Оскарження податковим органом ухвали про банкрутство платника податків

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Можливість апеляційного оскарження податковим органом, який не є кредитором у справі про банкрутство, ухвал у справі про банкрутство

10 серпня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/73/22 (ЄДРСРУ № 112774 639) досліджував питання щодо можливості апеляційного оскарження податковим органом, який не є кредитором у справі про банкрутство, ухвал у справі про банкрутство.

Частина 1 ст. 254 ГПК України визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, і поділяються на дві групи: 1) учасники справи, а також 2) особи, які участі у справі не брали, але судове рішення прийнято щодо їх прав, інтересів та (або) обов`язків.

(!!!) У справі про банкрутство коло осіб, які мають право оскаржити судові рішення, звужено до учасників такої справи задля попередження необґрунтованого втручання інших осіб, які не є учасниками справи, у хід процедури банкрутства.

Відповідна правова позиція не має законодавчого відтворення ані в Господарському процесуальному кодексі України, ані в Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" або КУзПБ, однак є усталеною під час перегляду справ про банкрутство та викладена суддями судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, зокрема, у постановах від 07.07.2020 у справі №Б-39/27-09, від 11.06.2020 у справі №916/3206/17, від 03.06.2020 у справі №910/18031/14, від 19.05.2020 у справі №908/2332/19, від 03.03.2020 у справі №904/7965/16, від 20.02.2019 у справі №5005/2329/2011, від 16.01.2020 у справі №911/5186/14, від 29.04.2021 по справі №904/5874/19.

Так, відповідно до ст. 1 КУзПБ учасники у справі про банкрутство (неплатоспроможність) - сторони, арбітражний керуючий, державний орган з питань банкрутства, інші учасники справи про банкрутство, щодо прав або обов’язків яких існує спір, а також у випадках, передбачених цим Кодексом, Фонд державного майна України, Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника.

Порядок набуття кредитором (окрім кредитора, за заявою якого відкрито провадження у справі про банкрутство) статусу учасника провадження у справі про банкрутство визначається ст. 45 КУзПБ.

У питанні набуття конкурсним кредитором статусу учасника провадження у справі про банкрутство Верховний Суд звертається до правових висновків Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду, викладених у постанові від 16.07.2020 у справі №910/4475/19 та зазначає таке.

Законодавством про банкрутство для конкурсних кредиторів встановлений більш складний, порівняно з іншими учасниками справи, порядок набуття статусу учасника провадження у справі про банкрутство, який (статус) наділяє такого учасника повним обсягом процесуальної дієздатності, в т.ч. правом оскаржувати судові рішення, оскаржувати дії боржника, розпорядника майном, керуючого санацією, ліквідатора, звертатися про визнання недійсними угод боржника тощо.

Набуття такого статусу остаточно формалізується ухвалою суду про визнання вимог кредитора (аналогічна позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.01.2020 у справі №913/444/18).

Лише після вчинення всіх передбачених КУзПБ (ст. 45) дій, прийняття судом відповідної ухвали про повне або часткове (ч. 6 ст. 45, ст. 47 КУзПБ) визнання його вимог, кредитор набуває статусу учасника провадження у справі про банкрутство та повну процесуальну дієздатність (здатність особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді, ст. 44 ГПК України) (п. 56.16 постанови Верховного Суду від 16.07.2020 у справі №910/4475/19).

Суд зазначає, що оскільки провадження у даній справі про банкрутство було відкрито за заявою іншого кредитора, то контролюючий орган не наділений безумовним правом на оскарження судових рішень у справі про банкрутство.

Правові позиції щодо відсутності у податкового органу, який не є кредитором у справі, безумовного права на звернення до суду з апеляційною скаргою на ухвалу місцевого господарського суду у справі про банкрутство, відкритій в загальному порядку, викладені, зокрема, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.07.2020 у справі №904/4681/19, від 19.05.2020 у справі №908/2332/19, від 15.05.2020 у справі №908/2717/19 та від 22.06.2021 у справі №910/9129/20, від 24.01.2023 у справі №908/1974/21.

Верховний Суд відзначає, що другою групою осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення ст. 254 ГПК України визначає осіб, які не брали участі у справі, але судове рішення прийнято щодо їх прав, інтересів та (або) обов`язків.

Верховний Суд звертає увагу, що відповідно до правової позиції Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеної в постанові від 15.05.2020 у справі №904/897/19, за приписами процесуального законодавства, судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов`язків цієї особи, що випливають із сформульованого в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків.

Судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто і вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах.

Якщо скаржник лише зазначає про те, що оскаржуване рішення може вплинути на його права та/або інтереси, та/або обов`язки, або лише зазначає (констатує), що рішенням вирішено про його права та/або обов`язки чи інтереси, то такі посилання, виходячи з вищенаведеного, не можуть бути достатньою та належною підставою для розгляду, зокрема апеляційної (касаційної) скарги.

Особа повинна довести, що оскаржуване судове рішення прийнято про її права, інтереси та (або) обов`язки і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним, що означає, що скаржник в скарзі має чітко зазначити, в якій частині оскаржуваного ним судового рішення (в мотивувальній та/або резолютивній) прямо вказано про його права, інтереси та (або) обов`язки, та про які саме.

Рішення є таким, що прийнято про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення наявні висновки суду про права та обов`язки цієї особи або у резолютивній частині рішення суд прямо зазначив про права та обов`язки цієї особи. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в п. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не приймається до уваги.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, якщо при апеляційному оскарженні буде встановлено, що права, інтереси та (або) обов`язки такої особи оскаржуваним судовим рішенням не порушені та що питання про її права, інтереси та (або) обов`язки у справі судом першої інстанції не вирішувалися, то апеляційний господарський суд не позбавлений права закрити апеляційне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 264 ГПК України.

Наведений висновок викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.08.2019 у справі №62/112 та у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.01.2020 у справі №925/1600/16.

ВИСНОВОК: Судова практика стверджує про відсутність у податкового органу, який не є кредитором у справі про банкрутство, безумовного права на звернення до суду з апеляційною скаргою на оскарження ухвал у справі про банкрутству платника податків.

 

Матеріал по темі: «Право на оскарження судового рішення у справі про банкрутство»

 

 

Теги: банкрутство, кредитор, кредиторські вимоги, ліквідатор, ухвала суду, державна податкова служба, контролюючий орган, фіскальна служба, оскарження рішень у справі про банкрутство, боржник, оскарження, визнання боржника банкрутом, учасник, сторона по справі, Верховний суд, Адвокат Морозов

Визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ознаки фраудаторності правочинів в межах справи про банкрутство боржника та визнання їх недійсними

09 лютого 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/17629/18 (910/12093/20) (ЄДРСРУ № 108875168) досліджував питання щодо ознак фраудаторності правочинів в межах справи про банкрутство боржника.

Стаття 20 Закону про банкрутство є спеціальною щодо загальних, установлених ЦК України підстав для визнання правочинів боржника недійсними, оскільки наведена норма передбачає додаткові, специфічні підстави для визнання правочинів недійсними, які характерні виключно для правовідносин, що виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом.

(!!!) Визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.

Отже це не виключає можливості звернення кредитора з позовом про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів (див. висновок викладений у п. 138 постанови Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 у справі №904/7905/16).

Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені ст. 215 ЦК України.

У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсним правочину боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України), тобто дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Частиною 3 ст. 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Згідно з ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

ВАЖЛИВО: Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину - правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам.

Так, у постанові від 24.11.2021 у справі №905/2030/19(905/2445/19) судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо суті позовних вимог дійшла таких висновків.

Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку.

Слід звернути увагу, що фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.

Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог.

Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути:

- момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі;

- контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або афілійовані юридичні особи);

- щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.

Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок, викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.

Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (див. висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 03.03.2020 у справі №910/7976/17, від 03.03.2020 у справі №904/7905/16, від 03.03.2020 у справі №916/3600/15, від 26.05.2020 у справі №922/3796/16, від 04.08.2020 у справі №04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі №904/4262/17, від 22.04.2021 у справі №908/794/19(905/1646/17)).

Цивільні й господарські відносини, у межах яких передбачається виконання обов`язку боржника в майбутньому без забезпечення такого боргу, ґрунтуються в основному на довірі учасників відносин до свого контрагента, а також на впевненості в можливості захистити свої майнові права в спосіб, передбачений законом, зокрема через суд.

У сучасному українському законодавстві, як і в іноземних правопорядках, оспорювання так званих підозрілих угод божника є одним з найважливіших юридичних інструментів консолідації та збільшення конкурсної маси шляхом повернення до неї майна боржника, переданого іншим особам.

Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Подібна правова позиція неодноразово була викладена Верховним Судом у своїх постановах, зокрема від 20.01.2021 у справі №910/8992/19 (910/20867/17), від 13.10.2020 у справі №04/14-10/5026/2337/2011.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України) (відповідний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц), а також у постановах Верховного Суду України від 19.10.2016 (провадження №6-1873цс16), від 23.08.2017 у справі №306/2952/14-ц та 09.09.2017 у справі №359/1654/15-ц.

Використання особою належного їй суб`єктивного права не для задоволення легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди кредиторам, ухилення від виконання зобов`язань перед кредиторами є очевидним використанням приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню ("вживанням права на зло").

За цих умов недійсність договору як приватно-правова категорія є інструментом, який покликаний не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

Вищенаведена правова позиція наведена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.07.2021 у справі № 927/531/18.

ВИСНОВОК: Отже, фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до ст. 7 КУзПБ на підставі п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та частин 3, 6 ст. 13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом.

У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.

 

Матеріал по темі: «Вчинення боржником фраудаторного правочину для приховання активів»

 

 

Теги: фіктивний правочин, фиктивная сделка, фраудаторний правочин, банкрутство, боржник, ліквідатор, недействительность сделки, недійсність угоди, наслідки недійсного правочину, реституція, нікчемний, договір, приховання правочину, судебная защита, Адвокат Морозов

Звільнення від авансування винагороди послуг арбітражного керуючого

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Докази авансування боржником (фізичною особою) на депозитний рахунок суду винагороди арбітражному керуючому (керуючому реструктуризацією)

Преамбула Кодексу України з процедур банкрутства (далі - Кодекс) визначає, що цей Кодекс встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника - юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи.

Тобто, метою Кодексу є саме відновлення платоспроможності фізичної особи, яка розпочинається з процедури реструктуризації боргів боржника.

Таким чином, при відкритті провадження у справі про неплатоспроможність суд одночасно з відкриттям вводить процедуру реструктуризації боргів боржника та призначає керуючого реструктуризацією.

Відповідно до частини 1 статті 12 Кодексу, арбітражний керуючий користується усіма правами розпорядника майна, керуючого реструктуризацією, керуючого реалізацією, керуючого санацією, ліквідатора відповідно до законодавства, у тому числі має право отримувати винагороду в розмірі та порядку, передбачених цим Кодексом.

Відповідне положення зазначається також і в ст. 30 Кодексу, яка імперативно встановлює, що арбітражний керуючий виконує повноваження за грошову винагороду.

Отже, надання послуг арбітражного керуючого, як суб`єкта незалежної професійної діяльності, відбувається на платній основі.

Порядок сплати грошової винагороди арбітражного керуючого під час виконання повноважень у справі про банкрутство визначено положеннями статті 30 Кодексу.

Положеннями ст. 116 Кодексу України з процедур банкрутства встановлені вимоги до заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство.

Перелік документів (доказів), які в обов`язковому порядку додаються до заяви про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність чітко визначений, зокрема, ч. 3 ст. 116 Кодексу України з процедур банкрутства.

Так, відповідно до п. 12 ч. 3 ст.116 Кодексу України з процедур банкрутства до заяви про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність додаються докази авансування боржником на депозитний рахунок суду винагороди керуючому реструктуризацією за три місяці виконання повноважень.

Згідно з Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" прожитковий мінімум для працездатних осіб на місяць з 01.01.2022 встановлено у розмірі 2 481,00 грн.

(!!!) Отже, авансування винагороди керуючому реструктуризацією у розмірі п`яти прожиткових мінімумів для працездатних осіб за три місяці виконання повноважень становить 37 215,00 грн.

Разом з цим слід вказати, що відмова від авансування, відсутність майна у боржника або ж відсутність інших джерел для покриття витрат на виплату винагороди арбітражному керуючому судом може розцінюватись як примушування до безоплатної праці, що забороняється та прирівнюється до рабства у контексті статті 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших міжнародних актів (зокрема, Конвенції 1926 року про заборону рабства, Конвенції Міжнародної організації праці про примусову чи обов`язкову працю 1930 року ратифіковану Україною 10.08.56 року, Конвенції Міжнародної організації праці N 105 про скасування примусової праці 1957 року ратифіковану Україною 05.10.2000 року), резолюції Економічної і Соціальної Ради ООН (ЕКОСОС) 1996 року тощо) та суперечить статті 43 Конституції України.

19 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/726/20 ( ЄДРСРУ №93229371) вказав, що зазначене не позбавляє можливості боржника (фізичної особи) укласти угоду з арбітражним керуючим, який погодиться на умовах відстрочення (НЕ розстрочення!!!!) оплати до реалізації майна боржника виконувати повноваження керуючого реструктуризацією у справі про банкрутство цієї особи, та подати  до суду разом із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство відповідне звернення обох осіб (боржника та арбітражного керуючого) про призначення цього арбітражного керуючого керуючим реструктуризацією у справі про банкрутство фізичної особи. Місцевий суд може розглянути подані документи як альтернативу мирного врегулювання правовідносин з оплати винагороди арбітражному керуючому та прийняти відповідне рішення про можливість задоволення заяви боржника, дослідивши всю сукупність наданих ним доказів на обґрунтування неплатоспроможності фізичної особи.

Так, статтею 3 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, якими, зокрема, є: свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.

Статтями 13 і 14 ЦК України встановлено, відповідно, межі здійснення цивільних прав та загальні засади виконання цивільних обов`язків. Зокрема, і цивільні права і цивільні обов`язки здійснюються (виконуються) в межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до ч.ч. 1, 2  ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

За змістом ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За змістом ч. 1 ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно ч. 1 ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто, таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права і обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 16.04.2019 у справі № 916/1171/18, від 14.11.2018 у справі №910/8682/18, від 30.08.2018 у справі № 904/8978/17, від 04.03.2019 у справі № 5015/6070/11, від 10.09.2019 у справі № 9017/317/19, від 09.07.2019 у справі № 903/849/17, від 28.01.2020 у справі  № 924/1208/18.

Відтак, порядок оплати послуг та відшкодування витрат арбітражного керуючого може бути врегульовано укладеним між арбітражним керуючим та боржником договором про оплату праці, винагороду та відшкодування витрат арбітражного керуючого.

Однак судова практика свідчить про протилежне…

Так, інститут авансування винагороди арбітражному керуючому є гарантією права учасника справи про банкрутство (керуючого реструктуризацією) на отримання ним грошової винагороди за виконання наданих йому повноважень. Обов`язок здійснення авансування винагороди арбітражному керуючому є безумовним, положеннями Кодексу України з процедур банкрутства не передбачено жодних підстав для звільнення від здійснення такого авансування при звернені до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство/неплатоспроможність.

Суд встановлює наявність у боржника майна, яке може бути реалізовано у справі, та за рахунок якого можливо (з відстроченням) оплатити грошову винагороду керуючому реструктуризацією за три перших місяці.

Крім того, інші додані до заяви документи, мають свідчити про реальну можливість переходу до реалізації майна у справі в процесі погашення боргів або виконання плану реструктуризації боргів.

ВИСНОВОК: Допускається можливість мирного врегулювання між боржником та арбітражним керуючим питання авансування грошової винагороди, однак ставиться така можливість у залежність від наявності у боржника майна, яке буде реалізовано у перспективі (відстрочка платежу) у справі про неплатоспроможність.

 

Матеріал по темі: «Відповідальність членів органів юридичної особи перед юридичною особою»

 

Теги: банкрутство, кредитор, кредиторські вимоги, ліквідатор, ухвала суду, державна податкова служба, контролюючий орган, фіскальна служба, оскарження рішень у справі про банкрутство, боржник, оскарження, визнання боржника банкрутом, учасник, сторона по справі, Верховний суд, Адвокат Морозов

Ставка судового збору за подання скарги на постанову про банкрутство боржника

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судовий збір за подання скарги на постанову про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури

22 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/1633/19 (ЄДРСРУ № 90540409) досліджував питання щодо сплати судового збору за подання апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури

Суть справи:  Суд апеляційної інстанції керувався нормами статей 174, 260 ГПК України і виходив із необхідності сплати судового збору за подання апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури виходячи з аналізу положень підпунктів 4, 9 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" № 3674-VI.

Так, суд апеляційної інстанції зазначив про те, що базою для обрахунку розміру судового збору за подання апеляційної скарги на постанову про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури слід визначити ставку судового збору встановлену за подання до господарського суду заяви кредитора про відкриття провадження у справі про банкрутство, яка становить 10 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Згідно із частиною другою статті 123 ГПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

З преамбули Закону України "Про судовий збір" № 3674 - VI вбачається, що цей Закон визначає правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору.

Частиною першою статті 3 Закону України "Про судовий збір" № 3674-VI визначено, що судовий збір справляється, зокрема, за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення.

Згідно з підпунктом 4 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" № 3674-VI (в редакції чинній на момент звернення скаржника з апеляційною скаргою) ставка судового збору за подання до господарського суду апеляційної скарги на рішення суду; апеляційних скарг у справі про банкрутство; заяви про перегляд судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами визначена у розмірі 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.

Відповідно до підпункту 9 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" № 3674-VI (в редакції чинній на момент звернення скаржника з апеляційною скаргою) ставка судового збору за подання до господарського суду заяви кредитора про відкриття провадження у справі про банкрутство становить 10 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Крім того підпунктом 10 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" № 3674-VI (в редакції чинній на момент звернення скаржника з апеляційною скаргою) встановлено ставку судового збору за подання до господарського суду заяви кредиторів, які звертаються з грошовими вимогами до боржника після оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність), а також після повідомлення про визнання боржника банкрутом; заяви про визнання правочинів (договорів) недійсними та спростування майнових дій боржника в межах провадження у справі про банкрутство; заяви про розірвання мирової угоди, укладеної у справі про банкрутство, або визнання її недійсною - 2 розміри прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Тлумачення пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" № 3674-VI (в редакції чинній на момент звернення скаржника з апеляційною скаргою), яким встановлено розміри ставок судового збору за подання до господарського суду позовних заяв, заяв, клопотань, апеляційних та касаційних скарг свідчить про те, що Законом не встановлено ставки, від якої обчислюється судовий збір, за подання апеляційних та касаційних скарг на постанови суду першої інстанції про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Аналогічні висновки щодо застосування норм права викладено зокрема, в ухвалах Верховного Суду від 05.03.2018 у справі № 922/2362/17, від 15.05.2019 у справі № 926/4739-б/16, у постанові від 05.02.2019 у справі № 905/777/18 тощо.

Враховуючи те, що визначена підпунктом 9 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" № 3674-VI (в редакції чинній на момент звернення скаржника з апеляційною скаргою) ставка судового збору встановлена за подання до господарського суду заяви кредитора про відкриття провадження у справі про банкрутство за результатами розгляду якої може бути постановлена ухвала про відкриття провадження у справі про банкрутство, що підлягає оскарженню в окремому порядку, висновок суду про необхідність сплати судового збору за подання апеляційної скарги на постанову про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури з урахуванням наведеного вище є помилковим.

Матеріал по темі: «Оскарження судових рішень у справі про банкрутство фіскальним органом»

Теги: банкрутство, кредитор, кредиторські вимоги, ліквідатор, ухвала суду, державна податкова служба, контролюючий орган, фіскальна служба, оскарження рішень у справі про банкрутство, боржник, оскарження, визнання боржника банкрутом, учасник, сторона по справі, Верховний суд, Адвокат Морозов

Оплата послуг арбітражного керуючого за рахунок кредиторів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язковість оплати послуг арбітражного керуючого: судова практика Верховного суду.

30 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  910/32824/15  (ЄДРСРУ № 79589196) досліджував питання щодо оплати послуг арбітражного керуючого.

Відповідно до ч. 6 ст. 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закону про банкрутство).

Згідно частини 3 статті 8 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у касаційному порядку можуть бути оскаржені постанови апеляційного господарського суду, прийняті за результатами перегляду таких судових рішень: ухвали про порушення справи про банкрутство, ухвали про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника, ухвали за результатами розгляду грошових вимог кредиторів, ухвали про звільнення (усунення, припинення повноважень) арбітражного керуючого, ухвали про перехід до наступної судової процедури, ухвали про затвердження плану санації, ухвали про закриття провадження у справі про банкрутство, а також постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

Беручи до уваги те, що касаційна скарга стосується права ліквідатора на отримання винагороди та відшкодування витрат за виконання ним своїх повноважень і це має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, колегія суддів вважає, що у даному конкретному випадку постанова підлягає касаційному оскарженню. (аналогічні висновки викладені у постанові Верховного суду від 01.08.2018 у справі №912/1783/16).

Згідно з частинами 1, 4, 7 ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Європейський Суд з прав людини (рішення від 28.03.2006 за заявою № 31443/96 у справі "Броньовський проти Польщі") зазначив, що принцип верховенства права зобов'язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя.

Статтею 98 Закону про банкрутство передбачено право арбітражного керуючого (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) користуватися усіма правами розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора відповідно до законодавства, у тому числі право отримувати винагороду в розмірі та порядку, передбачених цим Законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 115 Закону про банкрутство, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) виконує повноваження за грошову винагороду.

Відповідно до ч. 2 ст. 115 Закону про банкрутство грошова винагорода арбітражного керуючого за виконання повноважень розпорядника майна визначається в розмірі двох мінімальних заробітних плат за кожний місяць виконання ним повноважень або в розмірі середньомісячної заробітної плати керівника боржника за останні дванадцять місяців його роботи до порушення провадження у справі про банкрутство, якщо такий розмір перевищує дві мінімальні заробітні плати. Право вимоги грошової винагороди виникає в арбітражного керуючого в останній день кожного календарного місяця виконання ним повноважень розпорядника майна боржника. Сплата грошової винагороди арбітражному керуючому (розпоряднику майна) здійснюється шляхом її авансування заявником (кредитором або боржником) у розмірі, зазначеному у цій частині. Сума авансового платежу вноситься на депозитний рахунок нотаріуса та виплачується арбітражному керуючому (розпоряднику майна) за кожний місяць виконання ним повноважень розпорядника майна.

Положеннями ч. 5 ст. 115 Закону про банкрутство визначено джерела сплати грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого, а саме: за рахунок наявних у боржника коштів, одержаних у результаті господарської діяльності боржника, або коштів, одержаних від продажу майна (майнових прав) боржника.

Отже, Законом про банкрутство передбачено декілька джерел для здійснення оплати послуг арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією ліквідатора), разом з тим Закон не містить заборони здійснювати таку оплату за рахунок коштів  кредиторів.

При цьому, відмова від авансування, відсутність майна у боржника або ж відсутність інших джерел для покриття витрат на виплату винагороди арбітражному керуючому можна розцінювати як примушування до безоплатної праці, що забороняється та прирівнюється до рабства в контексті  ст. 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод  та інших міжнародних актів (зокрема, Конвенції 1926 року про заборону рабства, Конвенції Міжнародної організації праці про примусову чи обов'язкову працю 1930 року ратифіковану Україною 10.08.1956 року, Конвенції Міжнародної організації праці №105 про скасування примусової праці 1957 року ратифіковану Україною 05.10.2000 року), резолюції Економічної і Соціальної Ради ООН (ЕКОСОС) 1996 року тощо) та суперечить ст. 43 Конституції України.

ВАЖЛИВО: Виходячи з аналізу наведених норм, у випадку, коли оплата послуг арбітражного керуючого здійснюється не за рахунок коштів, одержаних від продажу майна боржника, чи коштів, одержаних у результаті виробничої діяльності боржника у зв'язку з відсутністю таких коштів, то оплата послуг арбітражного керуючого, зокрема ліквідатора, має здійснюватися за рахунок коштів кредиторів, виходячи із принципу пропорційності  їх грошовим вимогам.

При цьому слід зазначити, що законодавець не ставить порядок розподілу витрат на оплату послуг арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією,  ліквідатора) в залежність від обсягу його діяльності (за умови достатності та відповідності цих дій вимогам Закону про банкрутство), від розміру задоволених вимог кредиторів у справі, майнового стану кредитора у справі про банкрутство, правового статусу кредитора (особа, заснована на приватній чи державній формі власності, державний орган, громадська організація тощо), від джерел фінансування того чи іншого кредитора, а також від майнових результатів  роботи арбітражного керуючого у справі про банкрутство.

Тобто, не виявлення ліквідатором в процедурі ліквідації боржника його майна, інших активів та грошових коштів, за умови встановленого судом факту повноти та належності виконання ним своїх обов'язків у цій процедурі, жодним чином не впливає на оплату його послуг.

Вищенаведені висновки, також викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справах  № 916/1503/17 від 04.10.2018р. та № 912/1783/16 від 01.08.2018р.

ВИСНОВОК: Законодавець не ставить порядок розподілу витрат на оплату послуг ліквідатора в залежність від майнового стану кожного кредитора у справі про банкрутство, правового статусу кредитора (особа, заснована на приватній чи державній формі власності, державний орган, громадська організація тощо), від джерел фінансування того чи іншого кредитора, а також від майнових результатів арбітражного керуючого у справі про банкрутство.

Отже, у випадку, коли оплата послуг арбітражного керуючого здійснюється не за рахунок коштів, одержаних від продажу майна боржника, чи коштів, одержаних у результаті виробничої діяльності боржника, то така оплата повинна здійснюватися за рахунок коштів кредиторів,   виходячи із принципу пропорційності   їх грошовим вимогам.

Теги: банкрутство, ліквідація, арбітражний керуючий, комітет кредиторів, оплата праці, судові витрати, ліквідатор, ліквідаційна процедура, судова практика, Адвокат Морозов