Сплив позовної давності не
передбачено як законодавчу підставу для припинення зобов'язання.
28
січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати
Касаційного цивільного суду в рамках справи №
345/3476/17, провадження № 61-23583св18 (ЄДРСРУ № 79472783) досліджував
питання спливу позовної давності як підстави для припинення зобов'язання.
Європейський
суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання
тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32), наголошує, що позовна
давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або
притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння
правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а
саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних
відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може
статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали
місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили
достовірність і повноту із плином часу (§ 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за
заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого
Королівства»; § 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ
«Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Відповідно
до частини першої та другої статті 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються
у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не
може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.
Аналіз
частини другої статті 14 ЦК України свідчить, що критерії правомірності примусу
суб'єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності), пов'язується з тим, що
відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов'язковими для такого суб'єкта.
У
частині першій статті 267 ЦК України закріплено, що особа, яка виконала
зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення
виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної
давності.
Тлумачення
частини першої статті 267 ЦК України дозволяє зробити висновок, що оскільки
сплив позовної давності не призводить до припинення суб'єктивного права або
інтересу, не припиняється і кореспондуючий обов'язок особи.
Згідно
з частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або
у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
ВАЖЛИВО: Аналіз глави 50 ЦК України «Припинення
зобов'язання» дозволяє стверджувати, що сплив позовної давності не передбачено
як підставу припинення зобов'язання.
Окрім
цього, якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної
та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про
звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду
про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі
не припиняє основного зобов'язання за кредитним договором і, відповідно, не
може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини
першої статті 17 Закону України «Про іпотеку».
Такий
висновок висловлений Верховним Судом України у постановах: від 15 травня 2017
року у справі № 6-786цс17 та від 5 липня
2017 року у справі № 6-1840цс16.
Сплив
позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою
для відмови у позові лише за умови, якщо про застосування позовної давності у
суді заявила одна зі сторін.
Зазначена
правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17
квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц
(провадження № 14-53цс18).
ВИСНОВОК: Сплив позовної давності не передбачено як
законодавчу підставу для припинення зобов'язання і ця правова позиція у судовій
практиці є незмінною.
Теги:
позовна давність, заява про застосування строків позовної давності, обчислення
строку, розрахунок боргу, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов
Немає коментарів:
Дописати коментар