24/07/2025

Відсутність на платіжних дорученнях печаток банка і підписів уповноважених осіб

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутності на платіжних дорученнях, які були надані до податкової перевірки штампів, печаток банка і підписів уповноважених осіб

22 липня 2025 року Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/25843/23, адміністративне провадження № К/990/15513/25  (ЄДРСРУ № 129013599) досліджував питання щодо  відсутності на платіжних дорученнях, які були надані до перевірки штампів, печаток банка і підписів уповноважених осіб.

Відповідно до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Національного банку України від 21.01.2004 № 22 (далі - Інструкція № 22) безготівкові розрахунки - перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки отримувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, унесених ними готівкою в касу банку, на рахунки отримувачів коштів. Ці розрахунки проводяться банком на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді.

Згідно з пунктом 10.1 Інструкції № 22 оперативне ведення клієнтом своїх рахунків у банку та обмін технологічною інформацією, визначеною в договорі між банком та клієнтом, клієнт може здійснювати за допомогою систем дистанційного обслуговування.

(!) Дистанційне обслуговування рахунку клієнт може здійснювати за допомогою систем «клієнт - банк», «клієнт - Інтернет - банк», «телефонний банкінг», «платіжний застосунок» та інших систем дистанційного обслуговування.

Відповідно до 10.5 Інструкції № 22 під час здійснення розрахунків за допомогою систем «клієнт - банк», «клієнт - Інтернет - банк» тощо застосовуються електронні розрахункові документи. Якщо це передбачено договором між банком та клієнтом, то використання клієнтом системи не виключає можливе оброблення банком документів клієнта на паперових носіях.

Реквізити електронного розрахункового документа, що використовуються в системах «клієнт - банк», «клієнт - Інтернет - банк», визначаються договором між банком та клієнтом, але обов`язково цей документ має містити такі з них: дату і номер; найменування, код платника та номер його рахунку; найменування, код одержувача та номер його рахунку; суму цифрами; призначення платежу; електронний(і) підпис(и) відповідно до вимог, установлених нормативно-правовим актом Національного банку з питань застосування електронного підпису в банківській системі України; інші реквізити, які під час формування електронного розрахункового документа системою електронних платежів розміщуються в полі «Допоміжні реквізити».

Відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» від 22.05.2003 № 851-IV(далі - Закон № 851-IV) оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов`язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги».

Згідно з частиною першою статті 8 Закону № 851-IV юридична сила електронного документа не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму.

Допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватися виключно на підставі того, що він має електронну форму.

ВИСНОВОК: Отже, чинним законодавством визначено, що електронний документ при наявності всіх необхідних реквізитів, підтверджує здійснення операцій на підставі такого документу. Підтвердження відповідності електронної форми платіжного доручення оригіналу, який розміщений в системі «Клієнт-Банк» не потребує його скріплення печаткою та підписом банку.

 

 

Матеріал по темі: «Господарська операція в призмі податкових відносин»

 

 



Теги: податкова перевірка, фактична, направлення, вручення, платник податків, ППР, оскарження, Верховний суд, Адвокат Морозов

 


23/07/2025

Звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншій особі у виконавчому проваджені

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави для задоволення заяви стягувача про звернення стягнення на грошові кошти особи, яка має заборгованість перед боржником у виконавчому проваджені

21 липня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/36/23 (ЄДРСРУ № 128965657) досліджував питання щодо наявності або відсутності підстав для задоволення заяви стягувача про звернення стягнення на грошові кошти особи, яка має заборгованість перед боржником.

Порядок звернення стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, визначено статтею 53 Закону України "Про виконавче провадження".

Відповідно до частин 1- 4 статті 53 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець має право звернути стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, а також на майно та кошти, що належать боржнику від інших осіб. Зазначені особи зобов`язані подати на запит виконавця у визначений ним строк відомості про належне боржнику майно, що перебуває у них, та майно чи кошти, які вони повинні передати боржнику. Після надходження відомостей про наявність майна боржника виконавець проводить опис такого майна, накладає на нього арешт, вилучає його і реалізує в установленому цим Законом порядку. Якщо особа, в якої перебуває майно боржника, перешкоджає виконавцю у вилученні такого майна, воно вилучається виконавцем у примусовому порядку. Готівка та майно, що належать боржнику від інших осіб, вилучаються виконавцем у таких осіб у присутності понятих. На належні боржникові у разі передачі від інших осіб кошти/електронні гроші, що знаходяться на рахунках у банках та інших фінансових установах, небанківських надавачах платіжних послуг, електронних гаманцях в емітентах електронних грошей, стягнення звертається виконавцем на підставі ухвали суду в порядку, встановленому цим Законом.

Порядок звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, передбачено статтею 336 ГПК України, відповідно до частин 1, 2, 7- 9 якої суд, що розглядав справу як суд першої інстанції, може за заявою стягувача або державного чи приватного виконавця звернути стягнення на грошові кошти, які належать особі, яка має заборгованість перед боржником, яка не оспорюється зазначеною особою або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили. Суд відмовляє в задоволенні такої заяви, якщо вона подана після закінчення строку позовної давності для відповідної вимоги боржника до такої особи, або строку на пред`явлення до виконання виконавчого документа про стягнення коштів з такої особи на користь боржника за судовим рішенням, що набрало законної сили. Про задоволення заяви про звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, або про відмову у її задоволенні суд постановляє ухвалу. У разі задоволення заяви судове рішення може бути виконано шляхом звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі в межах заборгованості такої особи перед боржником. Звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, є підставою для визнання виконавчого документа, за яким боржник виступає стягувачем, таким, що не підлягає виконанню в розмірі стягнутої суми.

Велика Палата Верховного Суду в пункті 6.11 постанови від 08.11.2019 у справі  № 910/7023/19 виснувала про те, що особа, яка має заборгованість перед боржником, що не оспорюється нею або підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили, набуває статусу боржника саме у виконавчому провадженні, розпочатому виконавцем на виконання судового рішення, в силу ухвали суду про задоволення заяви стягувача, а не в межах окремих майнових відносин між стягувачем та такою особою.

Отже, подана в порядку статті 336 ГПК України виконавцем чи стягувачем заява про звернення стягнення на грошові кошти, що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, є по суті вимогою про стягнення коштів з такої особи з визначених законом підстав, що у разі її задоволення судом має відповідати та забезпечувати досягнення мети виконавчого провадження - реальне виконання судового рішення, шляхом стягнення грошових коштів з особи, яка має заборгованість перед боржником (аналогічний висновок викладено в пункті 56 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.07.2021 у справі № 905/1642/19).

Наразі в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.04.2020 у справі № 910/5300/17 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.07.2018 у справі № 925/1048/17, від  01.08.2019 у справі № 927/313/18, від 11.09.2019 у справі № 902/1260/15, від 06.02.2020 у справі № 913/381/18, від 13.10.2020 у справі № 913/526/17, від 13.08.2021 у справі   910/20504/16, від 21.09.2022 у справі   910/11124/19, від 11.12.2024 у справі   910/3600/22 сформувалася усталена судова практика щодо застосування положень статті  53 Закону України "Про виконавче провадження" та статті 336 ГПК України.

Верховний Суд у зазначених постановах дійшов висновків про те, що системний аналіз положень статей 53, 56 Закону України "Про виконавче провадження" та статті 336 ГПК України свідчить про те, що такий спеціальний порядок звернення стягнення на майно (грошові кошти) передбачений законодавцем для неупередженого, ефективного, своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій, виключно, з метою фактичного виконання рішення суду. При розгляді заяви про звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, відповідно до статті 336 ГПК України предметом дослідження суду має бути факт наявності заборгованості, що повинен підтверджуватися доказами, які відповідають вимогам статей 76-79 ГПК України, зокрема це може бути відповідне рішення суду та факт беззаперечності заборгованості особи, якій належать кошти. При розгляді такої заяви судам необхідно враховувати, що факт існування заборгованості не обов`язково має підтверджуватись судовим рішенням. За відсутності такого рішення суд має надати власну оцінку доводам заявника щодо наявності відповідної заборгованості, її розміру, а також з`ясувати обставини відсутності пропуску строку позовної давності для відповідної вимоги боржника до особи, яка має заборгованість перед ним.

Водночас спірність заборгованості з урахуванням положень чинного законодавства визначається не за суб`єктивним ставленням кредитора чи боржника до неї, у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент звернення особи із заявою в порядку статті 336 ГПК України боржник мав заборгованість перед кредитором, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначає заявник, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на момент такого звернення (такий висновок викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від  25.12.2024 у справі № 902/831/23).

Водночас остаточне рішення за результатами розгляду заяви, поданої в порядку, передбаченому статтею 336 ГПК України, має бути прийняте з урахуванням усіх обставин справи та відомостей про всіх учасників процесу. Близький за змістом правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 17.01.2023 у справі № 904/1182/20.

ВИСНОВОК: Системний аналіз положень статей 53, 56 Закону України «При виконавче провадження» та статті 336 ГПК України свідчить про те, що такий спеціальний порядок звернення стягнення на майно (грошові кошти) передбачений законодавцем для неупередженого, ефективного, своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій, виключно, з метою фактичного виконання рішення суду.

Аналогічна правова позиція викладена 19 червня 2025 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі   910/4997/24 (ЄДРСРУ № 128240345).

 

 

Матеріал по темі: «Правові наслідки завершення виконавчого провадження»

 



 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов


22/07/2025

Прийняття спадщини за фактом постійного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Прийняття спадщини та отримання свідоцтва за фактом постійного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем

Ч. 3 ст. 1268 ЦК України передбачає, що спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Тобто протягом 6 місяців від дня відкриття спадщини.

В свою чергу, відповідно до статті 1220 Цивільного кодексу України  спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (стаття 1268 Кодексу).

(!) Під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, маються на увазі різні дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню і користуванню цим майном, підтриманню його в належному стані або сплату податків та інших платежів тощо.

У постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 305/235/17 (провадження № 61-11869св19) зазначено, що фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідної місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним; довідка державної податкової служби або страховика чи іншого органу про те, що спадкоємець після відкриття спадщини сплачував податки або страхові платежі з обов`язкового страхування; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який підтверджує, що спадкоємець був постійно прописаний (зареєстрований) у спадковому будинку (квартирі); інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.

Згідно з пп. 3.20 п. 3 глави 10 розділу II Порядку факт постійного проживання спадкоємця зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини підтверджується:

- витягом з реєстру територіальної громади;

- довідкою про реєстрацію місця проживання;

- іншим документом, що може підтверджувати відповідний факт.

Так, через виконавчі органи сільських, селищних, міських рад або через Центр надання адміністративних послуг можна отримати Довідку «Про те, що місце проживання спадкоємця на день смерті спадкодавця було зареєстровано за однією адресою зі спадкодавцем».

З пп. 3.22 п. 3 глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України вбачається, що у разі відсутності у паспорті спадкоємця відмітки про реєстрацію його місця проживання доказом постійного проживання із спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець на день смерті спадкодавця проживав разом із цим спадкодавцем; реєстраційний запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, та інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.

У постанові від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17 (провадження № 61-44149св18) Верховний Суд дійшов висновку, що відсутність реєстрації місця проживання спадкоємця за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем, та оцінені судом.

Відповідно до ч.1ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Отже, спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов’язаний звернутися до нотаріуса або до уповноваженої на це посадової особи за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно.

Згідно пп. 4.10 п. 4 глави 10 розділу 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 року № 296/5, видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, жодним строком не обмежена. Тобто спадкоємець, який прийняв спадщину, може звернутися за видачею свідоцтва протягом будь-якого часу після закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини. Особливе значення при цьому має факт постійного проживання спадкоємця на час відкриття спадщини разом із спадкодавцем, який підтверджує фактичне прийняття спадщини і має бути доведений спадкоємцем.

В останньому випадку зазначені обставини є підставою для звернення з позовом або заявою (в залежності від наявності або відсутності спору щодо спадкового майна) про встановлення факту постійного проживання разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не з позовом про надання додаткового строку для прийняття спадщини (п. 2 Листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2013 року).

ВИСНОВОК: Отже, законодавець в даному випадку висунув вимогу про обов`язковість постійного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, що ставить прийняття спадщину у такому випадку в залежність від факту спільного постійного проживання вказаних осіб.

 

 

Матеріал по темі: «Обов’язкова частка при спадкуванні за заповітом»

 

 



Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов


Стягнення моральної шкоди з Державної казначейської служби України

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Позовна вимога про стягнення моральної шкоди з  Державної казначейської служби України з підстав тривалого невиконання судового рішення 

21 лютого 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 500/5748/21, адміністративне провадження № К/990/14036/22 ( ЄДРСРУ № 109117913) досліджував питання щодо стягнення моральної шкоди з  Державної казначейської служби України з підстав тривалого невиконання судового рішення. 

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. 

Стаття 23 Цивільного кодексу України (далі - «ЦК України») передбачає право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. 

Згідно із частиною першою статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів 

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України. 

Відповідно до пунктів 56 - 58, 66 - 70 рішення від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що у зв`язку з тривалим невиконанням рішень, винесених на користь заявників, мало місце порушення статті 13 Конвенції, оскільки заявники не мали ефективного національного засобу юридичного захисту, за допомогою якого вони могли б отримати відшкодування шкоди, завданої таким невиконанням. 

Європейський суд з прав людини також зазначав, що у випадках, коли йдеться про відшкодування матеріальної шкоди, національні суди мають явно кращі можливості визначати наявність такої шкоди та її розмір. Але інша ситуація, коли йдеться про моральну шкоду. Існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди (рішення у справі «Скордіно проти Італії», пункти 203 - 204; рішення у справі «Вассерман проти Росії», пункт 50). Суд вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов`язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу (рішення від 15 січня 2009 року у справі «Бурдов проти Росії №2», заява №33509/04, пункт 100). 

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 3 липня 2019 року у справі №750/1591/18-ц виклала правову позицію, за якою відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальність, презюмується. 

Виходячи з наведеного, Верховний суд зазначає, що відповідач є суб`єктом, що належить до суб`єктів, які завдають шкоду, характер правовідносин свідчить про те, що права позивача порушені протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень при здійсненні ним владних управлінських функцій. 

Досліджуючи обставини справи, які слугували підставою для завдання моральної шкоди позивачу, Верховний суд зазначає, що такими обставинами є тривале невиконання судового рішення. 

ВИСНОВОК: Позовна вимога про стягнення моральної шкоди з  Державної казначейської служби України з підстав тривалого невиконання судового рішення є доцільною та підтверджена актуальною судовою практикою.

 

 


Матеріал по темі: «Відсутність у Державної казначейської служби України бюджетних коштів для відшкодування»

 

 



Теги: ДКСУ, державна казначейська служба, стягнення коштів з держави, відповідач держава, залучення ДКСУ, стягнення коштів з бюджету, місцеве самоврядування, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов


Відсутність у Державної казначейської служби України бюджетних коштів для відшкодування

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутність у Державної казначейської служби України бюджетних коштів та порядок звернення казначейства з листами до Міністерства фінансів України за належним фінансуванням

21 лютого 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 500/5748/21, адміністративне провадження № К/990/14036/22 ( ЄДРСРУ № 109117913) досліджував питання щодо підстав для відмови в позові до Державної казначейської служби України з мотивів того, що орган неодноразово звертався з листами до Міністерства фінансів України за виділенням фінансування.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходять з того, що ДКСУ не допускає протиправної бездіяльності під час виконання виконавчого документу, оскільки неодноразово зверталася з листами до Міністерства фінансів України з проханням врахувати дійсний стан бюджетного фінансування та пропозиції щодо необхідності виділення додаткових коштів на програму.

У цьому контексті Верховний суд зауважує, що встановлений частиною четвертою статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» строк перерахування коштів стягувачу є імперативним, а його недодержання є порушенням гарантій держави щодо виконання судових рішень.

Зі змісту пункту 49 Порядку №845 випливає, що у разі необхідності у додаткових коштах понад обсяг відповідних бюджетних призначень, Казначейство подає до Міністерства фінансів України пропозиції щодо необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України протягом 10 днів з дня надходження відповідних виконавчих документів для здійснення безспірного списання коштів державного бюджету.

(!!!) Приписи цього пункту вимагають направлення до Міністерства фінансів України пропозицій щодо необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України після надходження кожного виконавчого документа від кожного стягувача, а тому належним доказом виконання зазначених приписів може бути лише відповідне звернення до Міністерства фінансів України, направлене із дотримання строку, встановленого Порядком №845.

Аналогічний висновок щодо тлумачення частини четвертої статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», абзацу другого пункту 48 Порядку №845 викладений у постановах Верховного Суду від 21 вересня 2018 року у справі №826/7371/15, від 4 вересня 2020 року у справі №640/5757/19, від 29 квітня 2021 року у справі №826/13511/17.

На тлі викладеного Верховний суд зауважує, що у кожній справі необхідно встановлювати/перевіряти наявність/відсутність доказів, які б підтверджували/спростовували, що Казначейство у 10-денний строк з моменту надходження від стягуача виконавчого документу зверталося до Міністерства фінансів України з відповідними пропозиціями щодо необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України у зв`язку з неможливістю здійснення безспірного списання коштів через їхню недостатність.

Загальні листи Казначейства, адресовані з цього приводу Міністерству фінансів України, не є належними доказами своєчасного, протягом 10-денного терміну з дня надходження виконавчого документа на ім`я позивача, надання Казначейством пропозицій Мінфіну щодо необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України.

Крім цього, відповідно до практики Європейського Суду з прав людини право на суд, захищене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов`язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін (рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції», заява №18357/91, пункт 40). Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок (рішення у справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії», заява №22774/93, пункт 66).

Державний орган не може довільно посилатись на брак коштів для оплати заборгованості, присудженої рішенням суду (рішення від 17 січня 2006 року у справі «Гордєєви і Гурбик проти України», заяви NN27370/03 і 30049/04, пункт 25).

Неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого статті 1 Протоколу №1 (рішення від 29 червня 2004 року у справі «Войтенко проти України», заява №18966/02, пункт 53).

Згідно рекомендацій, викладених у Висновку Консультативної ради Європейських суддів №13 (2010) «Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень», КРЄС вважає, що в державі, яка керується верховенством права, державні органи, насамперед, зобов`язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх «ex-officio». Сама думка, що державний орган може відмовитися від виконання рішення суду, підриває концепцію примата права. Виконання рішення повинно бути справедливим, швидким, ефективним і пропорційним. Тому для цього мають бути забезпечені необхідні кошти. Чіткі правові норми повинні визначати доступні ресурси, відповідальні органи та відповідну процедуру їх розподілу.

Тобто, рішення суду, яке набрало законної сили, підлягає обов`язковому та безумовному виконанню особою, на яку покладено такий обов`язок. Вказане свідчить про те, що орган державної влади повинен здійснити достатні дії для організації процесу його виконання, незалежно від будь-яких умов, оскільки інше суперечило б запровадженому статтею 8 Конституції України принципу верховенства права.

ВИСНОВОК: На основі викладеного Верховний суд вважає, що обставина відсутності у ДКСУ бюджетних коштів за відповідною бюджетною програмою та наявність значної кількості виконавчих документів, що перебувають на виконанні в органах Казначейства, не може слугувати підставою для невиконання судового рішення, ухваленого на користь позивача.

Аналогічних висновків Верховний Суд дійшов, зокрема, у постанові від 16 квітня 2020 року у справі №818/1814/17, від 3 лютого 2021 року у справі №812/413/18.

 

 

 

Матеріал по темі: «Зобов’язати казначейську службу виконати рішення суду по стягненню коштів»

 

 

Теги: ДКСУ, державна казначейська служба, стягнення коштів з держави, відповідач держава, залучення ДКСУ, стягнення коштів з бюджету, місцеве самоврядування, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов


Судовий контроль за виконанням судового рішення в адміністративних справах

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості, порядок та підстави судового контроля за виконанням судового рішення в адміністративних справах

10 липня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/4975/25, адміністративне провадження №К/990/17750/25 (ЄДРСРУ № 128776180) досліджував питання щодо судового контроля за виконанням судового рішення в адміністративних справах.

Стаття 129-1 Конституції України передбачає, що  судове рішення є обов’язковим до виконання і контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Отже, фактично судовий контроль є ще однією формою реалізації судової влади, окрім здійснення функції правосуддя. Зазначене положення Конституції знайшло  відображення у ч. 3 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до якої контроль за виконанням судового рішення здійснює суд у межах повноважень, наданих йому законом.

Розділом IV КАС України урегульовані процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах. Зокрема передбачено, що суд може здійснювати судовий контроль за виконанням судового рішення у порядку, встановленому статтями 287, 382-382-3 і 383 КАС України (частина друга статті 381-1 КАС України).

Так, за приписами частини першої статті 382 КАС України суд, який розглянув адміністративну справу як суд першої інстанції і ухвалив судове рішення, за письмовою заявою особи, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб`єктом владних повноважень, або за власною ініціативою може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Відповідно до частин першої, третьої та дев`ятої статті 382-3 КАС України за наслідками розгляду звіту суб`єкта владних повноважень суд постановляє ухвалу про прийняття або відмову у прийнятті звіту, яку може бути оскаржено в апеляційному порядку за правилами частини п`ятої статті 382-1 цього Кодексу. Оскарження ухвали не зупиняє її виконання. У разі постановлення ухвали про відмову у прийнятті звіту суд накладає на керівника суб`єкта владних повноважень штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а також додатково може встановити новий строк подання звіту відповідно до частини третьої статті 382-1 цього Кодексу або за власною ініціативою розглянути питання про зміну способу і порядку виконання судового рішення. Суд розглядає питання про зміну способу і порядку виконання судового рішення за правилами статті  378 цього Кодексу.

З метою належного виконання судового рішення статтею 378 КАС України передбачено можливість зміни способу і порядку його виконання.

Згідно із частиною першою статті 383 КАС України особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.

Отже, нормами КАС України визначено спеціальні способи судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах, вони мають на меті забезпечення належного виконання судових рішень.

Відповідно до висновків, викладених Верховним Судом у постановах, зокрема, від 20 лютого 2019 року в справі №806/2143/15, від 17 квітня 2019 року в справі №355/1648/15-а, від 21 серпня 2019 року в справі №295/13613/16-а, від 22 серпня 2019 року в справі №522/10140/17, від 21 листопада 2019 року в справі №802/1933/18-а щодо застосування норм КАС України (статті 267 у редакції до 15 грудня 2017 року, статей 382-383 у редакції після 15 грудня 2017 року), зазначені правові  норми мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їхнього застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, пов`язаних з невиконанням судового рішення в цій справі. Наявність у КАС України спеціальних норм, спрямованих на забезпечення належного виконання судового рішення, виключає можливість застосування загального судового порядку захисту прав  та інтересів стягувача шляхом подання позову. Судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється в порядку, передбаченому КАС України, який не передбачає можливості подання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до виконання судового рішення.

У постанові від 16 січня 2019 року в справі №686/23317/13-а Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що не можна зобов`язати суб`єкта владних повноважень виконувати судове рішення шляхом ухвалення з цього приводу іншого судового рішення, оскільки примусове виконання рішення суду здійснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження».

У постановах від 18 січня 2024 року в справі №160/2888/23 та від 30 квітня 2025 року  в справі №440/10814/24 Верховний Суд констатував, що судове рішення виконується безпосередньо і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших, додаткових судових рішень. Отже, у разі невиконання судового рішення, позивач має право вимагати вжиття спеціальних заходів впливу на боржника, передбачених законодавством про виконавче провадження, КАС України. Невиконання судового рішення не може бути самостійним предметом окремого судового провадження.

(!!!) Законодавець передбачив декілька видів судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах:

- зобов`язання суб`єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення та, за наслідками розгляду даного звіту, як один з можливих варіантів - накладення штрафу (стаття 382 КАС України);

- визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення суду (стаття 383 КАС України).

ВИСНОВОК: Отже, КАС України встановлено порядок виконання судових рішень в адміністративних справах та визначено певну послідовність дій, які необхідно вчинити для того, щоб зобов`язати відповідача належним чином виконати рішення суду (30 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/5820/22, адміністративне провадження № К/990/6604/23  (ЄДРСРУ № 111203555)).

 

 

 

Матеріал по темі: «Судовий збір при судовому контролі за виконанням судового рішення»
 
" Судовий контроль за виконанням судовихрішень»

 

 

 

 

Теги: судовий контроль, виконання судового рішення, звіт про виконання, встановлення судового контролю, невиконання судового рішення, відмова від виконання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов


21/07/2025

Апеляційне оскарження ухвал суду першої інстанції які не визначені в Кодексі

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Ухвали суду першої інстанції, що підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду, навіть коли вони не визначені в чіткому переліку процесуального законодавства

17 липня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/3982/23 (ЄДРСРУ № 128907721) досліджував питання щодо ухвал суду першої інстанції, що підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 254 ГПК учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 255 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.

Частина перша статті 255 ГПК визначає перелік ухвал суду першої інстанції, що можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду першої інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 255 ГПК заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.11.2024 у справі №757/47946/19-ц, досліджуючи питання щодо апеляційного оскарження окремо від рішення суду ухвал суду першої інстанції, які не зазначені в переліку, викладеному в частині першій статті 255 ГПК України, погодилась зі сформованим при застосуванні норм процесуального права підходом щодо права на апеляційне оскарження ухвал суду першої інстанції, в основу якого покладена ідея неодмінності дотримання конституційного права особи на судовий захист.

У контексті наведеного Велика Палата Верховного Суду зазначила:"24. Суть цього підходу полягає в такому:

1) ухвали, вказівка про можливість оскарження яких прямо зазначена в частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України), є самостійними об`єктами апеляційного оскарження;

2) заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду (частина друга статті 353 ЦПК України, статті 255 ГПК України);

3) ухвали суду, які залежно від їх змісту та стадії процесу не можуть бути оскаржені шляхом включення заперечень до рішення суду, можуть бути оскаржені окремо від рішення, якщо це зумовлено потребою судового захисту процесуальних прав та інтересів особи.

(!) Тож ухвала суду, яка не зазначена у переліку ухвал, викладеному в частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України), може бути оскаржена окремо від рішення суду, якщо цього вимагає забезпечення права особи на судовий захист.

Велика Палата Верховного Суду з такими висновками погоджується та констатує, що з урахуванням основних засад судочинства й необхідності забезпечення права на апеляційний перегляд будь-яка ухвала суду першої інстанції підлягає апеляційному оскарженню або самостійно, або разом із рішенням суду по суті спору.

Наведене узгоджується з пунктом «d» статті 3 Рекомендації R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо введення в дію та поліпшення функціонування систем і процедур оскарження у цивільних і торговельних справах від 07 лютого 1995 року на забезпечення того, щоб суд апеляційної інстанції розглядав лише вагомі питання, держави мають відтермінувати реалізацію права на оскарження з низки проміжних питань до подання основної скарги у справі.

Перелік ухвал, на які апеляційна скарга може бути подана окремо від рішення суду, наведений у частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України). Велика Палата Верховного Суду зауважує, що законодавець цілеспрямовано обмежив коло процесуальних питань, результат вирішення яких - ухвали суду - підлягають самостійному апеляційному оскарженню, з огляду на пріоритетність вирішення тих чи інших процесуальних питань. Надання учасникам судового процесу права на апеляційне оскарження всіх ухвал суду першої інстанції окремо від рішення суду незалежно від їх процесуальної суті і значення стало б передумовою для зловживання учасниками справи процесуальними правами та безпідставного затягування розгляду справи, що не відповідало б основним завданням судочинства.

Водночас, на переконання Великої Палати Верховного Суду, наведений у частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України) перелік судових рішень не є вичерпним: ухвала, зазначена в цій нормі процесуального права, безумовно може бути оскаржена в апеляційному порядку; за відсутності ухвали в зазначеному переліку встановленню та оцінці судом підлягає те, чи перешкоджає ця ухвала подальшому провадженню в справі та/або чи може вона бути оскаржена разом із рішенням суду (тобто чи є в особи, яка подає апеляційну скаргу, можливість поновити свої права в інший спосіб).

Тлумачення частини другої статті 352 ЦПК України (статті 254 ГПК України), за яким ухвали підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду лише в разі їх зазначення в переліку, наведеному в частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України), є звужувальним; таким, що не враховує випадки, за яких ухвали постановлені вже після ухвалення рішення суду по суті спору або особа з інших причин не має можливості відновити свої права без оскарження ухвали місцевого суду в апеляційному порядку.".

У даній справі, закриваючи апеляційне провадження, суд виходив з того, що ухвала про зміну експертної установи для проведення експертизи не підлягає оскарженню в порядку апеляційного провадження окремо від рішення суду, так як не входить до відповідного переліку ухвал, визначеного в частині першій статті 255 ГПК, який є вичерпним та не підлягає розширеному тлумаченню.

Тобто, обмежившись фактично лише звуженим тлумаченням вказаних процесуальних норм,  апеляційний суд вважав, що ухвала суду першої інстанції про зміну експертної установи для проведення експертизи не підлягає  апеляційному оскарження окремо від рішення суду тільки тому, що відсутня в переліку ухвал, наведеному в частин першій статті 255 ГПК.

У той час як у контексті наведеної правової позиції Великої Палати Верховного Суду та обставина, що відповідна ухвала суду першої інстанції (в цьому випадку ухвала про заміну експертної установи для проведення експертизи) не зазначена  в переліку, визначеному частиною першою статті 255 ГПК, сама по собі ще не виключає можливості апеляційного оскарження такої ухвали у певному порядку (пункт 24 від 13.11.2024 у справі №757/47946/19-ц, який процитований в пункті 34 цієї постанови).

Для правильної оцінки ухвали місцевого суду як такої, що підлягає або не підлягає самостійному апеляційному оскарженню, потрібно встановити, чи перешкоджає така ухвала подальшому провадженню у справі та/або чи має особа, яка подає апеляційну скаргу, можливість відновити свої права в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду.

Проте, апеляційний суд наведеного не врахував, зокрема не з`ясовував чи перешкоджає ухвала про заміну експертної установи  для проведення експертизи подальшому провадженню у цій справі та/або чи має особа, яка подає апеляційну скаргу, можливість відновити свої права в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду, тобто (1) чи є ця ухвала такою, що впливає на строк розгляду справи, відповідно може порушувати права учасників процесу, в цьому випадку скаржника, на справедливий суд та загрожувати самій суті цього права, зокрема  в аспекті ситуації, яка склалась у цій справі, а саме за умови наявності ухвали суду першої інстанції про призначення судової експертизи, яка не була оскаржена жодною із сторін, та проведення якої (експертизи) суд першої інстанції  вважав необхідним у межах встановлення дійсних обставин цієї справи з огляду на протилежність позицій сторін, в тому числі й скаржника, в питанні щодо якості та готовності товару, вирішення якого потребує спеціальних знань, та (2) чи має скаржник можливість відновити свої права, про порушення яких він стверджує в апеляційній скарзі на цю ухвалу, в інший спосіб, а саме чи буде доцільним та ефективним включення заперечень на таку ухвала до апеляційної скарги на рішення суду.

ВИСНОВОК: Верховний Суд вважає, що висновки суду апеляційної інстанції про закриття апеляційного провадження лише з підстав відсутності оскаржуваної ухвали в переліку ухвал, наведеному в частині першій статті 255 ГПК, є передчасними, зокрема  в силу того,  що про відповідне суд виснував без з`ясування обставин, що мають значення для вирішення спірного в цій ситуації питання щодо можливості оскаржити відповідну ухвалу окремо від рішення суду, що, в свою чергу, є підставою для скасування відповідної ухвали апеляційного суду про закриття апеляційного провадження з передачею справи до апеляційного суду для продовження розгляду.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Касаційне оскарження ухвали апеляційного суду про призначення експертизи?»

 

 

 

 

 

 

 

Теги: ухвала суду першої інстанції, окреме оскарження, перелік ухвал, судове рішення, апеляційна скарга, закриття апеляційного провадження,  Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов