Позовна давність при стягнення інфляційних втрат і 3% річних (COVID-19, воєнний стан)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відлік позовної давності при стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних (COVID-19, воєнний, надзвичайний стан)

16 квітня 2026 року Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 751/4086/24, провадження № 61-3138свп25 (ЄДРСРУ № 136612363) досліджував питання щодо позовної давності при стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних (COVID-19, воєнний, надзвичайний стан)

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 ЦК України).

Чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи з відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (пункти 41, 64)).

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша й абзац перший частини п`ятої статті 261 ЦК України).

(!) Невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням. Тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували поданню позову (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 8 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц).

Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач (частина друга статті 264 ЦК України).

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - постанова № 211) з 12 березня 2020 року на всій території України встановлений карантин.

Строк дії карантину уряд неодноразово продовжував, а відмінив о 24 годині 00 хвилин 30 червня 2023 року згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

За Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», який набрав чинності 2 квітня 2020 року (далі - Закон № 540-IX), розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнений пунктом 12.

Згідно з цим пунктом під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

На підставі указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року введений воєнний стан строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі цей строк неодноразово продовжувався та триває досі.

Згідно із Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», який набрав чинності 17 березня 2022 року (далі - Закон № 2120-ІХ), розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнений пунктами 18 і 19.

Пункт 18 передбачає, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Згідно з пунктом 19 у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

За змістом пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України саме у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу. Тому виключно до тих відносин не застосовуються положення статті 625 ЦК України (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 червня 2025 року у справі № 752/30967/21, від 5 листопада 2025 року у справі № 754/9673/24).

На підставі Закону України від 8 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини», який набрав чинності 30 січня 2024 року (далі - Закон № 3450-ІХ), пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України викладений у новій редакції.

Згідно з цими змінами у період дії воєнного стану в Україні, введеного указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.

За Законом України від 14 травня 2025 року № 4434-IX «Про внесення зміни до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності», який набрав чинності 4 вересня 2025 року, пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України виключений.

Таким чином, впродовж строку дії воєнного стану позовна давність була продовжена від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року включно, а 30 січня 2024 року її перебіг зупинився до 3 вересня 2025 року включно.

Якщо позовна давність не спливла станом на 2 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжений (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився на строк дії воєнного стану.

ВИСНОВОК: Звернення до суду з позовними вимогами про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних без обмеження останніми трьома роками, що передували поданню позову, є обґрунтованим у разі, якщо позовна давність за такими вимогами не спливла станом на 2 квітня 2020 року (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2025 року у справі № 903/602/24 (пункти 96-98, 154-155)).

 

Матеріал по темі: «Періоди дефляції при розрахунку інфляційних втрат»

Теги: исковая давность, позовна давність, застосування строків, штраф, пеня, проценти, судова практика, Верховний суд, ЄСПЛ, ЕСПЧ, Адвокат Морозов

 

 

Періоди дефляції при розрахунку інфляційних втрат

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи слід ураховувати періоди дефляції під час визначення інфляційних втрат кредитора?

16 квітня 2026 року Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 751/4086/24, провадження № 61-3138свп25 (ЄДРСРУ № 136612363) досліджував питання щодо врахування періодів дефляції під час розрахунку інфляційних втрат.

В ухвалі від 28 січня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звернув увагу на те, що колегії цієї палати по-різному застосовують припис частини другої статті 625 ЦК України: одні при підрахунку інфляційних втрат ураховують індекси інфляції за весь період прострочення боржника, включно з тими місяцями, у які вказаний індекс був меншим одиниці, тобто меншим, ніж 100 % (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 червня 2020 року у справі № 127/12820/17), тоді як інші не враховують період дефляції під час визначення інфляційних втрат кредитора (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2022 року у справі № 757/8249/20-ц, від 23 вересня 2020 року у справі № 263/3220/16-ц і від 28 листопада 2018 року у справі № 322/1334/15).

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).

Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду наголошує, що за змістом частини другої статті 625 ЦК України інфляційні втрати розраховуються не за окремі інтервали часу, а за весь період прострочення. З огляду на це, якщо індекс інфляції в окремі періоди (місяці) є меншим одиниці (меншим, ніж 100%), що характеризує їх як періоди дефляції, то це не впливає на необхідність урахувати відповідний індекс під час розрахунку інфляційних втрат кредитора. Кредитор не має отримати додаткову перевагу (можливість стягнення більшого розміру інфляційних втрат) унаслідок помилкових математичних операцій (виключення із розрахунків індексів інфляції, які менші одиниці), а боржник повинен бути впевненим у тому, що періоди часу, коли мала місце дефляція, не зумовили знецінення коштів кредитора, яке може вплинути на обсяг відповідальності боржника.

ВИСНОВОК: Інфляційні втрати розраховуються не за окремі інтервали часу, а за весь період прострочення, а отже враховується як період інфляції так і період дефляції (коли індекс інфляції менше від 100 %).

 

Матеріал по темі: «Стягнення інфляційних втрат та 3 % річних у разі пропуску строку на примусове виконання»

 

 

Теги: інфляційні втрати, 3% річних, виконання грошового зобов'язання, індекс інфляції, три відсотки річних, судові витрати, стягнення заборгованості, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

«Книжне володіння» нерухомим майном та віндикаційний позов

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд щодо книжного володіння нерухомим майном та особливостей пред’явлення віндикаційного позову з подальшим внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно

21 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 523/11199/16-ц, провадження № 61-7663св25 (ЄДРСРУ № 136697365) досліджував питання щодо книжного володіння нерухомим майном та особливостей пред’явлення віндикаційного позову з подальшим внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року в справі № 911/3594/17).

З визнанням того, що державною реєстрацією права власності на нерухоме майно підтверджується володіння цим майном, у судову практику увійшла концепція «книжного володіння».

Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. Під час дослідження судом обставин існування в особи права власності необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама собою державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (постанови Верховного Суду від 12 березня 2019 року в справі № 911/3594/17, від 17 квітня 2019 року в справ № 916/675/15, від 23 листопада 2023 року в справі № 910/10496/22).

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

(!) Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його фактичним володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді й далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, й далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, якщо нерухоме майно, що вибуло з фактичного володіння його власника, було зареєстровано за іншою особою без відповідної на те правової підстави, власник такого майна може витребувати його із чужого незаконного володіння у всіх випадках відповідно до статті 387 ЦК України.

Відсутністю правової підстави в цьому випадку потрібно розуміти:

1) реєстрацію спірного нерухомого майна за стороною неукладеного правочину;

2) реєстрацію спірного майна за третьою особою на підставі правочину, укладеного всупереч нормам чинного законодавства.

У разі якщо спірне нерухоме майно надалі відчужене за відплатним договором, і сторона цього договору не знала і не могла знати про відсутність у продавця права його відчужувати, у зв`язку із чим така особа є добросовісним набувачем, спірне нерухоме майно також може бути витребуване його власником відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, оскільки таке майно вибуло з володіння власника (законного володільця) не з його волі (за неукладеним правочином).

(!) Якщо суд дійде висновку, що право власності було порушено та підлягає поновленню, державний реєстратор повинен одночасно з державною реєстрацією припинення права власності відповідача на відповідне нерухоме майно провести державну реєстрацію набуття права власності на спірне нерухоме майно за позивачем.

Водночас на підставі положень абзацу першого частини третьої статті 26 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) відомості про право власності відповідача з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не вилучаються. Задоволення позову є підставою для вчинення державним реєстратором нової реєстраційної дії - внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі судового рішення.

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV). Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.

На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.

Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила, зокрема, у пунктах 95-99 постанови від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц.

ВИСНОВОК: Отже, судове рішення про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно виключно у разі, якщо право власності на це майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

 

Матеріал по темі: «Скасування державної реєстрації на об`єкт нерухомого майна у відповідній частині»

 

 

 

Теги: визнання право власності, узаконение, признание право собственности через суд, судебное решение, право собственности, собственность, иск в суд, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Правочини вчинені всупереч санкціям РНБО з метою обходу блокування активів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: щодо наслідків вчинення правочину всупереч санкціям РНБО, який порушує публічний порядок та конфіскаційного характеру санкцій держави

31 березня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/11526/24 (ЄДРСРУ № 136280578) досліджував питання щодо наслідків вчинення правочину всупереч санкціям РНБО, який порушує публічний порядок та конфіскаційного характеру санкцій держави.

За загальним правилом правовим наслідком недійсності правочинів є повернення сторін в стан, що передував укладенню правочину (абзац 2 частини першої статті 216 ЦК України). Такий правовий наслідок спрямований на те, аби нівелювати все, що відбулося і зробити його юридично незначущим.

Супроводжувальним правовим наслідком недійсності правочину є можливість відшкодування винною стороною правочину збитків та моральної шкоди, завданої другій стороні правочину. Такий правовий наслідок спрямований на те, аби досягти компенсації понесених такою стороною втрат, тобто є проявом дії компенсаційних засад цивільного права. Оскільки відшкодування збитків та моральної шкоди є видом цивільно-правової відповідальності, їх стягнення відбувається на користь приватної особи, в її інтересах і саме задля неї.

Натомість норми частини третьої статті 228 ЦК України, яка визначає наслідки недійсності правочину, який порушує публічний порядок, як нікчемного правочину (частина друга статті 228 ЦК України), передбачають інші правові наслідки:

- які спрямовані не на позначене вище, а на реакцію з боку держави на правопорушення сторони/сторін правочину;

- ініціатором цих правових наслідків є держава, а не сторона правочину;

- ці правові наслідки встановлені в публічних інтересах (як їх розуміє держава), а не в приватноправових;

- наслідки полягають не у відновленні становища, що існувало до вчинення правочину, а на вилучення майна;

- ці правові наслідки не можна розцінювати як відшкодування збитків.

Такі правові наслідки не можна віднести до компенсаційних, адже вони є сутнісно іншими і являють собою різновид конфіскації майна державою.

Висновки сформульовані Верховним Судом у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 09.12.2025 у справі № 922/3456/23.

Щодо конфіскаційного характеру санкцій, передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України, неодноразово висловлювався Верховний Суд України, а після 2017 року - Верховний Суд (постанови від 20.06.2018 у справі №802/470/17-а, від 16.10.2019 у справі №2а-1670/8497/11, від 25.07.2023 у справі №160/14095/21 від 13.11.2024 у справі №911/934/23).

Тож наслідки, передбачені реченнями 2-3 частини третьої статті 228 ЦК України, не спрямовані на поновлення майнової сфери постраждалого учасника цивільно-правових правовідносин. Передбачені законом санкції мають за мету покарати осіб, які вчинили заборонений законодавством правочин. Це єдина норма ЦК України, яка містить каральні заходи (санкції) (висновки сформульовані Верховним Судом у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 09.12.2025 у справі № 922/3456/23).

Таким чином, щодо застосування частини третьої статті 228 ЦК України, Верховний Суд зазначає:  ця стаття може застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчинені особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання).

Відповідно до статті 1 Закону України "Про санкції" з метою захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України, протидії терористичній діяльності, а також запобігання порушенню, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів громадян України, суспільства та держави можуть застосовуватися спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи.

(!) Тож, до правочину, що порушує публічний порядок, із застосуванням наслідків, передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України, можна віднести і правочин, вчинений з порушенням норм Закону України "Про санкції".

Щодо застосування за ініціативою суду передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України наслідків недійсності правочину, який порушує публічний порядок, як нікчемного правочину (частина друга статті 228 ЦК України), то Суд звертає увагу, що на відміну від визначеного в абзаці першому частини п`ятої статті 216 ЦК України правила, коли наслідки недійсності нікчемного правочину можуть бути застосовані лише за ініціативою будь-якої заінтересованої особи за її вимогою, згідно з нормою в абзаці другому частини п`ятої статті 216 ЦК України, законодавець надав суду право з власної ініціативи застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину, не конкретизуючи при цьому умови та підстави застосування цієї норми.

А тому у застосуванні наведених положень (приписів частини п`ятої статті 216 ЦК України у поєднанні з нормами частини третьої статті 228 цього Кодексу) Суд доходить висновку, що до визначених в абзаці другому частини п`ятої статті 216 ЦК України випадків (застосування судом з власної ініціативи наслідків недійсності нікчемного правочину) належить застосування наслідків, визначених, зокрема, частиною третьою статті 228 ЦК України, коли суд, встановивши нікчемність правочину, як такого, що порушує публічний порядок, дійде висновку про його недійсність та необхідність застосування відповідних, передбачених законом наслідків його недійсності.

Отже, наявність умислу на вчинення правочинів, що суперечать інтересам держави та суспільства – підтверджує наявність підстав для застосування спеціальних наслідків, передбачених ч. 3 ст. 228 ЦК України, які можуть бути  різновидом конфіскаційної санкції держави.

ВИСНОВОК: Таким чином правочини та їх вчинення з порушенням публічного порядку, попри заборону, встановлену рішенням Ради національної безпеки та оборони України та Законом України "Про санкції" з метою виведення такого активу з під санкцій зумовлює застосування наслідків недійсності нікчемних договорів шляхом стягнення всього одержаного за цими договорами в дохід держави. 

 

Матеріал по темі: «Реєстрація зміни бенефіціарного власника до якого застосовані санкції»

 

 

Теги: санкции, санкції, сплата податків, заморожування активів, блокування, арешт рахунків, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Скасування державної реєстрації на об`єкт нерухомого майна у відповідній частині

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість скасування державної реєстрації права власності в частині, в тому числі і на окремі складові частини об`єднаного об`єкта нерухомого майна

10 березня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 918/1063/24 (ЄДРСРУ № 135000482#) досліджував питання щодо можливості скасування державної реєстрації права власності в частині, в тому числі і на окремі складові частини об`єднаного об`єкта нерухомого майна.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Частинами 1, 2 статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення, меліоративні мережі, складові частини меліоративної мережі. В Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно також реєструються передбачені законом речові права та їх обтяження на об`єкти незавершеного будівництва та майбутні об`єкти нерухомості. Якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію нерухомого майна, державна реєстрація прав на таке майно проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку, крім випадків, передбачених статтею 31 цього Закону.

За змістом частини 3 статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державний реєстратор, зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих / отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, залишення заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень без руху, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація прав включає, зокрема, перевірку документів та/або відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відомостей реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень.

Верховний Суд також зазначає, що у статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено підстави для відмови в державній реєстрації прав. Так, за змістом цієї статті в державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, зокрема, якщо заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону; подані документи не відповідають вимогам, установленим цим Законом; подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження; наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями.

Верховний Суд зазначає, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. Подібні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 і в постановах Верховного Суду від 04.02.2026 у справі № 914/3180/23, від 21.01.2026 у справі № 916/1844/23.

(!) Тому при дослідженні судом обставин існування в особи права власності на нерухомість необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право.

Так, згідно правової позиції викладеної у постановах Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18 та від 07.10.2020 у справі № 920/728/18, при дослідженні обставин існування в особи права власності, першочерговим є встановлення підстави, на якій особа набула це право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Статтею 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

Зміст цієї правової норми свідчить про те, що допускаються такі способи судового захисту порушених прав та інтересів особи:

1) судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав;

2) судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав;

3) судове рішення про скасування державної реєстрації прав.

ВИСНОВОК: Оскільки, Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не передбачає можливість скасування державної реєстрації права власності в частині, в тому числі і на окремі складові частини об`єднаного об`єкта нерухомого майна, то у випадку наявності відповідних обставин встановлених судом, державна реєстрація права власності на новостворений об’єкт нерухомого майна є незаконною в цілому, при цьому об’єднання таких об’єктів у новий об’єкт нерухомості та подальша державна реєстрація права власності не можуть розглядатися як правомірний спосіб уникнення виконання судового рішення.

 

 

Матеріал по темі: «Визнання та реєстрація права власності на предмет іпотеки»

 

 

 

Теги: визнання право власності, узаконение, признание право собственности через суд, судебное решение, право собственности, собственность, иск в суд, Верховний суд, Адвокат Морозов

Кримінальна відповідальність суб`єкта декларування за подання виправленої декларації зі зміною даних

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звільнення від кримінальної відповідальності суб`єкта декларування за подання виправленої декларації відповідно до процедури, передбаченої Законом «Про запобігання корупції» зі зміною даних вказаних у первісній декларації

12 березня 2026 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 751/10686/23, провадження № 51-509км25 (ЄДРСРУ № 135000617) досліджував питання щодо наслідків подання суб`єктом декларування виправленої декларації відповідно до процедури, передбаченої Законом «Про запобігання корупції» зі зміною даних вказаних у первісній декларації.

12 жовтня 2023 року набрав чинності Закон 3384, який змінив п. 2-7 Розділу XIII «Прикінцеві положення» Закону «Про запобігання корупції». В новій редакції це положення передбачило, серед іншого: «Установити, що декларації, подані під час дії воєнного стану … до дня набрання чинності [законом 3384] вважаються такими, що були подані на виконання обов`язку, передбаченого статтею 45 цього Закону. Суб`єкти декларування, які подали такі декларації, мають право протягом 14 днів з дня набрання чинності [законом 3384] звернутися до Національного агентства з питань запобігання корупції щодо подання виправленої декларації за відповідний звітний період. Національне агентство з питань запобігання корупції забезпечує такому суб`єкту декларування можливість подати виправлену декларацію за відповідний звітний період протягом 30 календарних днів з дня, наступного за днем одержання відповідного звернення суб`єкта декларування».

Суд зазначає, що ст. 45 Закону «Про запобігання корупції», яка регулює порядок подання декларацій особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, в ч. 4 надає декларанту можливість протягом 30 днів подати виправлену декларацію.

Відповідно до п. 4 Порядку проведення логічного та арифметичного контролю декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування проведення контролю декларації розпочинається з дня, наступного за днем подання виправленої декларації, або спливу строку для подання виправленої декларації відповідно до абз. 1 ч. 4 ст. 45 Закону «Про запобігання корупції». Відповідно до п. 2 цього Порядку декларацією, що підлягає контролю, є декларація особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а у разі подання виправленої декларації - остання виправлена декларація, крім випадків, які не мають стосунку до обставин цієї справи.

Таким чином, предметом контролю з боку НАЗК у випадку подання виправленої декларації є не первісна декларація, а остання виправлена декларація, і недостовірні відомості, які містяться у первісній декларації, у разі подання виправленої декларації не можуть вважатися недостовірним декларуванням у значенні ст. 366-2 КК.

У п. 2-7 Розділу XIII «Прикінцеві положення» Закону «Про запобігання корупції» законодавець, зважаючи на обставини воєнного стану, передбачив спеціальну разову можливість для осіб, що подали декларацію в зазначений в ньому період, подати виправлену декларацію.

Жодні положення законодавства не свідчать про те, що до поданих в порядку, передбаченому цим положенням, виправлених декларацій застосовуються правила, відмінні від тих, що стосуються виправлених декларацій, поданих відповідно до абз. 1 ч. 4 ст. 45 Закону «Про запобігання корупції».

Суд також не знаходить в законодавстві положень, які свідчать про те, що повідомлення про підозру у недостовірному декларуванні виключає застосування до особи п. 2-7 Перехідних положень Закону «Про запобігання корупції».

ВИСНОВОК: Подання суб`єктом декларування виправленої декларації відповідно до процедури, передбаченої Законом «Про запобігання корупції», ВИКЛЮЧАЄ кримінальну відповідальності за недостовірні відомості, вказані у первісній декларації, навіть якщо таке виправлення здійснено після повідомлення такій особі про підозру у недостовірному декларуванні.

 

 

Матеріал по темі: «(НЕ) Можливість скарження довідки НАЗК під час кримінального провадження»

 

 

 

Теги: назк, декларування, недостовірні відомості, щорічна декларація, порог відповідальності, штраф, адміністративна, кримінальна, необґрунтовані активи