Ефективний механізм здійснення бюджетного відшкодування ПДВ

Адвокат Морозов (судовий захист)

Щодо ефективного механізму здійснення бюджетного відшкодування ПДВ.

15 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи№ 808/3187/13-а, адміністративне провадження №К/9901/2520/18 (ЄДРСРУ № 80481892) висловився щодо ефективного механізму здійснення бюджетного відшкодування ПДВ.

На час виникнення спірних правовідносин порядок визначення суми податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або відшкодуванню з Державного бюджету України (бюджетному відшкодуванню), та строки проведення розрахунків внормовувався положеннями статті 200 Податкового Кодексу України (далі - ПК України) (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Пунктом 200.7 статті 200 ПК України встановлено, що платник податку, який   має   право  на  отримання бюджетного відшкодування та прийняв рішення  про  повернення  суми бюджетного  відшкодування,  подає  відповідному  органу  державної податкової служби податкову декларацію  та  заяву  про  повернення суми  бюджетного  відшкодування,  яка  відображається у податковій декларації.

Пунктом 200.10 статті 200 ПК України визначено, що протягом   30   календарних   днів,  що  настають  за граничним терміном  отримання  податкової  декларації,  податковий орган проводить камеральну перевірку заявлених у ній даних.

За  наявності  достатніх  підстав,  які свідчать,  що розрахунок  суми  бюджетного   відшкодування   було   зроблено   з порушенням  норм  податкового законодавства,  податковий орган має право провести документальну позапланову виїзну перевірку платника для   визначення   достовірності   нарахування  такого  бюджетного відшкодування  протягом  30  календарних  днів,  що  настають   за граничним терміном проведення камеральної перевірки (пункт 20.11 статті 200 ПК України).

Відповідно до пункту 200.12 статті 200 ПК України орган  державної  податкової  служби  зобов'язаний  у п'ятиденний  строк  після  закінчення  перевірки   подати   органу Державного  казначейства України висновок із зазначенням суми,  що підлягає відшкодуванню з бюджету.

Згідно з пунктом 200.13 статті 200 ПК України на підставі отриманого висновку  відповідного  органу державної  податкової служби орган Державного казначейства України видає  платнику  податку  зазначену  в   ньому   суму   бюджетного відшкодування  шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок  платника  податку  в  обслуговуючому банку  протягом  п'яти  операційних  днів після отримання висновку органу державної податкової служби.

При цьому, якщо за результатами камеральної або документальної позапланової виїзної перевірки контролюючий орган виявляє невідповідність суми бюджетного відшкодування сумі, заявленій у податковій декларації, то такий орган надсилає платнику податку відповідне податкове повідомлення.

ВАЖЛИВО: З урахуванням відсутності механізму реального відшкодування платнику податків узгодженої суми бюджетного відшкодування вказаного податку, такі способи захисту порушеного права як зобов'язання контролюючого органу надати висновок про підтвердження заявленої платником податків суми бюджетного відшкодування або внести заяву товариства до Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, на думку колегії суддів, не призведуть до ефективного відновлення права платника податків.

Відповідно до частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошував, що поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (див. mutatis mutandis рішення у справі «Бейелер проти Італії» від 05 січня 2000 року) (Beyeler v. Italy, заява № 33202, § 100)).

За певних обставин «легітимне очікування» на отримання «активу» також може захищатися статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Так, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «легітимне очікування», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя (див. mutatis mutandis рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України» від 26 червня 2014 року (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine, заяви № 68385/10 та № 71378/10, § 35)).

ЄСПЛ у рішенні у справі «Інтерсплав проти України» від 09 січня 2007 року зазначив, що юридична особа-платник ПДВ мала достатньо підстав сподіватись на відшкодування цього податку, так само як і на компенсацію за затримку його виплати, та встановив, що заявник мав захищений статтею 1 Першого протоколу до Конвенції майновий інтерес (Intersplav v. Ukraine, заява № 803/02, § 31-32). ЄСПЛ констатував забезпеченням поновлення порушеного права позивача, є стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у м. Києві на користь товариства заборгованості бюджету із відшкодування ПДВ та пені, нарахованої на суму такої заборгованості.

Така ж сама правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2019 у справі №826/7380/15.

У вказаній постанові Велика Палата відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, викладеного в постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 21-881 аі 5, від 17 листопада 2015 року у справі № 21 -4371 аі 5, від 02 грудня 2015 року у справі № 21 - 2650а! 5, від 20 квітня 2016 року у справі № 21-452а16, від 07 березня 2017 року у справі № 820/19449/14, про те, що відшкодування ПДВ здійснюється органом Державної казначейської служби України з дотриманням процедури та на умовах, встановлених статтею 200 ПК України та Порядком № 39, оскільки вказаний спосіб захисту не є ефективним та не призводить до поновлення порушеного права платника податків.

ВИСНОВОК: З огляду на триваюче безпідставне невиконання відповідним державним органом передбаченого нормами ПК України обов'язку щодо відшкодування податку на додану вартість, належним способом захисту порушеного права платника податку буде заявлення позовної вимоги щодо безпосереднього стягнення з Державного бюджету належної йому до відшкодування суми.

Теги: ндс, пдв, бюджетне відшкодування, ефективний спосіб, стягнення з державного бюджету, казначейська служба, висновок про відшкодування, судова практика, Адвокат Морозов

Подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції

Адвокат Морозов (судовий захист)

Надмірний формалізм суду при повернені апеляційної скарги без розгляду у зв’язку із поданням її до суду апеляційної інстанції, а не через суд першої інстанції.

15 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2-а-7354/08, адміністративне провадження №К/9901/67207/18 (ЄДРСРУ № 80481002) досліджував питання надмірного формалізму при повернені апеляційної скарги з підстав подання останньої безпосередньо до апеляційної інстанції, а не через суд першої інстанції.

У відповідності до вимог статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в редакції, що була чинною на момент постановлення оскаржуваної ухвали апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Пп. 15.5 пункту 15 частини першої Розділу VII Перехідних положень КАС України встановлено, що зміни до цього   Кодексу   вводяться в дію з урахуванням таких особливостей: до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Згідно з пп. 15.16 пункту 15 частини першої Розділу VII Перехідних положень зміни до цього   Кодексу   вводяться в дію з урахуванням таких особливостей: до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: суд видає виконавчі документи в паперовій формі. Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система починає функціонувати через 90 днів з дня опублікування Державною судовою адміністрацію України у газеті "Голос України" та на веб-порталі судової влади оголошення про створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи.

Разом з цим, частиною 1 статті 186 КАС України   (у редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року) встановлено, що апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Здійснивши аналіз вищевикладених норм, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що виходячи з принципу пропорційності при здійсненні судочинства, особа, яка подає апеляційну скаргу, вправі очікувати застосування норм процесуального законодавства, зокрема   статті 297      Кодексу адміністративного судочинства України, які надають їй право як безпосереднього подання апеляційної скарги до апеляційного суду, так і подання апеляційної скарги через місцевий суд.

Застосування принципу пропорційності при здійсненні судочинства вимагає такого тлумачення пп. 15.5 пункту 15 частини першої Розділу   VII   Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України   (у редакції Закону, що діяв на момент прийняття рішення судом апеляційної інстанції), яке б гарантувало особі право на безпосереднє звернення із апеляційною скаргою до апеляційного суду відповідно до   статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суд апеляційної інстанції повернув апеляційну скаргу заявнику без розгляду на підставі пп. 15.5 пункту 15 частини першої Розділу   VII   Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України      (у редакції Закону, що діяв на момент прийняття рішення судом апеляційної інстанції) у зв'язку з порушенням позивачем порядку звернення до суду з апеляційною скаргою, встановленим частиною першою   статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України   (у редакції Закону, що діяв до 15 грудня 2017 року).

ВИСНОВОК: Верховний суд погоджується з доводами скаржника про наявність у нього права звернутися з апеляційною скаргою в порядку, встановленому статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, тобто безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Зазначене узгоджується з правовою позицією, висловленою в постанові Верховного Суду зокрема, у постановах від 19 липня 2018 року по справі № 640/20036/17 (К/9901/48190/18), від 26 вересня 2018 року по справі № 826/8873/16 (К/9901/48198/18), від 20 грудня 2018 року по справі №815/1402/18 (К/9901/64044/18), від 06 березня 2019 року по справі №816/1760/18, (К/9901/63413/18), від 06 березня 2019 року по справі № 2040/7255/18, (К/9901/68496/18) та ін.

Податковий орган починає та (не) виграє…

Адвокат Морозов (судовий захист)

Як 18 000 000 грн. «узгодженого податкового боргу» за два роки судових баталій трансформувались у відсутність заборгованості ???

01 березня 2019 р. Дніпропетровський окружний адміністративний суд в рамках справи № 804/8707/16 (ЄДРСРУ № 80215449) після 2-х річних судових баталій прийняв відмову фіскального органу від позовних вимог до платника податків (увага!!!) у зв’язку «із відсутністю у відповідача заборгованості»!!!

Суть справи: 06.12.2016 р. Державна податкова інспекція звернулася з позовом до ТОВ та просила стягнути на користь державного бюджету податковий борг в сумі 18 155 748, 94 грн…

…

… а вже, 28.02.2019 р. фіскальний орган подає до канцелярії суду клопотання, у якому відмовляється від позову у зв'язку із відсутністю у платника податків заборгованості !!!

Як же 18 000 000 грн. (податкові повідомлення рішення станом за 2015-2016 р.р.) за два роки трансформувались у відсутність податкового боргу???

Як відомо, найкращою стратегіє є наступ, а отже в даному судовому спорі, була обрана стратегія – «оскарження спірних ППР та наказу про проведення податкової перевірки, як в адміністративному (фактично з метою поновлення процесуальних строків) так і в судовому порядку з одночасним зупиненням першочергового провадження щодо стягнення «узгодженого» податкового боргу з платника податків!!!

Стадії судового провадження стосовно спірного наказу податкового органу:

1)     Постановою суду першої інстанції позовні вимоги ТОВ були задоволені, визнано протиправним та скасовано наказ ДПІ «Про призначення документальної невиїзної перевірки ТОВ »;

2) Постановою апеляційного суду вищевказану постанову окружного адміністративного суду  було скасовано та у задоволенні позовних вимог відмовлено…((;

3)    Постановою Верховного Суду касаційну скаргу ТОВ  було задоволено, постанову апеляції скасовано, а постанову суду першої інстанції було залишено в силі…));

Більш детально та з відповідними посиланнями на судовий реєстр зазначена тема розкрита в матеріалі: «Доцільність оскарження наказу про податкову перевірку після її проведення» … однак реалізація цього плану вимагає відповідних зусиль та витримки!!!

Врешті решт приймаючи до уваги наявність остаточного судового рішення Верховного суду «про визнання протиправним та скасування наказу фіскального органу про проведення перевірки» та ураховуючи усталену судову практику (постанови Верховного Суду від 16.01.2018 року у справі № 826/442/13-а, від 12.06.2018 №821/597/17 та ін.) і оскільки, податкові-повідомлення рішення приймаються на підставі порушень, що повинні бути встановлені посадовими особами органів ДФС в ході перевірки та бути відображені в акті такої перевірки, то визнання протиправним і скасування в судовому порядку наказу про проведення такої перевірки, а також визнання неправомірними дій посадових осіб органів ДФС щодо проведення перевірки та складання акту перевірки - автоматично нівелює правове значення прийнятого за результатами такої перевірки податкового повідомлення-рішення… отже, спірні ППР були скасовані судом, як протиправні!!! (http://reyestr.court.gov.ua/Review/77368224 ) .

Авжеж, не погоджуючись з вищевикладеним судовим рішенням суду першої інстанції фіскальний орган (і навіть орган місцевого самоврядування, який був залучений у справу – оренда комунальної землі) зверталися з апеляційними скаргами… і тут…. на «захисті» платника податків виступає законодавча перепона …. «Непомірні ставки судового збору при оскарженні податкового повідомлення-рішення» більше того, податкове управління намагалося викрутитися з цієї ситуації подачею до суду відповідних клопотань щодо: 1) продовження строку для виправлення недоліків апеляційної скарги; 2) відстрочення, розстрочення сплати судового збору; 3) звільнення від сплати судового збору, однак результат один -  позиція Верховного суду: «обставини, пов'язані з фінансуванням установ чи організацій з державного бюджету, відсутністю в ньому коштів, призначених для сплати судового збору суб'єктами владних повноважень не є об'єктивними та непереборними підставами, які перешкоджають оскаржити судові рішення»!!!

«Поновлення процесуальних строків у зв’язку відсутністю коштів для сплати судового збору»

В результаті всього вищепереліченого, 06 березня 2019 року Третій апеляційний адміністративний суд в рамках справи № 804/4527/17 (ЄДРСРУ № 80315599) апеляційну скаргу фіскального органу повернув без розгляду, а отже рішення суду першої інстанції про визнання протиправним та скасування ППР набрало законної сили… так 18 000 000 грн. «узгодженого» податкового боргу перетворились у відмову фіскального органу від позовних вимог до платника податків (увага!!!) у зв’язку «із відсутністю у відповідача заборгованості»!!!

P.s. Станом на сьогодення, залишилось декілька судових процесів про стягнення пені по «узгодженим зобов’язанням» яка накопичувалась за періоди судових баталій платника податку з фіскальним органом… однак у зв’язку «із відсутністю у відповідача заборгованості» вважаю, що наступним кроком податкового управління буде відмова і від цих позовів!

P.s.s. Відповідно до ч.3 ст.7 Закону України "Про судовий збір" у разі відмови позивача від позову суд вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову…виходячи з того, що судом прийнято відмову податкового органу від позову, то підлягає поверненню з Державного бюджету України і 50 відсотків суми судового збору сплаченого податковим органом (виходячи із розрахунку 272 336,23 грн.*50%).

Компетенція третейського суду у спорах щодо захисту прав споживачів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Компетенція третейського суду не розповсюджується на правовідносини у спорах щодо захисту прав споживачів.

14 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 774/135/18, провадження № 61-48015ав18 (ЄДРСРУ № 80458299) в черговий раз підтвердив, що компетенція третейського суду не розповсюджується на правовідносини у спорах щодо захисту прав споживачів.

Згідно з частинами першою, другою статті 458 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано лише у випадках, передбачених цією статтею. Рішення третейського суду може бути скасовано у разі, якщо: 1) справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; 2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; 3) третейську угоду визнано судом недійсною; 4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону; 5) третейський суд вирішив питання про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі.

Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Згідно з пунктом 14 частини першої статті 6 закону «Про третейські суди» третейські суди в порядку, передбаченому цим законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Наведене дає підстави для висновку про те, що положення пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», які містять заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної установи), поширюються на правовідносини з питань виконання, зміни, розірвання договору споживчого кредиту.

Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-2074цс15.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Згідно з частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

(!!!) Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки Законом України від 03 лютого 2011 року № 2983-VI «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Верховний Суд у постановах від 25 січня 2018 року у справі №475/704/15-ц, від 21 лютого 2018 року у справі №641/3576/16-ц, від 12 квітня 2018 року у справі №591/3625/16-ц, від 03 травня 2018 року у справі №221/1660/16-ц, від 16 липня 2018 року у справі №686/1871/16-ц зазначив, що Закон України "Про захист прав споживачів" застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

В той же час відмежування цивільних правовідносин за участю споживачів від правовідносин за участю інших суб'єктів здійснюється на підставі визначення правової форми їх участі в конкретних правовідносинах. А тому, незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають із споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України, зокрема у постановах: від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1716цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-187цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-2712цс15, з яким у подальшому погодилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 755/11648/15-ц (провадження № 14-336цс18) та застосовано у ряді постанов Верховного суду, зокрема від 31 січня 2019 року по справі № 796/106/2018, провадження № 61-40328ав18, від 30 січня 2019 року по справі № 755/11937/16-ц, провадження № 61-20525св18 та ін.

В той же час, у відповідності до усталеної позиції викладеної зокрема в постанові Верховного суду від 28 лютого 2019 року по справі № 796/118/2018, провадження № 61-44898ав18 (ЄДРСРУ №80181270) договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов'язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов'язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії.

Отже, поручитель не може розглядатись як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».

Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, договір поруки містить третейське застереження, тому спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, за виконання зобов'язань за яким останній поручився, підвідомчий третейському суду.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-580цс17.

Теги: третейське застереження, третейський суд, споживач, поручитель, стягнення заборгованості, компетенція третейського суду, захист прав споживачів, судова практика, Адвокат Морозов

Відступлення майбутніх грошових вимог: особливості та судова практика

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості відступлення новому кредитору майбутніх грошових вимог до боржника.

18 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/11965/16 (ЄДРСРУ № 77749354) досліджував особливості відступлення майбутніх вимог до боржника.

Відповідно до положень ст.ст. 512, 514 ЦК України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою, у тому числі внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). При цьому, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, за приписами чинного законодавства відступлення права вимоги може здійснюватися лише стосовно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав.

Чинне законодавство не забороняє відступлення майбутніх вимог, однак це стосується майбутніх вимог тільки за умови їх визначеності, тоді як передача за правочином невизначених, позбавлених конкретного змісту вимог, у тому числі й на майбутнє, тягне за собою наслідки у вигляді неукладеності відповідного правочину, оскільки його сторонами не досягнуто згоди щодо предмета правочину або такий предмет не індивідуалізовано належним чином.

В той же час недійсним може бути визначений лише укладений договір, а встановивши факт неукладеності оспорюваного договору, суд мав відмовити в позові (визнання недійсним договору про відступлення права вимоги), тому що неукладеність договору виключає визнання його недійсним, оскільки він не є таким, що відбувся.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.04.2018 у справі №914/868/17 (ЄДРСРУ № 73730399).

ВИСНОВОК: Чинне законодавство не забороняє відступлення майбутніх вимог, в той же час це стосується майбутніх вимог тільки за умови їх визначеності.

Теги: відступлення вимоги, договір відступлення, факторинг, майбутні вимоги, грошові вимоги, кредиторські вимоги, боржник, грошове зобовязання, судова практика, Адвокат Морозов

Моральна шкода при порушенні грошового зобов’язання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Моральна шкода при порушенні грошового зобов’язання (позика).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) зроблено висновок, що суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Однак, якщо договором не встановлено іншого порядку повернення боргу та не передбачено його визначення в грошовому еквіваленті до національної валюти України – гривні то правових підстав для перерахунку у гривні зазначеного боргу за офіційним курсом НБУ не вбачається.

У постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року у справі  № 6-49цс12 зроблено висновок, що «відповідно до статті 611 ЦК України відшкодування моральної шкоди в разі невиконання зобов'язання допускається, якщо такі наслідки передбачені законом або договором.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2019 року в справі № 640/5098/14-ц (провадження № 61-18978св18) зроблено висновок, що «наслідки порушення позичальником зобов'язання встановлені статтею 1050 ЦК України, якою не передбачено відшкодування моральної шкоди. Укладений між сторонами у справі договір позики не містить такого виду цивільної відповідальності» (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 лютого 2019 року по справі № 173/1025/16-ц, провадження № 61-17413св18 (ЄДРСРУ № 80235720).

ВИСНОВОК: Отже, якщо укладений між сторонами договір позики не передбачає компенсації моральної шкоди, то й вона не підлягає стягненню в судовому порядку.

Теги: позика, моральна шкода, грошове зобовязання, стягнення коштів, судова практика, Адвокат Морозов

Грошове зобов'язання виражене в іноземній валюті не підлягає індексації

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення боргу в іноземній валюті: індексація заборгованості, 3% річних, пеня.

Спершу необхідно вказати, що за змістом ст. ст. 524, 533-535 ЦК України, грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку.

ВАЖЛИВО: Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц, у постановах Верховного Суду від 31.01.2018 у справі № 910/8399/17, від 03.09.2018 у справі № 910/5811/16.

Отже у статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (постанова Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц).

Матеріал по темі: « Стягнення інфляційних втрат та 3% річних»

Разом з цим, 28 березня 2018 року Велика Палата Верховного у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) прийняла постанову, у якій зробила правовий висновок про те, що у правовідносинах з неналежного виконання грошового зобов'язання поза межами строку дії договору права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення.

Нарахування інфляційних витрат на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання (постанова Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 904/7401/16).

Базою для нарахування інфляційних є сума основного боргу не обтяжена додатковими нарахуванням, що існує на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, а у випадку її часткового погашення лише залишкова сума основного боргу на останній день місяця, у якому здійснено платіж.

Періодом, за який розраховуються інфляційні, є час прострочення з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць, у якому (яких) мала місце інфляція (дефляція).

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 12.03.2018 у справі № 914/712/16.

При обрахунку 3 % річних за основу береться розмір простроченої суми, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).

З огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Отже, позивач має право на отримання 3 % річних за невиконання грошового зобов'язання.

ВАЖЛИВО: Розрахунок 3 % річних проводиться за наступною  формулою: розмір боргу, помножується на кількість днів прострочення грошового зобов'язання, помножується на 3, ділиться на 100 та ділиться на 365 (днів у році).

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індекс споживчих цін (індекс інфляції) - це показник, який характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Таким чином, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає. Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17.

Оскільки предметом грошового зобов'язання за вказаним договором позики є грошові кошти, визначені у доларах США, і втрати від знецінення національної валюти відновлені шляхом застосування еквіваленту іноземної валюти за курсом, встановленим НБУ на час вирішення справи про стягнення боргу, підстави для задоволення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат внаслідок несвоєчасного повернення позики відсутні (20 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 638/10417/15-ц, провадження № 61-21851св18 (ЄДРСРУ № 80223858).

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття  192 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 524 зазначеного Кодексу  зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Відповідно до частини 1 статті 533 Цивільного кодексу України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом з тим частина 2 статті 533 Цивільного кодексу України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом статті 1 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає.

Норми частини другої статті 625 Цивільного кодексу України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях.

Разом із тим у випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти. Наведений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 01.03.2017 у справі № 6-284цс17.

Аналогічні позиції викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 жовтня 2018 року по справі № 905/192/18 (ЄДРСРУ № 77149725), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від  05 липня 2018 року по справі № 761/1617/15-ц, провадження № 61-19731св18 (ЄДРСРУ № 75395326).

В свою чергу, заборгованість за грошовим зобов'язанням стягується в судовому порядку, сума боргу визначається за курсом на день прийняття судового рішення. При цьому суд повинен виходити з умови договору, в якій зазначено, за яким саме курсом валют - офіційним чи комерційним - розраховується сума в гривнях, що підлягає виплаті. Вказана правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду України   від 01 березня 2017 року № 6-284цс17 (14 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 537/6309/16-ц, провадження № 61-43424св18 (ЄДРСРУ № 79383194).

Між тим, Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов'язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, проте не виключає здійснення платежів в іноземній валюті (див. пункт 47 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц), а оскільки виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству України, а умови договору, передбачали сплату пені в установленому розмірі від суми простроченого платежу, і сторони ці умови не оспорювали, то разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд мав право стягнути й пеню в іноземній валюті.

1 березня  2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 752/18552/17, провадження № 61-46590св18 (ЄДРСРУ № 80235391) в черговий раз підтвердив, що у разі ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті стягувачу має бути перерахована саме іноземна валюта, визначена судовим рішенням, а не її еквівалент у гривні. Перерахування суми у національній валюті України за офіційним курсом НБУ не вважається належним виконанням.

Саме таких висновків дійшла Велика палата Верховного Суду у постанові від 4 липня 2018 року (справа № 761/12665/14-ц, ЄДРСРУ № 75296546 ).

Матеріал по темі: «Особливості стягнення боргу в іноземній валюті: новітня судова практика»

Теги: грошове зобовязання, виражене в іноземній валюті, не підлягає індексації, стягнення боргу,  іноземна валюта, індексація заборгованості, 3% річних, пеня, судова практика, Адвокат Морозов