Зменшення розміру витрат на правничу допомогу за ініціативою суду

 

Адвокат Морозов (судовий хахист)

Зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, за критерієм співмірності розміру витрат на правничу допомогу (за клопотанням сторони або з власної ініціативи)

Колегія суддів звертає увагу, що критерії співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката визначені у частині четвертій статті 137 ЦПК:

1) складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) час, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціна позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі вплив вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята-шоста статті 137 ЦПК).

У пункті 3 частини третьої статті 141 ЦПК визначені аналогічні критерії, які суд враховує при вирішенні питання про розподіл судових витрат - «чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес», які є по суті оцінкою співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката, які наведені і в частині четвертій статті 137 ЦПК.

Тому очевидно, що припис пункту 3 частини третьої статті 141 ЦПК слід застосовувати комплексно з урахуванням положень частин четвертої - шостої статті 137 ЦПК.

Таким чином, колегія суддів уважає, що у розумінні умов частин четвертої - шостої статті 137 ЦПК та пункту 3 частини третьої статті 141 ЦПК зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе винятково на підставі клопотання іншої сторони у разі доведення нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, за цим критерієм не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

29. Водночас у пунктах 1, 3, 4 частини третьої, частинах четвертій, дев`ятій статті 141 ЦПК визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правничу допомогу та не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково, покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Такими критеріями є:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

3) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися;

4) якщо сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку;

5) якщо сума судових витрат, заявлених до відшкодування та підтверджених відповідними доказами, є неспівмірно меншою, ніж сума, заявлена в попередньому (орієнтовному) розрахунку;

6) у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони.

Такий підхід є сталим у практиці Касаційного цивільного суду. Неоднаковий підхід до вирішення цього питання за подібних обставин справи Верховним Судом не сприяє динамічному розвитку судової практики та не дає змоги забезпечити розумну передбачуваність судових рішень.

Тому Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування пункту 3 частини третьої статті 141 ЦПК в частині права суду з власної ініціативи суду зменшувати розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, за критерієм співмірності розміру цих витрат, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року у cправі № 686/5757/23, та зробити висновок про те, що:

«у розумінні умов частин четвертої - шостої статті 137 ЦПК та пункту 3 частини третьої статті 141 ЦПК зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе винятково на підставі клопотання іншої сторони у разі доведення нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, за цим критерієм не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Водночас у пунктах 1, 3, 4 частини третьої, частинах четвертій, дев`ятій статті 141 ЦПК визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правничу допомогу та не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково, покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Такими критеріями є:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

3) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися;

4) якщо сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку;

5) якщо сума судових витрат, заявлених до відшкодування та підтверджених відповідними доказами, є неспівмірно меншою, ніж сума, заявлена в попередньому (орієнтовному) розрахунку;

6) у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони».

ВИСНОВОК: Для визначення правозастосування вказаних вище норм передати справу № 372/6826/24 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

 

 

Матеріал по темі: «Верховний суд щодо відшкодування витрат на правову допомогу»

 

 

#витрати_на_правову_допомогу, #адвокат, #судовий_збір, #Верховний_суд, #Адвокат_Морозов,

 

Спецконфіскація майна що перебуває у спільній власності подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Застосування спеціальної конфіскації майна, яке є знаряддям злочину, однак перебуває у спільній власності подружжя

21 серпня 2025 року Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 669/338/24, провадження № 51-5214км24 (ЄДРСРУ № 129778675) передав справу на розгляд на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (ОП ККС ВС) щодо застосування спеціальної конфіскації майна, яке є знаряддям злочину, однак перебуває у спільній власності подружжя.

Так у постановах колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 07 листопада 2024 року (справа № 448/1440/22, провадження 51-5931км23) та постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 25 липня 2024 року (справа № 676/2111/20, провадження № 51-635км22) зазначено, що один лиш факт перебування у шлюбі не свідчить про те, що майно, яке має спеціальний порядок набуття права власності, перебуває у спільній власності подружжя, і тому не підлягає спеціальній конфіскації.

Також вказано, що застосовуючи положення ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й те, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Указані юридичні факти підлягають встановленню за визначеною законом процедурою в порядку цивільного судочинства, що не передбачено положеннями КПК України.

Враховуючи наведене, Суд прийшов до переконання, що предмети, які підлягали спеціальній конфіскації (були знаряддям злочину) підлягали вилученню незважаючи на доводи сторони захисту про розповсюдження на них правового режиму спільної сумісної власності подружжя.

У постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 26 січня 2023 року (справа № 676/2111/20, провадження № 51-635км22) міститься дещо інший підхід, відповідно до якого за релевантних обставин суд повинен був оцінити знаряддя скоєння злочину та, відповідно до положень ч. 2 ст. 96 КК України, ухвалити рішення про конфіскацію грошової суми, що відповідає вартості такого майна.

Водночас, у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 травня 2025 року (справа № 164/265/24, провадження № 51-4515км24) та постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 01 грудня 2020 року (справа № 520/16693/15-к, провадження № 51-4647км20) вказується про те, що за аналогічних обставин, вірним процесуальним рішенням є: не застосовувати спеціальну конфіскацію до майна, яке було знаряддям злочину і набуте у шлюбі. При цьому, у наведених справах Суд не брав до уваги ту обставину, що оскільки відповідно до ст. 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, то суди повинні встановлювати, з яких саме передбачених законом підстав і у який передбачений законом спосіб особа набула право власності на певний об`єкт.

Отже, зі змісту наведених постанов Верховного Суду вбачається, що різні колегії суддів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду фактично дійшли різних висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Колегія суддів погоджується із правовою позицією, яка міститься у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 07 листопада 2024 року (справа № 448/1440/22, провадження 51-5931км23) та постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 25 липня 2024 року (справа № 676/2111/20, провадження № 51-635км22) та вважає, що майно, яке було предметом вчинення злочину, безальтернативно підлягає стягненню на користь держави як передбачено імперативними приписами КПК України. Та обставина, що таке могло або було набуте у шлюбі і на нього розповсюджується правовий режим спільної сумісної власності є юридичним фактом, що підлягає встановленню за визначеною законом процедурою в порядку цивільного судочинства.

…

На думку автора, слід враховувати, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) та ряду постановах Верховного суду, зокрема від 11 вересня 2019 року у справі № 154/2747/16, провадження № 61-29120св18 (ЄДРСРУ № 84182714) акцентується увага на тому, що аналіз статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності майна подружжя, набутого ними у період шлюбу.

Зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

(!) Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Спецконфіскаціяавтомобіля як знаряддя вчинення злочину»

 

 

#спецконфіскація, #авто, #транспортний_засіб, #судова_практика, #Верховний_суд, #Адвокат_Морозов

 

 

Строк для організації і проведення податкової перевірки в межах справи про банкрутство

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є обов`язковим встановлений Методичними рекомендаціями № 470 тридцятиденний строк для організації і проведення податкової перевірки в межах справи про банкрутство?

05 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/4882/23, адміністративне провадження №К/990/43707/23 (ЄДРСРУ № 119628316) досліджував питання: «Чи є обов`язковим і присічним встановлений Методичними рекомендаціями № 470 тридцятиденний строк для організації і проведення перевірки, як наслідок, чи тягне за собою пропуск такого строку наслідок у вигляді втрати контролюючим органом права на проведення відповідної перевірки»?

Податковий кодекс України не встановлює конкретного строку задля реалізації контролюючим органом права на проведення документальної позапланової перевірки на підставі підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК України після виникнення відповідної підстави. Натомість, позивач доводить, що право на проведення документальної позапланової перевірки на цій підставі може бути реалізоване виключно в межах 30-ти денного строку з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство, оскільки це встановлено Порядком № 1588 і Методичними рекомендаціями № 470.

Надаючи правову оцінку таким доводам, Верховний суд виходить з того, що дійсно в останньому абзаці підпункту 2.1.6 пункту 2.1 розділу ІІ Методичних рекомендацій № 470 (в редакції, чинній до 27 жовтня 2023 року) зазначено, що з метою того, щоб вимоги щодо сплати платежів, контроль за справлянням яких здійснюють органи ДПС, були сформовані й отримані особою, відповідальною за погашення грошових зобов`язань або податкового боргу платника податків, не пізніше строку, визначеного для заявлення кредиторами своїх вимог, територіальним органом ДПС вживаються заходи, спрямовані на забезпечення організації та проведення документальних позапланових перевірок таких платників податків, протягом 30 робочих днів від дня отримання органом ДПС інформації щодо прийняття рішення про реорганізацію (крім перетворення), ліквідацію (зняття з обліку) платника податків, або щодо порушення провадження у справі про банкрутство. За результатами проведення перевірки підрозділ, що здійснював (очолював) таку перевірку, забезпечує внесення до ІТС «Податковий блок» (підсистема «Податковий аудит» / Інформація / Припинення ПП) інформації про її результати.

Однак, безпосередньо у Методичних рекомендаціях №470 зазначено, що вони мають рекомендаційний характер та не містять нових правових норм щодо організації, проведення та реалізації матеріалів перевірок платників податків. Методичні рекомендації не є вичерпними і можуть змінюватись та/або доповнюватись у випадках, якщо такі зміни чи доповнення затверджуються відповідними наказами ДПС.

Відповідно, підстави вважати, що саме Методичні рекомендації № 470 встановили для контролюючого органу строк для прийняття наказу про проведення перевірки і його реалізацію, який має обов`язковий і присічний характер, відсутні. Тим більш, зазначені Методичні рекомендації не проходили процедуру реєстрації в Міністерстві юстиції України, а на офіційному сайті Верховної Ради України розміщені під видом «Наказ, Рекомендації, Зразок, Форма типового документа, Повідомлення, Запит, Акт, Інформація». Отже, Методичні рекомендації №470 можуть враховуватися органами ДПС, однак, підстави вважати їх обов`язковими відсутні, як і відсутні підстави вважати, що їх недотримання має наслідком визнання дій контролюючого органу незаконними.

Згідно з пунктами 11.6 і 11.8 Порядку № 1588 при проведенні заходів податкового контролю, пов`язаних з ліквідацією або реорганізацією платника податків, контролюючі органи організовують та планують їх таким чином, щоб вимоги щодо сплати платежів, контроль за справлянням яких здійснюють контролюючі органи, були сформовані і отримані особою, відповідальною за погашення грошових зобов`язань або податкового боргу платника податків, не пізніше строку, визначеного для заявлення кредиторами своїх вимог. За результатами проведення відповідних заходів у зв`язку з ліквідацією або реорганізацією платника податків, але не пізніше дня закінчення строку заявлення кредиторами своїх вимог відповідальні працівники таких підрозділів (органів) вносять до Єдиного банку даних юридичних осіб або підтверджують інформацію щодо наявності/відсутності заборгованості зі сплати податків і зборів.

Відповідно до частини першої статті 45 КУзПБ конкурсні кредитори за вимогами, що виникли до дня відкриття провадження у справі про банкрутство, зобов`язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом 30 днів з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство.

Верховний суд погоджується, що дотримання контролюючим органом визначеного у зазначених нормах строку забезпечило б більшу оперативність у виявленні кредиторських вимог до юридичної особи, щодо якої порушено провадження у справі про банкрутство. Однак, сукупний аналіз наведених норм у взаємозв`язку із положеннями податкового законодавства не дають підстав вважати, що сплив такого строку тягне за собою наслідки у вигляді визнання наказу контролюючого органу про проведення перевірки незаконним і його скасування.

ВИСНОВОК:  Встановлені у Порядку № 1588 і Методичних рекомендаціях № 470 приписи щодо строку проведення перевірки, враховуючи відсутність таких у нормах ПК України, не можуть сприйматися як такі, що забороняють контролюючому органу проводити перевірку на підставі підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК України після їх спливу.

  

 

 

Матеріал по темі: «Податкова перевірка на стадії ліквідаційної процедури боржника»

 

 

теги: податковий_борг, процедура_банкрутства, стягнення_боргу, поточні_вимоги, кредиторські_вимоги, боржник, банкрутство, ліквідація, порушення _справи_про_банкрутство, судова_практика, Адвокат_Морозов

Додаткове заочне рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальна неможливість ухвалення додаткового заочного рішення

18 жовтня 2023 року  Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 947/32389/21, провадження № 61-7981 св 23 (ЄДРСРУ № 114259093) досліджував питання щодо процесуальної неможливості ухвалення додаткового заочного рішення.

Заочний розгляд справи  відповідно до Цивільного процесуального кодексу України (глава 11) є особливим порядком розгляду та вирішення цивільної справи за відсутності відповідача. Його розглядають як додаткову гарантію позивачеві від зловживання відповідачем процесуальними правами, усунення причин затягування процесу.

Заочне рішення суду ухвалюється в тому разі, коли особу було належним чином повідомлено про розгляд справи, але вона була відсутня в судовому засіданні й не подала відзиву, заперечень на позовну заяву.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, яка може бути подано протягом 30 днів з дня його проголошення. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин.

Однак, Верховний Суд зазначає, що нормами ЦПК України не передбачено ухвалення додаткового заочного рішення, так як при ухваленні додаткового рішення суду відсутня така обов`язкова умова як для заочного рішення, а саме належне повідомлення відповідача про дату, час і місце судового засідання (пункт 1 частини першої статті 280 ЦПК України).

Так, у частині четвертій статті 270 ЦПК України закріплено, що, ухвалюючи додаткове рішення, у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Тому повідомлення і явка відповідача у даному випадку не є обов`язковою.

ВИСНОВОК: Нормами ЦПК України не передбачено ухвалення додаткового заочного рішення.

 

P.s. Разом із тим, указана помилка судів не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення (частина друга статті 410 ЦПК України)

 

Матеріал по темі: «Суб`єкт подання заяви про перегляд заочного рішення»