Винагорода за зберігання арештованого майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Винагорода за зберігання арештованого майна, яке передано зберігачу в межах виконавчого провадження

12 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/4003/21 (ЄДРСРУ № 105208713) досліджував питання щодо особливостей виплати винагороди зберігачу за зберігання арештованого майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження» майно, на яке накладено арешт, крім майна, зазначеного у 8 ст. 56 цього Закону, передається на зберігання боржникові або іншим особам (далі - зберігач), що призначені виконавцем у постанові про опис та арешт майна (коштів) боржника, під розписку. Копія постанови видається боржнику, стягувачу, а якщо обов`язок щодо зберігання майна покладено на іншу особу - також зберігачу. Якщо опис і арешт майна здійснювалися на виконання рішення про забезпечення позову, виконавець передає арештоване майно на зберігання боржнику або його представнику (якщо інше не зазначено в судовому рішенні або якщо боржник відмовився приймати майно на зберігання).

Частиною 4 ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавець своєю постановою може передати майно на зберігання іншому зберігачу.

Згідно п. 13 розділу УІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 у разі необхідності після передачі майна на зберігання за постановою виконавця таке майно може бути передано на зберігання іншому зберігачу. У постанові зазначаються причина передачі майна іншому зберігачу, прізвище, ім`я та по батькові зберігача, який здійснював зберігання майна, та прізвище, ім`я та по батькові нового зберігача. Постанова підписується виконавцем. У постанові робиться попередження новому зберігачеві майна про кримінальну та іншу відповідальність, встановлену законодавством, за його розтрату, відчуження, приховування, підміну, пошкодження, знищення або інші незаконні дії з майном, на яке накладено арешт. Копія постанови вручається новому зберігачу, до якої додається копія постанови про опис та арешт майна (коштів) боржника.

Пунктом 5 розділу ІІ Порядку реалізації арештованого майна, затвердженої  наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2016 № 2831/5 передбачено, що виконавець призначає зберігача у порядку, встановленому ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження», керуючись принципом забезпечення схоронності та цілісності майна. Зберігачами можуть бути боржник, члени його сім`ї або інші особи, у тому числі Організатор. Організатор призначається зберігачем рухомого майна, що підлягає реалізації відповідно до цього Порядку, крім випадків, коли це майно не може бути передано на зберігання Організатору з об`єктивних причин без пошкодження його функціональних властивостей, цілісності та зовнішнього вигляду (складні верстати, механізми, устаткування тощо). Організатор не може відмовитися від забезпечення збереження майна, щодо якого існує загроза його втрати, знищення, пошкодження або суттєвого зменшення вартості. У разі якщо реалізації підлягає рухоме майно, таке майно передається на зберігання Організатору не пізніше дня направлення відділом державної виконавчої служби, приватним виконавцем заявки на реалізацію цього майна.

Зберігач зобов`язаний забезпечити належні умови зберігання майна відповідно до властивостей такого майна, торговельно-технологічних, санітарно-гігієнічних і протипожежних норм, його демонстрацію та передачу переможцю електронних торгів (торгів за фіксованою ціною). Зберігач забезпечує демонстрацію майна протягом трьох робочих днів з дня отримання звернення від зацікавленої особи.

Під предметом договору в теорії права розуміються необхідні за цим договором дії, що призводять до бажаного для сторін результату, тобто такий результат визначає, про що саме домовилися сторони.

(!!!) Назва договору та найменування його сторін не свідчать про його правову природу, оскільки саме предмет правочину визначає його відповідну правову природу.

Слід вказати, що передача виконавцем та зберігачем арештованого майна зберігачеві під розписку в акті опису є нічим іншим як укладенням договору зберігання майна, оскільки згідно статті 937 Цивільного кодексу України письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

Верховний Суд у постанові від 15 квітня 2020 року у справі № 643/14079/17 (провадження № 61-7080св19) роз`яснив що договір зберігання майна може бути укладений зі зберігачем чи професійним зберігачем. За загальним правилом за втрату речі під час строку зберігання зберігач відповідає, якщо: відбулося порушення обов`язку повернути річ у схоронності; завдано збитків у вигляді втрати речі; наявний причинний зв`язок між діями (бездіяльністю) зберігача і негативними наслідками, що виявились результатом таких дій (бездіяльності); вини зберігача в настанні щодо речі негативних наслідків, яка проявилась у будь-якій формі, тобто умислу чи необережності зберігача до невиконання чи неналежного виконання своїх обов`язків.

При цьому відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 20.11.2018 у справі № 910/21422/16, згідно якої: «6.4 Відповідно до статті 59 Закону майно, на яке накладено арешт, за винятком майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, передається на зберігання боржникові або іншим особам (далі - зберігач), призначеним державним виконавцем, під розписку в акті опису. Копія акта опису майна видається боржнику, стягувачу, а в разі якщо обов`язок зберігання майна покладено на іншу особу, - також зберігачу. Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна.»

(!!!) Між тим підставою для укладення Договору були дії державного виконавця в межах виконавчого провадження, що має своїм наслідком виключення ознак господарської діяльності Відділу ДВС у правовідносинах, які виникли після укладення Договору між зберігачем та виконавцем.

Відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України "Про виконавче провадження" витрати, пов’язані з розшуком боржника, майна боржника та його зберіганням, дитини за виконавчими документами про відібрання дитини, стягуються з боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частиною першою статті 58 Закону майно, на яке накладено арешт, крім майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону, передається на зберігання боржникові або іншим особам (далі - зберігач), що призначені виконавцем у постанові про опис та арешт майна (коштів) боржника, під розписку. Копія постанови видається боржнику, стягувачу, а якщо обов`язок щодо зберігання майна покладено на іншу особу - також зберігачу. Якщо опис і арешт майна здійснювалися на виконання рішення про забезпечення позову, виконавець передає арештоване майно на зберігання боржнику або його представнику (якщо інше не зазначено в судовому рішенні або якщо боржник відмовився приймати майно на зберігання).

Частиною третьою статті 58 Закону передбачено, що у разі якщо зберігачем призначено іншу особу, крім боржника або члена його сім`ї, вона може одержувати за зберігання майна винагороду, розмір та порядок виплати якої визначаються договором між зберігачем та виконавцем.

Отже, законодавець чітко визначив, що у випадку передачі арештованого майна на зберігання іншій особі (зберігачу) така особа може отримати винагороду за зберігання, і саме для визначення її розміру та порядку виплати укладається відповідний договір.

Тобто Договір, укладений зберігачем і виконавцем, у силу приписів частини третьої статті 58 Закону має регулювати питання щодо розміру винагороди та порядок виплати такої винагороди за зберігання арештованого в межах зведеного виконавчого провадження майна.

Відповідно до частини другої статті 42 Закону витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження.

Водночас відповідно до частини першої статті 45 Закону розподіл стягнутих виконавцем з боржника за виконавчим провадженням грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника) здійснюється у такій черговості:

1) у першу чергу повертається авансовий внесок стягувача на організацію та проведення виконавчих дій;

2) у другу чергу компенсуються витрати виконавчого провадження, не покриті авансовим внеском стягувача;

3) у третю чергу задовольняються вимоги стягувача та стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків фактично стягнутої суми або основна винагорода приватного виконавця пропорційно до фактично стягнутої з боржника суми;

4) у четверту чергу стягуються штрафи, накладені виконавцем відповідно до вимог цього Закону.

Згідно з частиною другою статті 45 Закону розподіл грошових сум у черговості, зазначеній у частині першій цієї статті, здійснюється в міру їх стягнення.

Отже, зі змісту вказаних норм (статті 42, 48, 52 Закону) вбачається, що винагорода за зберігання арештованого майна, яке передано зберігачу в межах виконавчого провадження, має визначатися у договорі, що укладається з урахуванням приписів Закону, та стягується відповідно до статті 45 Закону.

З огляду на викладене у суду виникає необхідність визначення правової природи Договору з урахуванням приписів Закону, що є спеціальною нормою щодо відносин, які виникають у процесі зберігання арештованого в межах виконавчого провадження майна.

Окремо слід зазначити наступне:

• зберігачем майна є відповідач або його представник. Іншій особі майно на зберігання може бути передано лише у випадку відсутності відповідача чи його відмови від прийняття майна на зберігання, а також у випадку, якщо судовим рішенням визначено іншу особу, якій необхідно передати майно на зберігання;
• судовим рішенням визначається зберігач майна відповідача, у випадку відсутності відповідача чи його відмови від прийняття майна на зберігання – зберігач майна визначається державним виконавцем відповідно за згодою цієї особи;
• зберігач майна не являється учасником виконавчого провадження у відповідності до Закону України «Про виконавче провадження»;
• зберігач майна може користуватися майном, переданим йому на зберігання, якщо особливості такого майна не призведуть до його знищення або зменшення цінності внаслідок користування;
• зберігач має право на винагороду за зберігання майна;
• законом передбачено цивільну та кримінальну відповідальність зберігача майна за розтрату, відчуження, приховування, підміну, пошкодження, знищення переданого на зберігання майна або інші незаконні дії з цим майном.

ВИСНОВОК:  Винагорода за зберігання арештованого майна, яке передано зберігачу в межах виконавчого провадження,  має визначатися у договорі та стягується відповідно до статті 45 Закону.

 

Матеріал по темі: «Спосіб судового захисту боржника щодо скасування арешту з його майна»

 

 

#зберігання, #винагорода_за_зберігання, #арештоване_майно, #ВДВС, #виконавче_провадження, #виконавець, #стягнення, #виконання_судового_рішення, #виконавчий_напис, #відповідальність_виконавців, #передача_справи, #судова_практика, #Верховний_суд, #Адвокат_Морозов

Перевірка відомостей про боржника до відкриття виконавчого провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перевірка відомостей про боржника, зокрема місце реєстрації або фактичного місця проживання, до відкриття виконавчого провадження

29 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 400/1546/20, адміністративне провадження № К/9901/32773/20 (ЄДРСРУ № 98646104) досліджував питання щодо перевірки відомостей про боржника, зокрема місце реєстрації або фактичного місця проживання, до відкриття виконавчого провадження.

Суть справи:  Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд виходив з того, що Законом України «Про виконавче провадження» не передбачено проведення виконавчих дій, спрямованих на перевірку будь-якої інформації стосовно боржника, до відкриття виконавчого провадження, і саме зазначене у виконавчому документі та у заяві про відкриття виконавчого провадження місце фактичного проживання боржника є підставою для вчинення виконавчих дій.

За визначеннями, наведеними в статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», місцем перебування є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; місцем проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини; реєстрація - це внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Частиною другою статті 2 Закону встановлено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

За змістом статті 6 Закону реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції.

Згідно з частиною першою статті 4 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» єдиний державний демографічний реєстр - це електронна інформаційно-телекомунікаційна система, призначена для зберігання, захисту, обробки, використання і поширення визначеної цим Законом інформації про особу та про документи, що оформлюються із застосуванням засобів Реєстру, із забезпеченням дотримання гарантованих Конституцією України свободи пересування і вільного вибору місця проживання, заборони втручання в особисте та сімейне життя, інших прав і свобод людини та громадянина. Єдиний державний демографічний реєстр ведеться з метою ідентифікації особи для оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсними та знищення передбачених цим Законом документів. Єдиний державний демографічний реєстр у межах, визначених законодавством про свободу пересування та вільний вибір місця проживання, використовується також для обліку інформації про реєстрацію місця проживання чи місця перебування.

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 7 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» до Реєстру вноситься додаткова змінна інформація про місце проживання, про народження дітей, про шлюб і розірвання шлюбу, про зміну імені, у разі наявності - інформація про податковий номер (реєстраційний номер облікової картки платників податків з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків) або повідомлення про відмову від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний контролюючий орган), а також про місце роботи та посаду (у разі оформлення посвідчення члена екіпажу).

Верховний Суд зазначає, що відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 31.03.2021 у справі №380/7750/20, сама лише вказівка на місце проживання, яке не має жодного взаємозв`язку з особою боржника, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа приватним виконавцем, територіальний округ якого охоплює місце виконання, визначеного за цією адресою. Хоча приватний виконавець не має обов`язку перевіряти вірогідність відомостей, які зазначено у виконавчому документі, водночас приватний виконавець повинен здійснювати свою професійну діяльність сумлінно, поважати інтереси стягувачів, боржників, третіх осіб, не принижувати їхню гідність, повинен дотримуватися принципів верховенства права, законності, справедливості, неупередженості та об`єктивності. Закріплені у статті 4 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» засади діяльності, зокрема, приватного виконавця вимагають діяти добросовісно, що, окрім іншого, вимагає від нього більш вдумливого і ретельно виваженого підходу до виконання своїх професійних обов`язків.

У цій постанові Суд дійшов висновку про те, що визначення місця виконання виконавчого документа щодо позивача (як фізичної особи-боржника) має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання боржника. Будь-яка інша адреса місця проживання чи відомості про місце перебування особи-боржника можуть слугувати додатковою інформацією і сприяти примусовому виконанню рішення, але не використовуватися як юридичний факт, з яким Закон України «Про виконавче провадження» пов`язує місце виконання рішення, а з ним і виконавчий округ приватного виконавця.

Також, вищезазначена правова позиція була підтримана Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 15.07.2021 у справі №380/9335/20, Верховним судом від 29 липня 2021 року у справі № 260/3601/20, № 520/10563/2020 та ін.

За змістом вказаної постанови, Верховним Судом було сформовано низку правових висновків:

- приватний виконавець є особою, уповноваженою державою на примусове виконання рішень, тобто є суб`єктом владних повноважень, на дії якого поширюються вимоги, встановлені статтею 2 КАС України;

- факт реєстрації особою свого місця проживання безумовно свідчить про те, що особа обрала певну адресу місцем свого проживання. Законом не заборонено особі мати декілька місць проживання, але у будь-якому випадку адреса, зареєстрована особою у встановленому порядку, виходячи з положень частини десятої статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» є офіційною адресою, а отже, особа правомірно очікує, що за цією адресою з нею буде вестися офіційне листування, а також вчинятимуться й інші юридичні дії, що пов`язані з місцем її проживання;

- частина друга статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» пов`язує місце виконання рішення приватним виконавцем з фактичним місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи та місцезнаходженням боржника - юридичної особи, а не з адресою, зазначеною у виконавчому документі, як це, наприклад, закріплено у частині першій статті 28 Закону України «Про виконавче провадження»;

- незареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання, в силу відсутності в нього офіційного характеру, має бути повідомлено самою особою (що відповідатиме принципу вільного вибору місця проживання, встановленому Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні») або підтверджено належним чином з урахуванням принципу офіційного з`ясування обставин, оскільки просте зазначення будь-якої адреси без перевірки відповідних обставин не робить цю адресу саме адресою місця проживання особи у розумінні вказаного Закону;

- виконавець має реальну можливість перевірити місце знаходження боржника шляхом перевірки необхідної інформації у Єдиному демографічному реєстрі або шляхом запиту до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи. Такі дії відповідатимуть вимогам частини другої статті 2 КАС України, яких приватний виконавець має дотримуватись;

- відсутність прямого обов`язку приватного виконавця перевіряти адресу проживання боржника не спростовує необхідності дотримання ним принципів верховенства права; законності; незалежності; справедливості, неупередженості та об`єктивності; диспозитивності; гласності та відкритості виконавчого провадження та його фіксування технічними засобами; розумності строків виконавчого провадження; співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями, які визначені частиною першою статті 4 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та кореспондуються з положеннями частини другої статті 2 КАС України, на відповідність яким суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень;

-  нез`ясування адреси проживання боржника може мати наслідком порушення прав боржника, що виражатиметься у штучному створенні перешкод для вчинення боржником дій, зазначених у статті 19 Закону України «Про виконавче провадження» (ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій тощо). Верховний Суд наголосив, що відсутність прямої вказівки в Законі України «Про виконавче провадження» на обов`язок виконавця перевіряти місце проживання боржника не повинна слугувати інструментом ймовірних порушень прав боржника з боку виконавця - суб`єкта владних повноважень.

ВИСНОВОК: Виходячи із системного аналізу пункту 10 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» в сукупності з іншими положеннями Закону України «Про виконавче провадження», надання триденного терміну для вирішення питання щодо повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання спрямоване саме на необхідність перевірки органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем, зокрема і відповідності зареєстрованого місця проживання боржника - фізичної особи адресі боржника, вказаної у виконавчому документі, і належності такого зареєстрованого місця проживання виконавчому округу, на який поширюються повноваження приватного виконавця.

Отже, саме лише зазначення місця проживання, яке не має жодного взаємозв`язку з особою боржника, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа приватним виконавцем, територіальний округ якої охоплює місце виконання, визначеного за цією адресою.

Матеріал по темі: «Відкриття виконавчого провадження за місцем реєстрації чи проживання боржника?»

 

Теги: приватний виконавець, частный исполнитель, округ, виконавче провадження, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, передача справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Чому у Держави є тільки права, а у Громадянина (народу) лише обов’язки?

Морозов Євген, адвокат

«Я б хотів , щоб надлишкові і громіздкі закони об'єднали в один корпус і зробили більш ясними і короткими» .

Едуард VI , король Англії

(1537-1553)

  

На мій погляд, під час винесення рішення Верховним судом України від 23 березня 2016 року по адміністративній справі № 21-4543а15 виникла дуже суперечлива правова позиція (колізія), яка вносить відповідний дисбаланс у відносинах Громадянина і Держави.

Фабула справи: Управління пенсійного фонду звертається в суд з позовними вимогами до відповідного Управління юстиції про визнання дій протиправними та скасування постанови про накладення арешту, яка винесена державним виконавцем, в рамках процедури виконавчого провадження, за невиконання рішення суду, в частині стягнення грошових коштів з управління пенсійного фонду.

Обґрунтуванням пенсійного фонду, слугувало те, що в бюджеті не передбачено грошових коштів на такі цілі, тобто на виконання рішення суду (!!!).

В свою чергу державний виконавець, керуючись вимогами діючого законодавства України, зокрема:

-          Частинами першою та другою статті 75 Закону № 606-XI, які передбачають, що  після  відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом, що зобов’язує боржника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, державний виконавець перевіряє виконання рішення не пізніше ніж на наступний день після закінчення строку, встановленого частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення. Якщо рішення підлягає негайному  виконанню,  його  виконання  перевіряється не пізніше наступного робочого дня після відкриття виконавчого провадження. У разі невиконання зазначених вимог без поважних причин державний виконавець накладає  на  боржника  штраф  відповідно  до статті  89 цього Закону і не пізніше п’яти робочих днів з дня його накладення повторно перевіряє стан виконання рішення.

-          Частиною першою статті 89 Закону № 606-XIV у разі невиконання  без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк  рішення, що зобов’язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника – фізичну особу – від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; на посадових осіб – від двадцяти до сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; на боржника – юридичну особу – від сорока до шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання.

… і після витримки відповідного строку, що надається боржнику для добровільного виконання рішення суду, прийняв постанову про накладення штрафу на боржника (управління пенсійного фонду) за невиконання рішення суду без поважних причин.

Але з вищевикладеною постановою, тобто штрафом, не погодився Боржник і почав оскаржувати це рішення.

В результаті – всі три інстанції пенсійному фонду у задоволені його позовних вимог відмовили, але боржник не заспокоївся та звернувся до Верховного суду з надією…

… і суд не зважаючи на дисбаланс відносин, приймає рішення на користь… Пенсійного фонду!!!

Більше того, зазначає наступне: «колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що невиконання судового рішення управлінням ПФУ в частині виплати грошових коштів за відсутності відповідного фінансового забезпечення та фактичної відсутності коштів не може вважатися невиконанням судового рішення без поважних причин. Накладення штрафу у такому випадку жодним чином не захищає право особи на отримання бюджетних коштів».

Разом з цим Верховний суд зазначає,  що відповідно до підпункту 4 пункту 2.1 та підпункту 2 пункту 2.2 розділу ІІ Положення основним завданням Управління, крім іншого, є забезпечення своєчасного і в повному обсязі фінансування та виплати пенсій, допомоги на поховання та інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів ПФУ та інших джерел, визначених законодавством. Управління відповідно до покладених на нього завдань планує доходи та видатки коштів ПФУ в районі (місті), у межах своєї компетенції забезпечує виконання бюджету ПФУ.

Отакої!!!!!!!!!!!

Постає цілком слушне питання, а якщо державний виконавець прийде (під час виконання судового рішення) до звичайного громадянина і на аналогічних умовах винесе постанови щодо накладення штрафу за несвоєчасне виконання судового рішення боржником… а боржник, в свою чергу, звернеться до суду за оскарженням… обґрунтовуючи свої позовні вимоги, що його «сімейним бюджетом» та «планом на виживання» не передбачено грошей на виконання рішень судів, або громадянин надасть докази, що він не працює (стає в черзі в центрі зайнятості) і не може виконати рішення суду…

…ПИТАННЯ: на чий бік, в такому випадку, стане СУД???

P.S. щось мені підказує, що жодним чином не на бік боржника – громадянина!!!

В такому випадку постає ще одне слушне питання: чому в нашій державі права Громадянина (народу – найвищої ланки влади, згідно Конституції України) суттєво відрізняються від прав органів держави??? Або чому у Держави є тільки права, а у Громадянина (народу) лише обов’язки?

 P.s.s. Хоча, як ми вже знаємо суди знайшли спосіб відступати від позиції Верховного суду України, зокрема колегія Вищого адміністративного суду, приймаючи Ухвалу від 04.02.2016 року по справі  № К/800/44985/15, зробила «революційний крок» відступивши від судової практики Верховного суду України і прийняла рішення на користь платника податку, вказавши, що   адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, а вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення.

Морозов Євген, адвокат