Стягнення з позивача судових витрат у разі залишення позову без розгляду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: стягнення з позивача понесених відповідачем судових витрат, зокрема у разі залишення позову без розгляду на підставі заяви позивача

01 квітня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/37432/23, провадження № 61-12954св25 (ЄДРСРУ № 135309435) досліджував питання щодо стягнення з позивача понесених відповідачем судових витрат, зокрема у разі залишення позову без розгляду на підставі заяви позивача.

Відповідно до частини третьої статті 13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду.

Згідно з частиною п`ятою статті 142 ЦПК України у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.

Тобто стягнення з позивача понесених відповідачем судових витрат, зокрема у разі залишення позову без розгляду, можливе лише у разі встановлення необґрунтованості дій позивача.

Залишення заяви без розгляду на підставі заяви позивача - це форма закінчення розгляду справи без ухвалення рішення. Зазначена процесуальна дія - це диспозитивне право позивача, передбачене нормами ЦПК України. При цьому суд не перевіряє підстави подання такої заяви.

Отже, саме по собі подання заяви про залишення позову без розгляду не є необґрунтованими діями позивача, так як це є його диспозитивним правом, передбаченим нормами ЦПК України, яке не містить обмежень в його реалізації.

Для стягнення на підставі частини п`ятої статті 142 ЦПК України здійснених відповідачем витрат, пов`язаних з розглядом справи, відповідачу згідно з процесуальним обов`язком доказування необхідно довести, які саме необґрунтовані дії позивача були ним здійснені в ході розгляду справи та в чому вони полягали, зокрема, але не виключно: чи діяв позивач недобросовісно та пред`явив необґрунтований позов; чи систематично протидіяв правильному та швидкому вирішенню спору; чи недобросовісний позивач мав на меті протиправну мету - ущемлення прав та інтересів відповідача; чи були дії позивача умисні та який ступінь його вини й чим це підтверджується.

Зазначене відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2025 року у справі № 357/5156/23, від 23 грудня 2025 року у справі №750/14656/24, від 12 лютого 2026 року у справі № 404/6023/24, 06 березня 2026 року у справі № 290/248/22 (провадження № 61-13063св25).

При цьому «необґрунтовані дії позивача» не тотожні поняттю «необґрунтований позов», адже законодавець свідомо визначив підставою саме дію позивача, яка є необґрунтованою, а не заяву по суті спору - позов.

Верховний суд наголошує, що саме по собі постановлення ухвали про залишення позову без розгляду не свідчить про необґрунтованість дій позивача і не є підставою для відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу понесених відповідачем.

ВИСНОВОК: Стягнення з позивача понесених відповідачем судових витрат, зокрема у разі залишення позову без розгляду, можливе лише у разі встановлення необґрунтованості дій позивача.

 

 

Матеріал по темі: «Зменшення розміру витрат на правничу допомогу за ініціативою суду»

 

 

 

#витрати_на_правову_допомогу, #адвокат, #судовий_збір, #Верховний_суд, #Адвокат_Морозов,

Зменшення розміру витрат на правничу допомогу за ініціативою суду

 

Адвокат Морозов (судовий хахист)

Зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, за критерієм співмірності розміру витрат на правничу допомогу (за клопотанням сторони або з власної ініціативи)

Колегія суддів звертає увагу, що критерії співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката визначені у частині четвертій статті 137 ЦПК:

1) складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) час, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціна позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі вплив вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята-шоста статті 137 ЦПК).

У пункті 3 частини третьої статті 141 ЦПК визначені аналогічні критерії, які суд враховує при вирішенні питання про розподіл судових витрат - «чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес», які є по суті оцінкою співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката, які наведені і в частині четвертій статті 137 ЦПК.

Тому очевидно, що припис пункту 3 частини третьої статті 141 ЦПК слід застосовувати комплексно з урахуванням положень частин четвертої - шостої статті 137 ЦПК.

Таким чином, колегія суддів уважає, що у розумінні умов частин четвертої - шостої статті 137 ЦПК та пункту 3 частини третьої статті 141 ЦПК зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе винятково на підставі клопотання іншої сторони у разі доведення нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, за цим критерієм не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

29. Водночас у пунктах 1, 3, 4 частини третьої, частинах четвертій, дев`ятій статті 141 ЦПК визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правничу допомогу та не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково, покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Такими критеріями є:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

3) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися;

4) якщо сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку;

5) якщо сума судових витрат, заявлених до відшкодування та підтверджених відповідними доказами, є неспівмірно меншою, ніж сума, заявлена в попередньому (орієнтовному) розрахунку;

6) у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони.

Такий підхід є сталим у практиці Касаційного цивільного суду. Неоднаковий підхід до вирішення цього питання за подібних обставин справи Верховним Судом не сприяє динамічному розвитку судової практики та не дає змоги забезпечити розумну передбачуваність судових рішень.

Тому Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування пункту 3 частини третьої статті 141 ЦПК в частині права суду з власної ініціативи суду зменшувати розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, за критерієм співмірності розміру цих витрат, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року у cправі № 686/5757/23, та зробити висновок про те, що:

«у розумінні умов частин четвертої - шостої статті 137 ЦПК та пункту 3 частини третьої статті 141 ЦПК зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе винятково на підставі клопотання іншої сторони у разі доведення нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, за цим критерієм не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Водночас у пунктах 1, 3, 4 частини третьої, частинах четвертій, дев`ятій статті 141 ЦПК визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правничу допомогу та не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково, покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Такими критеріями є:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

3) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися;

4) якщо сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку;

5) якщо сума судових витрат, заявлених до відшкодування та підтверджених відповідними доказами, є неспівмірно меншою, ніж сума, заявлена в попередньому (орієнтовному) розрахунку;

6) у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони».

ВИСНОВОК: Для визначення правозастосування вказаних вище норм передати справу № 372/6826/24 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

 

 

Матеріал по темі: «Верховний суд щодо відшкодування витрат на правову допомогу»

 

 

#витрати_на_правову_допомогу, #адвокат, #судовий_збір, #Верховний_суд, #Адвокат_Морозов,

 

Спецконфіскація майна що перебуває у спільній власності подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Застосування спеціальної конфіскації майна, яке є знаряддям злочину, однак перебуває у спільній власності подружжя

21 серпня 2025 року Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 669/338/24, провадження № 51-5214км24 (ЄДРСРУ № 129778675) передав справу на розгляд на розгляд об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (ОП ККС ВС) щодо застосування спеціальної конфіскації майна, яке є знаряддям злочину, однак перебуває у спільній власності подружжя.

Так у постановах колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 07 листопада 2024 року (справа № 448/1440/22, провадження 51-5931км23) та постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 25 липня 2024 року (справа № 676/2111/20, провадження № 51-635км22) зазначено, що один лиш факт перебування у шлюбі не свідчить про те, що майно, яке має спеціальний порядок набуття права власності, перебуває у спільній власності подружжя, і тому не підлягає спеціальній конфіскації.

Також вказано, що застосовуючи положення ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й те, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Указані юридичні факти підлягають встановленню за визначеною законом процедурою в порядку цивільного судочинства, що не передбачено положеннями КПК України.

Враховуючи наведене, Суд прийшов до переконання, що предмети, які підлягали спеціальній конфіскації (були знаряддям злочину) підлягали вилученню незважаючи на доводи сторони захисту про розповсюдження на них правового режиму спільної сумісної власності подружжя.

У постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 26 січня 2023 року (справа № 676/2111/20, провадження № 51-635км22) міститься дещо інший підхід, відповідно до якого за релевантних обставин суд повинен був оцінити знаряддя скоєння злочину та, відповідно до положень ч. 2 ст. 96 КК України, ухвалити рішення про конфіскацію грошової суми, що відповідає вартості такого майна.

Водночас, у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 травня 2025 року (справа № 164/265/24, провадження № 51-4515км24) та постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 01 грудня 2020 року (справа № 520/16693/15-к, провадження № 51-4647км20) вказується про те, що за аналогічних обставин, вірним процесуальним рішенням є: не застосовувати спеціальну конфіскацію до майна, яке було знаряддям злочину і набуте у шлюбі. При цьому, у наведених справах Суд не брав до уваги ту обставину, що оскільки відповідно до ст. 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, то суди повинні встановлювати, з яких саме передбачених законом підстав і у який передбачений законом спосіб особа набула право власності на певний об`єкт.

Отже, зі змісту наведених постанов Верховного Суду вбачається, що різні колегії суддів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду фактично дійшли різних висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Колегія суддів погоджується із правовою позицією, яка міститься у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 07 листопада 2024 року (справа № 448/1440/22, провадження 51-5931км23) та постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 25 липня 2024 року (справа № 676/2111/20, провадження № 51-635км22) та вважає, що майно, яке було предметом вчинення злочину, безальтернативно підлягає стягненню на користь держави як передбачено імперативними приписами КПК України. Та обставина, що таке могло або було набуте у шлюбі і на нього розповсюджується правовий режим спільної сумісної власності є юридичним фактом, що підлягає встановленню за визначеною законом процедурою в порядку цивільного судочинства.

…

На думку автора, слід враховувати, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) та ряду постановах Верховного суду, зокрема від 11 вересня 2019 року у справі № 154/2747/16, провадження № 61-29120св18 (ЄДРСРУ № 84182714) акцентується увага на тому, що аналіз статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності майна подружжя, набутого ними у період шлюбу.

Зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

(!) Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Спецконфіскаціяавтомобіля як знаряддя вчинення злочину»

 

 

#спецконфіскація, #авто, #транспортний_засіб, #судова_практика, #Верховний_суд, #Адвокат_Морозов