено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини. Джерелом підвищеної небезпеки належить визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену імовірність заподіяння шкоди через неможливість контролю за нею людини, а також діяльність по використанню, транспортуванню, зберіганню предметів, речовин і інших об`єктів виробничого, господарського чи іншого призначення, які мають такі ж властивості.

Оскільки стаття 1187 ЦК України не містить вичерпного переліку видів джерел підвищеної небезпеки (видів підвищеної небезпечної діяльності), суд, беручи до уваги особливі властивості предметів, речовин або інших об`єктів, що використовуються у процесі діяльності, має право визнати джерелом підвищеної небезпеки також й іншу діяльність. До цих особливих властивостей слід відносити створення підвищеної ймовірності завдання шкоди через неможливість повного контролю за вказаними об`єктами з боку людей.

Цивільно-правова відповідальність за шкоду, завдану діяльністю, що є джерелом підвищеної небезпеки, настає у разі її цілеспрямованості (наприклад, використання транспортних засобів за їх цільовим призначенням), а також при мимовільному проявленні шкідливих властивостей об`єктів, що використовуються в цій діяльності (наприклад, у випадку завдання шкоди внаслідок мимовільного руху автомобіля). В інших випадках шкода відшкодовується на загальних підставах, передбачених статтею 1166 ЦК України, особою, яка її завдала (наприклад, коли пасажир, відчиняючи двері автомобіля, що не рухався, спричинив тілесні ушкодження особі, яка проходила поруч).

Враховуючи викладене, транспортний засіб, що не рухається, не може розглядатися як об`єкт, який є джерелом підвищеної небезпеки.

Отже, якщо загорання сталося в автомобілях, які не рухалися, то їх не можна вважати джерелом підвищеної небезпеки. Тому для застосування цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування шкоди необхідною є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, шкоди, причинного зв`язку між протиправною поведінкою та шкодою, вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.

Таким чином, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах (статті 1187 ЦК України), викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2019 року у справі № 308/3620/15-ц.

 

На думку дописувача, вказана позиція Суду підлягає детальній та всебічній проработці, адже якщо власник (користувач), наприклад: не зробив вчасно ТО, не поставив ручні гальма на схилі, не закрив кришку бензобаку, зробив самовільне переобладнання технічної (електричної) частини авто і т.і., тобто не дотримався відповідних стандартів або грубо порушив нормативи встановлені виробниками відповідних транспортних засобів, то і відповідальність повинна лежати на останньому, інакше шкоду, яку можливо спричинить «технічно несправний автомобіль» (як в описаних судових справах – загорання) буде нікому відшкодовувати!

 

Матеріал по темі: «Відповідальність страховика за шкоду спричиненою ДТП»

 

 

 

#ДТП, #дорожньо_транспортна_пригода, #возмещение, #взыскание, #ответственность, #страховка, #договір_страхування, #загорання, #страховщик, #полис, #КАСКО, #договор, #регресс, #суброгация, #суд, #защита, #позов, #иск, #обжалование, #выплаты, #страховой_случай, #франшиза, #Адвокат_Морозов

 

Винагорода за зберігання арештованого майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Винагорода за зберігання арештованого майна, яке передано зберігачу в межах виконавчого провадження

12 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/4003/21 (ЄДРСРУ № 105208713) досліджував питання щодо особливостей виплати винагороди зберігачу за зберігання арештованого майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження» майно, на яке накладено арешт, крім майна, зазначеного у 8 ст. 56 цього Закону, передається на зберігання боржникові або іншим особам (далі - зберігач), що призначені виконавцем у постанові про опис та арешт майна (коштів) боржника, під розписку. Копія постанови видається боржнику, стягувачу, а якщо обов`язок щодо зберігання майна покладено на іншу особу - також зберігачу. Якщо опис і арешт майна здійснювалися на виконання рішення про забезпечення позову, виконавець передає арештоване майно на зберігання боржнику або його представнику (якщо інше не зазначено в судовому рішенні або якщо боржник відмовився приймати майно на зберігання).

Частиною 4 ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавець своєю постановою може передати майно на зберігання іншому зберігачу.

Згідно п. 13 розділу УІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 у разі необхідності після передачі майна на зберігання за постановою виконавця таке майно може бути передано на зберігання іншому зберігачу. У постанові зазначаються причина передачі майна іншому зберігачу, прізвище, ім`я та по батькові зберігача, який здійснював зберігання майна, та прізвище, ім`я та по батькові нового зберігача. Постанова підписується виконавцем. У постанові робиться попередження новому зберігачеві майна про кримінальну та іншу відповідальність, встановлену законодавством, за його розтрату, відчуження, приховування, підміну, пошкодження, знищення або інші незаконні дії з майном, на яке накладено арешт. Копія постанови вручається новому зберігачу, до якої додається копія постанови про опис та арешт майна (коштів) боржника.

Пунктом 5 розділу ІІ Порядку реалізації арештованого майна, затвердженої  наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2016 № 2831/5 передбачено, що виконавець призначає зберігача у порядку, встановленому ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження», керуючись принципом забезпечення схоронності та цілісності майна. Зберігачами можуть бути боржник, члени його сім`ї або інші особи, у тому числі Організатор. Організатор призначається зберігачем рухомого майна, що підлягає реалізації відповідно до цього Порядку, крім випадків, коли це майно не може бути передано на зберігання Організатору з об`єктивних причин без пошкодження його функціональних властивостей, цілісності та зовнішнього вигляду (складні верстати, механізми, устаткування тощо). Організатор не може відмовитися від забезпечення збереження майна, щодо якого існує загроза його втрати, знищення, пошкодження або суттєвого зменшення вартості. У разі якщо реалізації підлягає рухоме майно, таке майно передається на зберігання Організатору не пізніше дня направлення відділом державної виконавчої служби, приватним виконавцем заявки на реалізацію цього майна.

Зберігач зобов`язаний забезпечити належні умови зберігання майна відповідно до властивостей такого майна, торговельно-технологічних, санітарно-гігієнічних і протипожежних норм, його демонстрацію та передачу переможцю електронних торгів (торгів за фіксованою ціною). Зберігач забезпечує демонстрацію майна протягом трьох робочих днів з дня отримання звернення від зацікавленої особи.

Під предметом договору в теорії права розуміються необхідні за цим договором дії, що призводять до бажаного для сторін результату, тобто такий результат визначає, про що саме домовилися сторони.

(!!!) Назва договору та найменування його сторін не свідчать про його правову природу, оскільки саме предмет правочину визначає його відповідну правову природу.

Слід вказати, що передача виконавцем та зберігачем арештованого майна зберігачеві під розписку в акті опису є нічим іншим як укладенням договору зберігання майна, оскільки згідно статті 937 Цивільного кодексу України письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

Верховний Суд у постанові від 15 квітня 2020 року у справі № 643/14079/17 (провадження № 61-7080св19) роз`яснив що договір зберігання майна може бути укладений зі зберігачем чи професійним зберігачем. За загальним правилом за втрату речі під час строку зберігання зберігач відповідає, якщо: відбулося порушення обов`язку повернути річ у схоронності; завдано збитків у вигляді втрати речі; наявний причинний зв`язок між діями (бездіяльністю) зберігача і негативними наслідками, що виявились результатом таких дій (бездіяльності); вини зберігача в настанні щодо речі негативних наслідків, яка проявилась у будь-якій формі, тобто умислу чи необережності зберігача до невиконання чи неналежного виконання своїх обов`язків.

При цьому відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 20.11.2018 у справі № 910/21422/16, згідно якої: «6.4 Відповідно до статті 59 Закону майно, на яке накладено арешт, за винятком майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, передається на зберігання боржникові або іншим особам (далі - зберігач), призначеним державним виконавцем, під розписку в акті опису. Копія акта опису майна видається боржнику, стягувачу, а в разі якщо обов`язок зберігання майна покладено на іншу особу, - також зберігачу. Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна.»

(!!!) Між тим підставою для укладення Договору були дії державного виконавця в межах виконавчого провадження, що має своїм наслідком виключення ознак господарської діяльності Відділу ДВС у правовідносинах, які виникли після укладення Договору між зберігачем та виконавцем.

Відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України "Про виконавче провадження" витрати, пов’язані з розшуком боржника, майна боржника та його зберіганням, дитини за виконавчими документами про відібрання дитини, стягуються з боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частиною першою статті 58 Закону майно, на яке накладено арешт, крім майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону, передається на зберігання боржникові або іншим особам (далі - зберігач), що призначені виконавцем у постанові про опис та арешт майна (коштів) боржника, під розписку. Копія постанови видається боржнику, стягувачу, а якщо обов`язок щодо зберігання майна покладено на іншу особу - також зберігачу. Якщо опис і арешт майна здійснювалися на виконання рішення про забезпечення позову, виконавець передає арештоване майно на зберігання боржнику або його представнику (якщо інше не зазначено в судовому рішенні або якщо боржник відмовився приймати майно на зберігання).

Частиною третьою статті 58 Закону передбачено, що у разі якщо зберігачем призначено іншу особу, крім боржника або члена його сім`ї, вона може одержувати за зберігання майна винагороду, розмір та порядок виплати якої визначаються договором між зберігачем та виконавцем.

Отже, законодавець чітко визначив, що у випадку передачі арештованого майна на зберігання іншій особі (зберігачу) така особа може отримати винагороду за зберігання, і саме для визначення її розміру та порядку виплати укладається відповідний договір.

Тобто Договір, укладений зберігачем і виконавцем, у силу приписів частини третьої статті 58 Закону має регулювати питання щодо розміру винагороди та порядок виплати такої винагороди за зберігання арештованого в межах зведеного виконавчого провадження майна.

Відповідно до частини другої статті 42 Закону витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження.

Водночас відповідно до частини першої статті 45 Закону розподіл стягнутих виконавцем з боржника за виконавчим провадженням грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника) здійснюється у такій черговості:

1) у першу чергу повертається авансовий внесок стягувача на організацію та проведення виконавчих дій;

2) у другу чергу компенсуються витрати виконавчого провадження, не покриті авансовим внеском стягувача;

3) у третю чергу задовольняються вимоги стягувача та стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків фактично стягнутої суми або основна винагорода приватного виконавця пропорційно до фактично стягнутої з боржника суми;

4) у четверту чергу стягуються штрафи, накладені виконавцем відповідно до вимог цього Закону.

Згідно з частиною другою статті 45 Закону розподіл грошових сум у черговості, зазначеній у частині першій цієї статті, здійснюється в міру їх стягнення.

Отже, зі змісту вказаних норм (статті 42, 48, 52 Закону) вбачається, що винагорода за зберігання арештованого майна, яке передано зберігачу в межах виконавчого провадження, має визначатися у договорі, що укладається з урахуванням приписів Закону, та стягується відповідно до статті 45 Закону.

З огляду на викладене у суду виникає необхідність визначення правової природи Договору з урахуванням приписів Закону, що є спеціальною нормою щодо відносин, які виникають у процесі зберігання арештованого в межах виконавчого провадження майна.

Окремо слід зазначити наступне:

• зберігачем майна є відповідач або його представник. Іншій особі майно на зберігання може бути передано лише у випадку відсутності відповідача чи його відмови від прийняття майна на зберігання, а також у випадку, якщо судовим рішенням визначено іншу особу, якій необхідно передати майно на зберігання;
• судовим рішенням визначається зберігач майна відповідача, у випадку відсутності відповідача чи його відмови від прийняття майна на зберігання – зберігач майна визначається державним виконавцем відповідно за згодою цієї особи;
• зберігач майна не являється учасником виконавчого провадження у відповідності до Закону України «Про виконавче провадження»;
• зберігач майна може користуватися майном, переданим йому на зберігання, якщо особливості такого майна не призведуть до його знищення або зменшення цінності внаслідок користування;
• зберігач має право на винагороду за зберігання майна;
• законом передбачено цивільну та кримінальну відповідальність зберігача майна за розтрату, відчуження, приховування, підміну, пошкодження, знищення переданого на зберігання майна або інші незаконні дії з цим майном.

ВИСНОВОК:  Винагорода за зберігання арештованого майна, яке передано зберігачу в межах виконавчого провадження,  має визначатися у договорі та стягується відповідно до статті 45 Закону.

 

Матеріал по темі: «Спосіб судового захисту боржника щодо скасування арешту з його майна»

 

 

#зберігання, #винагорода_за_зберігання, #арештоване_майно, #ВДВС, #виконавче_провадження, #виконавець, #стягнення, #виконання_судового_рішення, #виконавчий_напис, #відповідальність_виконавців, #передача_справи, #судова_практика, #Верховний_суд, #Адвокат_Морозов

Апеляційне оскарження ухвали слідчого судді, яка не передбачена КПК України

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

У випадку постановлення ухвали слідчим суддею, яка не передбачена КПК України, апеляційний суд не може відмовити в перевірці її законності

05 липня 2022 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 757/27041/21-к, провадження № 51-3781км21 (ЄДРСРУ № 105190837) та від 30 червня 2022 року Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 757/16624/20-к, номер провадження в апеляційному суді 11-сс/824/5280/2021, провадження № 51 - 2252км20 (ЄДРСРУ № 105057170) досліджував питання щодо правової можливості апеляційного оскарження ухвали слідчого судді, яка не передбачена КПК України.

В  Україні визнається і діє принцип верховенства права (ч. 1 ст. 8 Конституції України).

За приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з п. 8 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

В офіційному тлумаченні ч. 2 ст. 55 Конституції України, викладеному в Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011, зазначено, що реалізація конституційного права на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб забезпечується в порядку, визначеному процесуальним законом.

Право особи на апеляційне оскарження спрямоване насамперед на реалізацію гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий суд. Забезпечення такого права є однією з важливих гарантій ухвалення правосудного рішення у кримінальному провадженні.

Особливостями права на апеляційний перегляд судового рішення є те, що це право не є абсолютним, оскільки може бути обмежене відповідно до законодавства шляхом визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію, або чіткого визначення випадків, за яких таке право виникає.

ЄСПЛ в своїх рішеннях зазначає, що право на справедливий судовий розгляд (стаття 6 Конвенції), одним з аспектів якого є право доступу до суду (див. Golder v. the United Kingdom, рішення від 21 лютого 1975 року, параграф 36; Перетяка та Шереметьєв проти України, рішення від 20 червня 2011 року, параграф 33), не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги. Тим не менше, право доступу до суду не може бути обмежено таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати законну мету та бути пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (див. the Guerin v. France, рішення від 29 липня 1998 року, параграф 37).

Законність і обґрунтованість рішень слідчого судді, прийнятих на досудовому розслідуванні, може бути забезпечена можливістю їх оскарження в апеляційному порядку. Тому передбачене Главою 26 КПК право на оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування є важливою гарантією забезпечення захисту прав і законних інтересів учасників кримінального провадження і процесуальним інструментом виправлення судової помилки на цьому етапі кримінального провадження. 

Перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування в апеляційному порядку, викладено в частинах першій та другій статті 309 КПК. Це ухвали, які стосуються обмеження свободи та особистої недоторканності, арешту майна, тимчасового доступу до певних речей і документів, відсторонення від посади, а також ухвали про відмову у здійсненні спеціального досудового розслідування, про відмову в задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження, повернення скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора або відмову у відкритті провадження по ній.

Частина третя статті 309 КПК встановлює, що інші ухвали слідчого судді, ніж зазначені в цій статті, оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді. Тобто у випадку незгоди сторін з іншими ухвалами слідчого судді законність останніх підлягає перевірці судом першої інстанції під час підготовчого провадження.

Частиною першою статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII визначено, що Верховний Суд забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Реалізація цього завдання відбувається, зокрема, шляхом здійснення правосуддя, під час якого Верховний Суд у своїх рішеннях висловлює правову позицію щодо правозастосування, орієнтуючи в такий спосіб судову практику на однакове застосування норм права.

Частиною шостою статті 13 Закону № 1402-VIII передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Пунктом 1 частини другої статті 45 Закону № 1402-VIII передбачено, що Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 12 жовтня 2017 року у справі № 757/49263/15-к у разі, якщо слідчий суддя прийняв рішення, яке не передбачено КПК, бо не узгоджується з положеннями ст. 304 КПК стосовно його повноважень, суду апеляційної інстанції при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження належить виходити з приписів ст. 9 КПК України, яка розкриває принцип законності кримінального провадження та в частині шостій установлює, що, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу. Однією з таких засад є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (п. 17 ч. 1 ст. 7 КПК), а її зміст розкрито у ст. 24 КПК, згідно з частиною першою якої кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому КПК.

У цьому кримінальному провадженні Верховний Суд України сформулював висновок щодо застосування норми права, відповідно до якого, у разі постановлення слідчим суддею ухвали, що не передбачена кримінальними процесуальними нормами, до яких відсилають положення ч. 3 ст. 309 КПК, суд апеляційної інстанції не вправі відмовити у перевірці її законності, посилаючись на приписи ч. 4 ст. 399 КПК.

Аналогічні правові позиції викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року  у справах № № 237/1459/17 та 243/6674/17-к.

 

Матеріал по темі: «Апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про арешт майна – власником»

 

#Верховний_суд, #оскарження_ухвали_слідчого_судді, #правова_позиція, #слідчий_суддя, #ухвала_слідчого_судді, #повноваження_слідчого_судді, #апеляційне_оскарження, #судовий_захист, #Адвокат_Морозов

 

Запит контролюючого органу з «похилою рискою» біля посади керівника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

«Правобічна похилу риска» біля посади підписанта у запиті контролюючого органу як підтвердження того, що документ підписано невстановленою особою

Уніфікована система документації:

Пунктом 5.22 Національного стандарту України "Державна уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів ДСТУ 4163:2020", затвердженого наказом ДП "Український науково-дослідний і навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості" від 01.07.2020 №144, передбачено таке: 

- підпис має містити найменування посади особи, яка підписує документ (у повній формі, якщо документ надрукований не на бланку, у скороченій на документі, надрукованому на бланку), особистий підпис (окрім електронних документів), власне ім`я і прізвище;

- у разі відсутності посадової особи, найменування посади, власне ім`я і прізвище якої зазначено в документі, його підписує особа, яка виконує її обов`язки, або її заступник. У цьому разі обов`язково зазначають фактичну посаду, власне ім`я, прізвище особи, яка підписала документ (виправлення вносять рукописним або машинописним способом, якщо документ неможливо передрукувати);

- не дозволено під час підписання документа ставити прийменник "За" чи правобічну похилу риску перед найменуванням посади. Слова «Виконувач обов`язків» або "В. о." до найменування посади керівника юридичної особи додають лише в разі його заміщення на підставі розпорядчого документа.

Міністерства, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади:

Міністерство юстиції України у листі «Щодо підпису документів особою, яка виконує обов’язки відсутнього керівника» від 05.02.2019 № 4249/Н-539/7.1.2 наголошує, що у разі відсутності посадової особи, найменування посади, прізвище, ініціал імені якої зазначено на проекті документа, його підписує особа, що виконує її обов’язки, або її заступник. У такому разі обов’язково зазначають фактичну посаду, ініціал імені і прізвище особи, яка підписала документи, при цьому виправлення вносить рукописним способом особа, яка підписує документ. Не допускається під час підписання документа ставити прийменник «За» чи правобічну похилу риску перед найменуванням посади. У разі заміщення керівника за наказом до найменування посади додають символи «В. о.».

Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.2018 №55 затверджено, у т.ч. Типову інструкцію з діловодства в міністерствах, інших центральних та місцевих органах виконавчої влади (надалі - Інструкція).

Відповідно до пунктів 48, 53 Інструкції, порядок підписання документів іншими особами у разі відсутності керівника установи та посадових осіб, які уповноважені їх підписувати, визначається наказом (розпорядженням) керівника установи. У разі відсутності посадової особи, найменування посади, прізвище, власне ім`я якої зазначено на проекті документа, його підписує особа, що виконує її обов`язки, або її заступник. У такому разі обов`язково зазначаються фактична посада, власне ім`я і прізвище особи, яка підписала документ, при цьому виправлення вносить рукописним способом особа, яка підписує документ. Не допускається під час підписання документа ставити прийменник "За" чи правобічну похилу риску перед найменуванням посади. У разі заміщення керівника за наказом (розпорядженням) до найменування посади додаються символи "В. о.".

Відповідно до п.10 розділу 7 Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених Наказом Міністерства юстиції України від 18.06.2005 №1000/5, у разі відсутності посадової особи, назва посади, прізвище, ініціали (ініціал імені) якої зазначено на проекті документа, його підписує особа, яка виконує її обов`язки, або її заступник. У такому разі обов`язково зазначаються фактична посада, ініціали (ініціал імені), прізвище особи, яка підписала документ. При цьому виправлення вносять рукописним або машинописним способом, якщо документ неможливо передрукувати. Не допускається під час підписання документа ставити прийменник «За» чи правобічну похилу риску перед назвою посади.

Державна податкова служба України:

Відповідно до Інструкції з діловодства у Державній фіскальній службі України затвердженої наказом Державної фіскальної служби України від 06.06.2018 №365 (підпункт 2.2.3.28. розділу «Підпис»: «…у разі відсутності посадової особи, найменування посади, прізвище, ініціал імені якої зазначено на проекті документа, його підписує особа, що виконує її обов`язки, або її заступник. У такому разі обов`язково зазначаються фактична посада, ініціали імені і прізвище особи, яка підписала документ, при цьому виправлення вносить рукописним способом особа, яка підписує документ. Не допускається під час підписання документа ставити прийменник «За» чи правобічну похилу риску перед найменуванням посади. У разі заміщення керівника за наказом до найменування посади додаються символи «В.о.»».

Національне антикорупційне бюро України:

Відповідно до п. 41 Інструкції з діловодства у Національному антикорупційному бюро України, затверджена Наказом Директора НАБУ №26 від 19.02.19 не допускається під час підписання документа ставити прийменник «За» чи правобічну похилу риску перед найменуванням посади.

Державне бюро розслідувань:

Відповідно до п. 69 розділу «Загальні вимоги до створення документу»  Інструкції з діловодства у центральному апараті Державного бюро розслідувань, затверджена Наказом Державного бюро розслідувань №859 від 22.12.20 р. не допускається під час підписання документа ставити прийменник «За» чи правобічну похилу риску перед найменуванням посади.

ВИСНОВОК: Підписувати документ із прийменником «за» або ставити правобічну похилу риску перед назвою посади не дозволено.  Отже, якщо отримали запит від контролюючого органу  де біля зазначення назви посади підписанта міститься «правобічна похилу риска» можна стверджувати, що документ підписано невстановленою особою з порушенням правил документообігу.

 

Матеріал по темі:

«Запит первинних документів стороною обвинувачення на підставі ст. 93 КПК України»

«Наслідки абстрактності вимог податкового органу або відсутність печатки на запиті»

 

 

Теги: правобічна похилу риска, коса риска, зазначення посади, підписант, виконуючий обов’язки, заступник, прийменник за, контролюючі органи, Адвокат Морозов

Наслідки не підписання договору оренди земельної ділянки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Спростовання факту укладення договору оренди земельної ділянки з мотивів його не підписання

20 квітня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 454/148/20, провадження № 61-12834св21 (ЄДРСРУ № 104232445) досліджував питання щодо спростовання факту укладення договору оренди земельної ділянки з мотивів його не підписання.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Якщо сторона не виявила свою волю до вчинення правочину й до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

За частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі»  договір оренди землі укладається в письмовій формі, а за статтею 18 цього Закону договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

ВАЖЛИВО: Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.

Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (провадження  № 14-499цс19).

У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки.

Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року в справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12 червня  2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97)).

У постанові Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі № 125/702/17 (провадження № 61-48842св18) зазначено, що реєстрація неукладеного сторонами договору оренди порушує права та законні інтереси позивача на розпорядження власністю - земельною ділянкою. Отже, реєстрація права оренди за орендарем на вказану земельну ділянку, коли договір оренди орендодавець фактично не підписувала (правочин є неукладеним), не відповідає вимогам закону.

Слід відмітити, що систематичне прийняття орендної плати за земельні ділянки ще не привід для визнання договору укладеним, якщо в ньому відсутній (підроблено) підпис орендодавця

ВИСНОВОК: Установивши в судовому порядку, що позивач оспорювані договори не підписував, тобто вони є неукладеними, то державна реєстрація неукладених між сторонами договорів оренди порушує права та законні інтереси останнього на розпорядження його власністю, що є підставою для повернення належних йому на праві власності земельних ділянок.

 

Матеріал по темі: «Систематична несплата орендних платежів є підставою для розірвання договору»

 

 

Теги: орендна плата за землю, не підписання договору, неукладений, граничний розмір, сума орендної плати, нормативно – грошова оцінка землі, припинення права користування земельною ділянкою, строк, договір оренди землі, земельна ділянка, податок, контролюючий орган, судова практика, Адвокат Морозов

Держреєстратор не є учасником правовідносин, що виникли на підставі реєстраційної дії

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Реєстраційні дії чи їх скасування не призводять до виникнення, зміни чи припинення правовідносин за участю державного реєстратора, а отже останній не може бути ані позивачем ані відповідачем в суді

07 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 280/2030/21, адміністративне провадження № К/990/4455/22  (ЄДРСРУ № 105138749) та від 04 липня 2022 року по справі № 160/1632/21, адміністративні провадження № К/9901/31239/21, №К/9901/34047/21 (ЄДРСРУ № 105086100) досліджував питання щодо права державного реєстратора на звернення до суду з метою оскарження пунктів наказу Мінюсту, що стосується реєстраційних дій.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Рішенням Конституційного Суду України № 9-зп від 25 грудня 1997 року визначено, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.

Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене.

Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так й інших прав та свобод людини і громадянина.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що міститься, зокрема у постанові від 21 жовтня 2019 року у справі № 826/3820/18 та від 9 вересня 2021 року у справі № 1570/4005/2012.

Крім того, у постанові від 23 грудня 2021 року у справі № 370/2759/18 Верховним Судом сформульовано правовий висновок про те, що спір, який підлягає розгляду адміністративним судом, - це публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, та який виник у зв`язку з виконанням (рішення, дія), неналежним виконанням (рішення, дія) або невиконанням (бездіяльність) такою стороною зазначених функцій і вирішення якого безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів, яка, за загальним правилом, встановлюється у суді першої інстанції за заявою однієї із сторін; такий спір є  спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин; метою вирішення такого спору є захист прав, свобод та інтересів особи або суспільних інтересів у сфері публічно-правових відносин шляхом впливу в межах закону на належного відповідача; такий спір повинен бути реальним (результат вирішення спору безпосередньо впливатиме на ефективний захист особи або суспільного інтересу у конкретних публічно-правових відносин) та існуючим на момент звернення з позовом; законом може бути визначено спеціальний порядок вирішення публічно-правового спору або встановлено обмеження стосовно суб`єкта звернення з відповідним позовом за умови наявності альтернативного суб`єкта з повною адміністративною процесуальною правоздатністю.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, зокрема, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Верховний суд наголошує, що реєстраційні дії чи їх скасування не призводять до виникнення, зміни чи припинення правовідносин за участю державного реєстратора, а тому у частині скасування рішень про реєстрацію оскаржуваний наказ не може порушувати прав реєстратора.

Державний реєстратор не є учасником правовідносин, що винили на підставі реєстраційної дії, а тому й не може бути позивачем чи відповідачем у такій справі. Належними сторонами цих правовідносин є особи, права яких припиняються чи набуваються внаслідок реєстраційної ді; саме вони мають право на звернення до суду.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 28 квітня 2021 року у справі № 826/1906/17, від 10 серпня 2021 року у справі № 240/1127/20, від 13 січня 2022 року у справі № 826/9221/17 та від 23 березня 2021 у справі №480/388/19.

ВИСНОВОК: Реєстраційні дії чи їх скасування не призводять до виникнення, зміни чи припинення правовідносин за участю державного реєстратора, а тому у частині скасування рішень про реєстрацію наказ Мінюсту не може порушувати прав реєстратора, а отже останній не має права на звернення до суду з метою оскарження пунктів наказу Мінюсту, що стосуються реєстраційних дій.

 

Матеріал по темі: «Визначення належного відповідача у справі при оскарженні рішення реєстратора»

 

 

Теги: належний відповідач, оскарження рішення реєстратора, право власності, нерухомість, приватний нотаріус, оскарження рішення нотаріуса, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Зарахування зустрічних вимог за зовнішньоекономічним договором

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Припинення зобов`язання за зовнішньоекономічним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог

08 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/1764/18, касаційне провадження № К/9901/67459/18 (ЄДРСРУ № 105179130) досліджував питання щодо зарахування зустрічних однорідних вимог, які виникли у сторін.

Відповідно до  ст. 14 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»  всі суб`єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право самостійно визначати форму розрахунків по зовнішньоекономічних операціях з-поміж тих, що не суперечать законам України та відповідають міжнародним правилам.

Положеннями ст. 601 Цивільного кодексу України  передбачено можливість припинення зобов`язання зарахуванням. Так, вказана норма права передбачає, що зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги.

Такі ж положення містяться в ч. 3  ст. 203 Господарського кодексу України, згідно якої, господарське зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування.

Відповідно до статей 627, 628 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) сторони вільні у виборі виду договору та його умов, а згідно зі статтею 629 цього Кодексу укладений договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Правила припинення зобов`язання сформульовані в главі 50 «Припинення зобов`язання» розділу І книги п`ятої «Зобов`язальне право» ЦК. Норми цієї глави передбачають, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК), зокрема зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги (стаття 601 ЦК). Аналогічні положення закріплені також у статті 203 Господарського кодексу України (далі - ГК), згідно з частиною третьою якої господарське зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.

При тлумаченні наведених норм слід виходити з того, що зустрічність вимог передбачає одночасну участь сторін у двох зобов`язаннях, де кредитор за одним зобов`язанням є боржником в іншому. Тобто, сторони одночасно беруть участь у двох зобов`язаннях, і при цьому кредитор за одним зобов`язанням є боржником за іншим, і навпаки. Що ж до однорідності вимог, то вона визначається їхньою правовою природою та матеріальним змістом (вираженням) і не залежить від підстав, що зумовили виникнення зобов`язань. Це означає, що вимоги вважаються однорідними, якщо зобов`язання сторін стосовно одна до одної мають бути виконані однаково, тоді як підстави виникнення зобов`язань можуть бути різними.

Із цього приводу Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду та Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в низці судових рішень дотримуються послідовної позиції щодо умов, яким мають відповідати вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, зокрема, вони мають:

1) бути зустрічними (кредитор за одним зобов`язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов`язанням є кредитором за другим);

2) бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, у зв`язку з чим зарахування як спосіб припинення зазвичай застосовується до зобов`язань із передачі родових речей, зокрема грошей). Правило про однорідність вимог поширюється на їхню правову природу, але не стосується підстави виникнення такої вимоги. Отже, допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо);

3) строк виконання таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги (постанова від 31.01.2020 у справі № 1340/3649/18; постанова від 16.04.2019 у справі № 911/483/18; постанова від 21.11.2018 у справі № 755/9929/15-ц).

Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» встановлює правила обліку зобов`язань між резидентом і нерезидентом лише у разі їх припинення шляхом виконання.

Натомість цей Закон не визначає особливостей обліку зовнішньоекономічних операцій у випадку припинення зобов`язань між суб`єктами зовнішньоекономічної діяльності в інші способи ніж шляхом їх виконання.

Одночасно Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» не містить в собі приписів, які б забороняли припинення зобов`язань, у тому числі щодо поставки товару на митну територію України, за який внесено передплату, в інший спосіб ніж шляхом виконання.

За висновком Судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що викладена у постанові від 31 січня 2020 року у справі № 1340/3649/18 резидент є вільним у виборі форми розрахунків за зовнішньоекономічними операціями з-поміж тих, що не суперечать законам України, а тому перебування таких операцій на контролі саме по собі не спричиняє наслідку у вигляді застосування штрафних санкцій (пені), передбачених  ст. 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Припинення зобов`язання шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог є складовою гарантованого  Конституцією України  права на свободу підприємницької діяльності та може бути обмежено виключно законами України.

У постанові Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі № 817/1200/15 також закріплено правовий висновок, відповідно до якого у разі припинення зобов`язання за зовнішньоекономічним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог у строк, встановлений нормами  Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»  для розрахунків у іноземній валюті, підстави для притягнення резидента до відповідальності за порушення термінів розрахунків у іноземній валюті (за ненадходження валютної виручки) відсутні, незалежно від підстав виникнення зустрічних однорідних вимог та складу учасників зарахування зустрічних однорідних вимог. Обставини щодо зарахування зустрічних однорідних вимог та припинення внаслідок цього зобов`язань за зовнішньоекономічним договором підлягають встановленню судом з дослідженням належних щодо цього доказів.

Отже, чинним законодавством не заборонено та не обмежено законні форми розрахунків за зовнішньоекономічними операціями, що не передбачають, власне, надходження іноземної валюти на рахунок резидента. Так само, законодавство не пов`язує застосування інституту зарахування однорідних зустрічних вимог з певними видами договорів як обов`язковою умовою припинення зобов`язання у такий спосіб, крім випадків, коли зарахування не допускається.

ВИСНОВОК: З урахуванням наведеного сторони зовнішньоекономічних операцій, здійснюючи експортно-імпортні операції, мають обґрунтовано виходити з того, що законами України передбачено їх право на застосування такої форми розрахунків як зарахування (залік) зустрічних однорідних (грошових) вимог та таке право не може бути скасоване підзаконними актами.

 

Матеріал по темі: «Обрив ланцюга постачання, фіктивний директор – індивідуальна відповідальністьплатника»

 

 

Теги: зарахування, зустрічні вимоги, зед, зовнішньоекономічні договори, взаємозалік, зарахування зустрічних однорідних вимог, податкові спори, судова практика, Верховний суд, адвокат Морозов