Фірма: визначення до якого з видів відноситься суб’єкт господарювання

Адвокат Морозов (судовий захист)

При визначенні  до якого з видів відноситься суб’єкт господарювання слід виходити із загально прийнятої практики ототожнення цього поняття з поняттям «підприємство». 

24.05.2017 р. вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в розрізі розгляду справи № 6-482цс17 виходила з наступного.

Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством (стаття 55 Господарського кодексу України; далі – ГК України).

Відповідно до статей 62 та 63 цього Кодексу в Україні підприємства як самостійні суб’єкти господарювання в залежності від форм власності можуть бути таких видів: 1) приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; 2) колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства; 3) господарське товариство, яке засноване на власності об'єднання громадян; 4) комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади; 5) державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.  

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні (частина третя статті 63 ГК України).

За положеннями частини п’ятої статті 63 ГК України корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.

Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

ВАЖЛИВО: Отже, підприємства, створені на основі приватної власності (приватні підприємства) можуть бути як корпоративними (заснованими декількома особами) так і унітарними (створеними однією особою). До корпоративних підприємств відносяться кооперативи, господарські товариства та інші підприємства, що створені двома або більшою кількістю осіб.

Відтак, системний аналіз зазначених норм права дає підстави вважати, що приватне підприємство, створене на основі приватної власності декількох осіб, є приватним корпоративним підприємством та може бути, зокрема, як кооперативом, так і господарським товариством.

Разом з тим особливості здійснення діяльності щодо кожного виду підприємств закріплені у спеціальних нормах ГК України (глави 8-13), ЦК України (Глава 8) та спеціальних законах, зокрема «Про господарські товариства» та «Про кооперацію»

Відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів (частина друга статті 65 ГК України) й власник здійснює свої права щодо управління підприємством.

(!!!) Важливим чинником для визначення чи відноситься суб’єкт господарювання до господарських товариств або до кооперативів, є дослідження способу утворення та формування статутного капіталу підприємства, його статутних документів та сфери і напрямків діяльності.

Організаційно-правова форма юридичних осіб зазвичай зазначається в їх назвах та/або закріплена в положеннях їх установчих документів, зокрема у статуті, який у силу положень статті 57 ГК України повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного капіталу та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством.

Отже, питання про вид суб’єкта господарювання, вид підприємства, вид господарського товариства, права та обов’язки їх засновників, про зміст їх правовідносин між засновниками повинні вирішуватись відповідно до змісту статуту та установчих документів такого суб’єкта господарювання.

Положення статті 147 ЦК України, на яку як на підставу своїх позовних вимог щодо наявності переважного права на придбання частки у статутному капталі посилалась позивачка, регулює відносини засновників господарського товариства у вигляді товариства з обмеженою відповідальністю.

Згідно зі статтею 147 ЦК України учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. Учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення цього права.

Поняття господарського товариства закріплено у статті 79 ГК України, згідно з якою господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У випадках, передбачених цим Кодексом, господарське товариство може діяти у складі одного учасника

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

ВИСНОВОК: у чинному законодавстві не міститься визначення або тлумачення поняття «фірма/агрофірма», а тому при визначенні  до якого з видів відноситься суб’єкт господарювання з такою назвою слід виходити із загально прийнятої практики ототожнення цього поняття з поняттям «підприємство», як, зокрема, зазначено у листі Державної податкової адміністрації України від 14 січня 2005 року № 365/6/26-5215 «Щодо роз'яснення поняття «фіктивна фірма», а при визначенні прав та обов’язків засновників  -  зі способу утворення статутного капіталу, розміру відповідальності осіб за борги суб’єкта господарювання, змісту, видів та напрямків статутної діяльності, способу управління та інших ознак виду суб’єкта господарювання, визначених законодавством.

Теги: фірма, ООО, суб’єкт господарювання, товариство, статут, повноваження, назва підприємства, види підприємств, закон про господарські товариства, спосіб управління, збори учасників, відступлення, переважне право, судова практика, Адвокат Морозов

Обов’язковість згоди кредитора на заміну боржника в зобов’язанні

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язковість та форма вираження згоди кредитора (ТОВ) на заміну боржника у зобов’язанні. 

26.04.2017 р. усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України в розрізі розгляду справи №3-300гс17 дійшла нижчезазначеного висновку.

Відповідно до статті 509 ЦК зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона  (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

У частині 1 статті 510 ЦК встановлено, що сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.

Отже, зобов’язання є правовідношенням між конкретно визначеними особами – сторонами зобов’язання.

Чинне цивільне законодавство передбачає можливість заміни сторін у зобов’язанні, однак встановлює певні обмеження свободи розсуду учасників відповідних правовідносин з метою запобігання порушенню балансу інтересів цих осіб.

Зокрема, заміна кредитора за загальним правилом здійснюється без попередньої згоди боржника, оскільки не впливає на правове становище боржника, для якого неважливо, яка саме особа має здійснити виконання, зокрема, сплатити кошти (статті 512, 516 ЦК).          

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного суду України від 15 квітня 2015 року №3-43гс15.

Разом із тим закон встановлює обмеження на заміну боржника у зобов’язанні поза волею кредитора.

Згідно зі статтею 520 ЦК боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

Норма статті 520 ЦК має на меті убезпечити кредитора від непередбачуваного та неочікуваного ризику невиконання зобов’язання внаслідок заміни особи боржника.

ВАЖЛИВО: Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу зумовлена тим, що особа боржника завжди має істотне значення для кредитора. Вступаючи у договірні відносини, кредитор розраховував на отримання виконання з огляду на якості конкретного боржника (здатність виконати обов’язок, платоспроможність, наявність у боржника майна тощо).

Відтак, для заміни боржника у зобов’язанні необхідна воля кредитора щодо відсутності заперечень проти покладення обов’язку первісного боржника на іншу особу.

Чинним законодавством встановлено лише форму правочину щодо заміни боржника у зобов’язанні – цей правочин вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов’язання (статті 513, 521 ЦК).

Водночас форми надання згоди кредитором щодо заміни боржника у зобов’язанні законом не передбачено.

Наведене дає підстави для висновку про те, що для заміни боржника у зобов’язанні істотне значення має не форма виразу волі кредитора, а наявність відповідної волі, що і вимагається згідно з приписами статті 520 ЦК.

За змістом частини 1 статті 98 ЦК загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі й з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу. Отже, загальні збори учасників товариства є органом, який формує волю товариства з будь-яких питань діяльності юридичної особи.

Таким чином, відповідно до норми статті 520 ЦК вимагається наявність волі (згоди) кредитора на заміну боржника у зобов’язанні, а згідно з частиною  1 статті 98 ЦК волю господарського товариства можуть формувати загальні збори учасників цього товариства.

ВИСНОВОК:  протокол загальних зборів учасників первісного кредитора у якому зафіксовано рішення загальних зборів учасників про згоду на заміну боржника за договором є достатнім та належним доказом волі (згоди) кредитора на заміну боржника у зобов’язанні, що відповідає приписам статті 520 ЦК.

Теги: заміна боржника у зобов’язанні, уступка, договір відступлення, кредитор, боржник, згода кредитора на заміну боржника, протокол загальних зборів, ТОВ, ООО, рішення про заміну боржника, судова практика, Адвокат Морозов

ДТП: відшкодування різниці між завданою шкодою та страховою виплатою

Адвокат Морозов (судебная защита)

Вимога страховика  до страхувальника про відшкодування різниці між фактичним розміром шкоди та страховою виплатою (страховим відшкодуванням). 

31.05.2017 р. вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в рамках розгляду справи № 6-2969цс16 вказала наступне.

За змістом статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування» до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Відповідно до частин першої та другої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За статтею 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, зокрема, шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою (пункт 1 частини першої статті 1188 ЦК України).

ВАЖЛИВО: Згідно зі статтею 1192 ЦК України з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.

Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

З огляду на зазначені положення ЦК України факт завдання шкоди майну потерпілого джерелом підвищеної небезпеки, якщо ця особа (потерпілий) не перебуває в договірних правовідносинах з особою, яка завдала шкоди, та/або якщо завдання такого роду шкоди не пов’язане з виконанням цими особами обов’язків за договором, породжує виникнення позадоговірного, деліктного зобов’язання.

Воно виникає з факту завдання шкоди й припиняється належним виконанням у момент відшкодування потерпілому шкоди в повному обсязі особою, яка її завдала. Сторонами деліктного зобов’язання класично виступають потерпілий (кредитор) і особа, яка завдала шкоди (боржник).

За загальним правилом відповідальність за шкоду несе боржник – особа, яка завдала шкоди. Якщо шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки (зокрема, діяльністю щодо використання, зберігання та утримання транспортного засобу), така шкода відшкодовується володільцем джерела підвищеної небезпеки – особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом (частина друга статті 1187 ЦК України).

Разом з тим правила регулювання деліктних зобов’язань допускають можливість відшкодування завданої потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою, якщо законом передбачено такий обов’язок.

Так, відповідно до статті 999 ЦК України законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування). До відносин, що випливають з обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.

(!!!) До сфери обов’язкового страхування належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом № 1961-IV.

Метою здійснення обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності Закон № 1961-IV (стаття 3) визначає забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП, а також захист майнових інтересів страхувальників. Об’єктом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров’ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5).

Згідно зі статтею 6 Закону № 1961-IV страховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров’ю та/або майну потерпілого.

За змістом статей 9, 22-28, 35 Закону № 1961-IV настання страхового випадку (скоєння ДТП) є підставою для здійснення страховиком виплати страхового відшкодування потерпілому відповідно до умов договору страхування та в межах страхової суми. Страховим відшкодуванням у цих межах покривається оцінена шкода, заподіяна внаслідок ДТП життю, здоров’ю, майну третьої особи, в тому числі й шкода, пов’язана з пошкодженням чи фізичним знищенням транспортного засобу. Для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, подає страховику заяву про страхове відшкодування.

При цьому в Законі № 1961-IV визначено порядок розрахунку шкоди, пов’язаної з пошкодженням транспортного засобу. Так, відповідно до статті 29 цього Закону у зв’язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов’язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством. Такий розрахунок здійснюється згідно з Методикою товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України, Фонду державного майна України від 24 листопада 2003 року № 142/5/2092 (далі – Методика).

Відповідно до пунктів 1.6, 8.1 та 8.3 Методики відновлювальний ремонт (або ремонт) – це комплекс операцій щодо відновлення справності або роботоздатності колісного транспортного засобу чи його складника(ів) та відновлення їхніх ресурсів. Ремонт здійснюється методами відновлення чи заміни складових частин. Для визначення вартості матеріального збитку, завданого власнику колісного транспортного засобу, застосовуються витратний підхід і метод калькуляції вартості відновлювального ремонту. Вартість матеріального збитку визначається як сума вартості  відновлювального ремонту з урахуванням значення коефіцієнта фізичного зносу складників колісного транспортного засобу та величини втрати товарної вартості.

ВАЖЛИВО: Тому вартість відновлювального ремонту пошкодженого у ДТП транспортного засобу більша за вартість матеріального збитку, а вартість матеріального збитку – це та сума, яку за Законом № 1961-IV має сплатити страховик як страхове відшкодування.

З огляду на зазначене сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння ДТП за участю забезпеченого транспортного засобу.

Завдання потерпілому внаслідок ДТП шкоди особою, цивільна відповідальність якої застрахована, породжує деліктне зобов’язання, в якому право потерпілого (кредитора) вимагати відшкодування завданої шкоди в повному обсязі кореспондується з відповідним обов’язком боржника (особи, яка завдала шкоди). Водночас така ДТП слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника – в договірному зобов’язанні ним є страховик.

Разом з тим зазначені зобов’язання не виключають одне одного. Деліктне зобов’язання – первісне, основне зобов’язання, в якому діє загальний принцип відшкодування шкоди в повному обсязі, підставою його виникнення є завдання шкоди. Натомість страхове відшкодування шкоди, пов’язаної з пошкодженням транспортного засобу, – це виплата, яка здійснюється страховиком відповідно до умов договору, виключно в межах страхової суми, з урахуванням зносу транспортного засобу та в разі якщо подія, внаслідок якої завдано шкоди, буде кваліфікована як страховий випадок.

Також згідно зі статтею 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана оплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Тобто з метою захисту інтересів потерпілого на страхувальника (зокрема, винуватця ДТП) покладається додаткова (субсидіарна) відповідальність.

При цьому страховик, який виплатив страхове відшкодування потерпілому, має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого відшкодування.

Такий правовий висновок викладено в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2267цс16.

Матеріал по темі:«Зворотня вимога (регрес): момент пред’явлення позову» 

ВИСНОВОК: Аналіз судової практики передбачає дві можливості відшкодування шкоди:

- за рахунок безпосереднього заподіювача шкоди;

- за рахунок страховика шляхом отримання страхового відшкодування.

Між тим право вибору належного способу захисту своїх порушених прав належить самому потерпілому.

Отже, якщо страхової виплати (страхового відшкодування) недостатньо для повного відшкодування завданої потерпілому шкоди, то страховик, який виплатив страхове відшкодування, на підставі статті 1194 ЦК України має право звернутися безпосередньо до страхувальника з вимогою про відшкодування різниці між фактичним розміром шкоди та страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 25.12.2013 р. у справі № 6-112цс13 (№ в ЄДРСРУ 37401913).

P.s. Більше того,  20 січня 2016 року Верховний суд України у справі № 6-2808цс15 дійшов до висновку, що зворотна вимога страховика до винної у ДТП особи визначається не тільки розміром завданої ТЗ шкоди, а й сукупністю фактичних затрат, які понесені страховиком і які, в свою чергу, підтверджені відповідним платіжним дорученням.

Теги: ДТП, дорожньо – транспортна пригода, транспортний засіб, ТЗ, возмещение, взыскание, ответственность, страховка, договір страхування, обязанность, страховщик, полис, КАСКО, договор, регресс, суброгация, суд, защита, позов, иск, обжалование, выплаты, страховой случай, франшиза, Адвокат Морозов

Переривання строків позовної давності в аспекті подання позову до суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВСУ: можливість переривання перебігу позовної давності шляхом пред’явлення належно оформленого позову, який прийнятий судом до провадження. 

24.05.2017 р. Верховний суд України в рамках розгляду справи № 6-1763цс16 фактично підтвердив раніше сформований правовий висновок відносно переривання строків позовної давності.

Так, у постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року (№ 6-895цс15) викладено правовий висновок про те, що за змістом статті 257, частини другої статті 264, частин четвертої, п’ятої статті 267 ЦК України, частини першої статті 118, частини першої статті 122 ЦПК України перебіг позовної давності шляхом пред’явлення позову може перериватися не в разі будь-якого направлення позову поштою, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства, зокрема статей 109, 119, 120 ЦПК України. Якщо суд у прийнятті позовної заяви відмовив або її повернув, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подання позову з недодержанням правил підсудності.

Передусім необхідно вказати, що відповідно до правової позиції Верховного суду України у справі № 6-116цс13 (№ в ЄДРСРУ 35667396) початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.

Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення.

Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу.

Між тим правовою позицією Верховного суду України від 09.11.2016 р. у справі № 6-1457цс16 передбачено, що відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.      

Згідно із частинами четвертою, п’ятою статті 267 ЦК України сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

ВАЖЛИВО: Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Пред’явлення позову до суду це реалізація позивачем права на звернення до суду. Саме із цією процесуальною дією пов’язується початок процесу у справі.

Згідно з частиною першою статті 122 ЦПК України  суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому цим Кодексом.

Так, позовна заява подається до районних, районних у містах, міських та міськрайонних судів з дотриманням правил підсудності, визначених статтями 108 – 114 ЦПК України. Позовна заява оформлюється з додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, за її подання  сплачується судовий збір.

За змістом викладеного перебіг позовної давності шляхом пред’явлення позову може перериватися в разі звернення позивача до суду, в тому числі й направлення позовної заяви поштою, здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства, зокрема статей 109, 119, 120 ЦПК України. Якщо суд у прийнятті позовної заяви відмовив або її повернув, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подання позову з недодержанням правил підсудності, а також з іншим предметом спору та з іншими матеріально-правовими підставами. 

ВИСНОВОК: Отже, найвища судова ланка пов’язує можливість переривання строку позовної давності лише з фактом належного подання процесуально оформленого позову до суду, який до того ж прийнятий судом до провадження.

Матеріал по темі:«Кредитно–фінансові спори: переривання строку позовної давності» 

  

Теги: переривання строку позовної давності, позовна давність, исковая давность, кредит, депозит, проценты, пеня, штраф, кредитный договор, недействительная сделка, гривна, доллар США, ипотека, залог, права потребителя, судебный сбор, Адвокат Морозов

  

ДТП: стягнення величини втрати товарної вартості автомобіля

Адвокат Морозов (судовий захист)

Показник передчасного погіршення товарного (зовнішнього) вигляду транспортного засобу є однією зі складових показника величини втрати товарної вартості транспортного засобу. 

24.05.2017 р. Верховним судом України в рамках справи № 6-1521цс16 досліджувалось питання щодо ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей  1187, 1188 ЦК України, пункту 1.6, підпункту 8.6.2 пункту 8.6 Методики товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України, Фонду державного майна України від 24 листопада 2003 року №142/5/2092 (далі - Методика)

Суд вказав, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення  статті 1188 ЦК України, відповідно до яких  шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою; за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення. Якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов'язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини.

Якщо ж цивільна відповідальність заподіювача шкоди була застрахована, але розміру страхового відшкодування не вистачає для повного відшкодування завданої майнової шкоди, у тому числі й у разі встановлення законодавчих обмежень щодо відшкодування шкоди страховиком, то в такому разі майнова шкода у вигляді втрати товарної вартості транспортного засобу повинна бути відшкодована особою, яка завдала шкоду, в загальному порядку (Правова позиція у постанові Верховного Суду України від 4 червня 2014 року № 6-49цс14).

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 22 ЦК України реальними збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.

Згідно з пунктом 2.4 Методики вартість матеріального збитку (реальні збитки) визначається як вартісне значення витрат, яких зазнає власник у разі пошкодження або розукомплектування колісного транспортного засобу (далі – КТЗ), з урахуванням фізичного зносу та витрат, яких зазнає чи може зазнати власник для відновлення свого порушеного права користування КТЗ (втрати товарної вартості).

Відповідно до пункту 8.3 Методики вартість матеріального збитку визначається як сума вартості відновлювального ремонту з урахуванням значення коефіцієнта фізичного зносу складників КТЗ та величини втрати товарної  вартості.

ВАЖЛИВО: Отже, за змістом указаних положень законодавства величина втрати товарної вартості входить до вартості матеріального збитку (реальних збитків).

Пунктом 1.6 Методики визначено, що величина втрати товарної вартості – це умовна величина зниження ринкової вартості КТЗ, відновленого за нормативними вимогами після пошкодження, порівняно з ринковою вартістю подібного непошкодженого КТЗ.

Пунктом 8.6 Методики передбачено два випадки, коли в разі пошкодження КТЗ і відповідного ремонту виникає фізичний знос, яким характеризується величина втрати товарної вартості: 1) унаслідок передчасного погіршення товарного (зовнішнього) вигляду; 2) унаслідок зниження міцності чи довговічності окремих елементів складових частин, захисних властивостей покриттів або застосування для ремонту складових частин, які були в ужитку чи в ремонті.

Отже, показник передчасного погіршення товарного (зовнішнього) вигляду транспортного засобу є однією зі складових показника величини втрати товарної вартості транспортного засобу.

Аналогічна правова позиція висловлена в Постанові Верховного суду України від 16 грудня 2015 р. по справі №6-760цс15.

Втрата товарної вартості транспортного засобу розглядається в Методиці як економічне поняття, що охоплює, серед іншого, і втрату товарного (зовнішнього) вигляду.

Ураховуючи зміст викладеного, втрату товарної вартості можна визначити як зменшення вартості транспортного засобу, зумовлене передчасним погіршенням товарного (зовнішнього) вигляду автомобіля та (або) його експлуатаційних якостей унаслідок зниження міцності чи довговічності окремих деталей, вузлів і агрегатів, з'єднань і захисних властивостей покриттів у зв’язку з ДТП і подальшим ремонтом. Передчасні зміни геометричних параметрів, фізико-хімічних властивостей, конструктивних матеріалів і характеристик інших процесів транспортного засобу, які є наслідком проведення окремих видів ремонтних робіт, призводять до погіршення зовнішнього (товарного) вигляду, функціональних та експлуатаційних характеристик і зниження безвідмовності й довговічності транспортного засобу. Втрата товарного (зовнішнього) вигляду транспортного засобу є однією з причин фізичного зносу (у разі пошкодження КТЗ і відповідного ремонту), яким характеризується величина втрати товарної  вартості.

ВАЖЛИВО: Економічна характеристика втрати товарного вигляду дозволяє віднести витрати на його відновлення до конкретних виявів реальних збитків.

Відповідно до підпункту 8.6.1 пункту 8.6 Методики величина втрати товарної вартості нараховується у разі потреби проведення ремонтних робіт з відновлення пошкоджених складових частин усіх типів КТЗ.

Відновлювальний ремонт (або ремонт) – це комплекс операцій щодо відновлення справності або роботоздатності КТЗ чи його складника(ів) та відновлення їхніх ресурсів. Ремонт здійснюється методами відновлення чи заміни складових частин. Складова частина КТЗ (складник) – деталь, складова одиниця чи комплектувальний виріб, які відповідають вимогам конструкторської документації (пункт 1.6 Методики).

Тобто величина втрати товарної вартості нараховується в разі потреби проведення ремонтних робіт, що здійснюються як методами відновлення, так і методами заміни пошкодженої: деталі, складової одиниці чи комплектувального виробу, які відповідають вимогам конструкторської документації, усіх типів КТЗ.

Підунктом 8.6.2 пункту 8.6 Методики визначено вичерпний перелік випадків, коли величина втрати товарної вартості КТЗ не нараховується, зокрема в разі заміни окремих складників, що не потребують фарбування та не погіршують зовнішній вигляд КТЗ (скло, фари, бампери, декоративні накладки, пневматичні шини, зовнішня і внутрішня фурнітура тощо) (підпункт «е»).

(!!!) Отже, нарахування втрати товарної вартості передбачено, коли провадиться ремонт окремих деталей, вузлів і агрегатів, а також у разі заміни деталей, якщо це впливає на зовнішній вигляд й експлуатаційні якості транспортного засобу. Втрата товарної вартості не нараховується у разі заміни деталей, вузлів і агрегатів, що не потребують фарбування, за умови, що це не впливає на зовнішній вигляд й експлуатаційні якості автомобіля (заміна двигуна на новий, заміна фар, ліхтарів, скла, шин тощо). Якщо ж у разі заміни деталей, вузлів і агрегатів буде потрібне фарбування, то за умови, що це впливає на зовнішній вигляд транспортного засобу, втрата товарної вартості нараховується.

У висновку про оцінку КТЗ може міститись інформація про причину фізичного зносу, який виникає в разі пошкодження КТЗ і відповідного ремонту, а також про те, чи внаслідок передчасного погіршення товарного (зовнішнього) вигляду нараховано величину втрати товарної вартості (пункт 8.6 Методики), чи збігається величина втрати товарного вигляду з величиною втрати товарної вартості, що має значення для вирішення справи про відшкодування шкоди, пов’язаної із втратою товарного вигляду (товарної вартості), і підлягає встановленню судом. У цьому випадку підлягають з’ясуванню також питання про необхідне фарбування окремих складників КТЗ у разі їх заміни та про те, чи погіршує зовнішній вигляд КТЗ така заміна (підпункт «е» підпункту 8.6.2 пункту 8.6 Методики).

ВИСНОВОК: Ухвалюючи рішення про стягнення величини втрати товарної вартості автомобіля суди повинні враховувати, що вартість втрати товарного вигляду пошкодженого автомобіля розраховується експертом на підставі формули, зазначеної у підпункту 8.6.3 пункту 8.6 Методики та дорівнює вартості відновлювального ремонту, з урахуванням ринкової вартості автомобіля, порівняної з вартістю відновлюванного ремонта.

Теги: ДТП, відновлювальний ремонт, товарна вартість автомобіля, оцінка ТЗ, коефіцієнт зносу, ринкова вартість автомобіля, товарний вигляд, учасник ДТП, протокол, моральна шкода, збитки, страхове відшкодування, Адвокат Морозов