Істотне збільшення вартості майна під час перебування в шлюбі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: істотність збільшення вартості об`єкту нерухомості, який належав одному з подружжя при поділі майна чи компенсації його вартості

19 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 673/547/21, провадження № 61-9790св24 (ЄДРСРУ № 127463667) досліджував питання щодо істотність збільшення вартості об`єкту нерухомості, який належав одному з подружжя при поділі майна чи компенсації його вартості.

Частиною другою статті 3 СК України визначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Згідно із частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (частина перша статті 62 СК України).

Отже, наведені положення закону встановлюють підстави обмеження (втручання) у права особистої власності одного з подружжя, внаслідок яких зменшується обсяг правомочностей колишнього одноосібного власника майна. Тому у статті 62 СК України передбачені умови, за яких таке втручання у право власності буде не лише законним, але і необхідним з точки зору забезпечення інтересів іншого, не власника, з подружжя та гарантуватиме дотримання балансу інтересів кожного з подружжя.

(!!!) За системним тлумаченням статті 62 СК України втручання у право власності може бути обґрунтованим та дотримано балансу інтересів подружжя, у разі наявності   у сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником.

Як трудові затрати, необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна.

Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин.

Істотність має визначальне значення, так як необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними  в остаточній вартості об`єкта власності чи у остаточному об`єкті.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі  № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20) зробила висновок, що істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

ВАЖЛИВО: Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого  з подружжя, який не є власником.

За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості.

(!) Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не буде надавати підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт не зазнав і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна.

У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених затрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає такі затрати істотними, то цей з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі.

Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном.

Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.

 

Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися  у зв`язку з тим, що законодавець у статті 62 СК України не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.

В іншому випадку, у разі збільшення вартості майна внаслідок тенденції загального удорожчання об`єктів нерухомості, інфляційних та інших об`єктивних процесів, не пов`язаних з внесками подружжя чи одного з них, визнання особистого майна одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя буде нести, як наслідок, непропорційне втручання у власність майна одного з подружжя, який набув таку власність до шлюбу.

При посиланні на вимоги статті 62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач повинен довести, що збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені його окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність.

З огляду на системний аналіз норм статей 57, 60, 63, 66-68, 70 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю незалежно від участі кожного з подружжя у її виникненні, і право визначати порядок здійснення права спільної сумісної власності та частки кожного з подружжя при поділі майна є рівними.

Ці вимоги застосовуються і у разі, якщо особиста приватна власність одного з подружжя зазнала перетворень і збільшилась у вартості, однак таке збільшення не було істотним, то інший з подружжя, не власник, має право на 1/2 частини збільшення вартості такого майна, якщо воно пов`язане з вкладенням у об`єкт особистої приватної власності спільних коштів подружжя за час шлюбу.

Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

Разом із цим за змістом указаної постанови істотність збільшення вартості майна одного із подружжя передбачає, що частка первинної власності стає незначною, співмірно малою за остаточною ціною. Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інші чинники не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат у майно, тобто вирішальне значення мають шляхи та способи збільшення такої вартості, яка має бути доведена тим з подружжя, хто претендує на таке майно.

ВИСНОВОК: Застосування вказаних норм не виключає можливості визнання права спільної сумісної власності на об`єкт права особистої приватної власності одного з подружжя з подальшим визначенням часток при поділі такої власності лише з урахуванням особистих і спільних майнових та трудових затрат кожного  з подружжя.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Поділ майна подружжя за попереднім договором купівлі-продажу квартири»
 

 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Оподаткування суми моральної шкоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: відшкодування шкоди життю та здоров`ю не включаються до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку

19 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 226/1128/24, провадження № 61-14255св24 (ЄДРСРУ № 127423141) досліджував питання щодо включення до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку відшкодування шкоди життю та здоров`ю.

Згідно з частинами першою та п`ятою статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).

Гроші виступають еквівалентом завданої моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою справедливої сатисфакції потерпілому. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості.

Схожі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 487/6970/20, від 23 листопада 2022 року у справі № 686/13188/21, від 19 квітня 2023 року у справі № 336/10216/21.

Суми, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику податку внаслідок заподіяння йому матеріальної шкоди, а також шкоди життю та здоров’ю, а також відшкодувань моральної шкоди в розмірі, визначеному рішенням суду, але не вище чотирикратного розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, або в розмірі, визначеному законом (п.п. 164.2.14 ст. 164 ПКУ).

Дія п.п. 164.2.14 ст. 164 ПКУ не поширюється на оподаткування сум страхових виплат, страхових відшкодувань і викупних сум за договорами страхування.

Крім того, п.п. 1.7 п. 161 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідні положення» Кодексу передбачено, що звільняються від оподаткування військовим збором доходи, що згідно з розділом IV Кодексу та підрозділом 1 розділу XX «Перехідні положення» Кодексу не включаються до загального оподатковуваного доходу фізичних осіб (не підлягають оподаткуванню, оподатковуються за нульовою ставкою), крім доходів, зазначених у п.п. 165.1.36 п. 165.1 ст. 165, п.п. 3 і 4 п. 170.131 ст. 170 Кодексу та п. 14 підрозділу 1 розділу XX «Перехідні положення» Кодексу.

Враховуючи викладене, дохід, у вигляді моральної шкоди відповідно до вироку (рішення) суду, який виплачується Товариством на користь фізичної особи у розмірі, що не перевищує чотирикратний розмір мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 01 січня звітного (податкового) року не оподатковується податком на доходи фізичних осіб та військовим збором (ІПК від 12.03.2025 р. № 1346/ІПК/99-00-24-03-03).

В постанові від 25 січня 2023 року у справі № 598/438/21 Верховний Суд констатував, що як до 23 травня 2020 року, так і чинним податковим законодавством передбачено, що стягнуті за рішенням суду суми на відшкодування шкоди життю та здоров`ю не включаються до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку, що узгоджується з висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 180/683/13, від 05 червня 2019 року у справі № 227/130/14-ц, від 03 червня 2021 року у справі № 180/407/20.

Ці висновки застосовані Верховним Судом у постановах від 17 грудня 2024 року в справі № 243/861/23, від 06 січня 2025 року в справі № 212/4843/24, від 18 березня 2025 року в справі № 235/3132/24, від 14 квітня 2025 року в справі № 215/199/24.

ВИСНОВОК: Сума відшкодування моральної шкоди, завданої життю та здоров`ю, не підлягає оподаткуванню.

 

 

Матеріал по темі: «Визначення судом обґрунтованого розміру моральної шкоди»

 

 

 

Теги: моральна шкода, немайнова шкода, казначейство, стягнення з держави,  грошове зобовязання, стягнення коштів, невиконання судового рішення,  судова практика, Верховний суд,  Адвокат Морозов

Строк на оскарження постанови Укртрансбезпеки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальний строк на оскарження постанови Укртрансбезпеки про застосування адміністративно-господарського штрафу

19 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 400/7411/24, адміністративне провадження № К/990/42232/24 (ЄДРСРУ № 127444036) досліджував питання щодо процесуального строку на оскарження постанови Укртрансбезпеки про застосування адміністративно-господарського штрафу.

За правилами частин першої, третьої статті 120 КАС України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Строк, що визначається місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця цього строку.

Строки звернення до адміністративного суду визначені статтею 122 КАС України, відповідно до частини першої якої, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Приписами частини другої статті 122 КАС України установлено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Аналіз викладених положень КАС України дає підстави для висновку про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням правової визначеності в публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.

За наведеного нормативно-правового регулювання, Верховний Суд у постанові від 20 лютого 2025 року (справа №  520/15675/23) з-поміж іншого зауважив, що норми КАС України передбачають можливість поновлення пропущеного процесуального строку лише у разі його пропуску з поважних причин. Водночас причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: (1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; (2)   це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; (3)   ця причина виникла протягом строку, який пропущено; (4)  ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

Іншого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо (постанова Верховного Суду від 20 лютого 2025  року (справа №  520/15675/23).

Правила оскарження постанов про застосування адміністративно-господарських штрафів установлені Порядком №  1567.

Так, за приписами пункту 32 Порядку №  1567 (в редакції, чинній на час прийняття оскарженої постанови) скарга на постанову про застосування адміністративно-господарських штрафів може бути подана до вищого за підпорядкуванням органу державного контролю. Скарга на постанову подається протягом 10 днів після її винесення. У разі пропуску зазначеного строку з поважних причин за заявою уповноваженої особи суб`єкта господарювання, щодо якого винесена постанова, строк може бути поновлений керівником органу державного контролю за умови надання заявником документів, що підтверджують наявність поважних причин несвоєчасного подання скарги в установлений строк (тимчасова непрацездатність, засвідчена в установленому порядку, або перебування у відрядженні).

За умовами пункту 33 Порядку №  1567 подання в установлений строк скарги зупиняє виконання постанови до розгляду скарги по суті.

Пунктами 34, 35 Порядку №  1567 передбачено, що під час розгляду скарги на постанову перевіряється законність і обґрунтованість її винесення та у десятиденний строк після надходження скарги приймається одне з таких рішень: постанова залишається без зміни, а скарга без задоволення; постанова скасовується і матеріали подаються на повторний розгляд; змінюється розмір стягнення в межах, передбачених Законом, проте не в бік збільшення. Копія рішення по скарзі на постанову видається у строк до трьох днів під розписку уповноваженій особі суб`єкта господарювання чи надсилається рекомендованим листом із повідомленням.

Аналізуючи наведені приписи Порядку №  1567 Верховний Суд констатує, що визначені пунктом 32 строки щодо оскарження постанови застосовуються виключно у межах адміністративної процедури оскарження указаного спірного акта до вищого за підпорядкуванням органу державного контролю. Тобто указана норма надає суб`єкту можливість скористатись правом вирішити публічно-правовий спір (спір між фізичною чи юридичною особою та органом публічної влади) без звернення до суду. Водночас умов оскарження постанов в судовому порядку Порядком №  1567 не визначено. Відтак, указаний Порядок №  1567 є підзаконним нормативно-правовим актом, що не встановлює строків звернення до суду і його норми не можуть змінювати чи обмежувати законодавчі приписи щодо судового оскарження.

Натомість, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи КАС України установив шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина друга статті 122 КАС України).

ВИСНОВОК: Отже, за наведеного нормативно правового регулювання, Верховний Суд дійшов висновку, що у спірних правовідносинах необхідно застосовувати строк визначений частиною другою статті 122 КАС України, а не Порядку №  1567.

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Встановлення дійсного автомобільного перевізника Укртрансбезпекою»

 

 

 

Теги: укртрансбезпека, перевірки на дорогах, постанова, власник, транспортний засіб, автомобільний перевізник, вантажні, пасажирські перевезення, таксі, рейдові перевірки, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Невиконання вимог щодо повідомлення платника податків про податкову перевірку до її початку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язковість вручення платнику податків до початку проведення податкової перевірки копії наказу та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення 

16 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 140/2750/24, касаційне провадження № К/990/46229/24 (ЄДРСРУ № 127405394) досліджував питання щодо обов’язковості вручення платнику податків до початку проведення податкової перевірки копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки. 

Відповідно до пункту 75.1 статті 75 ПК України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки. 

Документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов`язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків. 

Документальна позапланова перевірка не передбачається у плані роботи контролюючого органу і проводиться за наявності хоча б однієї з підстав, визначених цим Кодексом. 

Документальною невиїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться в приміщенні контролюючого органу (підпункт 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 ПК України). 

Пунктом 78.4 статті 78 ПК України передбачено, що про проведення документальної позапланової перевірки керівник (його заступник або уповноважена особа) контролюючого органу приймає рішення, яке оформлюється наказом. 

Право на проведення документальної позапланової перевірки платника податків (крім перевірок, передбачених підпунктом 78.1.21 пункту 78.1 цієї статті) надається лише у випадку, коли йому до початку проведення зазначеної перевірки вручено у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу, копію наказу про проведення документальної позапланової перевірки. 

Пунктом 78.5 статті 78 ПК України передбачено, що допуск посадових осіб контролюючих органів до проведення документальної позапланової виїзної перевірки здійснюється згідно із статтею 81 цього Кодексу. Документальна позапланова невиїзна перевірка здійснюється у порядку, передбаченому статтею 79 цього Кодексу. 

За правилами пункту 79.2 статті 79 ПК України документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами контролюючого органу виключно на підставі рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, оформленого наказом, та за умови вручення платнику податків (його представнику) у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу, копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки. 

Виконання умов цієї статті надає посадовим особам контролюючого органу право розпочати проведення документальної невиїзної перевірки. 

Відповідно до пункту 42.2 статті 42 ПК України документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному пунктом 42.4 цієї статті, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику). 

Відповідно, лише після вказаної дати податковий орган набув законних повноважень розпочати проведення документальної невиїзної перевірки. 

Саме після означеної дати необізнаність платника з наказом про проведення перевірки слід розцінювати як таку, що свідчить про нехтування або ухилення від виконання обов`язку із отримання поштової кореспонденції без поважних причин і не може розцінюватись на користь платника. 

Підсумовуючи, Верховний Суд зазначає, якщо контролюючий орган, розпочав проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та не пересвідчився у дотриманні обов`язкових умов, які надають право контролюючому органу провести документальну позапланову перевірку платника податків, визначених пунктом 78.4 статті 78 та пунктом 79.2 статті 79 ПК України, а саме вручення платнику податків до початку її проведення копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки, то за усталеною позицією Верховного Суду (постанови від 15 лютого 2024 року у справі № 640/9016/20, від 26 вересня 2023 року у справі № 400/1664/21, від 19 листопада 2024 року у справі № 640/10280/20, від 31 травня 2024 року у справі № 826/306/15) невиконання контролюючим органом вимог пункту 78.4 статті 78 та пункту 79.2 статті 79 ПК України є істотним порушенням процедури перевірки, тобто, є самостійною та достатньою підставою для скасування податкових повідомлень-рішень та інших рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки. 

Таким чином, Верховний Суд у питанні застосування положень пункту 79.2 статті 79 Податкового кодексу України у взаємозв`язку з пунктом 42.2 статті 42 ПКУ дотримується усталеної позиції, що з наказом про невиїзну перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб саме до її початку. Невиконання вказаних вимог призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності її правових наслідків. Оскільки невиїзна перевірка проводиться не за місцезнаходженням платника податків, завчасне (до початку перевірки) повідомлення його про час та місце проведення перевірки є гарантією його права на об`єктивну, повну та всебічну перевірку дотримання ним податкової дисципліни, включаючи можливість надання платником податків наявних у нього документів для підтвердження показників податкового обліку. 

Зміст висновків наведених постанов також свідчить про те, що установивши порушення процедури проведення перевірки, її підстав, наслідком чого є визнання протиправними її результатів, до аналізу інших обставин, що слугували підставою ухвалення суб`єктом владних повноважень індивідуальних актів, суд переходити не може. 

ВИСНОВОК: Невиконання вимог щодо повідомлення платника податків про невиїзну перевірку до початку її проведення призводить не лише до визнання незаконною перевірки, але й відсутності правових наслідків такої (незаконність прийнятих контролюючим органом за наслідками проведення перевірки рішень).

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Лист прокуратури, як підстава для проведення податкової перевірки»

 

 

 

Використання сертифікатів про форс-мажорні у податкових спорах

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи можуть бути враховані сертифікати про форс-мажорні обставини, які не подавались платником під час податкової перевірки? 

16 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/2660/24, касаційне провадження № К/990/51311/24 (ЄДРСРУ № 127405315) досліджував питання щодо належності та часу використання (подання) сертифікатів про форс-мажорні у податкових спорах. 

Підтвердженням виникнення та закінчення дії форс-мажорних обставин є відповідна довідка уповноваженої організації (органу) країни розташування сторони зовнішньоекономічного договору (контракту) або третьої країни відповідно до умов цього договору (контракту). 

Форс-мажорні обставини не мають преюдиціальний (заздалегідь встановлений) характер. При їх виникненні сторона, яка посилається на дію форс-мажорних обставин, повинна це довести. Сторона, яка посилається на конкретні обставини, повинна довести те, що вони є форс-мажорними, в тому числі, саме для конкретного випадку. Виходячи з ознак форс-мажорних обставин, необхідно також довести їх надзвичайність та невідворотність. Те, що форс-мажорні обставини необхідно довести, не виключає того, що наявність форс-мажорних обставин може бути засвідчено відповідним компетентним органом. 

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 16 липня 2019 року у справі № 917/1053/18, від 25 січня 2022 року у справі № 904/3886/21, від 18 січня 2024 року у справі № 914/2994/22. 

У розвиток правової позиції, сформованої Верховним Судом у зазначених справах, Верховний Суд у складі судової палати з рoзгляду справ щoдo пoдатків, збoрів та інших oбoв`язкoвих платежів Касаційного адміністративного суду дійшов висновку, що сертифікат торгово-промислової палати, який підтверджує наявність форс-мажорних обставин, не може вважатися беззаперечним доказом неможливості виконання зобов`язання, а повинен критично оцінюватися судом з урахуванням встановлених обставин справи та характеру зобов`язання (постанова від 27 лютого 2025 року у справі № 520/2941/24). 

Ключовою ознакою форс-мажору є причинно-наслідковий зв`язок між форс-мажорними обставинами та неможливістю виконати конкретне зобов`язання. Форс-мажор або ж обставини непереборної сили - це надзвичайні та невідворотні обставини, настання яких призвело до об`єктивної неможливості виконати зобов`язання. Водночас сама по собі, зокрема, збройна агресія проти України, девальвація гривні, воєнний стан, не може автоматично означати звільнення від виконання будь-ким будь-яких зобов`язань, незалежно від того, існує реальна можливість їх виконати чи ні. Воєнний стан, як обставина непереборної сили, звільняє від відповідальності лише у разі, якщо саме внаслідок пов`язаних із нею обставин компанія/фізична особа не змогла виконати ті чи інші зобов`язання. 

Саме по собі існування форс-мажорної обставини (обставини непереборної сили) ще не є свідченням того, що безпосередньо вона вплинула на неможливість виконання особою певного зобов`язання за договором чи обов`язку, передбаченого законодавчими та іншими нормативними актами. Такий зв`язок має доводитись шляхом надання сертифіката (довідки) Торгово-промислової палати України чи уповноваженої нею регіональної Торгово-промислової палати, а у разі необхідності - іншими належними доказами, що можуть підтвердити вплив цих обставин на здатність певною стороною виконати своє зобов`язання. 

У контексті цього, як передбачає пункт 44.6 статті 44 ПК України у разі якщо до закінчення перевірки або у терміни, визначені в пункті 86.7 статті 86 цього Кодексу платник податків не надає посадовим особам контролюючого органу, які проводять перевірку, документи (незалежно від причин такого ненадання, крім випадків виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними органами), що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, вважається, що такі документи були відсутні у такого платника податків на час складення такої звітності. 

У постанові від 04 липня 2024 року у справі № 380/8597/23 Верховний Суд указав, що у зазначених положеннях закону мова йде саме про документи, які підтверджують показники податкової звітності, а не всі документи. 

Така правова позиція підтримана Верховним Судом у постановах від 11 вересня 2024 року у справі № 520/21174/23, від 16 січня 2025 року у справі № 580/4079/23, від 07 травня 2025 року у справі № 520/13866/24. 

Отже, позиція фіскального органу є помилковою, оскільки сертифікати торгово-промислової палати не належать до первинних документів, які підтверджують показники податкової звітності, та безпосередньо не пов`язані із визначенням об`єктів оподаткування та/або податкових зобов`язань, а тому положення пункту 44.6 статті 44 ПК України у спірних правовідносинах є незастосовними. 

ВИСНОВОК: Факт того, що сертифікати про форс-мажорні обставини не були надані до перевірки, не змінюють настання обставин непереборної сили, які об`єктивно існували та які в подальшому були підтверджені зазначеними сертифікатами.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Форс-мажорні обставини автоматично не звільняють від відповідальності за порушення строківвиконання зобов'язань»

 

 

Теги: форсмажор, обставини непереборної сили,  торгово промислова палата України, ТПП, засвідчення форс мажору, непереборна сила, надзвичайні обставини, воєнний стан, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка порушила ПДР вимушено

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Кримінальна відповідальність особи, яка порушила ПДР вимушено, через створення аварійної ситуації іншою особою, яка була учасником дорожнього руху

Відповідно до п. 1.3, 1,4 ПДР України учасники дорожнього руху зобов`язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими. Кожен учасник дорожнього руху має право розраховувати на те, що й інші учасники виконують ці Правила.

У випадку виникнення ДТП за участю декількох водіїв наявність чи відсутність в їх діях складу злочину, передбаченого відповідними частинами ст. 286 КК України, потребує встановлення причинного зв`язку між діянням (порушенням правил безпеки дорожнього руху) кожного з них та наслідками, що настали, дослідження характеру та черговості порушень, які вчинив кожен із водіїв, того, хто з них створив небезпечну дорожню обстановку (аварійну ситуацію), тобто з`ясування ступеня участі (внеску) кожного з них у спричиненні злочинного наслідку .

Причинний зв`язок в автотранспортних злочинах відрізняється тим, що він встановлюється не між діями водія та наслідками, що настали, а між порушеннями правил дорожнього руху й відповідними наслідками.

Водночас виключається кримінальна відповідальність особи, яка порушила правила дорожнього руху вимушено, через створення аварійної ситуації іншою особою, яка була учасником дорожнього руху (07 квітня 2025 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 192/2267/17, провадження № 51-3851км24 (ЄДРСРУ № 126610083). 

Аналогічна правова позиція викладена 16.10.2019 р. в постанові Верховного Суду у справі № 163/1753/17 та у постанові Верховного Суду по справі №585/8/16-к від 05.04.2018 року.

Відповідно до правових позицій Верховного суду (постанови від 24.03.2020 у справі № 130/720/17, провадження № 51-2134км19 та від 16.10.2019 у справі № 163/1753/17, провадження № 51-3182км19), зазначено, що при кваліфікації дій особи за ст. 286 КК України судам слід враховувати не лише висновки експерта щодо наявності причинного зв`язку між порушенням Правил дорожнього руху та наслідками, що настали, а й сукупність усіх обставин, які належать до предмета доказування, з огляду на специфіку складу злочину, передбаченого цією нормою.

Зокрема, необхідно оцінювати технічну можливість водія уникнути наслідків злочину та джерело створення аварійної ситуації.

ВИСНОВОК: Виключається кримінальна відповідальність особи, яка порушила правила дорожнього руху вимушено, через створення аварійної ситуації іншою особою, яка була учасником дорожнього руху.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Припинення розшуку автомобіля, який здійснюється в межах кримінального провадження»
 

Довіреність в електронній формі в системі «Електронний суд»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість видачі довіреності на представництво в судах в електронній формі через систему «Електронний суд»

10 січня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 753/16269/23, провадження № 61-8527св24 (ЄДРСРУ № 124428319) досліджував питання щодо видачі довіреності на представництво в судах в електронній формі через систему «Електронний суд».

У цивільному процесуальному законі встановлено конкретні випадки, у яких представником у суді, окрім адвоката чи законного представника, може бути інша особа, яка має відповідну цивільну процесуальну дієздатність (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 лютого 2019 року в справі № 757/16141/18-ц (провадження № 61-1097св19)).

Касаційний суд підкреслює, що процесуальним законом допускається подання апеляційної скарги представником (не адвокатом) в малозначних спорах.

У разі подання представником заяви по суті справи в електронній формі він може додати до неї довіреність або ордер в електронній формі, підписані електронним підписом відповідно до Положення про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положень, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів) (частина сьома статті 62 ЦПК України).

Касаційний суд вже вказував, що:

законодавець передбачив в межах процесуального представництва конструкцію «довіреності в електронній формі», яка видається відповідно до Положення про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положень, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2023 року в справі № 619/1908/23 (провадження № 61-8428св23));

у користувачів підсистеми «Електронний суд» відсутня можливість будь-яким чином впливати на зміст та вигляд електронного доручення, оскільки саме система його формує за відповідним алгоритмом і зразком. Отже, розміщення відмітки про нотаріальне посвідчення на такій довіреності є неможливим (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2024 року в справі № 753/8640/24 (провадження № 61-11983св24)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2019 року в справі № 613/433/18 (провадження № 61-47193св18) вказано, що:  «відповідно до частин першої, другої статті 60 ЦПК України представником у суді може бути адвокат або законний представник. Під час розгляду спорів, що виникають з трудових відносин, а також справ у малозначних спорах (малозначні справи) представником може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність, за винятком осіб, визначених у статті 61 цього Кодексу.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 30 березня 2023 року в справі № 580/140/23 (адміністративне провадження № К/990/4464/23) вказано, що: касаційна скарга стосується питання форми і змісту довіреності у разі звернення до суду в електронній формі.

Особливості подання до суду довіреності для цілей підтвердження повноважень представника у разі звернення до суду в електронній формі встановлені у частині сьомій статті 59 КАС України та підрозділі 2 розділу ІІІ Положення, зі змісту яких випливає, що учасник справи може уповноважити представника на подання документів від свого імені шляхом формування, підписання та направлення до підсистеми «Електронний суд» електронного доручення за формою, установленою адміністратором системи, примірник якого додається підсистемою до кожного відправленого (підписаного) представником документу автоматично.

Довіреність, видана із дотриманням зазначених правил, як електронний документ, не вимагає будь-якого засвідчення і є належним документом, що підтверджує повноваження представника у суді.

Подібні висновки щодо застосування частини сьомої статті 59 КАС України були викладені у постановах Верховного Суду від 10.02.2022 у справі №560/11791/21, від 28.04.2022 у справі №683/1199/21, від 04.08.2022 у справі №300/8766/21.

Правила посвідчення довіреності фізичної особи, передбачені частиною другою статті 59 КАС України, стосуються довіреностей, виданих у паперовій формі, і не застосовуються до електронних доручень, сформованих учасником справи в підсистемі «Електронний Суд».

Аналогічна правова позиція щодо застосування частини другої статті 59 КАС України за подібних обставин висловлена Верховним Судом у постановах від 18.02.2021 у справі №300/1329/20, від 30.06.2021 у справі №380/830/21, від 11.11.2021 у справі №560/10261/21 та від 20.12.2021 у справі №560/9405/21.

ВИСНОВОК: Законодавець передбачив в межах процесуального представництва  конструкцію «довіреності в електронній формі», яка видається відповідно до Положення про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положень, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

 

 

 

Матеріал по темі: «(не)Належне оформлення довіреності в системі "Електронний суд"

 

 

Теги: електрона довіреність, довіреність в електронній формі, електронний суд, представник, адвокат, судова практика, Верховний суд