Відшкодування шкоди завданої прокурором з огляду на скасування його рішень слідчим суддею

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування моральної шкоди завданої бездіяльністю прокурора з огляду на скасування його рішень слідчим суддею

15 липня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 127/17413/22, провадження № 61-1890св24 (ЄДРСРУ № 120370670) досліджував питання щодо відшкодування моральної шкоди завданої бездіяльністю відповідача, вважаючи процесуальні рішення прокурора незаконними з огляду на їх скасування слідчим суддею.

Згідно із статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Статтею 23 ЦК України передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частин другої-п`ятої цієї статті моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

За загальним правилом підставою виникнення зобов`язання з компенсації моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України, відповідно до яких моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.

Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 918/203/18, від 28 жовтня 2020 року у справі № 904/3667/19 дійшов висновку про те, що у справах про відшкодування шкоди доведення обґрунтованості вимог покладається на позивача, який має надати суду докази наявності шкоди, протиправності поведінки того, хто завдав шкоду, а також причинно-наслідковий зв`язок такої поведінки із завданою шкодою.

(!!!) Саме лише задоволення скарги щодо неправомірності дій працівників правоохоронного органу не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв`язку між діями працівників (посадових осіб) такого органу та завданою шкодою. Причинний зв`язок, як обов`язковий елемент цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди, між протиправною поведінкою та шкодою виражається у тому, що шкода, повинна бути об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.

Сам по собі факт винесення слідчим суддею процесуальних ухвал, якими за результатами розгляду скарг позивача зобов`язано відповідача вчинити певні процесуальні дії, не тягне наслідок цивільно-правового характеру і не може бути доказом того, що дії та бездіяльність відповідачів заподіяли позивачу моральної шкоди. Судовий контроль на стадії досудового розслідування, внаслідок якого постановлені ухвали слідчих суддів, не є достатньою підставою для висновку про протиправність дій відповідачів і притягнення їх до відповідальності (див. постанови Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 686/27967/19 (провадження № 61-14451св20), від 31 травня 2024 року у справі № 463/9819/21 (провадження № 61-13921св23)).

Однією із засад кримінального провадження є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, гарантоване статтею 24 КПК України, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Відповідно до змісту частини першої статті 303 КПК України під час досудового розслідування можуть бути оскаржені бездіяльність слідчого, прокурора.

За правилом частини другої статті 307 КПК України слідчий суддя за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування виносить ухвалу про: 1) скасування рішення слідчого чи прокурора; 2) зобов`язання припинити дію; 3) зобов`язання вчинити певну дію; 4) відмову у задоволенні скарги.

Таким чином, в ухвалі слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування реалізується така засада кримінального судочинства, як реалізація особою права на оскарження їх процесуальних рішень, дій чи бездіяльності до суду.

Суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунення недоліків у такій діяльності.

Наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного відшкодування моральної шкоди. При цьому не будь-яке рішення слідчого судді свідчить про протиправність дій державних органів, а мають значення конкретні обставини, встановлені таким рішенням. При встановленні в порядку судового контролю слідчим суддею протиправності дій чи бездіяльності слідчих органів для вирішення питання про відшкодування шкоди необхідним є доведення заподіяння такими діями (бездіяльністю) моральної шкоди та, відповідно, наявність причинно-наслідкового зв`язку між такими діями (бездіяльністю) та заподіяною шкодою.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 25 січня 2021 року у справі № 227/4410/19 (провадження № 61-9407св20), від 25 березня 2021 року у справі № 227/3052/19 (провадження № 61-22337св19), від 19 грудня 2022 року у справі № 466/5021/18 (провадження № 61-21157св19), від 27 березня 2023 року у справі № 757/221/21-ц (провадження № 61-10631св22).

Для відшкодування моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення. Причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Причинно-наслідковий зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без будь-яких додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння.

ВИСНОВОК: Саме лише оскарження процесуальних рішень прокурора є механізмом реалізації права скаржника на контроль за діяльністю уповноважених осіб на здійснення функцій досудового розслідування в порядку кримінального судочинства, що не є підставою для відшкодування моральної шкоди у розумінні статті 23 ЦК України, оскільки не є порушенням прав особи.

Але рішення слідчого судді, якими визнана протиправна дія/бездіяльність прокурора, можна використовувати в якості підґрунтя в судовому процесі, щоб довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення…

 

 

  

Матеріал по темі: «Цивільна конфіскація необґрунтованих активів (ч.1)»
 

 

 

 

Теги: прокурор, відшкодування шкоди, скасування рішень прокурора, слідчий суддя, бездіяльність прокурора, противоправні рішення, потерпілий, Верховний суд, Адвокат Морозов

Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Державна реєстрація прав є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, а не підставою набуття права власності

15 липня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 621/3214/19, провадження № 61-9724св23 (ЄДРСРУ № 120370688) досліджував питання щодо державної реєстрація прав, як засвідченням державою вже набутого особою права власності.

Згідно з частиною першою статті 316 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частини перша, друга статті 328 ЦК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (Частина перша статті 391 ЦК України).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації підлягає право власності.

(!) Однією із загальних засад державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно виключно на підставах та в порядку, визначених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (пункт 4 частини першої статті 3 цього Закону).

Перевірка документів на наявність підстав, зокрема, для прийняття відповідних рішень є одним з етапів державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (пункт 4 частини першої статті 18 зазначеного Закону).

Державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення (пункти 1-2 частини третьої статті 10 того ж Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 27 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.

Згідно з частиною другою статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, а також у постановах Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18, від 12 січня 2023 року у справі № 940/1275/20 згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

(!!!) Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц зазначено, що відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19, пункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18, пункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13)).

Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (buchbesitz (нім. - книжкове володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20, пункт 70)).

У постановах Верховного Суду від 20 лютого 2018 року у справі № 917/553/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 922/1645/18 зазначено, що частиною другою статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» законодавець врегулював правову ситуацію, коли відомості, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не відповідають наявним чинним та нескасованим правовстановлюючим документам, на підставі яких проведені реєстраційні дії та які мають пріоритет над записами, що містяться в Державному реєстрі.

ВИСНОВОК: Отже, державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.

При дослідженні судом обставин існування в особи права власності передусім потрібно встановити підставу, на якій особа набула таке право, оскільки сама лише державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (постанова Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18).

 

 

 

Матеріал по темі: «Державна реєстрація права власності на підставі рішення суду»
 

 

 

Теги: визнання право власності, узаконение, признание право собственности через суд, судебное решение, право собственности, собственность, иск в суд, Верховний суд, Адвокат Морозов

(НЕ) Оновлення даних в ТЦК, ЦНАП, Резерв+

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки неоновлення даних в ТЦК, ЦНАП, Резерв+ до 16 липня 2024 року та можливість їх оновити після визначеної дати

Закон про мобілізацію в Україні набув чинності 18 травня 2024 року. Відповідно до його вимог усі військовозобов'язані, резервісти та призовники (віком від 18 до 60 років) повинні були оновити свої облікові дані протягом 60 днів – тобто до 16 липня 2024 року!!!

Наслідками неоновлення може бути штраф на суму від 17 до 25 тисяч гривень + поліція буде мати можливість затримувати порушників та доставляти їх до ТЦК, після чого їх може бути притягнуто до адміністративної відповідальності з накладенням штрафів, про це свідчить ст. 210 КУпАП «Порушення призовниками, військовозобов’язаними, резервістами правил військового обліку»:

Порушення призовниками, військовозобов’язаними, резервістами правил військового обліку  + в особливий період -  тягне за собою накладення штрафу від однієї тисячі до однієї тисячі п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У Генштабі підтвердили, що автоматично штрафи виписуватися не будуть, тому що відповідно до КУпАП накладення штрафу можливо протягом трьох місяців з дати виявлення правопорушення, але не більше як рік з дати вчинення такого правопорушення. 

На захисті громадян може виступати так звана "примітка" до ст. 210 КУпАП: 

Положення статей 210, 210-1 цього Кодексу не застосовуються у разі можливості отримання держателем Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів персональних даних призовника, військовозобов’язаного, резервіста шляхом електронної інформаційної взаємодії з іншими інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами (у тому числі публічними), базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи.

Отже, на погляд автора ключовою фразою у вищевказаній примітки є фраза: «…у разі можливості», а у нас, як звичайно, ця можливість відсутня (наприклад, відсутнє світло, інтернет, обладнання; кошти; людський фактор і т.і.).

ВИСНОВОК: З урахуванням вказаного вище, єдиною «соломинкою» для військовозобов’язаного  віком від 18 до 60 років є надмірна завантаженість ТЦК, адже строки визначені в КУпАП ніхто не відміняв!

 

Теги: оновлення даних,  призовниками, військовозобов’язаними, резервістами,  правила військового обліку, особливий період, ТЦК, ЦНАП, Резерв+, Адвокат Морозов

Повернення заяви у справі про банкрутство без розгляду з мотивів її необґрунтованості

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: повернення заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство без розгляду з мотивів її необґрунтованості

11 липня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 909/1179/23 (ЄДРСРУ № 120341722) досліджував питання щодо повернення заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство без розгляду з мотивів її необґрунтованості.

Згідно із ч. 1 ст. 3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (наразі - КУзПБ), а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Частиною 6 ст. 12 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених КУзПБ.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КУзПБ провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, ГПК України, іншими законами України.

Особливості відновлення платоспроможності боржника, який є фізичною особою, врегульовано Книгою четвертою КУзПБ.

За змістом ч. 1 ст. 115 та ст. 116 КУзПБ провадження у справі про неплатоспроможність боржника - фізичної особи або фізичної особи - підприємця може бути відкрито лише за заявою боржника, яка подається ним за наявності підстав, передбачених цим Кодексом, із викладенням, зокрема, обставин, що стали підставою для звернення до суду, а також наданням документів, передбачених ч. 3 ст. 116 КУзПБ. Разом із заявою про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність боржник зобов`язаний подати пропозиції щодо реструктуризації боргів (проект плану реструктуризації боргів).

Відповідно до ст. 113 КУзПБ провадження у справах про неплатоспроможність боржника - фізичної особи, фізичної особи - підприємця здійснюється в порядку, визначеному цим Кодексом для юридичних осіб, з урахуванням особливостей, встановлених цією Книгою.

(!!!) Так, Верховний Суд враховує, що Книгою четвертою КУзПБ не визначені підстави для залишення заяви фізичної особи про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність без руху або для повернення такої заяви без розгляду.

Водночас ч. 3 ст. 37 КУзПБ передбачено, що господарський суд залишає без руху заяву про відкриття провадження у справі з підстав, передбачених статтею 174 Господарського процесуального кодексу України, з урахуванням вимог цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 38 КУзПБ господарський суд не пізніше п`яти днів з дня надходження заяви про відкриття провадження у справі або закінчення строку на усунення недоліків заяви повертає її та додані до неї документи, якщо:

- заяву подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписано або підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано;

- до постановлення ухвали про відкриття провадження у справі від заявника надійшла заява про відкликання заяви про відкриття провадження у справі;

- заявником до цього суду подано іншу заяву про відкриття провадження у справі про банкрутство щодо того самого боржника і щодо такої заяви на час вирішення питання про відкриття провадження у справі не постановлена ухвала про відкриття або відмову у відкритті провадження у справі про банкрутство, повернення заяви про відкриття провадження у справі, залишення заяви без руху.

Отже, КУзПБ передбачає можливість повернення заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство без розгляду, водночас такі випадки чітко регламентовані.

Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07.06.2024 у справі №904/1273/23, яка підлягає врахуванню під час розгляду цієї справи.

Отже, КУзПБ не містить такої підстави для повернення без розгляду заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство/неплатоспроможність як необґрунтованість такої заяви.

У разі відсутності підстав для відмови у прийнятті заяви про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність або для повернення такої заяви господарський суд не пізніше п`яти днів з дня надходження заяви постановляє ухвалу про прийняття заяви до розгляду та призначає дату підготовчого засідання, в якому розглядає подані документи, з`ясовує наявність підстав для відкриття провадження у справі про неплатоспроможність, а також вирішує інші питання, пов`язані з розглядом заяви (ч. 1 ст. 117, ч. 1 ст. 119 КУзПБ).

За наслідками підготовчого засідання господарський суд постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність або про відмову у відкритті провадження у справі про неплатоспроможність (ч. 3 ст. 119 КУзПБ).

Тобто саме на стадії підготовчого засідання у справі суд надає оцінку відповідності поданої заяви боржника за формою і змістом вимогам ст.ст. 115, 116 КУзПБ та наявності підстав для відмови у відкритті провадження у справі про неплатоспроможність за ч. 4 ст. 119 КУзПБ, за відсутності яких суд зобов`язаний відкрити провадження у справі.

Такі висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною у постановах Верховного Суду від 29.07.2021 у справі №909/1028/20, від 26.05.2022 у справі №922/1426/21.

При цьому, на стадії вирішення питання про прийняття до розгляду чи повернення без розгляду заяви про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність не перевіряються ознаки неплатоспроможності боржника, добросовісності боржника, а оцінка реального стану платоспроможності боржника фактично надається судом за наслідком відкриття провадження у справі про неплатоспроможність, введення процедури реструктуризації боргів боржника, звернення кредиторів до суду із заявами про визнання грошових вимог до боржника, їх розгляду судом, розгляду звіту про результати перевірки декларації боржника, оцінки доказів наданих на підтвердження фінансово-майнового стану боржника. Подібний за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 26.05.2022 у справі №922/1426/21 і від 28.09.2022 у справі №916/106/22.

ВИСНОВОК: Повернення заяви про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність є передчасним, оскільки господарські суди по суті повертаючи таку заяву без розгляду виходили з її необґрунтованості, що суперечить вимогам КУзПБ.

 

Матеріал по темі: «Закриття провадження у справі про банкрутство з підстав перевищення 12-місячного терміну»

 

 

Теги: закриття провадження у справі про банкрутство, перевищення 12-місячного терміну ліквідаційної процедури, кредитор, боржник, ліквідатор, обґрунтована заява, перевищення процесуального строку, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Місцезнаходження/податкова адреса платника податків - юридичної особи

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: що слід вважати місцезнаходженням/податковою адресою платника податків - юридичної особи

11 липня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/16242/22, адміністративне провадження №К/990/38292/23 (ЄДРСРУ №  120313683) досліджував питання що слід вважати місцезнаходженням/податковою адресою платника податків - юридичної особи.

Пункт 58.3 статті 58 ПК України передбачає, що податкове повідомлення-рішення надсилається (вручається) платнику податків у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу.

За правилами пункту 42.2 статті 42 ПК України документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному пунктом 42.4 цієї статті, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику).

При цьому пункт 42.3 статті 42 ПК України містить застереження, що якщо платник податків у порядку та у строки, визначені статтею 66 цього Кодексу, повідомив контролюючий орган про зміну податкової адреси, він на період з дня державної реєстрації зміни податкової адреси до дня внесення змін до облікових даних такого платника податків звільняється від виконання вимог документів, надісланих йому контролюючим органом за попередньою податковою адресою та в подальшому повернених як таких, що не знайшли адресата.

За правилами абзаців першого, другого пункту 42.5 статті 42 ПК України у разі якщо платник податків не подав заяву про бажання отримувати документи через електронний кабінет, листування з платником податків здійснюється шляхом надіслання за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручаються платнику податків (його представнику).

У разі якщо пошта не може вручити платнику податків документ у зв`язку з відсутністю за місцезнаходженням посадових осіб платника податків, їхньою відмовою прийняти документ, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, документ вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення.

Міністерство фінансів України наказом від 30 червня 2017 року № 610 затвердило Порядок направлення податковими органами податкових вимог платникам податків (далі - Порядок № 610), відповідно до абзацу першого пункту 6 розділу IV якого податкова вимога вважається належним чином надісланою (врученою) платнику податків, якщо вона надіслана за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою, а для фізичної особи (її законного чи уповноваженого представника) - місцем проживання або останнього відомого місцезнаходження) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручена платнику податків (його законному чи уповноваженому представникові), або надіслана в електронний кабінет засобами ІТС з дотриманням вимог Законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронні довірчі послуги».

Абзац п`ятий цього ж пункту передбачає, що у разі якщо пошта не може вручити платнику податків податкову вимогу через відсутність за місцезнаходженням посадових осіб платника податків, їх відмову прийняти документ, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, така податкова вимога вважається врученою платнику податків у день, вказаний поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення.

Системний аналіз зазначених положень свідчить про те, що несплата платником податків узгодженої суми грошового зобов`язання в установлені законодавством строки є підставою для формування податковим органом та надіслання податкової вимоги. При цьому законодавчі приписи щодо формування та направлення вимоги про стягнення податкового боргу вважаються виконаними у разі її надіслання рекомендованим листом з повідомленням за місцезнаходженням/податковою адресою платника податків. Таке надіслання може бути виконано як контролюючим органом за основним місцем обліку, так і контролюючим органом за місцем обліку платника податків, в якому обліковується податковий борг платника податків.

Вирішуючи питання стосовно того, що слід вважати місцезнаходженням/податковою адресою платника податків - юридичної особи, Верховний суд вказує наступне.

Так, пункт 45.2 статті 45 ПК України встановлює, що податковою адресою юридичної особи (відокремленого підрозділу юридичної особи) є місцезнаходження такої юридичної особи, відомості про що містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Пунктом 10 частини другої статті 9 Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (тут і далі - Закон № 755-IV; у редакції, чинній на час надіслання податкової вимоги) встановлено, що до відомостей, які містяться в Єдиному державному реєстрі про юридичну особу, крім державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб, належить, зокрема, місцезнаходження юридичної особи.

Відповідно до частин першої, другої статті 10 Закону № 755-IV якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою. Якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

За змістом статті 9 Закону № 755-IV відомості до ЄДР про юридичну особу, в тому числі щодо її місця знаходження, вносяться відповідно до інформації, наданої самою юридичною особою, і така інформація має бути достовірною.

Верховний Суд вже неодноразово вирішував подібні спори та сформував усталений підхід, що добросовісний платник податків зобов`язаний забезпечити отримання ним кореспонденції за адресою місцезнаходження, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі невиконання цього обов`язку платник не вправі посилатись на неотримання ним документів як на обставину, що звільняє його від настання у зв`язку з цим негативних для такого платника наслідків (зокрема, але не виключно, у постановах від 31 січня 2024 року (справа № 140/12235/21), від 09 жовтня 2018 року (справа № 820/1864/17), від 21 липня 2022 року (справа № 640/30785/20)).

Отже, для цілей податкового обліку і, відповідно, комунікації із платником податків - юридичною особою, податковий орган використовує адресу, яка відображена в ЄДР і відповідає місцезнаходженню такої юридичної особи.

У розрізі порушеного у цій справі питання, що платник податків повідомив контролюючий орган про зміну адреси, суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що за приписами пункту 42.3 статті 42 ПК України таке повідомлення здійснюється в порядку і строки, передбачені статтею 66 ПК України.

Підпункт 16.1.11 пункту 16.1 статті 16 ПК України зобов`язує платників податків повідомляти контролюючі органи про зміну місцезнаходження юридичної особи та зміну місця проживання фізичної особи - підприємця.

Відповідно до абзаців четвертого, п`ятого пункту 63.3 статті 63 ПК України платник податків зобов`язаний стати на облік у відповідних контролюючих органах за основним та неосновним місцем обліку, повідомляти про всі об`єкти оподаткування і об`єкти, пов`язані з оподаткуванням, контролюючі органи за основним місцем обліку згідно з порядком обліку платників податків.

Заява про взяття на облік платника податків за неосновним місцем обліку подається у відповідний контролюючий орган протягом 10 робочих днів після створення відокремленого підрозділу, реєстрації рухомого чи нерухомого майна чи відкриття об`єкта чи підрозділу, через які провадиться діяльність або які підлягають оподаткуванню.

Згідно із пунктом 66.5 статті 66 ПК України у разі виникнення змін у даних або внесення змін до документів, що подаються для взяття на облік згідно з цією главою, крім змін, які вносяться до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, та змін, про які платник податків повідомив за основним місцем обліку, платник податків зобов`язаний подати контролюючому органу, в якому він обліковується, уточнені документи протягом 10 календарних днів з дня внесення змін до зазначених документів.

Пункт 4.1 розділу IV Порядку обліку платників податків і зборів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 09 грудня 2011 року № 1588 (тут і далі - Порядок №   1588; в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачає, що для взяття на облік платник податків, який обслуговувався централізованою бухгалтерією та прийняв рішення про самостійну сплату податків, зборів або який не перебував на обліку з інших підстав, подає до контролюючого органу заяву за формою № 1-ОПП (додаток 5) та пред`являє документ, що підтверджує державну реєстрацію.

Відповідно до пункту 8.3 розділу VIII Порядку № 1588 якщо у платника податків відбувається реєстрація, створення чи відкриття об`єкта оподаткування на території адміністративно-територіальної одиниці, де він не перебуває на обліку, то такий платник податків зобов`язаний стати на облік за неосновним місцем обліку у контролюючому органі за місцезнаходженням такого об`єкта у порядку, визначеному розділом VII цього Порядку.

Повідомлення про об`єкти оподаткування або об`єкти, пов`язані з оподаткуванням або через які провадиться діяльність, за формою № 20-ОПП подається протягом 10 робочих днів після їх реєстрації, створення чи відкриття до контролюючого органу за основним місцем обліку платника податків (абзац перший пункту 8.4 розділу VIII Порядку № 1588).

Розділ Х Порядку № 1588 врегульовує питання зміни контролюючого органу за основним місцем обліку платника податків, території територіальної громади або ДПІ обслуговування.

Відповідно до пункту 10.4 розділу Х Порядку № 1588 у зв`язку із зміною місцезнаходження/місця проживання платника податків, процедури, передбачені цим розділом, розпочинаються та проводяться контролюючими органами у разі надходження хоча б одного з таких документів:

·        відомостей із Єдиного державного реєстру про проведення державної реєстрації зміни місцезнаходження платника податків;

·       заяви за формою № 1-ОПП або за формою № 5-ОПП із відповідною позначкою, поданої платником податків до контролюючого органу за новим місцезнаходженням (місцем проживання);

·       заяви за формою № 1-ОПН, поданої згідно з підпунктом 2 пункту 5.3 розділу V цього Порядку або абзацами другим, третім пункту 10.1 цього розділу.

З аналізу наведеного правового регулювання слідує, що платник податків зобов`язаний повідомляти контролюючий орган як (1) про обставини зміни місцезнаходження / місця проживання, так і (2) про всі об`єкти оподаткування або об`єкти, пов`язані з оподаткуванням або через які провадиться діяльність шляхом подання відповідних заяв. Проте ці процедури не є тотожними. Водночас відсутні підстави вважати, що внаслідок взяття платника податків на облік за неосновним місцем обліку або ж внаслідок подання ним заяви за формою № 20-ОПП, у податкового органу за основним місцем обліку виникає обов`язок із надіслання кореспонденції на інші, відмінні від зазначеної в ЄДР, адреси. Тобто, не можна вважати, що подання форми № 20-ОПП є належним повідомленням платника податків до контролюючого органу про зміну податкової адреси в розумінні пункту 42.3 статті 42 ПК України. Поряд з наведеним, надходження до контролюючого органу заяви за формою № 1-ОПП (для юридичної особи) з позначкою про взяття на облік за новим місцезнаходженням слід вважати належною правовою підставою для надіслання податковим органом кореспонденції вже за новою адресою місцезнаходження такого платника податків, що узгоджується із приписами пункту 42.3 статті 42 ПК України.

ВИСНОВОК: Передбачену пунктом 59.1 статті 59 ПК України процедуру інформування платника податків про наявний у нього розмір податкового боргу слід вважати належним чином виконаною у разі надіслання (вручення) податкової вимоги, адресованої платнику податків - юридичній особі, саме за адресою її місцезнаходження, вказаною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Усі негативні наслідки, пов`язані з неотриманням кореспонденції за такою адресою, покладаються на такого платника податків - юридичну особу, окрім випадку, коли відповідно до вимог пункту 42.3 статті 42, пункту 66.5 статті 66 Податкового кодексу України такий платник повідомив контролюючий орган про зміну місцезнаходження шляхом подання заяви за формою № 1-ОПП.

У разі надходження до податкового органу такої заяви процедура із надіслання (вручення) податкової вимоги повинна здійснюватися за новим місцезнаходженням платника податків.

  

 

 

Матеріал по темі: «Податкова адреса платника податків - фізичної особи»
 

 

 

Теги: податкова адреса, місце реєстрації, місце проживання, юридичний адрес, фактичне розташування, прописка, реєстрація фізособи, юрадреса, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Виконавче провадження з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поновлення виконавчого провадження, скасування припинення розшуку майна та накладення арешту на кошти боржника з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство

12 липня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  914/3681/23 (ЄДРСРУ № 120341858) досліджував питання  щодо поновлення виконавчого провадження, скасування припинення розшуку майна та накладення арешту на кошти боржника з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство.

Згідно частини 14 статті 39 КУзПБ, з моменту відкриття провадження у справі: пред`явлення конкурсними та забезпеченими кредиторами вимог до боржника та їх задоволення можуть здійснюватися лише у порядку, передбаченому цим Кодексом, та в межах провадження у справі; пред`явлення поточними кредиторами вимог до боржника та їх задоволення можуть здійснюватися у випадку та порядку, передбачених цим Кодексом; арешт майна боржника чи інші обмеження боржника щодо розпорядження належним йому майном можуть бути застосовані виключно господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство; корпоративні права засновників (учасників, акціонерів) боржника реалізуються з урахуванням обмежень, встановлених цим Кодексом; задоволення вимог засновника (учасника) боржника - юридичної особи про виділення частки у майні боржника у зв`язку з виходом із складу його учасників забороняється; рішення про реорганізацію або ліквідацію юридичної особи - боржника приймається в порядку, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до статті 41 КУзПБ, мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), строк виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію.

Мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з відкриттям провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Ухвала є підставою для зупинення вчинення виконавчих дій. Про запровадження мораторію розпорядник майна повідомляє відповідному органу або особі, яка здійснює примусове виконання судових рішень, рішень інших органів, за місцезнаходженням (місцем проживання) боржника та місцезнаходженням його майна.

(!!!) Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів: забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, за якими стягнення здійснюється в судовому або в позасудовому порядку відповідно до законодавства, крім випадків перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від продажу майна боржника), перебування майна на стадії продажу з моменту оприлюднення інформації про продаж, а також у разі виконання рішень у немайнових спорах; забороняється виконання вимог, на які поширюється мораторій; не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань із задоволення всіх вимог, на які поширюється мораторій; зупиняється перебіг позовної давності на період дії мораторію; не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання, три проценти річних від простроченої суми тощо.

Строк дії мораторію на задоволення вимог кредиторів відповідно до ч. 8 ст. 41 КУзПБ припиняється з дня закриття провадження у справі про банкрутство. 

Звернення стягнення на майно боржника за вимогами, на які не поширюється дія мораторію, здійснюється виключно за ухвалою господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (ч.5 ст.41 КУзПБ).

За приписами частини 14 статті 39 КУзПБ з моменту відкриття провадження у справі арешт майна боржника чи інші обмеження боржника щодо розпорядження належним йому майном можуть бути застосовані виключно господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство.

Провадження у справах про банкрутство є самостійним видом судового провадження і характеризується особливим процесуальним порядком розгляду справ, специфічністю цілей і завдань, особливим суб`єктним складом, тривалістю судового провадження, що істотно відрізняють це провадження від позовного.

З моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника.

З огляду на положення процесуального закону, у справах позовного провадження господарський суд, здійснюючи правосуддя, зв`язаний принципами диспозитивності та змагальності сторін, водночас у справах про банкрутство поряд з іншими принципами правового регулювання відносин неплатоспроможності суттєве значення має принцип судового контролю у відносинах неплатоспроможності та банкрутства.

Цей принцип полягає, серед іншого, у судовому контролі за дотриманням інтересів кредиторів стосовно збереження об`єктів конкурсної маси та інтересів боржника щодо обґрунтованості грошових вимог кредиторів, а також за збереженням балансу інтересів сторін, у тому числі під час продажу майна банкрута з метою реалізації за найвищу ціну та відповідно до встановленої Кодексу України з процедур банкрутства процедури.

ВИСНОВОК: Отже, з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство виконавчі дії, які мають наслідком поновлення виконавчого провадження, скасування припинення розшуку майна та накладення арешту на кошти боржника суперечать вимогам частини 14 статті 39 та статті 41 Кодексу України з процедур банкрутства.

 

 

 

Матеріал по темі: «Закриття провадження у справі про банкрутство з підстав перевищення 12-місячного терміну»

 

 

Теги: справа про банкрутство, провадження, банкрутство, боржник, кредитор, мораторій, заборона, зміни до КУзПБ,  банкрутство, ліквідація, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов