Особливості примусового виконання судових рішень у період воєнного стану

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості примусового виконання судових рішень у період воєнного стану, зокрема щодо поновлення або продовження строку

15 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/34432/21, провадження № 61-11842св25 (ЄДРСРУ № 139746191) досліджував питання щодо  особливості примусового виконання судових рішень у період воєнного стану, зокрема щодо поновлення або продовження строку.

Тимчасово, на період до припинення або скасування воєнного стану на території України, визначені цим Законом строки перериваються та встановлюються з дня припинення або скасування воєнного стану (підпункт 4 пункту 10-2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження»).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 вересня 2025 року у справі № 1625/2550/12 (провадження № 61-7923св25) зазначено, що:

«у пункті 10-2 Розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження», доповненого згідно із Законом України від 15 березня 2022 року «Про внесення зміни до розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження», який набрав чинності 26 березня 2022 року, визначено, що тимчасово, на період до припинення або скасування воєнного стану на території України визначені цим Законом строки перериваються та встановлюються з дня припинення або скасування воєнного стану.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/22 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року, в Україні введено воєнний стан, який неодноразово продовжено та триває дотепер.

У пунктах 47 і 48 постанови Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 260/2595/22 (провадження № К/990/383/23) зазначено, що особливості примусового виконання рішень у період воєнного стану визначено пунктом 10-2 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якого тимчасово на період до припинення або скасування воєнного стану на території України, з поміж іншого, визначені цим Законом строки перериваються та встановлюються з дня припинення або скасування воєнного стану. Оскільки порядок та строки пред`явлення виконавчих документів до примусового виконання регулюються саме Законом України «Про виконавче провадження» як спеціальним нормативно-правовим актом, у цьому випадку підлягає застосуванню норма, якою на період воєнного стану на території України встановлено переривання строків, визначених вказаним Законом, до яких, зокрема, належать строки пред`явлення виконавчих документів до примусового виконання.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду: від 07 квітня 2023 року у справі № 910/5925/15-г, від 03 квітня 2025 року у справі № 712/8159/15-ц; від 05 лютого 2025 року у справі № 1616/803/2012.

ВИСНОВОК: Якщо закінчення строку пред`явлення виконавчого документа припало на період воєнного стану, виконавець має приймати такий виконавчий документ до виконання без звернення стягувача до суду за поновленням строку його пред`явлення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 03 серпня 2023 року у справі № 420/10415/22.

 

 

Матеріал по темі: «Альтернативні критерії визначення місця виконання судового рішення»

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Особливості, мета та підстави зупинення провадження у справі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: зупинення провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи

15 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/1817/23 (ЄДРСРУ № 139746031) досліджував питання щодо зупинення провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи.

Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення всіх процесуальних дій у справі, зумовлене настанням певних визначених законом обставин, що перешкоджають подальшому руху справи до їх усунення.

Водночас зупинення провадження у справі не повинне розглядатися як невиправдане затягування строків розгляду справи і застосовується лише за обставин, визначених процесуальним законом.

Порядок і умови зупинення провадження у справі врегульовано положеннями статей 227, 228 ГПК України, в яких наведено вичерпний перелік підстав, за яких суд, відповідно, зобов`язаний і має право зупинити провадження у справі.

Пунктом 5 частини першої статті 227 ГПК України визначено, що суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 229 ГПК України провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому пунктом 5 частини першої статті 227 цього Кодексу, до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що за змістом пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України обов`язок суду зупинити провадження у справі зумовлений об`єктивною неможливістю її розгляду до вирішення іншої справи, коли зібрані докази не дозволяють встановити та оцінити певні обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

(!!!) Об`єктивна неможливість розгляду справи до вирішення іншої справи полягає в тому, що господарський суд не має права самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв`язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи цьому суду, одночасністю розгляду двох пов`язаних між собою справ різними судами або з інших причин (див. постанови Верховного Суду від 28.04.2026 у справі № 910/8362/24, від 16.04.2026 у справі № 916/4765/24, від 13.03.2026 у справі № 926/428/23).

(!) Пов`язаною зі справою, яка розглядається, є така інша справа, в якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання та оцінку доказів у цій справі; у тому числі йдеться про факти, які мають преюдиціальне значення.

Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення судом обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені у цьому процесі, проте мають значення для розгляду справи, провадження в якій зупиняється (див. постанови Верховного Суду від 28.05.2026 у справі № 911/633/25, від 02.04.2026 у справі № 912/1885/24, від 12.02.2026 у справі № 910/15595/24).

У постанові від 01.03.2024 у справі № 910/17615/20 Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду зробив, зокрема, такі висновки: по-перше, провадження у справі слід зупиняти лише за наявності беззаперечних підстав для цього; по-друге, під неможливістю розгляду справи до вирішення іншої справи необхідно розуміти те, що обставини, які розглядаються в такій справі, не можуть бути встановлені судом самостійно через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок непідвідомчості, обмеженості предметом позову, неможливості розгляду тотожної справи, черговості розгляду вимог тощо; по-третє, обов`язкова пов`язаність справи, що зупиняється, з іншою, в якій суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на докази у цій справі, зокрема, факти, що мають преюдиційне значення.

Підставою для зупинення провадження у справі є не лише існування іншої справи на розгляді в суді та припущення про те, що рішення в ній має значення для справи, що розглядається, а саме неможливість її розгляду до вирішення іншої справи.

ВИСНОВОК: Отже, для вирішення питання про зупинення провадження у справі суд у кожному конкретному випадку зобов`язаний з`ясовувати, як пов`язана справа, що розглядається судом, зі справою, що розглядається іншим судом; чим обумовлюється неможливість розгляду справи.

 

Матеріал по темі: «Зупинення провадження та права особи на участь у розгляді своєї справи під час воєнногостану»

 

 

Теги: зупинення провадження, остановка производства, призупинення судової справи, клопотання про зупинення, неможливість розгляду справи, ухвала про зупинення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Закриття апеляційного провадження у разі припинення юрособи

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: закриття апеляційного провадження відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 231 ГПК України - у разі припинення юридичної особи, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва

11 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 918/626/15 (ЄДРСРУ № 139671676) досліджував питання щоодо закриття апеляційного провадження відповідно до пункту 6 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України

Відповідно до статті 264 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо:

1) після відкриття апеляційного провадження особа, яка подала апеляційну скаргу, заявила клопотання про відмову від скарги, за винятком випадків, коли є заперечення інших осіб, які приєдналися до апеляційної скарги;

2) після відкриття апеляційного провадження виявилося, що апеляційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати;

3) після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Про закриття апеляційного провадження суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в касаційному порядку.

Натомість відповідно до статті 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо:

1) спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства;

2) відсутній предмет спору;

3) суд встановить обставини, які є підставою для відмови у відкритті провадження у справі відповідно до пунктів 2, 4, 5 частини першої статті 175 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частиною другою статті 175 цього Кодексу;

4) позивач відмовився від позову і відмову прийнято судом;

5) після відкриття провадження у справі між сторонами укладено угоду про передачу спору на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу або третейського суду, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана;

6) настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва;

7) сторони уклали мирову угоду і вона затверджена судом.

Отже, закриття апеляційного провадження, підстави та порядок якого регламентовано статтею 264 Господарського процесуального кодексу України, не є тотожним із закриттям провадження у справі, яке визначено статтею 231 названого Кодексу (пункт 35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2019 у справі № 911/4007/16, пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.09.2019 у справі № 910/4896/18).

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що у разі припинення юридичної особи - сторони у спорі, що не допускає правонаступництва, після ухвалення судового рішення суд апеляційної інстанції не має права постановляти ухвалу про закриття апеляційного провадження, оскільки така підстава відсутня у переліку, що закріплений у частині першій статті 264 Господарського процесуального кодексу України.

Аналогічні висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 13.05.2024 у справі №910/3627/16, від 01.07.2020 у справі №910/15925/18.

У такому разі, відповідно до частини першої статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, та за наслідками розгляду апеляційної скарги ухвалює судове рішення у формі постанови, якою має право:

1) залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо судом першої інстанції ухвалено законне і обґрунтоване рішення, що передбачено у пункті 1 частини першої статті 275, частині третій статті 278, частині першій статті 281 Господарського процесуального кодексу України; або

2) скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково, якщо судом першої інстанції ухвалено рішення, яке не є законним і обґрунтованим, та після ухвалення судового рішення припинено юридичну особу, яка були однією із сторін у справі, і спірні правовідносини не допускають правонаступництва (пункт 6 частини першої статті 231, пункт 4 частини першої статті 275, частини перша та третя статті 278, частина перша статті 281 Господарського процесуального кодексу України).

ВИСНОВОК: Отже, суд апеляційної інстанції, постановивши згідно з пунктом 6 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України ухвалу про закриття апеляційного провадження з підстави припинення юридичної особи, допустив порушення наведених норм процесуального права.

 

 

Матеріал по темі: «Закриття провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору»

 

 

 

 

Теги: предмет позову, підстави позову, одночасна зміна предмета і підстав, закриття провадження, сторони спору, зміна предмету, зміна підстав позову, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Звільнення від сплати лізингових платежів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правова можливість звільнення від сплати лізингових платежів на підставі частини шостої статті 762 ЦК України

25 березня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/5151/24 (ЄДРСРУ № 135386064) досліджував питання щодо застосування частини шостої статті 762 ЦК України (звільнення від сплати лізингових платежів).

Згідно із частиною шостою статті 762 ЦК України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.

За приписами частин другої, третьої статі 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

Верховний Суд зазначає, що договір фінансового лізингу хоча і поєднує в собі елементи договорів оренди та купівлі-продажу, проте має свої специфічні особливості регулювання.

Так, згідно зі статтею 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом та інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов`язані з виконанням договору лізингу.

Ця структура платежу є єдиною та спрямована на досягнення кінцевої мети договору - набуття лізингоодержувачем права власності на предмет лізингу після повної виплати його вартості та інших складових. Належне виконання лізингоодержувачем обов`язків зі сплати всіх лізингових платежів, передбачених договором лізингу, означає реалізацію ним права на викуп отриманого в лізинг майна.

У постанові від 11.06.2024 у справі № 910/6426/23 Верховний Суд вже викладав правову позицію щодо подібних правовідносин. У цій справі Суд вказав, що, проаналізувавши структуру та зміст лізингових платежів дійшов висновку, що ці платежі не є рівнозначними платі за користування, на відміну від орендної плати, позаяк містять в собі таку складову, як відшкодування частини вартості предмета лізингу.

Таким чином, лізингові платежі за своєю правою природою не можна ототожнювати з орендною платою з огляду на особливість відшкодування частини вартості предмета лізингу. Специфіка лізингових правовідносин полягає в тому, що лізингодавець фінансує придбання майна для лізингоодержувача і отримання "винагороди" (процентів, комісії) є платою за користування фінансовим ресурсом лізингодавця, а не просто платою за фізичне користування річчю.

З урахуванням наведеного Верховний Суд доходить висновку про те, що положення частини шостої статті 762 ЦК України щодо звільнення наймача від плати за користування майном не поширюються на договір фінансового лізингу в частині сплати лізингових платежів. Це стосується як частини платежу, що відшкодовує вартість предмета лізингу, так і частини, що визначена як винагорода (комісія) лізингодавця. Неможливість користування предметом лізингу через обставини, за які лізингоодержувач не відповідає (в тому числі форс-мажорні обставини, воєнні дії, викрадення), не звільняє лізингоодержувача від обов`язку сплачувати лізингові платежі, оскільки ризик випадкового знищення або втрати предмета лізингу покладено законом та договором на лізингоодержувача.

Звільнення від їх сплати на підставі статті 762 ЦК України суперечило б суті фінансового лізингу, де лізингоодержувач, отримавши актив та прийнявши на себе ризики, зобов`язаний повернути вкладені лізингодавцем кошти з узгодженою дохідністю.

Згідно із ч. 1 ст. 809 ЦК України ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета договору лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не встановлено договором або законом.

Стаття 22 Закону України «Про фінансовий лізинг» (ст. 13 ЗУ «Про фінансовий лізинг» попередньої редакції) ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження об`єкта фінансового лізингу та його страхування:

1. З моменту передачі об`єкта фінансового лізингу у володіння та користування лізингоодержувачу ризик випадкового знищення, втрати або випадкового пошкодження об`єкта фінансового лізингу переходить до лізингоодержувача.

2. Об`єкт фінансового лізингу та/або ризики, пов`язані з виконанням договору фінансового лізингу, підлягають страхуванню, якщо обов`язковість такого страхування встановлена законом або передбачена договором фінансового лізингу.

3. Витрати на страхування за договором фінансового лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не встановлено таким договором.

4. У разі настання страхового випадку або оскарження факту його невизнання лізингоодержувач має право самостійно звернутися до страховика та/або до суду за захистом своїх порушених прав.

До того ж, згідно з ч.ч.2, 4 ст. 22 Закону України «Про фінансовий лізинг» об`єкт фінансового лізингу та/або ризики, пов`язані з виконанням договору фінансового лізингу, підлягають страхуванню, якщо обов`язковість такого страхування встановлена законом або передбачена договором фінансового лізингу. У разі настання страхового випадку або оскарження факту його невизнання лізингоодержувач має право самостійно звернутися до страховика та/або до суду за захистом своїх порушених прав.

ВИСНОВОК: Таким чином, лізингові платежі за своєю правою природою не можна ототожнювати з орендною платою, з огляду на особливість відшкодування частини вартості предмета лізингу, тому ч. 6 ст. 762 ЦК України не підлягає застосуванню.

 

  

Матеріал по темі: «Cтягнення неустойки за неповернення предмета лізингу знищеного під час воєнних дій або викраденого»

 

 

Теги: лізинг, договір фінансового лізингу, транспортний засіб в лізинг, автомобиль в лизинг, споживач, недійсність договору, ТЗ, несправедливі умови договору, захист прав споживачів, судовий захист, Адвокат Морозов

Cтягнення неустойки за неповернення предмета лізингу знищеного під час воєнних дій або викраденого

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення неустойки за неповернення предмета лізингу викраденого або знищеного під час воєнних дій

25 березня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/5151/24 (ЄДРСРУ № 135386064) досліджував питання щодо  застосування частини другої статті 785 ЦК України (стягнення неустойки за неповернення предмета лізингу)

Відповідного до статті 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Частинами першою, другою статті 614 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання.

Верховний Суд, зокрема, в постановах від 13.02.2018 у справі № 910/12949/16, від 17.12.2018 у справі № 906/1037/16, від 29.03.2018 у справі № 914/730/17 вказав на те, що неустойка, стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 ЦК України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і для притягнення наймача, який порушив зобов`язання, до такої відповідальності необхідна наявність його вини (умислу або необережності) відповідно до вимог статті 614 ЦК України.

(!) Отже, для застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 785 ЦК України, суди повинні встановити обставини, за яких лізингоодержувач мав реальну можливість передати майно, що було предметом лізингу, але умисно цього обов`язку не виконав.

При цьому Верховний суд вважає за необхідне розмежувати поняття "ризик випадкового знищення / втрати майна" та "відповідальність за прострочення повернення майна".

Так, згідно зі статтею 809 ЦК України ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета договору лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не встановлено договором або законом.

Аналогічні положення містить стаття 22 Закону України "Про фінансовий лізинг", яка передбачає, що з моменту передачі об`єкта фінансового лізингу у володіння та користування лізингоодержувачу ризик випадкового знищення, втрати або випадкового пошкодження об`єкта фінансового лізингу переходить до лізингоодержувача.

Це означає, що в разі втрати майна (в тому числі внаслідок крадіжки чи знищення під час воєнних дій) лізингоодержувач зобов`язаний відшкодувати лізингодавцю вартість такого майна або сплатити лізингові платежі, що залишилися (залежно від умов договору).

Якщо майно втрачено (викрадено, знищено), його повернення є об`єктивно неможливим. У такому випадку зобов`язання з повернення майна в натурі припиняється неможливістю його виконання (стаття 607 ЦК України), а натомість виникає зобов`язання з відшкодування збитків (вартості втраченого майна).

ВИСНОВОК:  Отже, втрата предмета лізингу трансформує зобов`язання з його повернення у зобов`язання з відшкодування його вартості (реальних збитків), та виключає можливість одночасного нарахування штрафних санкцій за неповернення майна, яким боржник фактично не володіє.

 

Матеріал по темі: «Спосіб повідомлення лізингоодержувача про дострокове припинення договору»

 

 

 

Теги: лізинг, договір фінансового лізингу, транспортний засіб в лізинг, автомобиль в лизинг, споживач, недійсність договору, ТЗ, несправедливі умови договору, захист прав споживачів, судовий захист, Адвокат Морозов

Спосіб повідомлення лізингоодержувача про дострокове припинення договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повідомлення лізингоодержувача про дострокове припинення договору та необхідність повернення об`єкту лізингу

11 березня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 755/12136/22, провадження № 61-6237св25 (ЄДРСРУ № 134961057) досліджував питання щодо способів повідомлення лізингоодержувача про дострокове припинення договору.

Відповідно до статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Статтею 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» фінансовий лізинг - вид правових відносин, за якими лізингодавець зобов`язується відповідно до договору фінансового лізингу на строк та за плату, визначені таким договором, передати лізингоодержувачу у володіння та користування як об`єкт фінансового лізингу майно, що належить лізингодавцю на праві власності та набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем, або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов, та які передбачають наявність хоча б однієї з ознак фінансового лізингу, встановлених цим Законом.

За умовами пункту 3 частини першої статті 20 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингодавець має право у випадках, передбачених законом та/або договором фінансового лізингу, відмовитися від договору фінансового лізингу, стягнути з лізингоодержувача несплачені лізингові платежі, термін сплати яких настав на дату такої відмови, вимагати повернення об`єкта фінансового лізингу та у разі невиконання лізингоодержувачем обов`язку щодо повернення об`єкта фінансового лізингу - сплати неустойки у розмірі, встановленому цим Законом, за володіння та користування об`єктом фінансового лізингу за час прострочення повернення об`єкта фінансового лізингу, якщо інший розмір неустойки не визначений договором фінансового лізингу.

У контексті наведених норм заява лізингодавця про відмову від договору лізингу у разі повної або часткової несплати лізингоодержувачем лізингових платежів є одностороннім правочином, який відображає волевиявлення лізингодавця у спірних правовідносинах, що не потребує узгодження з лізингоодержувачем в силу прямої норми закону, і є підставою для припинення відповідних зобов`язальних правовідносин.

(!) Повідомлення лізингодавцем лізингоодержувача про відмову від договору є юридично значимою дією, яка засвідчує наявність такого волевиявлення та забезпечує своєчасну обізнаність з ним іншої сторони, є передумовою для настання обумовлених таким одностороннім правочином наслідків також для іншої особи за правилами абзацу 3 частини третьої статті 202 ЦК України (відповідно до якого односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами).

Договір лізингу має свій порядок розрахунків, набуття права власності на об`єкт лізингу та інші умови, які притаманні саме цьому виду договору. А тому сторони підписуючи договір погоджуючись з усіма його умовами, мають усвідомлювати всі ризики виконання чи невиконання укладеного договору, їх вплив на підприємницьку діяльність, до того ж особа має здійснювати власний комерційний розрахунок щодо наслідків здійснення відповідних дій, самостійно розраховувати ризики настання несприятливих наслідків в результаті тих чи інших її дій та самостійно приймати рішення про вчинення (чи утримання від) таких дій (25 квітня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  909/260/23).

ВИСНОВОК: Верховний суд наголошує, що чинне законодавство не містить спеціальних вказівок щодо того, коли лізингоодержувач вважається повідомленим чи способів такого повідомлення.

 

 

Матеріал по темі: «Наслідки розірвання договору про фінансовий лізинг»

 

 

 

 

 

Теги: лізинг, договір фінансового лізингу, транспортний засіб в лізинг, автомобиль в лизинг, споживач, недійсність договору, ТЗ, несправедливі умови договору, захист прав споживачів, судовий захист, Адвокат Морозов

Обмін посвідки на постійне проживання в Україні у разі набрання законної сили рішенням суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обмін посвідки на постійне проживання в Україні у разі набрання законної сили рішенням суду, яким визнано протиправним та скасовано рішення ДМС про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання

П.п. 6 п. 7 Загальної частини Порядку оформлення, видачі, обміну, відкликання, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 р. № 321 вказує, що обмін посвідки здійснюється у разі набрання законної сили рішенням суду, яким визнано протиправним та скасовано рішення ДМС про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, на підставі якого дозвіл на імміграцію вважається чинним.

Оформлення посвідки її обмін здійснюється територіальними органами/територіальними підрозділами ДМС (п. 9 Порядку).

Документи для оформлення посвідки (у тому числі замість втраченої або викраденої), її обміну подаються до державного підприємства, що належить до сфери управління ДМС, центру надання адміністративних послуг (далі - уповноважений суб’єкт), територіальних органів/територіальних підрозділів ДМС, за місцем проживання іноземця або особи без громадянства (п. 16 розділу «Подання документів для оформлення, обміну посвідки», Порядку).

Відповідно до п. 40 «Подання документів для оформлення у зв’язку із втратою або викраденням, обміну посвідки та їх розгляд» для оформлення у зв’язку із втратою або викраденням посвідки, її обміну іноземець або особа без громадянства подають такі документи:

1) посвідку, що підлягає обміну (крім випадків втрати та викрадення);

2) дійсний паспортний документ іноземця (або паспортні документи - у разі, коли іноземець має одночасно громадянство (підданство) кількох держав (множинне громадянство) або документ, що посвідчує особу без громадянства.

3) переклад на українську мову сторінки паспортного документа іноземця або документа, що посвідчує особу без громадянства, з особистими даними, засвідчений у встановленому законодавством порядку;

4) документи, що підтверджують обставини чи юридичні факти, відповідно до яких посвідка підлягає обміну (крім випадків, передбачених підпунктами 3-5 пункту 7 цього Порядку), документи, видані компетентними органами іноземних держав, мають бути легалізованими в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України;

5) документ, що посвідчує особу законного представника, та документ, що підтверджує повноваження особи як законного представника, у разі подання документів законним представником;

6) документ, що підтверджує сплату адміністративного збору, або документ про звільнення від його сплати;

7) документ, що засвідчує реєстрацію в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків, з даними про реєстраційний номер облікової картки платника податків (у разі наявності);

8) витяг з реєстру територіальної громади (у разі наявності).

Рішення про оформлення, обмін посвідки приймається керівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС або уповноваженою ним особою за результатами ідентифікації іноземця або особи без громадянства, перевірки поданих ними документів та у разі відсутності підстав для відмови в її оформленні чи видачі не пізніше ніж протягом десятого робочого дня з дати прийняття документів шляхом внесення до Реєстру інформації про строк, на який оформлено посвідку, з використанням кваліфікованого електронного підпису.

 

P.s Окрім цього, до заяви необхідно додати докази сплати адміністративного збору (https://dmsu.gov.ua/news/dms/19633.html)

 

 

 

Матеріал по темі: «Скасуванням дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання»

 

 

 

Теги: іммігрант, скасування дозволу на імміграцію в Україну,  посвідка на постійне проживання, загроза національній безпеці України, громадський порядок, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов