14/03/2019

Звільнення резидента від відповідальності у вигляді пені по експортному контракту



Зупинення нарахування резиденту пені з огляду на його звернення до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України про стягнення з нерезидента заборгованості.

11 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/7409/16, адміністративне провадження №К/9901/26792/18 (ЄДРСРУ № 80388399) досліджував питання щодо умов звільнення резидента від відповідальності у вигляді пені по експортному контракту.

Суть справи: Зупинення нарахування платнику податків пені з огляду на його звернення до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України із позовом до компанії нерезидента про стягнення боргу (валютної виручки) із доводами позивача, що у силу норм ст. 4 Закону № 185/94-ВР дата направлення позову поштою  є датою прийняття позовної заяви, з якої  зупиняється нарахування пені за порушення строків здійснення розрахунків у іноземній валюті.

Питання: Чи є дата направлення позовної заяви в Міжнародний комерційний арбітражний суд поштою моментом прийняття позовної заяви судом?

Відповідно до частини 1 ст. 1 Закону № 185/94-ВР (у редакції, чинній на час виникнення відносин, з приводу прав і обов'язків у яких виник спір) виручка резидентів у іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у строки виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 180 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності - з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Перевищення зазначеного строку потребує висновку центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері економічного розвитку.

Національний банк України має право запроваджувати на строк до шести місяців інші строки розрахунків, ніж ті, що визначені частиною першою цієї статті (частина 3 цієї статті).

Згідно з частиною 1 ст. 4 цього Закону порушення резидентами, крім суб'єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції на період її проведення, строків, передбачених статтями 1 і 2 цього Закону або встановлених Національним банком України відповідно до статей 1 і 2 цього Закону, тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотка суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару) в іноземній валюті, перерахованої у грошову одиницю України за валютним курсом Національного банку України на день виникнення заборгованості. Загальний розмір нарахованої пені не може перевищувати суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару).

У разі прийняття до розгляду судом, Міжнародним комерційним арбітражним судом чи Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України позовної заяви резидента про стягнення з нерезидента заборгованості, яка виникла внаслідок недотримання нерезидентом строків, передбачених експортно-імпортними контрактами, строки, передбачені статтями 1 і 2 цього Закону або встановлені Національним банком України відповідно до статей 1 і 2 цього Закону, зупиняються і пеня за їх порушення в цей період не сплачується (частина 2 цієї статті).

Частиною 3 цієї статті визначено, що у разі прийняття судом рішення про відмову в позові повністю або частково або припинення (закриття) провадження у справі чи залишення позову без розгляду строки, передбачені статтями 1 і 2 цього Закону або встановлені Національним банком України відповідно до статей 1 і 2 цього Закону, поновлюються і пеня за їх порушення сплачується за кожний день прострочення, включаючи період, на який ці строки було зупинено.

Згідно з частиною 4 у разі прийняття судом рішення про задоволення позову пеня за порушення строків, передбачених статтями 1 і 2 цього Закону або встановлених Національним банком України відповідно до статей 1 і 2 цього Закону, не сплачується з дати прийняття позову до розгляду судом.

За змістом пункту 2 ст. 32 Закону України від 24 лютого 1994 року № 4002-XII «Про міжнародний комерційний арбітраж» третейський суд приймає постанову про припинення арбітражного розгляду, коли, зокрема, позивач відмовляється від своєї вимоги, якщо тільки відповідач не висуне заперечень проти   припинення розгляду і третейський суд не визнає законний інтерес відповідача в остаточному врегулюванні спору.

Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, що підставою для зупинення строків, передбачених статтями 1, 2 Закону № 185/94-ВР, є факт прийняття до розгляду судом, Міжнародним комерційним арбітражним судом чи Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України позовної заяви резидента про стягнення з нерезидента заборгованості, яка виникла внаслідок недотримання нерезидентом строків, передбачених експортно-імпортними контрактами, а підставою для несплати пені за порушення відповідних строків рішення суду про задоволення позову.

Відповідних висновків дійшов Верховний Суду України у постановах від 13 лютого 2012 року у справі №   21-422а11 та від 27 лютого 2012 року у справі № 21-387а11.

Згідно з частиною 1 ст. 16 Регламенту при подачі позовної заяви в МКАС позивач зобов'язаний сплатити реєстраційний збір. До сплати реєстраційного збору позов не вважається поданим. Сплачений реєстраційний збір за поданим позовом поверненню не підлягає.

Частиною 1 ст. 17 Регламенту встановлено, що провадження в справі порушується постановою голови МКАС про прийняття справи до провадження за фактом пред'явлення в МКАС належним чином оформленої позовної заяви, сплаченого реєстраційного збору відповідно до Положення про арбітражні збори й видатки.

Днем подання позовної заяви вважається день його вручення МКАС, а при відправленні позовної заяви поштою  - дата штемпеля на конверті поштового відділення місця відправлення (частина 2 цієї статті).

Зміст указаних правових норм дає підстави для висновку, що дата звернення резидента із позовом до МКАС при ТППУ про стягнення з нерезидента заборгованості за експортно-імпортним контрактом або дата відправлення позову поштою є датою прийняття позовної заяви судом, внаслідок чого зупиняється нарахування пені за порушення строків здійснення розрахунків у іноземній валюті, встановлених статтями 1, 2 Закону №185/94-ВР, і пеня за їх порушення не сплачується.

Такий зміст правового регулювання відповідає правовій позиції Верховного суду України, висловленій у постанові від 07.02.2011 у справі № 21-63а10.

Разом із тим за змістом вказаних норм умовою для прийняття позовної заяви є подання належно оформленої такої заяви та сплата реєстраційного збору, в разі відсутності доказів останнього (сплати збору) підстави для зупинення нарахування пені відсутні.

Між тим, у постанові ВС КАС від 12 лютого 2019 року по справі №807/1153/16, адміністративне провадження №К/9901/36338/18 (ЄДРСРУ № 79791074) зазначено, що ще одною умовою звільнення суб'єкта господарювання від відповідальності у вигляді пені, нарахованої відповідно до Закону №  185/94-ВР, є факт ухвалення судом рішення про задоволення позову.





Теги: нарахування пені, податкові спори, стягнення з нерезидента заборгованості, експортний, імпортний контракт, акт перевірки, оскарження ппр, нур, судова практика, Адвокат Морозов


Поновлення процесуальних строків у зв’язку відсутністю коштів для сплати судового збору




Поновлення строків на апеляційне оскарження судового рішення у зв’язку дотримання внутрішньої процедури виділення та погодження коштів на сплату судового збору податковим органом чи тимчасовою відсутністю таких коштів.

12 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/1362/18, касаційне провадження №К/9901/68585/18 (ЄДРСРУ № 80388411) досліджував питання щодо поновлення процесуальних строків на апеляційне оскарження судового рішення у зв’язку відсутністю коштів для сплати судового збору.

За змістом частин другої, третьої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України вирішення питання про відкриття апеляційного провадження обумовлено, зокрема, відповідністю апеляційної скарги вимогам статті 296 цього Кодексу та строками її подання.

Відповідно до пункту 1 частини п'ятої статті 296 Кодексу адміністративного судочинства України до апеляційної скарги додається документ про сплату судового збору.

Положеннями частини третьої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Частиною третьою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.

Відповідно до положень пункту 4 частини першої статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

Інспекція є територіальним органом ДФС, тобто є державним органом, що здійснює адміністрування податків, зборів, платежів.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» «право на суд» не є абсолютним, воно може обмежуватися державою різноманітними засобами, в тому числі фінансовими.

Фінансування витрат на оплату судового збору для державних органів із державного бюджету передбачено за кодом економічної класифікації 2800 «Інші поточні платежі», розмір яких щорічно затверджується відповідним кошторисом.

Після прийняття Закону про Державний бюджет України на поточний бюджетний період до затвердження в установлений законодавством термін бюджетного розпису на поточний рік в обов'язковому порядку складається тимчасовий розпис бюджету на відповідний період. Бюджетні установи складають на цей період тимчасові індивідуальні кошториси (з довідками про зміни до них у разі їх внесення).

У пункті 45 Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2002 №228, зазначено, що під час складання на наступний рік розписів відповідних бюджетів, кошторисів, планів асигнувань загального фонду бюджету, планів надання кредитів із загального фонду бюджету та планів спеціального фонду, планів використання бюджетних коштів (крім планів використання бюджетних коштів одержувачів) і помісячних планів використання бюджетних коштів враховуються обсяги здійснених видатків і наданих кредитів з бюджету згідно з тимчасовими розписами відповідних бюджетів та тимчасовими кошторисами, тимчасовими планами використання бюджетних коштів і тимчасовими помісячними планами використання бюджетних коштів.

З урахуванням наведеного та беручи до уваги, що особа, яка утримується за рахунок державного бюджету, має право в межах бюджетних асигнувань здійснити розподіл коштів з метою забезпечення сплати судового збору, суд вважає, що обставини, пов'язані з фінансуванням установ чи організацій з державного бюджету, відсутністю в ньому коштів, призначених для сплати судового збору тощо не можуть бути підставою для реалізації суб'єктом владних повноважень права на апеляційне/касаційне оскарження у будь-який необмежений час після закінчення такого строку та, відповідно, підставою для поновлення зазначеного строку.


У справі «Рисовський проти України» Європейський Суд з прав людини «... підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи  покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок … і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси…».

Тобто, виходячи з принципу «належного урядування», державні органи загалом, і податкові органи зокрема, зобов'язати діяти вчасно та в належний спосіб, а держава не повинна отримувати вигоду  у вигляді поновлення судами строку на оскарження судових рішень та виправляти допущені органами державної влади помилки за рахунок приватної особи, яка діяла добросовісно (у даному випадку - за рахунок платника податку у зв'язку з порушенням принципу остаточності судового рішення, прийнятого на користь такого платника податку).  

У ситуації з пропуском строків державними органами поважними причинами пропуску строку апріорі не може виступати необхідність дотримання внутрішньої процедури виділення та погодження коштів на сплату судового збору податковим органом чи тимчасова відсутність таких коштів. Це пов'язано з тим, що держава має дотримуватись принципу «належного урядування» та не може отримувати вигоду від порушення правил та обов'язків, встановлених нею ж.   

Тобто, особа, яка утримується за рахунок державного бюджету, має право в межах бюджетних асигнувань здійснити розподіл коштів з метою забезпечення сплати судового збору, а тому обставини, пов'язані з фінансуванням установ чи організацій з державного бюджету, відсутністю в ньому коштів, призначених для сплати судового збору суб'єктами владних повноважень не є об'єктивними та непереборними підставами, які перешкоджають оскаржити судові рішення в межах встановленого законодавством строку апеляційного оскарження та реалізувати своє право щодо оскарження без порушення порядку здійснення такої процесуальної дії.

Вказане підтверджується постановами Верховного Суду від 25 жовтня 2018 року справа №810/953/17 касаційне провадження №К/9901/55990/18 та від 13 листопада 2018 року справа №804/958/17 провадження №К/9901/60991/18.






Теги: судовий збір, налоговые споры, податкові спори, фіскальний орган, клопотання про звільнення від сплати судового збору, звільнення, відстрочення, розстрочення, суб'єкт владних повноважень, судова практика, Адвокат Морозов


Наказ та повідомлення про податкову перевірку не є підставою для її проведення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Направлення платнику податків копію наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки не є самостійною підставою для проведення податкової перевірки.

12 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 807/1349/13-а, адміністративне провадження №К/9901/3891/18 (ЄДРСРУ № 80388415) досліджував питання щодо підстав проведення податкової перевірки.

Суд вказав, що згідно з пунктом 75.1 статті 75 ПК України органи державної податкової служби мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Камеральні та документальні перевірки проводяться органами державної податкової служби в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених цим Кодексом, а фактичні перевірки - цим Кодексом та іншими законами України, контроль за дотриманням яких покладено на органи державної податкової служби.

Відповідно до пункту 79.2 ПК України документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами органу державної податкової служби виключно на підставі рішення керівника органу державної податкової служби, оформленого наказом, та за умови надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки.

У свою чергу, перелік випадків, у яких податковий орган має право проводити документальну позапланову перевірку, передбачений пунктом 78.1 ПК України.

Відповідно до підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 ПК документальна позапланова перевірка здійснюється у випадку, коли за наслідками перевірок інших платників податків або отримання податкової інформації виявлено факти, що свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит органу державної податкової служби протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту.

З наведеної норми вбачається, що виявлені факти, які свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, можуть бути підставою для проведення перевірки лише у випадку, коли сумніви не усунуті наданими поясненнями та документальними підтвердженнями.

За таких обставин у контролюючого органу є право на оцінку пояснень і їх документальних підтверджень. Якщо ці пояснення не обґрунтовані або документально не підтверджені, перевірка може бути призначена.

Отже, лише дотримання умов та порядку прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема документальних позапланових невиїзних, може бути належною підставою для прийняття керівником податкового органу наказу про проведення перевірки.

Таке правозастосування відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 27.01.2015 справа № 21-425а14, який має враховуватись при застосуванні норм права у подібних правовідносинах відповідно до підпункту 8 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України. Згідно з цим висновком лише дотримання умов та порядку прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема документальних позапланових невиїзних, встановлених ПК України, може бути належною підставою для видання наказу про проведення перевірки. Невиконання вимог підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 та пункту 79.2 статті 79 ПК України призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Тлумачення апеляційним судом у зазначеній справі пункту 79.2 статті 79 ПК України як підстави для призначення перевірки є помилковим.

Ця норма встановлює особливості проведення перевірки, зокрема, документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами органу державної податкової служби виключно на підставі рішення керівника органу державної податкової служби, оформленого наказом, та за умови надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки.

Пункт 79.2 статті 79 доповнено абзацом другим згідно із Законом України від 24.05.2012 N 4834-VI "Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо удосконалення деяких податкових норм" такого змісту: "Виконання умов цієї статті надає посадовим особам контролюючого органу право розпочати проведення документальної невиїзної перевірки".

ВИСНОВОК: Направлення платнику податків копію наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки не є самостійно достатньою підставою для проведення податкової перевірки, оскільки відсутня підстава передбачена пп. 78.1.1. п. 78.1 ст. 78 Податкового кодексу України.





Теги: документальна, позапланова, податкова перевірка, наказ, письмове повідомлення, невиїзна перевірка, ДФС, податкове рішення, Акт перевірки, судова практика, Адвокат Морозов


Наслідки пред'явлення кредитором вимоги про дострокове повернення кредиту





Наслідки пред'явлення кредитором вимоги про дострокове повернення кредиту. Припинення поруки.

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Між тим звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 14-10цс18 та від 04 липня 2018 року у справі № 14-154цс18, від 31 жовтня 2018 року у справі № 14-318цс18.

ВАЖЛИВО: Наявність невиконаного судового рішення про звернення стягнення на предмет застави не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 921/107/15-г/16 (провадження № 12-117гс18) від 18 вересня 2018 року.

Аналогічні висновки викладені й у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) від 04 липня 2018 року, в якій зазначено, що здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. У разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов'язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов'язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення.

Таким чином, вимога кредитора про стягнення заборгованості за кредитним договором є обґрунтованою (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року по справі № 613/571/15-ц, провадження № 61-11047св18 (ЄДРСРУ № 80304750)).

Також, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28.03.2018 у справі №444/9519/12 викладена правова позиція про правильне застосування норм права, відповідно до якої за змістом ст. 526, ч. 1 ст. 530, ст. 610 та ч. 1 ст. 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.

Відповідно до ч. 1 ст. 1048 та ч. 1 ст. 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 ч. 1 ст. 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Відповідні висновки також містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 (справа №14-154цс18) та від 31.10.2018 (справа №202/4494/16-ц).

Отже, здійснюючи аналіз наведених позицій Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд вважає, що у випадку пред'явлення кредитором вимоги про дострокове повернення кредиту на підставі ч. 2 ст. 1050 ЦК України, кредитор втрачає право нараховувати відсотки після настання терміну повернення, який зазначений у відповідному повідомленні/претензії на адресу боржника, оскільки такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06 березня 2019 року по справі № 916/4692/15 (ЄДРСРУ № 80308706)).

Окрему увагу необхідно звернути, що припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності.

За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

З огляду на положення другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України можна зробити висновок про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред'явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Такий висновок суду відповідає правовій позиції, висловленій у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18) (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року по справі № 667/7196/15-ц, провадження № 61-7927св18 (ЄДРСРУ № 80330340)) та ін.



13/03/2019

Наслідки відсутності дозволу органу опіки на укладення договору іпотеки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення – іпотека недійсна.

06 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 643/10210/15-ц, провадження № 61-3983св18 (ЄДРСРУ № 80304897) досліджував питання правових наслідків відсутності дозволу органу опіки та піклування на укладення договору іпотеки.

Одразу ж необхідно зауважити на усталену позицію судів вищих інстанцій, що факт відсутності дозволу органу опіки та піклування на укладення договору іпотеки за недоведеності належними доказами факту порушення майнових прав позивача внаслідок укладення цього договору не є безумовною підставою для визнання договору іпотеки недійсним.

За статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.
Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. 

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Оспорюваний правочин ЦК України імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.

Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов'язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов'язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. 

Згідно з положеннями частин четвертої та п'ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. 

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлений позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

(!!!) При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки необхідно в кожному конкретному випадку:
  • перевіряти у дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання;
  • враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;
  • з'ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.
Окрім цього, власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування.

Аналогічне положення викладене в постановах Верховного Суду України по справі №6-589цс16 від 06 квітня 2016 року та по справі №6-1002цс17 від 10 липня 2017 року, а також в постановах Верховного суду від 25 квітня 2018 року по справі № 640/1332/15-ц, провадження № 61-8582св18 (ЄДРСРУ № 73660626), від 5 березня 2018 року по справі № 343/774/15-ц,провадження № 61-4268св18 (ЄДРСРУ № 72641842), від 10 грудня 2018 року по справі № 760/17168/15-ц, провадження № 61-30св18 (ЄДРСРУ № 78589287).

ВИСНОВОК: Судова практика залишається незмінною - факт відсутності дозволу органу опіки та піклування на укладення договору іпотеки за недоведеності належними доказами факту порушення майнових прав позивача внаслідок укладення цього договору не є безумовною підставою для визнання договору іпотеки недійсним.






Теги: ипотека, припинення іпотеки, прекращение ипотечных обязательств, застава,  залог, іпотека, стягнення, іпотекодержатель, банк, кредит, кошти, виконавчий напис нотаріуса, суд, продаж, прилюдні торги, закон, право власності, судова практика, мораторій, заборона, виконавчі дії, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

10/03/2019

Розстрочення податкового боргу, як окремий спосіб погашення зобов’язання


Адвокат Морозов (судовий захист)


Чи є розстрочення / відстрочення податкового боргу окремим способом погашення податкового боргу поряд з такими способами його погашення як стягнення грошових коштів платника податків за рішенням суду та звернення стягнення на майно платника податків?

Перед усім необхідно звернути увагу на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 26 листопада 2018 року по справі № 2а-25767/10/0570, адміністративне провадження №К/9901/40938/18 (ЄДРСРУ № 78131142) в якому зазначено, що розстрочення/відстрочення виконання судового рішення (що врегульоване КАС України) за своєю суттю відрізняється від розстрочення/відстрочення, передбаченого статтею 100 ПК України, оскільки в першому випадку відстрочується/розстрочується саме виконання судового рішення, а не сплата грошового зобов'язання/податкового боргу, вказані процедури реалізуються різними суб'єктами (відповідно судами та контролюючими органами) й за ініціативою різних осіб (розстрочення/відстрочення виконання судового рішення може відбуватись за заявою сторін, виконавця або за ініціативою суду, тоді як питання відстрочення/розстрочення грошового зобов'язання/податкового боргу може бути порушено виключно платником податків), а також різняться їх нормативним регулюванням (положення КАС України та ПК України); до того ж розстрочення/відстрочення виконання судового рішення є безоплатним, на відміну від розстрочення/відстрочення, передбаченого статтею 100 ПК України.

Тобто, Верховний суд вважає, що інститути розстрочення і відстрочення виконання судового рішення та розстрочення і відстрочення грошових зобов'язань або податкового боргу платника податків мають різну правову природу та не можуть ототожнюватись.

05 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/17341/14, адміністративне провадження №К/9901/5574/18 (ЄДРСРУ № 80269119) досліджував аналогічне питання.

Суд вказав, що відповідно до підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 Податкового кодексу України (далі - ПК України) платники податків зобов'язані сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Згідно з підпунктом 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковий борг - сума узгодженого грошового зобов'язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов'язання.

Пунктом 38.1 статті 38 ПК України визначено, що виконанням податкового обов'язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов'язань у встановлений податковим законодавством строк. 
Відповідно до підпункту 20.1.34 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи мають право звертатися до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, що обслуговують такого платника податків, на суму податкового боргу або його частини.

Порядок стягнення податкового боргу платників податків регулюється статтями 95- 99 ПК України. Зазначені норми визначають перелік заходів, що можуть вживатися податковим органом до платника податків з метою погашення податкового боргу.

Так, згідно з пунктом 95.1 статті 95 ПК України контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі.

За змістом пункту 95.3 статті 95 ПК України стягнення коштів з рахунків платника податків у банках, обслуговуючих такого платника податків, здійснюється за рішенням суду, яке направляється до виконання контролюючим органам, у розмірі суми податкового боргу або його частини.

Водночас порядок розстрочення та відстрочення грошових зобов'язань або податкового боргу платника податків передбачений у статті 100 ПК України.

Крім того, 27 червня 2018 року в межах справи № 813/8842/13-а, адміністративне провадження №К/9901/37941/18 (ЄДРСРУ № 74992559) Верховний Суд вважає, що збитковість діяльності підприємства, наявність у нього кредиторської заборгованості в істотному розмірі є результатом провадження господарської діяльності відповідачем як самостійним суб'єктом господарювання, а тому вказані обставини не є самостійними та достатніми підставами для відстрочення та/або розстрочення виконання судового рішення.

У зв'язку із наведеним слід зазначити, що питання розстрочення або відстрочення постанови суду знаходяться в площинні процесуального права. Разом з тим, підстави, а саме наявність обставин, що ускладнюють виконання судового рішення (відсутність коштів на рахунку, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), залежать від предмету спору, у межах спірних правовідносин від правової природи податкового боргу. Пунктом 5.2 статті 5 ПК України передбачено пріоритет понять, правил, термінів та положень цього Кодексу, для регулювання відносин оподаткування.

Отже, приписи статті 100 ПК України, які регулюють правила розстрочення та відстрочення грошових зобов'язань або податкового боргу платника податків, є спеціальними нормами щодо визначення доказів, які є підставою для відстрочення податкового боргу (пункт 100.5 ПК України) та порядку погашення податкового боргу (пункт 100.7 ПК України).

ВИСНОВОК: Аналізуючи зміст цієї норми у контексті застосування статті 95 ПК України, Суд зазначає, що розстрочення, відстрочення податкового боргу не є окремим способом погашення податкового боргу, а є лише перенесенням строків сплати платником податків податкового боргу, не змінюючи його правової природи.

Відтак розстрочення, відстрочення податкового боргу не є підставою для відмови в задоволенні позову про стягнення податкового боргу за умови доведення обставин, які свідчать про наявність підстав, з якими закон пов'язує можливість стягнення податкового боргу у судовому порядку, встановлення факту узгодженості грошового зобов'язання та наявності податкового боргу.





Теги: розстрочення, відстрочення, податковий борг, узгоджене зобовязання, спосіб погашення податкового боргу, податкові спори, налоговые споры, судебная практика, Адвокат Морозов


09/03/2019

Касаційне оскарження ухвали апеляційного суду про призначення експертизи?

Адвокат Морозов (судовий захист)
Ухвала суду апеляційної інстанції про призначення експертизи не може бути оскаржена в касаційному порядку.

05 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/701/17 (ЄДРСРУ № 80269285) в черговий раз підтвердив, що ухвала суду апеляційної інстанції про призначення експертизи не може бути оскаржена в касаційному порядку.

Відповідно до положень частини першої статті 99 ГПК України суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.

У силу приписів частини першої статті 100 ГПК України про призначення експертизи суд постановляє ухвалу, в якій зазначає підстави проведення експертизи, питання, з яких експерт має надати суду висновок, особу (осіб), якій доручено проведення експертизи, перелік матеріалів, що надаються для дослідження, та інші дані, які мають значення для проведення експертизи.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 228 ГПК України суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадках призначення судом експертизи, провадження у відповідності до пункту 6 частини першої статті 229 ГПК України зупиняється на час проведення експертизи.

У силу пункту 3 частини першої статті 287 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати касаційну скаргу на ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз'яснення рішення чи відмову у роз'ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.

Пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України унормовано, що суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Відповідно до частини першої статті 304 ГПК України ухвали судів першої та апеляційної інстанцій можуть бути оскаржені в касаційному порядку у випадках, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої статті 287 цього Кодексу.

(!!!) У згаданих пунктах 2 і 3 частини першої статті 287 ГПК України не зазначено щодо можливості самостійного касаційного оскарження ухвали суду апеляційної інстанції про призначення судової експертизи.

За змістом частини другої статті 304 ГПК України скарги на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду першої інстанції чи постанови суду апеляційної інстанції, включаються до касаційної скарги на відповідне рішення чи постанову.

ВАЖЛИВО: Такі процесуально-процедурні обмеження права на касаційне оскарження деяких ухвал апеляційного господарського суду окремо від остаточної постанови суду встановлено з метою ефективного здійснення правосуддя і не зменшують для сторін можливості доступу до суду касаційної інстанції та не ускладнюють їм цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, оскільки сторони не позбавляються взагалі права на касаційне оскарження таких проміжних ухвал апеляційного господарського суду; їх право лише відтерміновується до ухвалення остаточного рішення у справі.

Статтею 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до пункту 9 частини 3 статті 2 ГПК України одним із принципів господарського судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках.

Водночас в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.

Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" суд вказав, що прописаний у Конвенції   термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. Суд стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-от норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та засади моральності суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)  вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною порадою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

Відповідно до положень пункту 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції має відмовляти у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

З огляду на викладене, з метою забезпечення єдності та стабільності судової практики, забезпечення передбачуваності застосування правових норм, недопущення порушення прав інших учасників цієї справи, Касаційний господарський суд дійшов висновку про те, що ухвала суду апеляційної інстанцій про призначення експертизи не може бути оскаржена в касаційному порядку.

Аналогічна правова позиція викладена й у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.12.2018 у справі № 910/9883/17, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.02.2019 у справі № 910/702/17, від 31 січня 2019 року у справі № 922/1336/17, від 17 грудня 2018 року у справі № 904/8381/17 та від 11 грудня 2018 року у справі №915/1997/14.

ВИСНОВОК: Діюче законодавство не містить правових підстав для касаційного оскарження ухвали суду апеляційної інстанції про призначення судової експертизи окремо від рішення суду по суті спору.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 січня 2019 року у справі №820/4931/16, касаційне провадження №К/9901/41844/18 (ЄДРСРУ № 79237933).



P.s. Що ж до зупинення ухвалою суду провадження у справі, то це тимчасове і повне припинення всіх процесуальних дій у справі, зумовлене настанням зазначених у законі причин, що перешкоджають подальшому руху процесу і щодо яких невідомо, коли їх може бути усунено.

Зупинення провадження у справі на час проведення судової експертизи є правом суду, що зумовлене неможливістю вирішення спору по суті за відсутності висновків про встановлення фактів, які можуть бути встановлені лише експертом.




Теги: ухвала суду, апеляційної інстанції, призначення експертизи, оскаржена в касаційному порядку, судова експертиза, зупинення провадження, судова практика, Адвокат Морозов



Підвищення кваліфікації Адвоката 2024