Верховний суд: початок відліку строку позовної давності у справах про ДТП.

Адвокат Морозов (судовий захист)

Початок відліку строку позовної давності у справах про ДТП. Майнова (грошова) відповідальність страховика. Деліктне та договірне зобов’язання. Порядок дій особи постраждалої в наслідок ДТП. 

До недавнього часу вважалось, що день, коли сталося ДТП, унаслідок якої пошкоджено автомобіль позивача і йому завдано майнової та моральної шкоди, вважається тим днем, коли позивач довідався про порушення свого права та про особу, яка його порушила, і саме з цього часу в нього виникає право вимоги як до безпосереднього заподіювача шкоди, так і до страхової компанії, відповідальної за останнього (Правова позиція Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 309цс15).

Разом з цим Верховний суд України розглядаючи справу № 6-192цс16 постановою від 29.06.2016 р. відступив від своєї ж правової позиції викладеній у постанові ВСУ від 11 листопада 2015 року у справі № 309цс15 обґрунтувавши це наступним.

За загальним правилом відповідальність за шкоду несе боржник – особа, яка завдала шкоди. Якщо шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки (зокрема, діяльністю щодо використання, зберігання та утримання транспортного засобу), така шкода відшкодовується володільцем джерела підвищеної небезпеки – особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом (частина друга статті 1187 ЦК України).

Разом з тим правила регулювання деліктних зобов’язань допускають можливість відшкодування завданої потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою, – якщо законом передбачено такий обов’язок.

Так, відповідно до статті 999 ЦК України законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування). До відносин, що випливають із обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.

До сфери обов’язкового страхування відповідальності належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом України від 1 липня 2004 року № 1961-IV  «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон № 1961-IV).

Метою здійснення обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності Закон № 1961-IV (стаття 3) визначає забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП, а також захист майнових інтересів страхувальників. Об’єктом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров’ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 Закону № 1961-IV).

Згідно зі статтею 6 Закону № 1961-IV страховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров’ю та/або майну потерпілого.

За змістом Закону № 1961-IV (статті 9, 22–31, 35, 36) настання страхового випадку (скоєння ДТП) є підставою для здійснення страховиком виплати страхового відшкодування потерпілому відповідно до умов договору страхування та в межах страхової суми. Страховим відшкодуванням у цих межах покривається оцінена шкода, заподіяна внаслідок ДТП життю, здоров’ю, майну третьої особи, в тому числі й шкода, пов’язана зі смертю потерпілого. Для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, подає страховику заяву про страхове відшкодування. Таке відшкодування повинно відповідати розміру оціненої шкоди, але якщо розмір заподіяної шкоди перевищує страхову суму, розмір страхової виплати за таку шкоду обмежується зазначеною страховою сумою.

З огляду на вищенаведене сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння дорожньо-транспортної пригоди за участю забезпеченого транспортного засобу.

Завдання потерпілому шкоди внаслідок ДТП особою, цивільна відповідальність якої застрахована, породжує деліктне зобов’язання, в якому праву потерпілого (кредитора) вимагати відшкодування завданої шкоди в повному обсязі відповідає відповідний обов’язок боржника (особи, яка завдала шкоди). Водночас така ДТП слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника (в договірному зобов’язанні ним є страховик).

Разом з тим зазначені зобов’язання не виключають одне одного.  Деліктне зобов’язання – первісне, основне зобов’язання, в якому діє загальний принцип відшкодування шкоди в повному обсязі, підставою його виникнення є завдання шкоди. Натомість страхове відшкодування – виплата, яка здійснюється страховиком відповідно до умов договору, виключно в межах страхової суми та в разі, якщо подія, внаслідок якої завдано шкоди, буде кваліфікована як страховий випадок. Одержання потерпілим страхового відшкодування за договором не обов’язково припиняє деліктне зобов’язання, оскільки страхового відшкодування може бути недостатньо для повного покриття шкоди, й особа, яка завдала шкоди, залишається зобов’язаною. При цьому потерпілий не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, але наділяється правами за договором: на його користь або на користь третьої особи страховик зобов’язаний виконати обов’язок зі здійснення страхового відшкодування. 

Таким чином, потерпілому як кредитору належить право вимоги в обох видах зобов’язань – деліктному та договірному. Він вільно, на власний розсуд обирає спосіб здійснення свого права шляхом звернення вимоги виключно до особи, яка завдала шкоди, про відшкодування цієї шкоди, або шляхом звернення до страховика, у якого особа, яка завдала шкоди, застрахувала свою цивільно-правову відповідальність, із вимогою про виплату страхового відшкодування, або шляхом звернення до страховика та в подальшому до особи, яка завдала шкоди, за наявності передбачених статтею 1194 ЦК України підстав.

Вищевикладена правова позиція також відображена і у Постанові Верховного суду України від 20 січня 2016 р. по справі № 6-2808цс15 де суд дійшов до наступного висновку: «…право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є АБСОЛЮТНИМ  і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована.

У разі задоволення такого позову заподіювач шкоди не позбавлений можливості пред’явити майнові вимоги до страхової компанії, з якою ним укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності».

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків.

Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту – шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).

Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин.

Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права.

Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше – регулятивне, друге – охоронне.

Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Окремо необхідно наголосити, що страховик несе цивільно – правову (грошову - ст. 625 ЦК України) відповідальність за заборгованість по страховим виплатам (висновок Верховного суду України при розгляді справи № 6927цс16 від 01.06.2016 р.)

Висновком вищенаведеного є те, що постраждала особа в наслідок ДТП повинна зробити:

-                     терміново повідомити про ДТП відповідний підрозділ Національної поліції   України;

-                     за наявності фото фіксуючих пристроїв сфотографувати місце ДТП, учасників пригоди, наявні документи, свідків, тощо;

-                     проінформувати учасників дорожньо - транспортної пригоди про себе, своє місце проживання, назву та місцезнаходження страховика та надати відомості про відповідні страхові поліси;

-                     записати реквізити свідків та інших учасників ДТП, а саме: реєстраційні знаки інших ТЗ, П. І. Б. водіїв, адреси проживання, контактні телефони; вжити всіх можливих заходів для встановлення і фіксації реквізитів третіх осіб, які можуть бути визнані винними у заподіянні шкоди ТЗ;

-                     вжити всіх можливих заходів з метою запобігання чи зменшення подальшої шкоди;

-                     невідкладно (не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП) письмово надати страховику, з яким укладено договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності або у випадках, передбачених статтею 41 Закону про автоцивільну відповідальність, - МТСБУ, повідомлення про ДТП, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу.

-                     своєчасно звернутися до страховика із заявою про виплату їй страхового відшкодування у зв’язку з ДТП;

-                     у випадку письмової відмови страховика щодо виконання своїх зобов’язань звертатися до суду за захистом свого порушеного права.

Відносно початку перебігу строків позовної давності то Верховний суд чітко вказав, що право особи на звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права виникає (та відповідно перебіг позовної давності починається) з моменту, коли право цієї особи порушене (особа довідалася про порушення свого права), тобто з моменту відмови страховика у виплаті страхового відшкодування, а не з дня скоєння ДТП.

Теги: ДТП, транспортний засіб, цивільно – правова відповідальність, страхування, МТСБУ, страховик, потерпілий, свідок, учасник пригоди, страхове відшкодування, експертна оцінка ТЗ, позов, суд, юрист, адвокат, Морозов Євген

Оскарження дій контролюючого органу при проведенні зустрічної звірки.

Адвокат Морозов (судебная защита)

Обґрунтування підстав щодо оскарження дій контролюючого органу при проведення зустрічної звірки контрагента. Судова практика Вищого адміністративного та Верховного судів України. 

Позиція захисту: Вищий адміністративний суду України розглядаючи справу № 820/337/14 постановою від 07.07.2016 року в черговий раз підтвердив, що проведення зустрічної звірки податковим органом може розглядатися як юридичний факт, який впливає на законні інтереси платника податків виключно у випадку коли дані, отримані за результатами проведення зустрічних звірок, можуть бути використані контролюючим органом як інформація про можливі порушення платником податків вимог податкового законодавства…в інших випадках позовні вимоги, спрямовані на оскарження дій посадових осіб контролюючого органу щодо здійснення заходів з метою проведення зустрічних звірок, які оформлені актом про неможливість проведення зустрічної звірки задоволенню не підлягають.

Так, суд вказав, що відповідно до п. 73.5 ст. 73 Податкового кодексу України з метою отримання податкової інформації контролюючі органи мають право проводити зустрічні звірки даних суб'єктів господарювання щодо платника податків.

Зустрічною звіркою вважається співставлення даних первинних бухгалтерських та інших документів суб'єкта господарювання, що здійснюється контролюючими органами з метою документального підтвердження господарських відносин з платником податків та зборів, а також підтвердження відносин, виду, обсягу і якості операцій та розрахунків, що здійснювалися між ними, для з'ясування їх реальності та повноти відображення в обліку платника податків.

Зустрічні звірки не є перевірками і проводяться в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Відповідний порядок затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2010 № 1232.

За результатами зустрічних звірок складається довідка, яка надається суб'єкту господарювання у десятиденний термін.

Поряд з цим, наказом Державної податкової адміністрації України від 22.04.2011 № 236 було затверджено Методичні рекомендації щодо організації та проведення органами державної податкової служби зустрічних звірок.

Пунктом 4.4 названих Методичних рекомендацій визначено, що в разі встановлення фактів, що не дають змогу провести зустрічну звірку суб'єкта господарювання, зокрема у зв'язку із зняттям з обліку, встановленням відсутності суб'єкта господарювання та/або його посадових осіб за місцезнаходженням (податковою адресою), відповідальний підрозділ не пізніше двох робочих днів від дати надходження запиту складає Акт про неможливість проведення зустрічної звірки суб'єкта господарювання, реєструє його у Журналі реєстрації довідок про результати проведення зустрічної звірки (актів про неможливість проведення зустрічної звірки суб'єкта господарювання, неявки для підписання, відмови від писання Довідки про результати проведення зустрічної звірки) та вживає відповідних заходів, передбачених актами ДПС України.

Форма акту про неможливість проведення зустрічної звірки затверджена Додатком № 3 до згаданих Методичних рекомендацій. Відповідна форма, серед іншого, передбачає внесення до акту про неможливість окремих відомостей, що стосуються суб'єкта проведення звірки.

При цьому, слід зауважити, що п. 15 Додатку №3 Методичних рекомендацій передбачає зазначення встановлених даних про проведений аналіз наявної в органі ДПС інформації та її документального підтвердження, з приміткою, що у разі наявності зазначається й інша інформація (в т. ч. отримана від підрозділів податкової міліції), що має відношення до питань запиту і може бути використана органом-ініціатором при перевірці. Одночасно надаються належним чином завірені копії таких документів, що не підтверджують дані платника податків, наведені у запиті.

Зі змісту викладеного випливає, що дії з оформлення результатів зустрічної звірки актом про неможливість проведення зустрічної звірки не створюють будь-яких правових наслідків, а вчинення податковими органами дій по проведенню зустрічних звірок прямо передбачено у повноваженнях органів державної податкової служби.

Тобто, дії по проведенню зустрічних звірок є частиною процесу реалізації податковим органом повноважень, наданих йому чинним законодавством. Проведення зустрічних звірок є лише процедурним заходом зі збору податковим органом інформації щодо дотримання платником податкового законодавства у рамках податкового контролю.

Проведення зустрічної звірки може розглядатися як юридичний факт, який впливає на законні інтереси платника податків виключно у випадку коли дані, отримані за результатами проведення зустрічних звірок, можуть бути використані контролюючим органом як інформація про можливі порушення платником податків вимог податкового законодавства. 

Відповідна обставина, у свою чергу, згідно з пп. 78.1.1 пп. 78.1 ст. 78 Податкового кодексу України є підставою для призначення податкової перевірки.

При розгляді даного спору, судам слід було виходити з того, що дії з проведення зустрічної звірки та зі складання акту за їх результатами, з відображенням в ньому відповідної інформації, не відповідають критерію юридичної значимості, не створюють для платника жодних правових наслідків у вигляді виникнення, зміни або припинення його прав та не породжують для нього будь-яких обов'язків, та враховуючи, що податковий орган має законодавчо визначене право на проведення таких звірок з відповідним їх оформленням, то дії контролюючого органу щодо проведення зустрічної звірки, яка оформлена відповідним актом, не можуть вважатись протиправними.

З огляду на вищезазначене, позовні вимоги, спрямовані на оскарження дій посадових осіб контролюючого органу щодо здійснення заходів з метою проведення зустрічних звірок, які оформлені актом про неможливість проведення зустрічної звірки задоволенню не підлягають.

Крім того, у п. 61.1 ст. 61 Податкового кодексу України визначено, що податковий контроль - це система заходів, що вживаються контролюючими органами з метою контролю правильності нарахування, повноти і своєчасності сплати податків і зборів, а також дотримання законодавства з питань регулювання обігу готівки, проведення розрахункових та касових операцій, патентування, ліцензування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

Способом здійснення такого контролю є, зокрема, інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів (пп. 62.1.2 п. 62.2 ст. 62 Податкового кодексу України), а також перевірки та звірки відповідно до вимог цього Кодексу, а також перевірки щодо дотримання законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, у порядку, встановленому законами України, що регулюють відповідну сферу правовідносин. (пп. 62.1.3 п. 62.2 ст. 62 Податкового кодексу України).

Відповідно до ст. 71 Податкового кодексу України інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів це комплекс заходів щодо збору, опрацювання та використання інформації, необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій.

Згідно з приписами пп. 72.1.1 п. 72.1 ст. 72 Податкового кодексу України для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу використовується інформація, що надійшла, зокрема: від платників податків та податкових агентів, що міститься в податкових деклараціях, розрахунках, інших звітних документах; що міститься у наданих великими платниками податків в електронній формі копіях документів з обліку доходів, витрат та інших показників, пов'язаних із визначенням об'єктів оподаткування (податкових зобов'язань), первинних документах, які ведуться в електронній формі, регістрах бухгалтерського обліку, фінансовій звітності, інших документах, пов'язаних з обчисленням та сплатою податків і зборів; про фінансово-господарські операції платників податків.

У п. 74.1 ст. 74 Податкового кодексу України зазначено, що податкова інформація, зібрана відповідно до цього Кодексу, може зберігатися та опрацьовуватися в інформаційних базах контролюючих органів або безпосередньо посадовими (службовими) особами контролюючих органів.

Таким чином, способом здійснення податкового контролю є, зокрема, інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів. Інформація, зібрана відповідно до Податкового кодексу України, може зберігатися та опрацьовуватися в інформаційних базах контролюючих органів або безпосередньо посадовими (службовими) особами контролюючих органів, а висновки, викладені у акті, є відображенням дій податкових інспекторів та не відповідають критерію юридичної значимості, не створюють для платника жодних правових наслідків у вигляді виникнення, зміни або припинення його прав та не породжують для нього будь-яких обов'язків, а, отже така довідка не порушує прав останнього.

Дії контролюючого органу щодо внесення до Інтегрованої системи змін показників податкової звітності суб'єктів господарювання в частині податкового кредиту та податкових зобов'язань на підставі акту про неможливість проведення зустрічної звірки не породжують правових наслідків для платників податків та не порушують їхні права, оскільки розміщена в цій системі інформація є службовою та використовується податковими органами для обробки зібраної інформації в автоматичному режимі (використовується для виконання покладених на контролюючі органи функцій та завдань) з метою здійснення податкового контролю.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 09.12.2014 у справі № 21-511а14.

Висновком зазначеного є те, що Акт контролюючого (податкового) органу про неможливість проведення зустрічної звірки платника податку щодо документального підтвердження господарських відносин із платниками податків та зборів, їх реальності та повноти відображення в обліку за відповідний період є лише службовою інформацією фіскального органу та не породжує юридичних наслідків для платника податку, але (!!!) до моменту прийняття відповідних податкових повідомлень - рішень за результатами такої звірки.

Теги: податкові спори, налоговые споры, встречная проверка, зустрічна звірка, платник податку,  контрагент, уступка, поступка, ТТН, накладная, судебная практика, працівникі, виробничі ресурси, оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, фіскальні органи,  контролюючі органи, податкові органи, Адвокат Морозов,  юридическая консультация, судебная защита

Строк пред’явлення вимоги до кредитного поручителя: позов & претензія?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд України розглядаючи справу № 6-272цс16 постановою від 29.06.2016 р., ще раз підтвердив свою правову позицію викладену в постанові суду від 17.09.2014 р. по справі № 6-53цс14 відносно того, що строк пред’явлення вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Суд вказав, що зобов'язання виникають із підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).

Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності.

За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).

ВАЖЛИВО: умови договору поруки про його дію «до повного припинення зобов’язань боржника» не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя (Постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 23 травня 2012 р.).

Під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій з реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором.

Суд також зробив висновок, що, "основне зобов’язання" - це не зміст кредитного договору, а реально існуючі правовідносини, зміст яких складають права та обов’язки сторін кредитного договору.

Таким чином, поряд з установленням строку дії договору сторони встановлюють й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору.

Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Якщо умовами договору кредиту передбачені окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання  цього обов’язку, то у разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 ЦК України) повинні застосовуватись і до поручителя.

Таким чином, Верховний суд України дійшов висновку про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань.

Таким чином, аналізуючи частину четверту статті 559 ЦК України, слід дійти висновку про те, що застосоване в цій нормі поняття "строк чинності поруки" повинне розглядатися однаково, тобто як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою як видом забезпечення зобов’язання.

Суд зробив правовий висновок про те, що, регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв’язку із закінченням строку її чинності, частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки:

1) протягом строку, установленого договором поруки (перше речення частини четвертої статті 559 ЦК України);

2) протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, якщо кредитор не пред’явить вимоги до поручителя (друге речення частини четвертої статті 559 ЦК України);

3)      протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов’язання не встановлено або встановлено моментом пред’явлення вимоги), якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя (третє речення частини четвертої статті 559 ЦК України).

Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб’єктивного права кредитора й суб’єктивного обов’язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, зокрема й застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред’явлення позову), кредитор вчиняти не може.

Окремо необхідно наголосити, що Верховний суд України розглядаючи справу№ 6-125цс14 зробив важливий висновок: «…пред’явленням вимоги до поручителя є пред’явлення до нього позову.».

Разом з цим існує і окрема думка судді ВСУ Сеніна Ю.Л. у цій же справі: «Судова палата дійшла висновку, що пред’явленням вимоги до поручителя є пред’явлення до нього позову.

 Такий висновок вважаю помилковим, виходячи з наступного.

 Термін «вимога» є більш широким, ніж «позов», ці поняття не є тотожними.  Термін «вимога» вживається в різних нормах Цивільного кодексу по-різному й має різне значення залежно від контексту. Якщо порівняти частину четверту статті 559 ЦК України із частиною першою статті 555 цього Кодексу, то стає очевидним, що законодавець припускає як звернення з вимогою до поручителя, так і пред’явлення позову до нього. Саме тому стаття 555 ЦК України встановлює різні права та обов’язки поручителя  у разі пред’явлення до нього вимоги або позову.

 Вважаю, що в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України йдеться про вимогу до поручителя безпосередньо. Це преклюзивний строк, який не може бути перерваний заявленням вимог до суду, його закінчення свідчить про припинення зобов’язання поручителя і саме з таких підстав слід виходити при ухваленні рішення.

 ЦК України не передбачає скороченого строку позовної давності для пред’явлення вимог до поручителя у разі невиконання кредитного зобов’язання боржником, якщо у договорі поруки не встановлено строк його дії. А якщо погодитись з висновком про те, що пред’явленням вимоги до поручителя є пред’явлення до нього позову, то виключається можливість пред’явлення позову до суду після спливу шести місяців, встановлених частиною четвертою статті 559 ЦК України».

Теги: кредитный договор, прекращение поручительства, срок исковой давности, кредитор, должник, поручитель, банк, требование, претензия, иск, обжалование, юрист, адвокат, Евгений Морозов

Виконання податкових зобов’язань при арештованих рахунках підприємства.

Адвокат Морозов (судовий захист)

Як уникнути податкової відповідальності (штрафів, пені, тощо) у зв’язку з неможливістю виконувати податкові  зобов’язання,  із-за арештів органами виконавчої служби розрахункових рахунків підприємства? Передача майна  платника податків, який має податковий борг у податкову заставу.

  

Пункт 5 ч. 3 ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження» (надалі – «Закон  № 606-XIV») встановлює, що державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.

Арешт на майно боржника може бути накладений як під час відкриття виконавчого провадження, так і в процесі здійснення інших виконавчих дій шляхом:

-    винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або в інших фінансових установах;

-   винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї;

-     винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження;

-          проведення опису майна боржника та накладення на нього арешту.

Статтею 32 Закону  № 606-XIV визначено, що заходами примусового виконання рішень є:

1) звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб;

2) звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника;

3) вилучення в боржника і передача стягувачу певних предметів, зазначених у рішенні;

4) інші заходи, передбачені рішенням.

Також  ст. 25 Закону  № 606-XIV передбачено, що за заявою стягувача державний виконавець одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження може накласти арешт на майно та кошти боржника, про що виноситься відповідна постанова.

Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі кошти на рахунках і вкладах боржника у банках та інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитарних установах (ч. 2 ст. 52 Закону  № 606-XIV).

Постанова про арешт коштів боржника передається державною виконавчою службою відповідному обслуговуючому банку, в якому відкриті рахунки боржника або які виявленні державним виконавцем, під час здійснення заходів примусового виконання рішення.

Згідно п. 10.1. лави 10 Постанови Національного банку України від 21.01.2004 р. № 22 «Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті» (далі – «Постанова НБУ») обмеження прав  клієнта  щодо  розпоряджання  грошовими коштами, що   знаходяться   на   його  рахунку/ах,  відповідно  до статті 1074 Цивільного кодексу України не допускається, крім   випадків  обмеження  права  розпоряджання  рахунком/ами  за рішенням суду або в інших випадках,  установлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій,  які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів,  одержаних  злочинним  шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом.

Виконання банком арешту коштів,  що зберігаються  на  рахунку клієнта,   здійснюється  за  постановою  державного  виконавця  чи рішенням суду  (у  тому  числі   ухвалою,   постановою,   наказом, виконавчим  листом  суду)  про стягнення коштів або про накладення арешту в порядку, установленому законом.

Банк  приймає  до  виконання  постанову  державного виконавця та/або  рішення суду, які доставлені до банку самостійно державним виконавцем,   слідчим,   представником   суду,   органу  державної податкової  служби  або  які  надійшли  рекомендованим  або цінним листом,  відправником  якого є суд, державний виконавець, слідчий, орган  державної  податкової  служби. 

Якщо на кошти накладено арешт і на  рахунку  арештована сума  коштів  менша,  ніж  та,  що зазначена в документі про арешт коштів, то банк не приймає до виконання платіжні доручення клієнта і  повертає  їх  згідно  з пунктом 2.15 глави 2  цієї  Інструкції. ( Пункт  10.7  Постанови НБУ).

Окремо необхідно зазначити, що відповідно до п. 10.9. Постанови НБУ кошти,  що арештовані на рахунку клієнта, забороняється використовувати   до   надходження   платіжної   вимоги/інкасового доручення   (розпорядження)  за  тим  виконавчим  документом,  для виконання  якого  накладався  арешт, або до отримання передбачених законодавством  документів  про  зняття  арешту  з коштів.

Разом з тим, відповідно до пп. 16.1.4 п. 16.1 ст. 16 Податкового кодексу України платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим кодексом.

Згідно п. 36.1, 36.2 та 36.3 Податкового кодексу України податковим обов'язком визнається обов'язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи. Податковий обов'язок виникає у платника за кожним податком та збором. Податковий обов'язок є безумовним і першочерговим стосовно інших неподаткових обов'язків платника податків, крім випадків, передбачених законом.

Таким чином, якщо у боржника відсутня можливість погашення грошового зобов’язання у зв’язку із арештом розрахункових рахунків підприємства - боржника, то єдиним правовим механізмом захисту своїх інтересів, щодо уникнення необґрунтованої податкової відповідальності, є звернення до суду за захистом своїх порушених та/або оспорюваних прав.

Але перед цим, необхідно надати відповідні письмові пояснення контролюючому органу, які підтверджують підстави неможливості виконання податкових зобов’язань у зв’язку з заблокованими та/або арештованими розрахунковими рахунками підприємства  … та додати копії підтверджуючих документів (наприклад, постанов ВДВС: «Про відкриття виконавчого провадження», «Про арешт коштів боржника», Зведену інформацію по виконавчому провадженню, тощо).

Судова практика з цього приводу не однозначна, але ось приклад рішення Вищого адміністративного суду України від 31.05.07 р. по справі № 16/17 де судова інстанція вирішила питання на користь платника податків: «Причиною затримки сплати сум податкового зобов'язання, зазначених у поданих ним податкових деклараціях з податку на додану вартість було те, що товариство не мало можливості перерахувати на спеціальні рахунки відповідні кошти, так як банківський рахунок був арештований, згідно постанови державної виконавчої служби Мукачівського районного управління юстиції про арешт коштів боржника та оголошення заборони на його відчуження від 01.04.03 року у процесі примусового виконання наказу господарського суду Закарпатської області №14/224 від 01.04.2003 року.

Таким чином, позивач суми податкового зобов'язання, зазначені у поданих ним податкових деклараціях з податку на додану вартість самостійно сплатити, з незалежних від нього причин, можливості не мав».

Окремо необхідно наголосити, що згідно пп. 20.1.34 п. 20.1 ст. 20 Податкового кодексу України передбачено право податкового органу звертатися до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, що обслуговують такого платника податків, на суму податкового боргу або його частини.

Пунктом 87.2 ст. 87 Податкового кодексу встановлено, що джерелами погашення податкового боргу платника податків є будь-яке майно такого платника податків з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом, а також іншими законодавчими актами.

У відповідності до п. 88.1 ст.88 Податкового кодексу України з метою забезпечення виконання платником податків своїх обов'язків, визначених цим Кодексом, майно платника податків, який має податковий борг, передається у податкову заставу.

Пунктом 89.3 ст. 89 Податкового кодексу визначено, що майно, на яке поширюється право податкової застави, оформлюється актом опису. До акта опису включається ліквідне майно, яке можливо використати як джерело погашення податкового боргу. Опис майна у податкову заставу здійснюється на підставі рішення керівника контролюючого органу, яке пред'являється платнику податків, що має податковий борг. Акт опису майна, на яке поширюється право податкової застави, складається податковим керуючим у порядку та за формою, що затверджені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику. Відмова платника податків від підписання акта опису майна, на яке поширюється право податкової застави, не звільняє такого платника податків від поширення права податкової застави на описане майно. У такому випадку опис здійснюється у присутності не менш як двох понятих.

Порядок продажу майна, що перебуває у податковій заставі, встановлено ст. 95 Податкового кодексу України.

Так, п. 95.1 ст. 95 Податкового кодексу України встановлено, що контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі.

Відповідно до п. 95.2 Податкового кодексу України стягнення коштів та продаж майна платника податків провадяться не раніше, ніж через 60 календарних днів з дня надіслання (вручення) такому платнику податкової вимоги.

Згідно п. 95.3 ст. 95 Податкового кодексу України стягнення коштів з рахунків платника податків у банках, обслуговуючих такого платника податків, здійснюється за рішенням суду, яке направляється до виконання контролюючим органам, у розмірі суми податкового боргу або його частини.

Висновком зазначеного є те, що законодавець забезпечив можливість звернення контролюючого органу до суду щодо надання дозволу на погашення усієї суми податкового боргу за рахунок майна платника податків, що перебуває у податковій заставі, а отже не потрібно зволікати з оскарження податкових повідомлень – рішень контролюючих органів та звертатися до суду за захистом порушених та/або оспорюваних прав.

Теги: податкові спори, налоговые споры, налоговый залог, арест счетов, оплата налогов, контрагент, уступка, поступка, ТТН, накладная, судебная практика, працівникі, виробничі ресурси, оскарження податкових повідомлень – рішень в суд,  обжалование, Акт налоговой проверки, фіскальні органи,  контролюючі органи, податкові органи, Адвокат Морозов, юридическая консультация, судебная защита

Початок відліку строків позовної давності у кредитно–фінансових спорах

Адвокат Морозов (судебная защита)

Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 

Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов’язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об’єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини (зазначений висновок був сформований ще в Постанові Верховного суду України від 29 жовтня 2014 р. у справі №6-152цс14).

Перед усім необхідно вказати, що відповідно до Правової позиції Верховного суду України у справі № 6-116 цс 13 початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.

Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення.

Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу.

У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – ст. 1048 ЦК України ), що підлягає сплаті.

Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів окремо (Постанова Верховного суду України від 06 квітня 2016 року по справі № 6-2420цс15).

Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 цього Кодексу).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 – 255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Висновок: на суму кожного простроченого платежу нараховується неустойка, позовна давність якої в 1 рік починає свій перебіг з дати прострочення такого платежу.

Розраховується неустойка від суми кожного простроченого чергового платежу за період прострочення саме для цього платежу.

Між тим 29 червня 2016 року у справі № 6-1188цс16 Верховний суд України висловився стосовно стягнення заборгованості, в тому числі пені та штрафів у кредитно – фінансових спорах, яке  можливе лише в межах строків позовної давності.

Так суд вказав, що відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).

Визначення поняття «зобов’язання» міститься у частині першій статті 509 ЦК України.

Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України).

Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк.

При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Відповідно до частини п’ятої цієї статті за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Разом із тим, за змістом частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Оскільки кошти за кредитним договором в належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягає стягненню з відповідача у межах строку позовної давності.

Справедливо буде зазначити, що судова практика передбачає в том числі і можливість зменшення розміру неустойки, яка значно перевищує розмір основної заборгованості, зокрема Верховний Суд України при розгляді справи № 6-100 цс 14 у постанові від 03 вересня 2014 року констатував: «Частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за  умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.

Установивши, що розмір неустойки значно більший від розміру боргового зобов’язання (разом із нарахованою індексацією та трьома процентами річних), суд,  на відміну від судових рішень, наданих для порівняння, не застосував до спірних правовідносин норму частини третьої статті 551 ЦК України, яка підлягала застосуванню».

Таким чином, в кожному конкретному випадку підлягають застосуванню ті чи інші норми права, які разом з відповідною судовою практикою, дають можливість досягти відповідний результат на який розраховує споживач кредитно – фінансових (кредит, депозит, банківський рахунок, тощо) послуг та захиститися від необґрунтованих нападок з боку банківських установ.

Теги: кредит, депозит, проценты, пеня, штраф, кредитный договор, исковая давность, недействительная сделка, гривна, доллар США, ипотека, залог, суд, иски, защита, права потребителя, судебный сбор, юрист, адвокат, Морозов Евгений