Забезпечення позову у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок та умови забезпечення позову (накладення арешту на майно) у справі за позовом прокурора про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави

06 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 991/8752/25, провадження № 61-13806св25 (ЄДРСРУ № 136347978) досліджував питання щодо порядку забезпечення позову (накладення арешту на майно) у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.

У випадку подання позову про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави можливість відповідача в будь-який момент розпорядитися такими активами, відчужити майно, яке перебуває у його власності, є беззаперечною, і такі дії у майбутньому можуть утруднити виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь прокурора і якщо у відповідача відсутнє інше майно.

(!) Спростування необґрунтованості активів покладається на відповідача.

Надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном, вимоги про стягнення якого заявлені прокурором) свідчить про застосування завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування.

За таких обставин у разі звернення прокурора із заявою про забезпечення позову шляхом накладення арешту на активи, які є предметом спору, чи інші активи відповідача, які відповідають їх вартості, у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави саме відповідач має доводити недоцільність, неспівмірність заходів забезпечення, про вжиття яких просить у суду прокурор. 

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника) (постанова Верховного Суду від 17 жовтня 2025 року у справі № 753/7902/24, провадження № 61-2426св25).

Під арештом майна слід розуміти заборону розпоряджатися цим майном, а в певних випадках - і користуватися ним. Заборона вчиняти певні дії, поряд з іншим, може бути пов`язана з необхідністю збереження об`єкта спору в існуючому стані та збереження його статусу, що має сприяти вирішенню спору та можливості виконання судового рішення.

(!) Перешкодою у вільному розпорядженні майном є саме заборона на його відчуження, при цьому накладений арешт не перешкоджає реалізації права власників щодо користування ним.

Верховний Суд зауважує, що забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення.

Верховний суд вважає, що метою забезпечення позову є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

У заяві про забезпечення позову шляхом накладення арешту на активи, які є предметом спору у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, мають бути наведені у достатньому обсязі дані, які дають змогу вважати активи необґрунтованими, а у заяві про забезпечення позову шляхом накладення арешту на інші активи відповідача, які відповідають вартості активів, які є предметом спору, - також обґрунтування неможливості накладення арешту саме на оспорювані активи. Якщо у такій заяві про забезпечення позову порушується питання про її розгляд без повідомлення відповідача, у ній також має бути наведено належне обґрунтування такої необхідності (частина третя статті 151 ЦПК України).

Під час вирішення питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості й адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, які не є учасниками даного судового процесу.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися:

1) в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову;

2) з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів.

Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року в справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19).

Конкретний захід забезпечення позову буде домірним позовній вимозі, якщо за його застосування забезпечується:

1)  збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору;

2) можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками;

3) можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 753/22860/17 (провадження № 14-88цс20). 

ВИСНОВОК: У випадку подання позову про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, суд має право задовольнити заяву прокурора та забезпечити позов, шляхом накладення арешту на майно, але  при умові, що позивач наведе у достатньому обсязі дані, які дають змогу вважати активи необґрунтованими.

 

 

Матеріал по темі: «Судовий збір при забезпечені позовуу справі про визнання необґрунтованими активів»

 

 

 

 

Теги: конфіскація незаконних активів, уповноважена особа, держслужбовець, державні функції, набуття активів, актив, цивільна конфіскація, прокурор, конфіскація майна, необґрунтовані активи, спеціалізована прокуратура, назк, презумпція необґрунтованості активів, будинок, земля, арешт коштів, судова практика, Вищий антикорупційний суд, Адвокат Морозов

Кількість голосів із питання визначення переліку та розмірів внесків ОСББ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок прийняття рішень про визначення переліку та розмірів внесків і платежів співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ)

05 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/18904/23 (ЄДРСРУ № 136392239) досліджував питання: «Чи може статут Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку передбачати іншу кількість голосів, необхідних для прийняття рішення про визначення переліку та розмірів внесків і платежів співвласників, ніж визначено частиною 14 статті 10 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку"?».

Частиною 14 статті 10 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" передбачено, що рішення про визначення переліку та розмірів внесків і платежів співвласників, порядок управління та користування спільним майном, передачу у користування фізичним та юридичним особам спільного майна, а також про реконструкцію та капітальний ремонт багатоквартирного будинку або зведення господарських споруд вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менш як дві третини загальної кількості усіх співвласників, а в разі якщо статутом не передбачено прийняття таких рішень, - більшістю голосів. З інших питань рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини загальної кількості співвласників.

У пункті 5.15 постанови від 20.07.2022 у справі №908/1445/21 Верховний Суд сформував такий висновок щодо застосування частини 14 статті 10 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку": "для встановлення необхідної кількості голосів із питання визначення переліку та розмірів внесків і платежів співвласників, порядку управління та користування спільним майном, передачі у користування фізичним та юридичним особам спільного майна, а також про реконструкцію та капітальний ремонт багатоквартирного будинку або зведення господарських споруд судам необхідно, поряд із приписами ч.14 ст.10 Закону "Про ОСББ", застосовувати положення статуту ОСББ, які можуть не передбачати спеціальних вимог щодо кількості голосів, що необхідні для прийняття рішення з такого питання, у дві третини загальної кількості голосів співвласників, і тоді зазначене питання буде вирішуватися більшістю голосів співвласників. Тобто, у випадку визначення в статуті кількості голосів, необхідних для прийняття відповідного рішення, така (кількість) повинна відповідати приписам наведених норм (не менш як дві третини загальної кількості усіх співвласників), прийняття відповідних рішень більшістю голосів можливо лише у разі, якщо б статутом взагалі не було передбачено прийняття таких рішень.".

Аналогічний висновок щодо застосування частини 14 статті 10 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" викладено у постановах Верховного Суду від 27.11.2024 у справі № 904/6054/23, від 06.05.2025 у справі № 910/20143/23

При цьому, Верховний Суд у постанові від 20.07.2022 у справі №908/1445/21 вказав, що оскільки статутом відповідача передбачено прийняття рішень про визначення переліку та розмірів внесків і платежів співвласників, суди попередніх інстанцій правильно вважали, що відповідні норми статуту щодо необхідної кількості голосів для прийняття таких рішень (51% від загальної кількості усіх співвласників) суперечать нормам частини 14 статті 10 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку", а отже для визначення кількості голосів, необхідних для прийняття таких рішень, підлягає застосуванню вищенаведена норма Закону, а не положення статуту відповідача.

Разом з тим, Верховним Судом у постановах від 14.09.2022 у справі № 914/3112/20 та від 15.08.2024 у справі № 910/3339/23  викладено протилежний висновок щодо застосування частини 14 статті 10 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку".

Так, у справах №№ 914/3112/20, 910/3339/23 статутом Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку також було передбачено, що рішення про визначення переліку та розмірів внесків і платежів співвласників вважаються прийнятими, якщо за них проголосувало більше половини від загальної кількості голосів співвласників.

Верховний Суд у справах №№ 914/3112/20, 910/3339/23 зазначив, що для того, щоб рішення про визначення переліку та розмірів внесків і платежів співвласників вважалися такими, що є прийнятими, за них мають проголосувати співвласники, що у сукупності володіють простою більшістю голосів.

Отже, в одному випадку у справі №908/1445/21 Верховний Суд виснував, що норми статуту щодо необхідної кількості голосів для прийняття рішень про визначення переліку та розмірів внесків і платежів співвласників (51% від загальної кількості усіх співвласників) суперечать нормам частини 14 статті 10 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку", натомість в іншому випадку у справах №№ 914/3112/20, 910/3339/23 Верховний Суд фактично визнав, що такі положення статуту не суперечать зазначеній нормі і підлягають застосуванню.

Тобто, наразі існують постанови Верховного Суду, ухвалені у подібних правовідносинах, однак, з різним підходом до тлумачення частини 14 статті 10 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку", який жодним чином не зумовлений різницею в обставинах справи.

Таким чином, з урахуванням того, що існує різна судова практика Верховного Суду у подібних правовідносинах, Верховний суд вважає, що існують підстави для передачі цієї справи № 910/18904/23 на розгляд палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. 

 

Матеріал по темі: «Захист прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку (ОСББ)  від самобуду»

 

 

Теги: осбб, управління будинком, співвласник, сумісна власність, титульний власник, оскарження рішення осбб, спільна часткова власність, об`єднання співвласників багатоквартирного будинку,  технічна документацію на будинок, технічне обслуговування, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Податок на розкіш за «зайву» площу придбаної нерухомості

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перехід податку на розкіш за «зайву площу» при покупці нерухомості від минулого власника

Платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об’єктів житлової та/або нежитлової нерухомості (266.1.1 ст. 266 Податкового кодексу України).

Щороку власникам нерухомого майна нараховується податок, який встановлюються за рішенням сільської, селищної або міської ради в залежності від місця розташування та типів нерухомості у розмірі, що не перевищує 1,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 кв. метр бази оподаткування ( п. 266.5.1. ст. 266 Податкового кодексу України).

(!) Згідно п. 266.3.1. ст. 266 Податкового кодексу України базою оподаткування є загальна площа об’єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток.

Цей податок будуть платити власники:

- квартир площею понад 60 кв. м;

- будинків площею понад 120 кв. м;

- інших різних типів житла, в тому числі їх часток, понад 180 кв. метрів.

При нарахуванні податку (формуванні ППР) контролюючий орган керується відомостями з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно.

Втім, згідно п. 266.8.1. ст. 266 Податкового кодексу України у разі переходу права власності на об’єкт оподаткування від одного власника до іншого протягом календарного року податок обчислюється для попереднього власника за період з 1 січня цього року до початку того місяця, в якому припинилося право власності на зазначений об’єкт оподаткування, а для нового власника - починаючи з місяця, в якому він набув право власності.

06 листопада 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/20746/24, адміністративне провадження № К/990/32221/25 (ЄДРСРУ № 131595671) наголосив, що саме з моменту набуття права власності, у платника податків виникає обов`язок щодо сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Контролюючий орган надсилає податкове повідомлення-рішення новому власнику після отримання інформації про перехід права власності (п.п. 266.8.2 п. 266.8 ст. 266 ПКУ).

ВИСНОВОК: Таким чином, борги минулого власника нерухомості, а саме: 1) податок на нерухомість за «зайві метри» або 2) комунальні борги не «прив'язуються» до нового власника автоматично. Це борги конкретної людини.

 

 Матеріал по темі: «Чи потрібно сплачувати борги за комуналку за минулого власника?»

 

 

Теги: податок на розкіш, зайві метри, ппр, податок на нерухомість, перевищення кубатури, сплата податків, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Невідповідність виконавчого документу вимогам Закону «Про виконавче провадження»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки та дії стягувача при невідповідності виконавчого документу вимогам Закону України «Про виконавче провадження»

18 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 645/1912/24, провадження № 61-2385св26 (ЄДРСРУ № 136588156) досліджував питання щодо дій стягувача при невідповідності виконавчого документу вимогам Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» у виконавчому документі зазначаються: 1) назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище, ім`я, по батькові та посада посадової особи, яка його видала; 2) дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; 3) повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім`я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи; 4) ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб-за наявності); реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий органі мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб-платників податків); 5) резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень; 6) дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню); 7) строк пред`явлення рішення до виконання. У виконавчому документі можуть зазначатися інші дані (якщо вони відомі суду чи іншому органу (посадовій особі), що видав виконавчий документ), які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення, зокрема місце роботи боржника - фізичної особи, місцезнаходження майна боржника, реквізити рахунків стягувача і боржника, номери їх засобів зв`язку та адреси електронної пошти.

Частина четверта статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» містить перелік підстав, за яких виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання: рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної сили (крім випадків, коли рішення у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання); пропущено встановлений законом строк пред`явлення виконавчого документа до виконання; боржника визнано банкрутом; Національним банком України прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника; юридичну особу - боржника припинено; виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 цього Закону; виконання рішення не передбачає застосування заходів примусового виконання рішень; стягувач не надав підтвердження сплати авансового внеску, якщо авансування є обов`язковим; виконавчий документ не підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем; виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю; Фондом гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення про початок процедури тимчасової адміністрації або ліквідації банку; відповідно до умов угоди про врегулювання спору (мирової угоди), укладеної між іноземним суб`єктом та державою Україна на будь-якій стадії урегулювання спору або розгляду справи, включаючи стадію визнання та виконання рішення, виконавчий документ не підлягає виконанню або покладені виконавчим документом на боржника зобов`язання підлягають припиненню, незалежно від дати укладення такої угоди.

У постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2024 року у справі № 640/12384/21 вказано про те, що одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Слід також враховувати, що незазначення чи помилкове зазначення у виконавчому документі певних реквізитів за умови, що інші його реквізити дають підстави ідентифікувати стягувача та боржника, не може вважатися обставиною, що унеможливлює здійснення виконавчого провадження. Повернення виконавчих документів лише з таких підстав містить ознаки надмірного формалізмом, який не сприяє забезпеченню ефективного виконання судових рішень та фактично призводить до затягування виконання виконавчого листа, що порушує право на ефективний судовий захист (постанова Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 826/9021/18).

ВИСНОВОК: Отже, у разі невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим статтею 4 Закону України «Про виконавче провадження», стягувач має право звернутися до суду чи іншого органу (посадової особи), що видав виконавчий документ, щодо приведення його у відповідність із зазначеними вимогами або оскаржити рішення виконавця щодо повернення виконавчого документа.

 

 

Матеріал по темі: «Виключення відомостей про боржника з Єдиного реєстру боржників»

 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Договір позики, де позичальником виступає один з подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

(НЕ)отримання згоди іншим із подружжя в договорі позики, де позичальником виступає один з подружжя

18 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 143/513/25, провадження № 61-3789св26 (ЄДРСРУ № 136588154) досліджував питання щодо необхідності отримання згоди  іншого із подружжя при укладанні договору позики.

Відповідно до статті 6ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з положеннями статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

ВАЖЛИВО: ЦК України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається правопідтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин.  У разі, якщо складається боргова розписка, це вже є доказом отримання грошових коштів.

Положеннями частини першої, третьої статті 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладання одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частини друга та третя статті 65 СК України).

Верховний Суд уже зауважував, що тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньої участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов:

1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї;

2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника) (постанова Верховного Суду від 21 серпня 2025 року у справі № 520/7884/19).

Верховний Суд послідовно зазначав, що стаття 65 СК України визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з`ясована окремо. Поряд з цим для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. Той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин (постанови Верховного Суду від 26 вересня від 2018 року у справі № 713/285/2012, від 18 листопада 2019 року у справі № 569/7631/15-ц від 27 листопада 2019 року у справі № 133/3928/14-ц, від 26 вересня 2024 року у справі № 703/141/23, від 26 березня 2025 року у справі № 753/17584/21).

ВИСНОВОК: Для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя.

 

Матеріал по темі: «Тягар доказування що позичальник підписував/не підписував боргову розписку»

 

 

Теги: безгрошова розписка, безгрошовий договір позики, повернення боргу, іпотечне застереження, боргова розписка, договір позики, займ, долг, деньги в долг, курсова різниця, пеня, штрафні санкції, інфляційні втрати, стягнення боргу, позика, судова практика, Адвокат Морозов

Момент втрати чинності нормативно-правовим актом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Момент та наслідки втрати чинності нормативно-правовим актом за рішенням суду

18 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/2335/25 (ЄДРСРУ № 136587932) досліджував питання щодо моменту втрати чинності нормативно-правовим актом за рішенням суду.

Згідно з частиною другою статті 265 КАС України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Частина друга статті 265 КАС України, згідно з якою нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду, не регулює питань щодо можливості застосування нормативно-правових актів, визнаних судом протиправними. Предметом її регулювання є встановлення моменту втрати чинності нормативно-правовим актом, визнаним судом нечинним (див. пункт 84 постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10.03.2020 у справі № 160/1088/19).

Отже, рішення суб`єкта владних повноважень є нечинним, тобто втрачає чинність з певного моменту лише на майбутнє, якщо на підставі цього рішення виникли правовідносини, які доцільно зберегти.

Аналогічні правові висновки викладено Верховним Судом у постанові від 14.10.2025 у справі № 904/2963/24.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 01.03.2024 у справі № 910/17615/20 звернулася до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 09.06.2022 у справі № 520/2098/19, де зазначено, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувалися такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі № 913/204/18, від 10.03.2020 у справі № 160/1088/19).

Питання застосовності (незастосовності) певного нормативно-правового акта як джерела права жодним чином не належить до обставин господарської справи, які входять до кола доказування у справі та не є фактами, що обґрунтовують вимоги й заперечення сторін, а підлягає вирішенню судом в порядку частини шостої статті 11 ГПК України (пункт 5.5 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суд від 14.10.2025 у справі № 904/2963/24).

Отже, як зазначив Верховний Суд у постанові від 04.04.2024 у справі №320/2796/23, КАС України визначає особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів. Такі положення стосуються наявності передбачених спеціальних повноважень суду у разі визнання такого акта протиправним, а саме - нормативно-правовий акт на відміну від індивідуального акту не скасовується з моменту його прийняття, а визнається нечинним повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду і, відповідно, не передбачає відновлення прав, які були порушені під час дії такого акта.

Вказане спрямовано на гарантування ефективного захисту прав позивача, порушення прав якого припиняється з моменту втрати чинності акта, та водночас полягає у недопущенні можливості зловживання позивачем його правом на захист порушених прав внаслідок визнаної протиправності нормативно-правового акта (стягнення сплачених під час дії оспорюваного нормативно-правового акта податків, орендної плати тощо).

  

 

Матеріал по темі: «Зупинення провадження у справі до вирішення питання про нечинність нормативного-правовогоакту»

«Сторона у судовому спорі» та «сторона у судовому процесі»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: «сторона у спорі» не може бути тотожним за змістом поняттю «сторона у судовому процесі»

12 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 394/820/21, провадження № 61-11664св25 (ЄДРСРУ № 136505380) досліджував питання щодо не тотожності понять: «сторона у судовому спорі» та «сторона у судовому процесі».

Встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, провадження № 14-61цс18, пункт 41).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19), від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20).

Іншими словами: сторони у процесі — це формальні учасники судової справи (позивач і відповідач), наділені процесуальними правами та обов'язками, а сторони у спорі — це фактичні носії спірних матеріальних прав і обов'язків, між якими виник реальний правовий конфлікт, тобто належний позивач та відповідач.

Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20, провадження № 12-31гс22).

У пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19) зазначено, що належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача.

Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов`язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 січня 2022 року в справі № 457/726/17, постанова Верховного Суду від 13 березня 2026 року у справі № 137/229/23, провадження № 61-7649св24 (ЄДРСРУ № 135124419).

(!!!) У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року у справі № 201/2760/20 вказано, що «процесуальне становище третьої особи є відмінним від процесуального становища відповідача. При цьому суд не має права вирішувати питання про права та обов`язки третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, розглядаючи спір між сторонами, оскільки відповідно до частини першої статті 53 ЦПК України така особа вступає у справу або залучається до участі у справі на стороні позивача або відповідача у разі, коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї із сторін. Наведений правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 766/8113/17 та від 29 червня 2022 року у справі № 753/7478/18».

Отже, встановлення належності відповідачів є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає. Якщо у справі наявна обов`язкова співучасть відповідачів, то неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача. Тому пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною та безумовною підставою для відмови в позові незалежно від доводів учасників справи, стадії її розгляду або залучення такої особи (осіб) до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2024 року у справі № 932/163/21).

ВИСНОВОК: Пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 18 березня 2026 року у справі № 523/3183/19 (провадження № 61-8565св25).

 

 

Матеріал по темі: «Наслідки незалучення всіх належних відповідачів»

 

 

Теги: пред’явлення позову, відкриття провадження, заміна неналежного відповідача, співвідповідач, подання позовної заяви до суду, сторони у справі, підготовче засідання, судова практика, Адвокат Морозов