03/02/2019

Стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за будь-яке майнове зобов’язання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за невиконане судове рішення майнового характеру.

31 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/4878/16-ц, провадження № 61-1625св18 (ЄДРСРУ № 79543643) досліджував питання щодо стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за майнове зобов’язання.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до частини п'ятої статті 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України у конструкції Цивільного кодексу України розташована у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 Кодексу. Відтак приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України), а так само й на грошові зобов'язання, що виникли на підставі рішення суду та за своєю правовою природою носять цивільно-правовий характер.

ВАЖЛИВО: Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема окремі види зобов'язань.

Таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), відступаючи від висновку Верховного Суду України, зокрема викладеного у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, який полягав у тому, що правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України).

За змістом наведених норм закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-1946цс15, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), в постановах Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 459/3560/15-ц, від 11 липня 2018 року у справі № 753/23612/15-ц, від 05 вересня 2018  року у справі № 461/479/16-ц, від  22 листопада 2018 року у справі № 761/43507/16-ц, а відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

ВИСНОВОК: На будь-яке грошове зобов'язання поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України в тому числі і на зобов’язання щодо виконання рішення суду майнового характеру.

Аналогічні висновки підтверджені Верховним судом у постановах від 24 січня 2019 року по справі № 758/5545/16-ц, від 23 січня 2019 року по справі № 320/7215/16-ц, від 15 січня 2019 року по справі № 910/17566/17 та ін.




Теги: інфляційні втрати, 3% річних, виконання грошового зобов'язання, індекс інфляції, три відсотки річних, судові витрати, стягнення заборгованості, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

02/02/2019

Чи приймається окреме ППР по нарахуванню пені на узгоджене зобов’язання?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи передбачено діючим законодавством прийняття та надсилання платнику податків окремого рішення про нарахування пені на суму несвоєчасно погашеної узгодженої суми грошового зобов'язання?

31 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/14727/14, адміністративне провадження №К/9901/5592/18 (ЄДРСРУ № 79527648) досліджував питання щодо прийняття та надсилання платнику податків окремого рішення про нарахування пені на суму несвоєчасно погашеної узгодженої суми грошового зобов'язання.

Однак перед цим необхідно звернути увагу, що 29 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №0670/4698/12, адміністративне провадження №К/9901/808/18 (ЄДРСРУ № 79472026#) досліджував питання щодо порядку стягнення податкового боргу.

Суд вказав, що узгодження платником податків податкових зобов'язань свідчить про виникнення в нього обов'язку сплатити такі зобов'язання у встановлений законом строк. За закінченням такого строку узгоджені податкові зобов'язання стають податковим боргом, процедура стягнення якого визначена Податковим кодексом України.

Несплачені у встановлений законом строк податкові зобов'язання є податковим боргом платника податків.

Згідно з пунктом 59.1 статті 59 ПК України у разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов'язання в установлені законодавством строки, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.

Відповідно до пункту 59.5 цієї статті у разі якщо у платника податків, якому надіслано (вручено) податкову вимогу, сума податкового боргу збільшується (зменшується), погашенню підлягає вся сума податкового боргу такого платника податку, що існує на день погашення.

У разі якщо після направлення (вручення) податкової вимоги сума податкового боргу змінилася, але податковий борг не був погашений в повному обсязі, податкова вимога додатково не надсилається (не вручається).

ВАЖЛИВО: Аналіз вказаної норми свідчить про відсутність обов'язку контролюючого органу направляти платнику податків нову податкову вимогу у випадку збільшення суми податкового боргу. Тобто, в разі коли після направлення платнику податків податкової вимоги сума його податкового боргу збільшується, податкова вимога на збільшену суму податкового боргу не направляється.

Підпунктом 60.1.1 пункту 60.1 статті 60 ПК України визначено, що податкова вимога вважається відкликаною у разі, якщо сума податкового боргу була погашена самостійно платником податків або органом стягнення.

Отже, лише у разі, якщо платником податків податковий борг був погашений, а через деякий час виник знову, органу державної податкової служби слід направити (вручити) йому нову податкову вимогу на новоутворений податковий борг.

В той же час, відповідно до підпункту 14.1.162 пункту 14.1 статті 14 ПК України пеня - це сума коштів у вигляді відсотків, нарахованих на суми грошових зобов'язань, не сплачених у встановлені законодавством строки.

Пеня нараховується після закінчення встановлених цим Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов'язання на суму податкового боргу нараховується пеня (підпункт 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 ПК України).

Між тим, відповідно до ІПК від 03.12.2018 р. № 5082/6/99-99-14-03-03-15/ІПК порядок надіслання контролюючими органами податкових повідомлень-рішень платникам податків затверджено наказом Мінфіну від 28.12.2015 р. № 1204 (далі - Порядок № 1204). При цьому Порядком № 1204 не передбачено відображення у податкових повідомленнях-рішеннях, які надсилаються платнику податків за наслідками перевірки, сум пені відповідно до пп. 129.1.1 ПКУ, оскільки на момент їх надіслання (вручення) платникам податків відсутні всі необхідні дані для визначення її суми, зокрема, дата закінчення нарахування пені. Нарахування пені на суму грошового зобов’язання, визначеного контролюючим органом за результатами перевірки, здійснюється в інтегрованій картці платника засобами ІТС "Податковий блок".

Нарахування пені закінчується у день зарахування коштів на відповідний рахунок органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, та/або в інших випадках погашення податкового боргу та/або грошових зобов'язань (129.3.1 пункту 129.3 статті 129 ПК України).

За змістом пункту 129.4 статті 129 ПК України пеня, визначена підпунктом 129.1.1 пункту 129.1 цієї статті, нараховується на суму податкового боргу (включаючи суму штрафних санкцій за їх наявності та без урахування суми пені) із розрахунку 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, діючої на день виникнення такого податкового боргу або на день його (його частини) погашення, залежно від того, яка з величин таких ставок є більшою, за кожний календарний день прострочення у його сплаті.

Порядок нарахування та погашення пені за платежами, що контролюються органами державної податкової служби, був затверджений чинним на момент виникнення спірних відносин Наказом Державної податкової адміністрації України від 17 грудня 2010 року №953 (зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2010 року за №1350/18645).

Зазначеними положеннями законодавства не передбачено обов'язку контролюючого органу щодо необхідності прийняття та надсилання платнику податків окремого рішення про нарахування пені на суму несвоєчасно погашеної узгодженої суми грошового зобов'язання.

ВИСНОВОК: Прийняття та надсилання платнику податків окремого рішення про нарахування пені на суму несвоєчасно погашеної узгодженої суми грошового зобов'язання діючим законодавством не передбачено.





Теги: ППР, податкове рішення, окреме рішення, пеня, стягнення пені, нарахування пені, фіскальний орган, податкові спори, узгоджена сума грошового зобов’язання, судова практика, Адвокат Морозов

01/02/2019

Сплив позовної давності не є підставою для припинення зобов'язання




Сплив позовної давності не передбачено як законодавчу підставу для припинення зобов'язання.

28 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 345/3476/17, провадження № 61-23583св18 (ЄДРСРУ № 79472783) досліджував питання спливу позовної давності як підстави для припинення зобов'язання.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (§ 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; § 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Відповідно до частини першої та другої статті 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

Аналіз частини другої статті 14 ЦК України свідчить, що критерії правомірності примусу суб'єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності), пов'язується з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов'язковими для такого суб'єкта.

У частині першій статті 267 ЦК України закріплено, що особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.

Тлумачення частини першої статті 267 ЦК України дозволяє зробити висновок, що оскільки сплив позовної давності не призводить до припинення суб'єктивного права або інтересу, не припиняється і кореспондуючий обов'язок особи.

Згідно з частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

ВАЖЛИВО: Аналіз глави 50 ЦК України «Припинення зобов'язання» дозволяє стверджувати, що сплив позовної давності не передбачено як підставу припинення зобов'язання.

Окрім цього, якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов'язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку».

Такий висновок висловлений Верховним Судом України у постановах: від 15 травня 2017 року у справі № 6-786цс17 та від 5 липня 2017 року у справі № 6-1840цс16.

Сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові лише за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін.

Зазначена правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53цс18).

ВИСНОВОК: Сплив позовної давності не передбачено як законодавчу підставу для припинення зобов'язання і ця правова позиція у судовій практиці є незмінною.








Теги: позовна давність, заява про застосування строків позовної давності, обчислення строку, розрахунок боргу, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов


Оскарження наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки


Адвокат Морозов (судовий захист)


Визнання протиправним наказу про проведення документальної позапланової невиїзної податкової перевірки з підстав не надіслання платнику податків запиту про надання інформації.

28 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/8950/15, адміністративне провадження №К/9901/26457/18 (ЄДРСРУ № 79439361) досліджував питання щодо визнання протиправним наказу про проведення документальної позапланової невиїзної податкової перевірки з підстав не надіслання платнику податків запиту про надання інформації.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з підпунктом 20.1.4 пункту 20.1 статті 20 ПК України (тут та надалі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) органи державної податкової служби мають право проводити перевірки платників податків (крім Національного банку України) в порядку, встановленому цим Кодексом.
Пунктом 75.1 статті 75 ПК України визначено право органів державної податкової служби проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Відповідно до пункту 79.1 статті 79 ПК України документальна невиїзна перевірка здійснюється у разі прийняття керівником органу державної податкової служби рішення про її проведення та за наявності обставин для проведення документальної перевірки, визначених статтями 77 та 78 цього Кодексу. Документальна невиїзна перевірка здійснюється на підставі зазначених у підпункті 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 цього Кодексу документів та даних, наданих платником податків у визначених цим Кодексом випадках, або отриманих в інший спосіб, передбачений законом.

Як вбачається зі змісту спірного наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки, в якості підстави для його прийняття зазначено доповідну записку заступника начальника ДФС з посиланням на підпункт 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 ПК України.

Так, згідно з підпунктом 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 ПК України за наслідками перевірок інших платників податків або отримання податкової інформації виявлено факти, що свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит органу державної податкової служби протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту.

17 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/9880/14, адміністративне провадження №К/9901/8416/18 (ЄДРСРУ № 78589007) в черговий раз що з наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб саме до початку її проведення.

Отже, лише дотримання умов та порядку прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема документальних позапланових невиїзних, може бути підставою для визнання правомірними дій контролюючого органу щодо проведення невиїзної документальної перевірки.
Аналогічна правова позиція висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зокрема, у постановах від 16 лютого 2016 року (справа №826/12651/14), від 27 січня 2015 року (справа №21-425а14) та у постанові Верховного Суду від 17 березня 2018 року (справа N1570/7146/12).

ВАЖЛИВО: Необхідною передумовою для призначення перевірки на підставі підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 ПК України є ненадання пояснень та документального підтвердження платником податків на обов'язковий письмовий запит органу державної податкової служби протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту.

Між тим, як встановлено судами попередніх інстанцій, докази надіслання позивачу запиту про надання інформації та ненадання останнім відповіді на такий запит ОДПІ до суду не надано. Крім того, відповідачем не надано також жодних доказів наявності інших обставин, що згідно з підпунктом 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 ПК України є підставами для призначення документальної позапланової перевірки.

ВИСНОВОК: За таких обставин, Верховний суд вважає обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про відсутність в ОДПІ визначеної в підпункті 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 ПК України підстави для проведення документальної позапланової невиїзної перевірки платника податків, у зв'язку з чим прийнятий відповідачем наказ є протиправним та підлягає скасуванню.



Матеріал по темі: «Визнання протиправним наказу про проведення податкової перевірки»





Теги: документальної, позапланової, невиїзної, податкової, перевірка, платник податку, наказ, запит про надання інформації, податкова перевірка, податкові спори, судова практика, Адвокат Морозов


31/01/2019

Самостійно визначена митна вартість товару: повернення надмірно сплачених платежів


Адвокат Морозов (судовий захист)


Самостійно визначена митна вартість товару у митних деклараціях не дає підстав для повернення надмірно сплачених декларантом платежів.

29 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/347/18, адміністративне провадження №К/9901/61246/18 (ЄДРСРУ № 79471438) досліджував питання щодо повернення надмірно сплачених декларантом платежів у випадку самостійного визначення митної вартості товару.

Відповідно до статті 301 Митного Кодексу України порядок повернення помилково та/або надміру сплачених сум митних платежів встановлено положеннями Бюджетного та Податкового кодексів України.

На час виникнення спірних правовідносин послідовність та порядок виконання дій посадовими особами митниць при поверненні суб'єктам господарювання платежів внормовано Порядком повернення авансових платежів (передоплати) та помилково та/або надміру сплачених сум митних платежів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України 18 липня 2017 року N643 та Порядком взаємодії територіальних органів Державної фіскальної служби України, місцевих фінансових органів та територіальних органів Державної казначейської служби України у процесі повернення платникам податків помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов'язань, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 15 грудня 2015 року N1146.

Верховний суд підтверджує, що системний аналіз наведених норм права дає підстави для висновку про те, що у разі незгоди з рішенням чи дією митних органів щодо визначення, призначення, з'ясування достовірності, коригування та/чи інших дій щодо митної вартості, митного контролю і митного оформлення, декларант може піддати ці дії чи рішення судовому контролю.

Аналогічна позиція висловлена Верховним судом України 12 листопада 2014 року у справі № 21-202а14.

Окрім цього, відповідно до пункту 43.1 статті 43 ПК України помилково та/або надміру сплачені суми грошового зобов'язання підлягають поверненню платнику відповідно до цієї статті та статті 301 Митного кодексу України, крім випадків наявності у такого платника податкового боргу.

Згідно з підпунктом 17.1.10 пункту 17.1 статті 17 Податкового кодексу України платник податків має право на залік чи повернення надміру сплачених, а також надміру стягнутих сум податків та зборів, пені, штрафів у порядку, встановленому цим Кодексом.

Пунктом 14.1 статті 14 ПК України визначалось: грошове зобов'язання платника податків - сума коштів, яку платник податків повинен сплатити до відповідного бюджету як податкове зобов'язання та/або штрафну (фінансову) санкцію, що справляється з платника податків у зв'язку з порушенням ним вимог податкового законодавства та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також санкції за порушення законодавства у сфері зовнішньоекономічної діяльності (підпункт 14.1.39); податкове зобов'язання - сума коштів, яку платник податків, у тому числі податковий агент, повинен сплатити до відповідного бюджету як податок або збір на підставі, в порядку та строки, визначені податковим законодавством (у тому числі сума коштів, визначена платником податків у податковому векселі та не сплачена в установлений законом строк) (14.1.156.); надміру сплачені грошові зобов'язання - суми коштів, які на певну дату зараховані до відповідного бюджету понад нараховані суми грошових зобов'язань, граничний строк сплати яких настав на таку дату; (підпункт 14.1.115); помилково сплачені грошові зобов'язання - суми коштів, які на певну дату надійшли до відповідного бюджету від юридичних осіб (їх філій, відділень, інших відокремлених підрозділів, що не мають статусу юридичної особи) або фізичних осіб (які мають статус суб'єктів підприємницької діяльності або не мають такого статусу), що не є платниками таких грошових зобов'язань (підпункт 14.1.182).

У даному випадку, позивачем самостійно узгоджено податкові зобов'язання з плати за користування надрами для видобування корисних копалин у період з 03.08.2014 по 31.12.2014 шляхом подання відповідних розрахунків.

Надаючи тлумачення положенням підпунктів 14.1.115, 14.1.182 пункту 14.1 статті 14, статті 43 ПК України Верховний Суду України та Верховний Суд (зокрема у постановах від 12.11.2014 у справі №21-202а14, від 12.11.2014 у справі №21-201а14, від 20.06.2018 у справі №814/122/16, від 14.08.2018 у справі №826/3531/15) вказали, що надміру сплачені грошові зобов'язання розуміють суму коштів, які на певну дату зараховані до відповідного бюджету понад нараховані суми грошових зобов'язань, граничний строк сплати яких настав на таку дату. Митне та податкове законодавство не містить переліку причин, через які може статись помилкова та/або надмірна сплата сум платежів. Оскільки визначення розміру (суми) митних платежів здійснюється шляхом дій над кількісними числовими показникам (одиницями) виміру, не виключено, що операції з ними з якихось причин можуть призвести до неправильного (хибного) розрахунку чи обчислення сум платежів. Важливо, що в основі таких дій не було умисних протиправних дій суб'єктів правовідносин, діяльність яких пов'язана із визначенням і справлянням митних платежів.

Підставами для перерахування надмірно сплачених грошових зобов'язань на час звернення з відповідною заявою до контролюючого органу є наявність переплати по податку та відсутність податкового боргу у платника податків.
Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 06.03.2018 у справі №818/1048/17.

Умовою повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов'язань, окрім відсутності податкового боргу у платника податку незалежно від виду боргу, є воля самого платника податків, яка виражається шляхом подачі до відповідного контролюючого органу заяви про повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов'язань.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 20.02.2018 у справі №826/9675/16.

Якщо суд визнає рішення або дії митних органів із зазначених питань протиправними, зобов'яже вчинити певні дії відповідно до вимог митного законодавства, коли у рішенні суду буде констатована неправильність чи хибність рішень чи дій митних органів, які зумовили (призвели, потягли) помилкову та/або надмірну сплату сум митних платежів, ці платежі повертаються декларанту в порядку і на умовах, встановлених у статті 301 Митного кодексу України, статті 43 Податкового кодексу, статті 45 Бюджетного кодексу України, з дотриманням процедури, врегульованої Порядками N643 та N1146.

Верховним Судом висловлено правову позицію щодо застосування положень статті 301 Митного Кодексу України та статі 43 Податкового Кодексу України під час розгляду митними органами заяв платників податку про повернення надмірно сплачених сум митних платежів.

Так, в постанові Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 814/1980/16 зазначено, що у разі якщо митний орган за результатами митного оформлення товару за окремою митною декларацією, заповненою у звичайному порядку, самостійно не приймав рішення про коригування митної вартості і погодився з митною вартістю, визначеною декларантом, та методом її визначення, який застосував декларант, немає підстав вважати дії митного органу такими, що вчинені всупереч вимогам МК України, а відтак і підстав визнавати сплачені суми митних платежів чи їх частину надмірно сплаченими. Однак, якщо ж саме митний орган визначив митну вартість товарів, а в подальшому буде прийнято рішення про застосування митної вартості, заявленої декларантом, сума надміру сплачених податків і зборів повертається декларанту, як зазначено у статті 301 МК, відповідно до Бюджетного та Податкового кодексів України (постанова ВСУ від 23 лютого 2016 року, у справі  №21-328а14 , ЄДРСРУ № 56372554).

ВИСНОВОК: Самостійно визначена митна вартість товару у митних деклараціях не дає підстав для повернення надмірно сплачених декларантом платежів.




Теги: митна вартість товару, декларант, повернення платежів, надмірно сплачені, визначення вартості товару, метод визначення, митниця, податкові спори, судова практика, Адвокат Морозов


Стягнення податкового боргу, що виник після порушення справи про банкрутство




Порядок стягнення податкового боргу, що виник після порушення справи про банкрутство боржника (платника податків).

29 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 0670/4698/12, адміністративне провадження №К/9901/808/18 (ЄДРСРУ № 79472026#) досліджував питання щодо порядку стягнення податкового боргу, що виник після порушення справи про банкрутство.

Відповідно до пункту 87.10 статті 87 Податкового кодексу України (далі - ПК України) з моменту винесення судом ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство платника податків порядок погашення грошових зобов'язань, які включені до конкурсних кредиторських вимог контролюючих органів до такого боржника, визначається згідно із Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» без застосування норм цього Кодексу.

Таким чином, з моменту винесення судом ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство платника податків до вимог контролюючого органу, які не включені до конкурсних кредиторських вимог у межах справи про банкрутство, застосовується порядок погашення грошових зобов'язань, передбачений ПК України.

Відповідно до підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 Податкового кодексу України  платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Податковий борг - це сума узгодженого грошового зобов'язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк (підпункт 14.1.175 пункту 14.1 статті 14).

Узгодження платником податків податкових зобов'язань свідчить про виникнення в нього обов'язку сплатити такі зобов'язання у встановлений законом строк. За закінченням такого строку узгоджені податкові зобов'язання стають податковим боргом, процедура стягнення якого визначена Податковим кодексом України.

Несплачені у встановлений законом строк податкові зобов'язання є податковим боргом платника податків.

Згідно з пунктом 59.1 статті 59 ПК України у разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов'язання в установлені законодавством строки, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.

Відповідно до пункту 59.5 цієї статті у разі якщо у платника податків, якому надіслано (вручено) податкову вимогу, сума податкового боргу збільшується (зменшується), погашенню підлягає вся сума податкового боргу такого платника податку, що існує на день погашення.

ВАЖЛИВО: У разі якщо після направлення (вручення) податкової вимоги сума податкового боргу змінилася, але податковий борг не був погашений в повному обсязі, податкова вимога додатково не надсилається (не вручається).

Аналіз вказаної норми свідчить про відсутність обов'язку контролюючого органу направляти платнику податків нову податкову вимогу у випадку збільшення суми податкового боргу. Тобто, в разі коли після направлення платнику податків податкової вимоги сума його податкового боргу збільшується, податкова вимога на збільшену суму податкового боргу не направляється.

Підпунктом 60.1.1 пункту 60.1 статті 60 ПК України визначено, що податкова вимога вважається відкликаною у разі, якщо сума податкового боргу була погашена самостійно платником податків або органом стягнення.

Отже, лише у разі, якщо платником податків податковий борг був погашений, а через деякий час виник знову, органу державної податкової служби слід направити (вручити) йому нову податкову вимогу на новоутворений податковий борг.

Згідно з пунктом 87.2 статті 87 ПК України джерелами погашення податкового боргу платника податків є будь-яке майно такого платника податків з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом, а також іншими законодавчими актами.

Відповідно до пункту 20.1.34 статті 20 ПК України органи державної податкової служби мають право звертатися до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, обслуговуючих такого платника, на суму податкового боргу або його частини.

За правилами пункту 95.1 статті 95 ПК України контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі.

Стягнення коштів та продаж майна платника податків провадяться не раніше ніж через 60 календарних днів з дня надіслання (вручення) такому платнику податкової вимоги (пункт 95.2 статті 95 ПК України).

Відповідно до пунктів 95.3-95-4 статті 95 цього Кодексу стягнення коштів з рахунків платника податків у банках, обслуговуючих такого платника податків, та з рахунків платників податків у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, відкритих в органі, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, здійснюється за рішенням суду, яке направляється до виконання контролюючим органам, у розмірі суми податкового боргу або його частини. Контролюючий орган на підставі рішення суду здійснює стягнення коштів у рахунок погашення податкового боргу за рахунок готівки, що належить такому платнику податків.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у справі № 5023/10655/11 (провадження 12-161гс18), заяви поточних кредиторів з вимогами до боржника, що ґрунтуються на зобов'язаннях, які виникли після порушення провадження у справі, підлягають розгляду у порядку позовного провадження. Мораторій на задоволення вимог кредиторів у відповідності з абзацом 24 статті 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» являє собою зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових) платежів, термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і не поширюється на поточну заборгованість. Поточні вимоги кредиторів боржника знаходяться у вільному правовому режимі до визнання боржника банкрутом.

Окрім цього, згідно частини 4 статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20 лютого 2018 року у справі № 910/10829/17 (ЄДРСРУ № 72486352).

ВИСНОВОК: Верховний суд підтвердив правильність позиції щодо наявності правових підстав для стягнення податкового боргу з рахунків боржника у банках, який є поточною заборгованістю останнього, що виникла після порушення справи про банкрутство.






теги: податковий борг, процедура банкрутства, стягнення боргу, поточні вимоги, кредиторські вимоги, боржник, банкрутство, ліквідація, порушення справи про банкрутство, судова практика, Адвокат Морозов

23/01/2019

Видача дубліката наказу на виконання судового рішення: позиція Верховного суду


Адвокат Морозов (судовий захист)


Особливості видачі дублікату наказу на виконання судового рішення в рамках ГПК України та судової практики Верховного суду.

21 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/215/15-г (ЄДРСРУ № 79290398) досліджував питання щодо видачі дубліката наказу на виконання судового рішення.

Статтею 1291 Конституції України встановлено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Необхідно наголосити, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зважив на таке: 1) виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (п. 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 № 18-рп/2012);

2) невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п. 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012 № 11-рп/2012);

3) відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини (надалі - Суд) право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція), було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (див. рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Hor№sby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgme№ts a№d Decisio№s 1997-II);

4) за певних обставин затримка з виконанням судового рішення може бути виправданою, але затримка не може бути такою, що спотворює сутність гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції права (див. рішення у справі "Іммобільяре Саффі" проти Італії" , № 22774/93, п. 74, ECHR 1999-V) (Постанова від 14 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 5002-11/5926-2010 (ЄДРСРУ № 72763770)).

Більше того, правова позиція щодо необґрунтованості ототожнення поняття поновлення строку на оскарження рішення та поновлення строку для пред’явлення виконавчого документа, викладена в постанові Верховного Суду по справі №922/2440/16 від 15 березня 2018 року (ЄДРСРУ № 72790705).

Відповідно до частини першої статті 327 Господарського процесуального кодексу України виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
За приписами пункту 1 статті 6 Конвенції "кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру".

Відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду" (див. рішення від 19.03.1997 зі справи "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece); рішення від 20.07.2004 зі справи "Шмалько проти України").

(!!!) Пунктом 19.4 розділу ХІ "Перехідні положення" ГПК України встановлено, що у разі втрати виконавчого документа суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред'явлення виконавчого документа до виконання. Про видачу дубліката виконавчого документа постановляється ухвала у десятиденний строк із дня надходження заяви.

За встановлення факту невиконання судового рішення видача дубліката наказу не порушує прав боржника та не покладає на нього додаткових зобов'язань, оскільки дублікат наказу має повністю відтворювати втрачений наказ, у тому числі містити й дату його видачі. Натомість відсутність наказу у стягувача унеможливлює виконання рішення суду та порушує його права.

ВИСНОВОК: ГПК України не надає права відмовити в задоволенні заяви про видачу дубліката наказу з мотивів її необґрунтованості та не зобов'язує стягувача наводити причини втрати наказу.

Водночас обов'язковою умовою видачі дубліката наказу є звернення до суду із такою заявою в межах встановленого законом строку для пред'явлення його до виконання або його поновлення за рішенням суду.




Теги: судовий наказ, дублікат наказу, поновлення строку,  пред’явлення виконавчого документа, судове рішення, втрачений наказ, відтворення судового наказу, судова практика, Адвокат Морозов


Підвищення кваліфікації Адвоката 2024